Політичне лідерство та його типи

 

Успіх політичних, соціально-економічних процесів у суспільстві значною, а іноді й вирішальною мірою залежить від особистості, яка очолює країну, ту або іншу партію чи рух. Таку особистість прийнято називати лідером.

Однак «називатися лідером» і «бути лідером» – не тотожні поняття, хоча й досить близькі. Можна очолювати той чи інший колектив, групу, організацію, навіть країну і бути при цьому тільки керівником, начальником, тобто людиною, яка організовує діяльність, роботу певного колективу, суспільства. Але можна в тій самій ситуації, на тому самому посту вести за собою людей, спиратися на їх розуміння і підтримку, спонукати до розвитку ініціативи, при цьому і самому бути ініціатором, брати на себе відповідальність за свої дії та дії підлеглих. Це зовсім інший тип керівника – це лідер, який не просто організовує діяльність, а веде за собою, приваблює своїми діями, ідеями, баченням майбутнього і цим змушує підлеглих мислити і діяти творчо, ініціативно.

Отже, лідер (від англ. leader – ведучий, керівник) – авторитетний керівник держави, політичної, громадської організації, об’єднання або малої групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати в них провідну роль.

Вивчення проблем лідерства своїми коренями сягає глибокої давнини. Цій проблемі приділяли увагу Геродот і Плутарх, у середні віки – Н. Макіавеллі. Творцями теорії лідерства були Томас Карлейль (1795–1881) і Роберт Емерсон (1803–1882), які розглядали історію як результат творчості героїчних особистостей. Фрідріх Ніцше (1844–1900) намагався обґрунтувати необхідність створення вищого біологічного типу людини-лідера, надлюдини, підкреслюючи, що мета людства закладена у його вищих представниках...

У сучасній політології існує декілька підходів до визначення політичного лідерства. Один із них бере за основу вплив лідера на інших людей (Л. Едінгер) і визначає політичне лідерство як постійний пріоритетний вплив з боку певної особи на все суспільство, організацію або групу. Інший (Л. Даунтон) – стверджує, що лідерство випливає з ієрархічної структури суспільства і становища людини в ньому, функцій, які виконує ця людина в управлінні суспільством. Третій підхід базується на тому, що політичне лідерство являє собою особливого виду підприємництво, що здійснюється на політичному ринку (Дж. Оппенгеймер, Н. Фроліх). При цьому специфіка політичного підприємництва полягає в персоналізації «політичного товару», його ототожненні з особистістю потенційного лідера. Такий підхід особливо красномовно ілюструється прикладом передвиборчих президентських кампаній у США. Відповідно до четвертого підходу, політичний лідер – це символ спільноти і зразок політичної поведінки групи, здатний реалізувати її інтереси за допомогою влади (В. Амелін, Є. Баталов). Такий підхід мав доволі сильну підтримку в колишньому СРСР. Є й інші погляди на сутність політичного лідерства і кожен з них має не тільки право на існування, але й конкретні факти, на підтвердження їх правильності.

Мабуть, єдиного визначення і не може бути, тому що політичне лідерство залежить від багатьох чинників: історичних умов, менталітету суспільства, політичної ситуації, що складається в суспільстві. Безумовно, впливають і якості самої людини, котра претендує на роль лідера, вплив і авторитет сил, що висувають і підтримують її, місце самого лідера у суспільстві.

Реальним же політичним лідером, на нашу думку, може бути людина, якій притаманні такі якості, як воля, цілеспрямованість, наполегливість, популярність, уміння генерувати ідеї та захоплювати ними маси, виняткова впевненість у собі, компетентність, високовідповідальність, і яка має реальну можливість реалізувати ці якості в політиці. Для того, щоб виховати, проявити і реалізувати їх, необхідні певні умови, і одна з головних – реальне володіння владою. Тому лідерство можна визначити як спосіб організації влади в громадянському суспільстві з розвиненою політичною свідомістю всіх або більшості його соціальних верств, який базується на визнанні авторитету і компетентності лідера, а також довірі до нього.

Через різне тлумачення поняття сутності лідерства немає єдиної думки і в питанні його типологизації. Так, залежно від стосунків лідера з підлеглими виділяють авторитарний і демократичний типи.

Щодо способу легітимізації влади (за М. Вебером) типи лідерства класифікуються як традиційний (вожді, монархи), раціонально-легальний (обрані демократично), харизматичний (лідери, наділені, на думку мас, особливою благодаттю, видатними рисами, спроможністю до керівництва: Ленін, Сталін, Гітлер, Мао Цзедун, Кастро, Рузвельт, раніше – Наполеон, Петро І, Б. Хмельницький).

За типами політичної свідомості американський політолог Роберт Такер виділяє реформаторський, революційний і консервативний типи лідерства. На його думку, лідер-реформатор вірить у прийняту більшістю ідеальну модель суспільства, визначає відхилення від цієї моделі навичок і звичаїв поведінки людей. Своє головне призначення він вбачає у подоланні наявних відхилень шляхом зміни цих навичок. Лідер-революціонер бачить і визначає існуючі соціальні порядки настільки непоправно хибними, що визнає лише одне можливе рішення – фундаментальну перебудову суспільства у відповідності з іншими соціальними ідеалами. Лідер-консерватор не бажає соціальних змін, протидіє їм, маючи своїми союзниками існуючі суспільні норми та принципи.

В сучасній політології виділяють чотири типи політичних лідерів:

- прапороносці, або великі люди: їх відрізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал, мрія, здатна захопити маси;

- служителі: завжди прагнуть виступати в ролі виразників інтересів своїх прихильників, виборців, орієнтуються на їхню думку, діють від їхнього імені;

- лідери-крамарі: вміють привабливо донести ідеї і плани, переконати громадян у їх перевазі, змусити «купити» ці ідеї. а також залучити маси до їх здійснення;

- лідер-пожежник: орієнтується на найактуальніші суспільні проблеми, нагальні вимоги, але, як правило не здатні реалізувати їх.

Крайня, максимально завищена оцінка функцій та ролі політичного лідера в історії обумовлює його культ. Як правило, культ особи – це закономірний наслідок і одна з передумов тоталітарного режиму, однак зустрічається він і в авторитарних, а іноді в демократичних державах, які внаслідок культу втрачають демократичну сутність. Культ особи, власне, є відродженням язичницького ідолопоклонства. Ідейні джерела культу особи – у тоталітарній ідеології, її претензії на монопольне володіння істиною.

І все ж таки найважливішою, безпосередньою причиною культу є величезна концентрація політичної, економічної та соціальної влади в руках політичного лідера, а також тотальна особиста залежність усіх, хто стоїть нижче, від його прихильності, а не від результатів своєї праці.

При тоталітарному режимі сфера такої залежності практично безмежна. Це вселяє і формує у мас народу обожнювання і сліпу покору такому лідерові, нав’язує страх перед владою, розгубленість при зміні лідера і культивування нової особи.

Утвердження активістської політичної культури, існування стійких демократичних традицій, наявність неконтрольованого державою громадянського суспільства і політичної опозиції значно зменшують можливості для некомпетентного політичного лідерства, різного роду волюнтаризму, зловживання владою, створюють сприятливий ґрунт для виявлення у політиці індивідуальних здібностей і обдарувань, реального лідерства.

Отже, політичне лідерство – важлива складова частина політичних процесів. Об’єктивні вимоги з організації та управління суспільно-політичним життям обумовлюють потребу в політичному лідері. Однак ті ж самі об’єктивні умови (високий рівень демократизації суспільства, розвиненість політичної системи) знижують залежність суспільства від політичного лідера, що перебуває при владі. І доти, доки не будуть створені ці умови, суспільство сподіватиметься на прихід до влади політичного лідера, «сильної руки», що виведе його на «вірну дорогу», забезпечить «світле майбутнє».

В умовах перехідного періоду в Україні, коли не визначено чітко і не прийнято суспільством стратегічний напрямок розвитку, не завершено формування соціально-політичної системи, конче необхідні організація політичного лідерства і висунення політичного лідера.

 

Питання для самоконтролю.

1. У яких випадках використовується термін «еліта»?
2. Дайте визначення політичної еліти.
3. Дайте характеристику політичної еліти України порівнюючи її з якостями, якими, на вашу думку повинна відповідати ця специфічна соціальна група.
4. У чому, на ваш погляд, слабкість політичної еліти України?
5. У чому причини безвідповідальності політичної еліти України?
6. Чим відрізняється керівник-виконавець від керівника-лідера?
7. Якими якостями повинен володіти політичний лідер?
8. Кого з сучасних політичних діячів України ви віднесли б до категорії політичних лідерів? Обґрунтуйте свій вибір.
9. Наскільки важливою є для України проблема політичного лідерства? Чому?

 

Завдання для самостійної роботи.

1. Дайте характеристику сучасної політичної еліти України. Як ви бачите формування майбутньої політичної еліти? Наскільки важливою є ця проблема для України?
2. Які заходи (зміни, перетворення тощо) необхідно здійснити в Україні для виховання національних політичних лідерів?