24 жовтня 1681 р. вмирає Торосовим — останній єпископ національної Вірменської церкви в Україні та перший вірме-но-католицький архієпископ-митрополит. Після смерті То-росовича становище архієпископа в Україні значно ускладнилося. У провінціях унію було прийнято поверхово. Кам'янецькі уніати ще в 1672 р. покинули місто після його захоплення турками. Однак збільшилися інші вірменські колонії в Україні, зокрема в Станіславі, де стараннями священика Григорія Бальзамовича унія зміцніла. Утворилася вірменська парафія в Тисмениці.
Складніше було з єпископом, яким мав стати коад'ютор Хунаніан. Та ечміадзінський патріарх не відпускав Хунаніана з Великої Вірменії, сподіваючись, що за час його відсутності противники унії візьмуть гору і вірменські парафії в Україні повернуться в лоно національної Вірменської церкви. Але Вірмено-католицька церква вистояла завдяки старанням Габріеля Сахновича, а особливо Богдана Нерсесовича. У 1684 р. Нерсесович несподівано з'являється у Львові для виконання обов'язків адміністратора як апостольський вікарій. Він раз і назавжди ламає привілеї старійшин і звільняє Вірмено-католицьку церкву з-під їхньої опіки та контролю.
Таким чином, Вірмено-католицька церква почала звільнятися від впливу світських елементів. Однак ця акція Нерсесовича викликала сильне незадоволення вірмен, що відіграло певну роль у відкликанні його до Риму.
Переговори вірменських патріархів з королем Яном III Собеським дали змогу Хунаніану 3 жовтня 1686 р. повернутися до Львова. Зразу по поверненні Хунаніан почав приведення до унії всіх молдавських та валаських вірмен. У Львівській архідієцезії він провів реорганізацію на нових засадах усього церковного життя, звернувши особливу увагу на перебудову єдиного в Європі жіночого вірменського ордену. Історія цього ордену розпочалася ще в XVI ст., але до цього часу він не мав ані свого статуту, ані офіційного визнання. Остаточно статут ордену затверджено папою лише в 1690 р.
Крім цього, Хунаніан зайнявся упорядкуванням літургії та зміцненням дисципліни серед вірменського кліру. З цією метою він почав регулярно скликати місцеві синоди Вірмено-католицької церкви, перший з яких відбувався під його керівництвом у Львові в 1691 р. З цього часу у Вірмено-католицькій церкві поступово зникають залишки православного обряду.
На початку XVII ст. утворилися нові парафії вірмен у Городенці та Бережанах. Архієпископом-митрополитом стає Ян Тобіуш Августинович. В 1719 р. він їде в Рим, де йменується асистентом папського престолу, домашнім прелатом папи Климента XI, графом Римським.
Після повернення з Риму Ян Августинович заснував у Тисмениці братства св. Григорія Просвітителя та Непорочного зачаття Діви Марії, а також банк, прибутки якого допомагали місцевим священикам. При банку було також утворено (не без допомоги київського воєводи Юзефа Потоцького) нову вірменську парафію в Кутах. За Яна Августиновича світський елемент остаточно усунули від участі в церковних виборах. 27 лютого 1736 р. вперше без участі світських осіб Якуба Стефана Августиновича обрано коад'ютором Яна Августиновича, оскільки останній добровільно склав із себе обов'язки архієпископа.
У 1772 р. Галичина після першого розподілу Польщі потрапляє під владу Австро-Угорщини, але львівський архієпископ зберігає за собою юрисдикцію над усіма вірменськими парафіями колишньої Речі Посполитої. На той час у львівській архідієцезії налічувалося 17 парафій: три у Львові — кафедральна, св. Анни і св. Хреста, дві у Кам'янці-Подільському і по одній в Бережанах, Городенці, Яз ловці, Кутах, Луцьку, Лисецьку, Обертані, Станіславі, Снятині, Тисмениці, Замості та Золочеві. Оскільки економічне становище вірменського духовенства, особливо порівняно з греко-католицьким і католицьким, було надто скрутним, то Марія-Терезія 14 грудня 1773 р. виділила вірменам кошти на утримання архієпископа та священиків.
Реформи цісаря Иосифа II боляче вдарили по Вірмено-католицькій церкві. У 1784 р. закрили колегію театинців. Відтоді вірмени були змушені віддавати своїх дітей на навчання в центральну (головну) семінарію у Львові. В цьому ж році ліквідовано всі львівські вірменські парафії, крім кафедральної. На 1787 р. залишилося лише сім вірменських парафій: у Львові, Лисецьку, Тисменці, Станіславі, Кутах, Снятині та Городенці. Чисельність священиків влада обмежила до 14 (без архієпископа). Зберігся ще монастир вірменських бенедиктинок, в якому на 1791 р. були послушниці не лише з України, Польщі, Семиграду, а й з Криму, Стамбулу і навіть з Татарії. В 1792 р. вірмени з дозволу влади створили свій банк, який підпорядковувався львівському капітулу.
У 1803 р. львівський архієпископ Симонович одержав папський дозвіл на утворення вірменського капітулу. Архієпископ приділяв значну увагу науці: був деканом факультету теології у створеному в 1784 р. Йозефінському університеті. Після перенесення університету наприкінці 1805 р. до Кракова стає директором теологічної студії в новоствореному ліцеї. Симонович одержав дозвіл готувати в ньому докторів теології. Водночас архієпископ відкрив філософську студію в Станіславі, піклувався про підвищення її навчального рівня.
Для реального контролю за вірменськими уніатськими парафіями, що перебували під владою Росії, Симонович з дозволу імператора Олександра І у 1810 р. висвячує Юзефа Кристофовича на вірмено-католицького єпископа з місцеперебуванням у Могилеві. Але після смерті Кристофовича у 1816 р. вірмено-католицький єпископат в Росії ліквідовано, а вірмени-уніати стали підпорядковуватися католицьким єпископам. Крім цього, Симонович з часом втратив право висвячувати священиків у Сем и граді та Угорщині: цю функцію взяли на себе віденські мхітаристи.
Яскравою особистістю в життєдіяльності Вірменської церкви в Україні був Самуїл Кирило Стефанович (1732—1858). У 79 років його обрали архієпископом-митрополитом Львівської архідієцезії. За час правління Стефановича становище Вірмено-католицької церкви значно зміцнилося. Помітними в цей час були успіхи Вірмено-католицької церкви на Буковині. Утворено і зміцнено вірменську парафію в Чернівцях. Завдяки старанням Стефановича вдалося врятувати монастир вірменських бенедиктинок. Архієпископ домігся, щоб влада не втручалася в регулювання чисельності вірменського духовенства і в його роботу. Він вів особисте листування з багатьма відомими людьми (наприклад, з письменником А.Міцкевичем), був популярним сповідником та проповідником. У 1854 р. Йому присвоїли титул екселенції. До 105 року свого життя Стефанович обходився без суфрагана (помічника). І лише у 1857 р. папа римський сам призначив йому коад'ютором Григорія Шимоновича.
Для Вірменської церкви знову настали тяжкі часи: австрійська влада вирішила ліквідувати Вірмено-католицьку церкву й перевести все її духовенство під юрисдикцію львівського католицького архієпископа. Але Рим був проти цього, а тому й призначив Стефановичу коад'ютора всупереч бажанням Відня. За часи правління нового архієпископа Шимоновича кількість вірменських парафій та священиків значно зменшилася. Владика брав участь у роботі І Ватиканського собору у 1869 р. і голосував за догмат непогрішимості папи. Помер архієпископ у 1875 р.
Під час правління церквою Миколи Ісаковича (1882—1901) вірменський Освітній заклад отримує постійний суспільний статус і дозвіл на відкриття найвищого 9 класу. Зміцнюється й становище монастиря вірменських бенедиктинок. Ісаковича високо цінували в Римі: під час його подорожі до Апостольської столиці у 1886 р. йому присвоєно звання домашнього прелата, асистента папського престолу та графа Римського. Цісар, із свого боку, називав його своїм таємним радником і дарував архієпископу титул екселенції. Ісакович був надзвичайно талановитим проповідником, за що його називали Златоустом. Три міста — Львів, Станіслав та Тернопіль — внесли архієпископа до числа своїх почесних мешканців, а Краківський університет присвоїв йому звання доктора теології.
Визначною особистістю був також наступник Ісаковича на митрополичому престолі з 1902 р. Юзеф Теофіл Теодорович. Він активно працював для розвитку церкви. У Львівській архідієцезії на той час налічувалося близько 4 тис. вірмен-католиків. Теодорович поліпшив становище вірменського духовенства, збільшив його чисельність. З його ініціативи проведено реставрацію та реконструкцію львівського вірменського кафедрального собору. Сам Теодорович багато працював, писав, проповідував, був відомим не лише релігійним, а й громадським та політичним діячем.
Внаслідок Першої світової війни вірменські парафії, особливо в провінції, постраждали. Буковина відійшла до Румунського королівства. Було зроблено спробу створити вірменську уніатську дієцезію для буковинських вірмен, але спроба не вдалася. Конкордат 1925 р. Польщі з Ватиканом не владнав справи вірмено-каталицького обряду, а лише встановив його суспільно-правовий статус.
Друга світова війна значно ускладнила становище вірмено-католицької церкви в Україні. Після смерті в 1938 р. Теодоровича вибори нового архієпископа стали фактично неможливими, тому згідно з канонічним правом тимчасово виконуючим обов'язки архієпископа-митрополита було обрано капітульного вікарія, яким став о. Діонісій Каетанович. 4 травня 1945 р. у Львові заарештовано керівників вірменської архідієцезії — капітульного вікарія Д.Каетановича, а також усіх вірменських священиків. Вірменську католицьку церкву на українських землях було ліквідовано.
У наш час у межах України проживає близько 60 тис. вірмен. Відновлено українську єпархію, але не вірмено-католицької, одна громада якої є у Львові, а національної Вірменської церкви, котру зареєстровано 28 листопада 1991 р. Очолює її висвячений в Ечміадзіні архімандрит Натан Оганесян (місцеперебування у Львові). Церкву утворюють нині 15 громад.
5. РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД ЦИГАН В УКРАЇНІ
Цигани в Україні
Перша згадка про появу циган на території Європи датується 1322 р. Про час появи їх тут стало відомо із записок двох монахів-францисканців Симона Симіоніса та Хуго Освіченого, які бачили на острові Кріт людей, котрі жили в шатрах і дотримувалися обрядів Грецької православної церкви. Саме в Греції, перед тим як потрапити в Європу, цигани отримали назву аттіганос (атсиганос), що означає віщун, ясновидець.
Початком розселення циган в інших країнах Європи стало нашестя турецьких військ на Балканський півострів у 1418 р. За 11 років цигани розселяються по всіх країнах континенту.
Перша згадка про появу циган на території сучасної України датується початком XV ст. їхнє перше поселення було в місті Ужгороді. Згодом у Центральну Україну переміщуються польські цигани. Вони розселяються в районах, де за часів Богдана Хмельницького стостерігався великий попит на ковальський та зброярський промисли. Ці цигани дотримувалися католицьких обрядів, їхній релігійний світогляд був суто свій, язичницький з елементами християнства. З часом певна частина їх, асимілювавшись з місцевим православним населенням, стала дотримуватися вже православних обрядів.
В Україні, за останніми даними, проживає 15 етнічних груп циган. Це — серви, келдерари, ловари, кримці, сінті, унгріко рома, словацькі цигани, расейці (гімпени), кишенівці, урсари та ін.. Кожна з цих груп дотримується релігійних обрядів населення того регіону, серед якого вони живуть.
Циганські роди складалися з двох груп родичів —осідлих та кочівників, що позначається на сприйнятті ними релігійних вірувань.
