Після згортання кампанії в Україні діяло тільки 14 синагог, кількість ця залишалася незмінною аж до кінця 80-х років.
У 1964 р., після деякого перегляду найбільш одіозних підходів до проблем, пов'язаних з діяльністю релігійних організацій, чисельність прихильників іудаїзму оцінювалася апаратом уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР приблизно ЗО тисячами чоловік. Природно, наявна кількість синагог не могла задовольнити духовні потреби цих людей. Ось чому в республіці паралельно діяли також десятки міньянів (міньян буквально означає кворум, група повнолітніх, старших 13 років, чоловіків-євреїв кількістю не менш як 10 чол., тобто в кількості, достатній для колективного моління). Офіційний статус міньянів не оформлявся владою. Цілий ряд міньянів його й не добивався. Для багатьох таких спільнот, утворених віруючими похилого віку, процедури, пов'язані з реєстрацією, були надто клопітними, іноді непосильними.
Ізраїльсько-арабська війна 1967 р. різко погіршила становище радянських євреїв. У країні розгортається надзвичайно активна антисіоністська пропаганда, зміст якої набуває часом образливого характеру щодо всіх без винятку євреїв. Еміграція євреїв на Захід і до Ізраїлю ще більше загострює ситуацію. Все це призвело до більш жорстокого контролю за синагогою з боку офіційних структур як за "об'єктом сіоністського впливу".
До керівництва синагогами допускаються здебільшого особи похилого віку, лояльні до панівного режиму, котрі контролювалися місцевими органами влади та органами безпеки.
Релігійно-громадська активність для них — можливість реалізації свого ще значного соціального потенціалу й нерідко чисто адміністративного або просто життєвого досвіду. Багато таких активістів мали дуже поверхове уявлення про іудаїзм, що відзначалося як радянськими, так і зарубіжними спостерігачами. Наприклад, серед інтерв'юйованих нами в середині 80-х років, синагогальних активістів майже третина їх до виходу на пенсію взагалі не відвідували синагогу, більше половини відвідували тільки в дні релігійних свят і лише кожний десятий — щосуботи і частіше.
Найпоширенішим типом парафіян синагоги стає чоловік похилого віку, котрий гостро відчуває потребу в розширенні соціальних зв'язків, що різко звузилися після виходу на пенсію, а також у віковому й етнічному спілкуванні.
Життя переважної більшості таких парафіян неодноразово піддавалося ґрунтовній, навіть докорінній ломці. Переїзд з містечка у велике місто, робота на промисловому підприємстві, громадська діяльність, могутній вплив ідеологічної машини на свідомість, фронт або евакуація в роки війни, загибель рідних і близьких — усе це тією чи іншою мірою пережив кожний з них. Вони болісно відновлювали ті фрагменти єврейського виховання і релігійних уявлень, які закладено в них сім'єю і напівпідпільними вже в роки їхнього дитинства меламедами. Оцінку головного рабина московської хоральної синагоги А.Шаєвича ("навіть старі, ті, кому, припустимо, сімдесят, часом знають лише ази іудаїзму, а іноді й того менше") цілком можна застосувати і до парафіян українських синагог того часу.
Виняток становили євреї в тих українських землях, які було приєднано до СРСР у 1939—1940 і 1945 роках. Тут відданість національним і релігійним традиціям не піддавалася випробуванням 20—30-х років. Євреї, котрим вдалося пережити війну, та їхні нащадки зберегли багато в чому традиційний спосіб життя і вузлові моменти його незмінно освячували за допомогою синагоги.
Зрозуміло, атмосфера, що панувала в синагогах, задовольняла далеко не всіх євреїв, які бажали прилучитися до іудаїзму. Це стосується й суто релігійних проблем: наприкінці 70-х і до кінця 80-х років проповіді в синагогах України не читалися. Богослужіння обмежувалося читанням Тори, причому далеко не в усіх синагогах навіть по суботах збирався кворум. У найбільшій в Україні київській синагозі, наприклад, тривалий час не було рабина, відвідувачі не одержували повчань з питань віровчення, синагогальної й побутової обрядовості. Приблизно таким же було становище в Одесі, у Дніпропетровську, Сімферополі, Вінниці, в багатьох невеликих містах України іудейські культові заклади відвідувалися, по суті, виключно людьми похилого віку, і релігійне життя тут ледве жевріло.
Слід зазначити, що в усіх синагогах України майже не відправлялися шлюбні обряди, дуже рідко — обрізання і бармицтво (обряд для 13-річного підлітка, і для того, хто досяг повноліття). Послідовніше виконувалися обряди, пов'язані з поминально-поховальним циклом. Але і їхня редакція була набагато ліберальнішою від ортодоксальної (все сказане стосується, звичайно, не тільки минулого десятиліття).
Водночас, хоч це і здається парадоксальним, синагога в зазначений період була в Україні інститутом універсальнішим, ніж будь-коли. Адже ні єврейських театрів, ні клубів, ні шкіл, ні засобів масової інформації, ні багато іншого єврейське населення України не мало. Національна ідентифікація офіційно могла здійснюватися тільки через синагогу. Тому в дні особливо шанованих свят синагоги Києва й Одеси, де відносно високою є частка єврейського населення, виявлялися виповненими публікою, котра не мала загалом елементарних релігійних уявлень, але була пройнята національною свідомістю. Синагога через свою унікальність як єдиний єврейський інститут виконувала найрізноманітніші функції: тут обговорювалися специфічно етнічні проблеми, намічалися шлюби, зав'язувалися знайомства, відбувався обмін літературою тощо.
Стан синагоги, незадоволеність змістом і динамікою релігійного життя значною мірою каталізують розвиток в іудаїзмі паралельних структур.
У 70—80-х роках в Україні йде досить активне утворення гуртків з вивчення івриту, єврейського виховання та ін. Вони формуються представниками єврейської інтелігенції, переважно природничо-наукової та технічної. Спектр культурних переваг, рівнів національної свідомості й релігійності надзвичайно широкий: від людей, котрі хворобливо усвідомлюють свою відірваність від національних коренів і прагнуть лише до подолання цього становища, до глибоко, майже фанатично віруючих; від бажаючих просто спілкуватися мовою предків до активних учасників правозахисного руху; від послідовних прихильників культурно-національної автономії до непримиренних сіоністів. Причому спостерігачі за єврейським правозахисним рухом свідчать про досить різкий поворот від повного релігійного індиферентизму активістів 70-х до глибокої релігійності активістів 80-х років. У Києві й Одесі появляються невеликі групи молодих євреїв, котрі намагаються ретельно дотримуватися релігійних приписів і табу. Саме їхній спосіб життя розглядався як виклик і призводив до утисків з боку владних структур. Проте переслідування ще більшою мірою згуртовували єврейських активістів і спонукали їх до захисту власних прав і переконань. Часто навіть ті, хто й не думав про критику режиму, прилучалися до правозахисного руху.
Учасники гуртків-міньянів у великих містах контактують з іноземними кореспондентами, туристами, представниками різноманітних зарубіжних єврейських центрів і організацій, що, як правило, вело до "охоронних" акцій влади.
Структури, що розглядаються, мали високу частку "відказників" (неологізм ввійшов без перекладу в інші мови і відомий усім, хто хоч трохи знайомий з проблемами радянського єврейства). їх не страхала конфронтація з владними структурами, і політичний аспект у діяльності деяких гуртків, задуманих як чисто національно-релігійні, був досить вагомий.
Таким чином, розвиток іудейської релігії в Україні напередодні горбачовських реформ визначався гранично складним переплетінням різнопланових і суперечливих тенденцій, найбільш потужними з-поміж яких були такі:
— драматичний занепад єврейської традиції в найширшому розумінні цього поняття;
— державний антисемітизм, який базувався на парадоксальному поєднанні скерованості на денаціоналізацію євреїв і запобіганню їхній офіційній асиміляції (сумнозвісна п'ята графа);
— репатріація до Ізраїля й еміграція на Захід;
— занепад офіційної синагоги і відродження єврейського культурного та національно-релігійного життя, яке набирало форми опозиції панівному режиму.
