Зародження і розвиток хасидського Руху

Релігійні пошуки не обмежувалися виходом, за словами видатного єврейського історика С.М.Дубнова, "нездорових соків франкізму". Вони знайшли відображення в появі релігійного феномену, котрий давав змогу євреям України піднестися з прірви відчаю після трагедій XVII—XVIII ст. і дав нове дихання стародавній релігії. Йдеться про останню фазу хасидизму. Біля її витоків, як традиційно вважається, стояв Бешт (абревіатура імені Баал Шем Тов — "той, хто має добре ім'я"). Течії, які називали себе хасидами (благочестивими), існували задовго до XVIII ст. Це хасиди, що залишалися вірними іудаїзмові під час гонінь Антіоха Епіфана в II ст. до н.е., а також хасиди в Німеччині XII—XIII стст.

Остання (українська) фаза хасидизму постала як синтез релігійно-містичної думки і специфічних умов розвитку євреїв України. Про засновника цієї фази Бешта є безліч легенд і переказів. Він народився, як вважається, 1700 р., їздив по галицьких містечках, повчав людей, був неупередженим суддею в їхніх суперечках і радником в їхніх бідах. Зрештою, разом з дружиною замешкав у Карпатах, у глибокій печері поблизу озера, між Кутами і Косовом. Харчувався за ті гроші, які отримував за видобуту глину. Саме в Карпатах, споглядаючи чудову гірську природу, Бешт формулює світоглядну формулу власного вчення: "Вся земля сповнена Богом" і стає каббалістом-цілителем, якого супроводжують численні прихильники. Близько 1740 р. він оселився в Меджибожі, де і провів останні двадцять років свого життя. Ті, хто слухав проповіді "доброго Баал Шема", згодом поширювали їх серед євреїв Поділля, Галичини, Волині, Трансильванії, Словаччини, Білорусії й Польщі. Серед його учнів були видатні законовчителі й містики свого часу: Йосеф Коен з Шаргорода, Меїр Марганіот зі Львова, Яаков Йосеф з Полонного, Леві Іцхак з Бердичева, бродський рабин Гершон Куртовер та ін.

Хоча хасидизм постав як наслідок розвитку єврейської містики, поява його останньої фази саме в Україні є, звичайно, не випадковою. Українське єврейство, розпорошене на великій території, відчувало потребу в релігійній реформі. Посилюється невдоволеність діяльністю вчених-талмудистів.

Вони були надто відірвані від повсякденних проблем єврейської громади. Знавці й коментатори Талмуда еволюціонували в напрямі до соціальної та інтелектуальної аристократії, котра разом із заможними євреями формувала еліту громади. Між тим, більшості євреїв потрібний був не тільки вчений-талмудист, здатний пояснити книжкову загадку, а й, і можливо передовсім, релігійний і соціальний лідер, наділений особистою харизмою. Бешт кидає, по суті, виклик еліті: нерівність, яка існує в цьому світі, оголошує він, не впливає на відносини між людиною і Богом. Проста людина, позначена справжнім благочестям, беззастережно вища за тих, хто хизується високою вченістю. Справжнім праведником є не той, хто проводить усе життя за сакральними текстами, а той, хто справами втілює Закон у життя. Служити Богові треба радісно, навіть спокута має стати не скорботою про минуле, а радістю віднайдення рівноваги з Богом і душевної гармонії. Молитва, в процесі якої людина зливається з божеством, є головним знаряддям проникнення в найвищий сенс.

Хасидизм не скасував жодної з наріжних засад іудаїзму і не піддав їх кардинальній ревізії. Він не послабив месіанських очікувань, але проголосив, що саме ця мить, просто нині, може виявитися вирішальною у справі спасіння кожної окремої душі і наблизити увесь народ до обіцяного визволення.

Демократизм нового вчення, його релігійний темперамент та містична напруга, що впали на підготовлений грунт, сприяли надзвичайно швидкому поширенню хасидизму, який у досить стислий термін охопив третину світового єврейства.

Поширення ідей Бешта, певний час популярних у колі хай і не вузького, але все ж обмеженого зібрання учнів, і перетворення на широкий динамічний рух здійснив Дов Бер з Межиріч — великий Маггид, "рабі усіх синів діаспори". Вів переніс центр руху з Поділля на Волинь і постійно розсилав емісарів у Литву, Білорусь, Польщу. Група виникала за групою і на чолі кожної з них ставали учні Дов Бера. Хасидське керівництво децентралізується і кожний керівник групи — цадик здобуває дедалі більшу владу. Поклоніння цадику набирає часом гіпертрофованих форм. Ця обставина активно використовується в антихасидській пропаганді противниками нового вчення — міснагдім.

Однак в Україні співпраця між офіційним керівництвом єврейських громад і лідерами хасидських громад, на відміну від Литви й Білорусі, була досить поширеним явищем. Навіть після херема (анафеми) в Бродах — першої відомої заборони хасидизму 1722 р. бродською громадою — спільні акції визволення, скажімо, орендарів, яких ув'язнювали за ті чи інші провини, тривали.

"Криваві наклепи"

Релігійні дискусії точаться на тлі утисків євреїв з боку влади й церкви. Євреїв постійно звинувачують у кривавих злочинах, вчинених з ритуальною метою. Надзвичайно поширеними були уявлення про знущання євреїв над християнськими реліквіями, про використання крові християнських малюків для виготовлення маци ("як наша вольність неможлива без liberum veto, — стверджували шляхтичі, — так само і маца неможлива без християнської крові"). В середні віки ці звинувачення — "криваві наклепи" — спричиняли до спалень гетто й знищення цілих громад. У XVIII ст. в Україні відбулася низка процесів, на яких євреї звинувачувалися в кривавих злочинах: у Дунаєвцях (1748), Заславі (1747), Житомирі (1753), Ямполі (1756). Засуджених у цих "справах" чекала мученицька смерть, якій передували жахливі тортури. (Хоча у зв'язку із знайденим поблизу Ямполя трупом 1756 р. євреї звернулися до папи Бенедикта XIV і, зрештою, їхню невинність було доведено).

Надзвичайно жорстока кара чекала і на тих, хто переходив з християнства в іудейську релігію. 1716 р. Дубенський магістрат розглянув справу двох жінок — Марини Давидової та Марини Войцехової, котрі перейшли в іудаїзм. Першу з них спалено живцем, другу, яка відмовилася від нової віри, обезголовлено, а тіло потім спалено.