Г.Сковорода — видатний діяч української культури

Григорій Савич Сковорода 22 листопада 3 грудня 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня 9 листопада 1794, Іванівка, Харківщина — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.
Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.
Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Студіював в Києво-Могилянській академії, і її бібліотека стала для нього джерелом знань. У студіях був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Бажання знати і пізнавати нові обрії завело його у далекі краї, а грецька, німецька та головно латинська мови відкривали йому двері до університетських зал, бібліотек, визначних людей. Після трирічної мандрівки вернувся він в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Про стиль його життя з харківського періоду пише перший біограф Ковалинський: Уставав дуже рано, їв раз на день, без мяса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав. Житіє Сковороди.
Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів із властями, Григорій Сковорода вибрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди.
Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого відпоручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Післанець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався.
Післанець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі післанцеві, заявив: Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця.
Приятель і життєписець Сковороди Ковалинський теж засвідчував: Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обовязково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. Всяк должен узнать свой народ і в народі себе.
Твори Сковороди за життя були друковані сотнями, бо тодішня цензура знайшла їх противними Святому Писанію і образливими для монашества. Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського православя, спираючись у своїй філософії на Біблію. Царство наше всередині нас, — повчав Сковорода, — і Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі. Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом. Святість життя полягає в робленні добра людям.
Офіційна московська релігія ділила людство на більш благословенних Богом і менш благословенних, а навіть і таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А Сковорода вчив, що всяка праця благословенна Богом, а розподіл місць коло Бога називав непростимим гріхом. Московське православя і взагалі все московське духовенство було нетерпимим до всього чужинецького як єретичного, неправославного. Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.
Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив багатозначний заголовок De libertate Про свободу він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії.