Приложения к постановлениям Екатеринославского губернского земского собрания. ХLІ очередная 1906 г. сессия. – Екатеринослав : Тип. Губ. земства, 1907. – 1707 с

22. Русская военная эмиграция 20-х – 40-х годов. Док. и материалы / сост. И. И. Басик (отв. составит.) и др. – М.: «Гея», 1998. – Т. 1. – 426 с.

23. Русская правда. – Екатеринослав. – 1911.

24. Русская правда. – Екатеринослав. – 1912.

25. Світленко С. Катеринославський губернаторФ. Е. Келлер (сторінки біографії) / С. Світленко, Л. Ганошенко // Борисфен. – 1994. – №.3. – С. 13–14.

26. Сичинский Е. П. Уголовный сыск России в Х – начале ХХ вв.: учеб. пособ. / Е. П. Сичинский. – Челябинск, 2002.

27. 300-летие Дома Романовых. Юбилейное издание. 1613–1913 гг. – СПб., 1913.

28. Южная заря. – Екатеринослав. – 1910.

29. Южная заря. – Екатеринослав. – 1913.

30. Южно-русская областная промышленная, сельскохозяйственная и кустарная выставка в Екатеринославе 1910 года. Альбом. – Екатеринослав, 1912.

 

Надійшла до редколегії 15.11.2010.

УДК 94 (477),,1900/1914”: 351.746.1.077

О. П. Сарнацький, В. В. Кузьменко

Запорізький національний технічний університет

 

Використання політичною поліцією царизму перлюстрації для боротьби з діяльністю українських політичних партій Наддніпрянщини

Висвітлено використання політичною поліцією царизму перлюстрації, показано як вона поєднувала у своїй роботі різноманітні шляхи отримання необхідної їй інформації для боротьби з діяльністю українських політичних партій Наддніпрянщини.

Ключові слова: перлюстрація, жандармерія, поінформованість, розпорядження, донесення, діяльність, українські політичні партії Наддніпрянщини, прихильники.

Освещается использование политической полицией царизма перлюстрации, показано как она совмещала в своей работе разнообразные пути получения необходимой ей информации для борьбы с деятельностью украинских политических партий Приднепровья.

Ключевые слова: перлюстрация, жандармерия, осведомлённость, распоряжения, донесения, деятельность, украинские политические партии Приднепровья, сторонники.

The paper enlightens the use of perusal by tsarist political police it was used with the purpose of awareness about the activity of representatives and supporters of Ukrainian political parties of Naddnipryanschina, as well as it shows how the police combined in its work various ways of receiving the necessary information for its struggle with them.

Key words: perusal, gendarmerie, awareness, arrangements, reports, activity, Ukrainian political parties of Pridniprovia, supporters.

 

Питання, пов’язані з національно-визвольним рухом в Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., привертають значну увагу сучасних вітчизняних науковців. Активно досліджуються поява, розвиток та діяльність українських політичних партій, які виникли в Україні саме в цей період. До сучасних розвідок з цього питання можна віднести публікації в наукових збірниках і журналах, окремі праці таких авторів, як П. Шморгун [31], В. Борисенко [2], І. Курас, Ф. [13], Ф. Турченко [22], М. Козицький, О. Поліщук [11], Г. Касьянов [9], О. Голобуцький, В. Кулик [4], В. Головченко [5], В. Колесник, О. Рафальський, О. Тимошенко [12], Ю. Лавров [14], Т. Бевз [1], А. Павко [17], В. Стрілець [20], С. Наумов [15], Р. Вєтров [3], С. Світленко [18], С. Донченко [6], Г. Книш [10], В. Яценко [34], де висвітлено різноманітні аспекти діяльності українських партій Наддніпрянщини та їхніх лідерів, починаючи від революційного напряму і закінчуючи ліберально-демократичним. Крім того, майже в усіх наукових розвідках та публікаціях із цієї проблематики різною мірою показано утиски, які відчували на собі діячі та прихильники зазначених партій з боку царської влади. Тому об’єктивне їх висвітлення саме і вимагає показу діяльності протилежної сторони.

Однією зі складових цієї цікавої і, на жаль, маловивченої проблеми є використання політичною поліцією царизму перлюстрації для боротьбипроти діяльності представників та прихильників цих партій. Висвітленню такого важливого питання сприяють і його перші спроби, які в загальних рисах знайшли місце в публікаціях сучасних вітчизняних науковців: О. Ярмиша [33], А. Чайковського і М. Щербака [29], у праці Н. Щербак [32]. Разом з тим, уже в наукових розвідках О. Овсієнка [16] та Л. Стромилюк [21] на окремих прикладах висвітлюється використання царськими жандармами перлюстрації для боротьби проти діяльності представників українських політичних партій Наддніпрянщини та їхніх прихильників. У загальному контексті окреслену проблему також подає у своїй науково-публіцистичній статті й один із сучасних російських дослідників В. Ізмозік [7]. Усе це також сприяло дослідженню цієї важливої теми.

Тому в цій публікації автори, залучаючи нові архівні джерела, поряд із уже опублікованими, поставили собі за мету докладніше показати використання політичною поліцією царизму перлюстрації для боротьби проти діяльності зазначених партій, а також порівняння або перевірки, доповнення чи уточнення завдяки їй подібній інформації, що надходила до них про дії представників «українства» іншими шляхами.

Тор­ка­ючись історії щойно зазначеної проблеми, не­обхідно зга­да­ти, що в Росії сліди пер­люс­трації прос­те­жу­ють­ся чітко з часів ца­ря Пет­ра І. З 1690 р. у Смо­ленсь­ку відкри­ва­ли­ся всі лис­ти, які надсилалися за кор­дон [7, с. 48]. Надалі владою було створено спеціальні таємні ек­спе­диції при пош­тах, що займа­лися пер­люс­трацією – чи­тан­ням при­ват­ної ко­рес­пон­денції державними службовцями без відо­ма тих, хто її пи­сав, над­си­лав, а та­кож тих, ко­му во­на приз­на­ча­лася [16, с. 4]. У 1870 р. офіційним прикриттям служ­би пер­люс­трації ста­ла цен­зу­ра іно­зем­них га­зет та жур­налів при найбільших пош­там­тах імпе­рії, а з 1881 р., у зв’яз­ку з пе­ре­ве­ден­ням пош­то­во­го відом­ства до скла­ду Міністер­ства внутрішніх справ, ці спеціальні таємні ек­спе­диції при пош­тах, або так звані «чорні кабіне­ти», ос­та­точ­но, аж до 1917 р., зна­хо­ди­лися у пря­мо­му підпо­ряд­ку­ванні міністра внутрішніх справ [7, с. 51].

У червні 1876 р. з доз­во­лу ца­ря та­кий таємний відділ бу­ло відкри­то в Києві че­рез не­обхідність по­си­ли­ти наг­ляд за місце­вою при­ват­ною ко­рес­пон­денцією. Майже од­но­час­но, «внаслідок особ­ли­во­го збуд­жен­ня умів пе­ре­важ­но в універ­си­тетсь­ких цен­трах», ви­ник­ла не­обхідність на­ла­го­ди­ти пер­люс­трацію у Хар­кові. До по­чат­ку ХХ ст. подібні «кабіне­ти» існу­ва­ли у вось­ми містах імперії, в то­му числі три – в Ук­раїні. Третім містом в Україні, де існу­вав подібний таємний відділ, бу­ла Оде­са. Чис­ло чи­нов­ників, які займа­лися пер­люс­трацією в Російській імперії до 1913 р., бу­ло не­ве­ли­ким – близь­ко 45 осіб [7, с. 51].

У Києві подібна ус­та­но­ва на по­чат­ку ХХ ст. скла­да­ла­ся з трь­ох осіб – 2 цен­зо­ри та 1 чи­нов­ник, який доб­ре во­лодів іно­зем­ни­ми мо­ва­ми. В Одесі – з 6 осіб – один стар­ший цен­зор, два мо­лоді цен­зо­ри, 2 чи­нов­ни­ки, які доб­ре во­лоділи іно­зем­ни­ми мо­ва­ми, та 1 відряд­же­ний. У Хар­кові – з трь­ох осіб, що відряд­жа­лись сю­ди на пев­ний строк. Подібна кількість при­па­дає на 1913 р. –тоб­то на кінець епо­хи «чор­них кабінетів», що збігся як­раз із розквітом їхньої діяль­ності. Офіційно во­ни ма­ли наз­ву «таємні відділен­ня цен­зу­ри». А самі копії пер­люс­тро­ва­ної ко­рес­пон­денції над­си­ла­лися з гри­фом «Цілком таємно» [8, с. 95–96.].

На думку одного з видатних діячів царської жандармерії ХХ ст. генерала О. Спиридовича, пер­люс­трація бу­ла одним із трьох найваж­ли­віших дже­ре­л поінфор­мованості політичної поліції Росії [19, с. 61] стосовно тих завдань, які вона здійснювала. Одними з перших серед них наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. було й вирішення нею питань, пов’язаних із появою і діяльністю пред­став­ників різноманітних політич­них партій, що з’явилися в імперії на той час, у тому числі й українських, та їхніх при­хиль­ників.

У першу чергу пер­люс­трація здійснювалася згідно спи­ску осіб, чия ко­рес­пон­денція підля­га­ла обов’яз­ко­во­му пе­рег­ля­ду. Він скла­дав­ся міністром внутрішніх справ та Особ­ли­вим відділом Де­пар­та­мен­ту поліції. У Російській імперії у різні ро­ки він на­ра­хо­ву­вав від 300 до 1000 прізвищ та ад­рес. До нього вхо­ди­ли діячі ре­во­люційних, лібе­раль­них та мо­нархічних партій, ре­дак­то­ри періодич­них ви­дань та гро­мадські діячі, де­пу­та­ти Дер­жав­ної ду­ми, чле­ни Дер­жав­ної ра­ди, прид­ворні осо­би та ін. При ви­пад­ко­во­му відборі важ­ли­ве зна­чен­ня ма­ли ад­ре­си тих, хто над­си­лав та хто по­ви­нен був от­ри­му­ва­ти ко­рес­пон­денцію, об­сяг ми­та то­що. Особ­ли­ву зацікав­леність яв­ля­ли со­бою лис­ти, котрі над­си­ла­лись із центрів еміграції – Па­ри­жа, Же­не­ви, Лон­до­на, а та­кож лис­ти, що бу­ли підпи­сані каліграфічним по­чер­ком з поз­нач­кою «До за­пи­тан­ня» [7, с. 52].

То­му пер­люс­тру­ва­ли­ в пер­шу чер­гу лис­ти найбільш неб­ла­го­надійних осіб, се­ред яких бу­ли й керівні діячі ук­раїнсь­ких політич­них партій: В. Вин­ни­чен­ко, С. Єфре­мов, Ф. Ма­ту­шевсь­кий, С. Пет­лю­ра, М. Міхновсь­кий та ін., а та­кож чле­нів цих партій та їхніх при­хиль­ни­ків. Фон­ди царсь­кої жан­дар­мерії рясніють подібни­ми фак­та­ми. Наведемо окремі з них.

Так, відгук се­лянсь­ко­го пов­стан­ня в Ук­раїні на­весні 1902 р. і страх царсь­ких влас­тей пе­ред поєднан­ням ук­раїнсь­ких політиків із се­лянсь­ким ру­хом відоб­ра­же­но в листі Є. Чи­ка­лен­ка до М. Ар­ка­са від 13 лю­то­го 1903 р.: «За­бо­ро­ни­ли мені ви­да­ва­ти се­ля­ни­на без вся­ких мо­тивів... Оче­вид­но во­ни ріши­ли твер­до не да­ва­ти роз­ви­ва­тись нашій літе­ра­турі» [16, с. 26]. Лис­ти Є. Чи­ка­лен­ка продовжували пер­люс­тру­ва­ти й надалі. Особливо за ними слідкували під час ре­во­люції 1905–1907 рр., а також і пізніше [30, с. 43–44].

У пер­люс­тро­ва­но­му 1903 р. листі од­но­го із членів РУ­Пу з Ка­те­ри­нос­ла­ва до А. Жу­ка в Харків пи­са­ло­ся: «Тут те­пер у ве­ликій моді про­во­ка­тор­ство... По всь­ому Дніпру на чов­нах їздять постійно поліцейські та жан­дар­ми» [16, с. 27].

З цього ж року почали пер­люс­тру­ва­ти­ лис­ти В. Вин­ни­чен­ка після вне­сен­ня його прізви­ща до спеціаль­но­го роз­шу­ко­во­го цир­ку­ля­ра за № 2380. Так, у пер­люс­тро­ва­но­му листі В. Вин­ни­чен­ка зі Льво­ва до сту­ден­та Київсь­ко­го універ­си­те­ту В. П. Ко­сю­ри від 28 лю­то­го 1903 р. була відоб­ра­же­на взаємодія російсь­кої й австрійсь­кої поліції у бо­ротьбі з РУ­Пом. З ог­ля­ду на конспірацію, В. Вин­ни­чен­ко заз­на­чав, що впер­ше чує про цю партію: «Тут ма­са ціка­вих но­вин; найцікавіша з них: у Львові те­пер шу­ка­ють яки­хось ук­раїнсь­ких ре­во­люціонерів, і по місту, не див­ля­чись на кон­сти­туцію, ідуть об­шу­ки... Ка­жуть, що ніби­то десь у Львові є гур­ток ре­во­люціонерів, тих, що приїха­ли з Ук­раїни, так зва­ної РУП, але що во­но зна­чить – я ще не дізнав­ся. Шу­ка­ють та­кож склад їх кни­жок. Ціка­во, чим це закінчить­ся» [16, с. 29]. Під час слідства, кот­ре відбу­ва­ло­ся над за­ареш­то­ва­ним на кор­доні влітку 1903 р. В. Вин­ни­чен­ком, та­кож про­дов­жу­ва­лася пер­люс­трація його лис­тів, копії яких негайно надсилалися жан­дар­мам. У листі до А. Грінчен­ко від 5 лис­то­па­да 1904 р. В. Вин­ни­чен­ко пи­сав: «По за­ко­ну ме­не по­винні звільни­ти у за­пас з армії, але за таємною інструкцією во­ни по­винні ме­не пот­ри­ма­ти ще тро­хи. У них є на­каз не пус­ка­ти ме­не в місто, з ка­зар­ми ні крок, не до­пус­ка­ти до ме­не жод­но­го з сол­дат, крім од­но­го ун­те­ра, який от­ри­мав не­обхідні інструкції від жан­дармсь­ко­го уп­равління. Сло­вом, я зна­ход­жусь під як­найсу­ворішим наг­ля­дом» [16, с. 30].

На по­чат­ку 1904 р. Д. Ан­то­но­вич та інші чле­ни РУ­Пу в Хар­кові, що зна­хо­ди­лись у харківській в’яз­ниці, пе­ре­да­ва­ли лис­ти та інше че­рез од­но­го з наг­ля­дачів в’яз­ниці то­ва­ри­шам на во­лю. 18 лю­то­го 1904 р. тю­рем­но­го наг­ля­да­ча Кар­па Геть­ма­на та од­но­го з членів Харківсь­кої ор­ганізації цієї партії Б. Ка­минсь­ко­го бу­ло за­ареш­то­ва­но жан­дар­ма­ми. 5 ве­рес­ня 1904 р. Б. Ка­минсь­кий надіслав М. Оро­товській до Києва лис­та, яко­го бу­ло пер­люс­тро­ва­но, де він вис­ло­вив­ся з при­во­ду сво­го ареш­ту, а та­кож дій адміністрації та жан­дармів на місцях [25, оп. 2, спр. 17, арк. 4–5, 18]. 18 ве­рес­ня 1904 р. Де­пар­та­мент поліції надіслав копію цього лис­та до харківсь­кої ох­ран­ки з приміткою «Для відо­мос­тей та мірку­вань, цілком таємно». У листі чи­таємо: «Сид­жу я в Хар­кові в очіку­ванні закінчен­ня моєї спра­ви. В цьому місяці по­вин­но відбу­ти­ся засідан­ня Гу­бернсь­кої На­ра­ди, в кот­ро­му при­пи­нять найбез­глуздіше дізнан­ня про ме­не. Знімуть наг­ляд з ме­не і цілком розв’яжуть мені ру­ки в ро­зумінні вільно­го пе­ре­су­ван­ня по всій імперії... В Росії, зав­дя­ки роз­гнуз­да­ності провінційної адміністра­тив­ної вла­ди, подібний стан для без­за­хис­них гро­ма­дян ство­рюється ду­же час­то і, на жаль, за­кон не за­хи­щає нас ніяки­ми нор­ма­ми для при­пи­нен­ня адміністра­тив­но­го зазіхан­ня на осо­бу» [25, оп. 2, спр. 17, арк. 18].

Під час Пер­шої російсь­кої ре­во­люції і в по­даль­шо­му таємна політич­на поліція бу­ла майже зав­жди в курсі справ з над­си­лан­ням цир­ку­лярів від керівних ор­ганів усіх ук­раїнсь­ких політич­них партій до їхніх місце­вих ор­ганізацій.

У серпні 1905 р., зав­дя­ки пер­люс­трації листів від членів УСДРП до своїх од­но­партійців у інших місцях, харківсь­ким жан­дар­мам ста­ло відо­мо про підго­тов­ку до ви­дан­ня в цьому гу­бернсь­ко­му місті пред­став­ни­ка­ми партії на чолі з Д. Ан­то­но­ви­чем ле­галь­но­го ор­га­ну партії ук­раїнсь­кою мо­вою – га­зе­ти «Во­ля». Роз­по­ча­ти її ви­дан­ня пла­ну­ва­ло­ся або в грудні 1905 р., або на по­чат­ку 1906 р. І ли­ше че­рез те, що уря­до­ва ре­акція роз­по­ча­ла свій нас­туп з ме­тою при­ду­шен­ня опо­зиційної пре­си, пер­ший но­мер га­зе­ти, уже повністю підго­тов­ле­ний до дру­ку, так і не вийшов у світ [25, оп. 2, спр. 22, арк. 1, 13-14]. Так, у лю­то­му 1906 р. бу­ло пе­ре­хоп­ле­но та пер­люс­тро­ва­но один з цир­ку­лярів ЦК УСДРП до місце­вих ор­ганізацій, кот­рий че­рез Н. Брайке­вич, яка пе­ре­да­ва­ла лис­ти УСДРП, роз­си­лав­ся з Києва по всій Ук­раїні. Про все це відразу ж стало відомо жандармам. У цьому ви­пад­ку цир­ку­ляр бу­ло надісла­но до Хар­ко­ва [25, оп. 2, спр. 22, арк. 25-28].

Пер­люс­трації бу­ло та­кож підда­но лист, на­пи­са­ний ук­раїнсь­кою мо­вою, яко­го бу­ло надісла­но з Києва до Хар­ко­ва пані Брун­зель на ад­ре­су ап­те­ки Лапіна від 25 січня 1906 р. Це бу­ла прок­ла­мація УСДРП під наз­вою «До усього ук­раїнсь­ко­го ро­бо­чо­го на­ро­ду» з пев­ни­ми до­пи­са­ми суп­ро­вод­жу­валь­но­го ха­рак­те­ру та вказівка­ми [25, оп. 2, спр. 22, арк. 15–17]. То­тож­на прок­ла­мація, на­пи­са­на тим са­мим по­чер­ком та з ти­ми ж суп­ро­вод­жу­валь­ни­ми нас­та­но­ва­ми і надісла­на з Києва в м. При­лу­ки Пол­тавсь­кої гу­бернії пані Фрид Гінсбург по Ко­но­топській ву­лиці для Ла­ни 25 та 28 січня 1906 р., та­кож бу­ла підда­на пер­люс­трації, а копія її була надіслана жандармам. У зв’яз­ку з цим пол­тавські жан­дар­ми от­ри­ма­ли від Де­пар­та­мен­ту поліції відповідну вказівку «...з’ясу­ва­ти осо­бистість ад­ре­сат­ки, її діяльність та зно­си­ни, а та­кож здійсни­ти за­хо­ди до ви­яв­лен­ня в При­лу­ках скла­ду Ук­раїнсь­кої соціал-де­мок­ра­тич­ної робітни­чої партії та про нас­туп­не повідо­ми­ти» [26, оп. 1, спр. 774, арк. 2]. Нев­довзі Де­пар­та­мент поліції от­ри­мав від місце­вих жан­дармів відповідь, що за їхніми нег­лас­ни­ми роз­роб­ка­ми Ла­на є Ла­ною Вульф, 22 років, меш­кає в При­лу­ках, без будь-яких пев­них за­нять, прос­те­жується у зв’яз­ках з гур­тка­ми, до яких вхо­ди­ли неб­ла­го­надійні осо­би. Де­які з них у 1903 р. очо­лю­ва­ли страйк на місцевій тю­тю­новій фаб­риці. Сто­сов­но скла­ду партійної ор­ганізації УСДРП в При­лу­ках вка­зу­ва­ло­ся: «Повні відо­мості віднос­но соціал-де­мок­ра­тич­ної партії не­ма мож­ли­вості на­да­ти, що на­далі бу­де ви­яв­ле­но, про те бу­де до­не­се­но своєчас­но» [26, оп. 1, спр. 774, арк. 5–5зв.].

Було підда­но пер­люс­трації і лист з Пе­тер­бур­га від Си­ме­она, яко­го бу­ло надісла­но 3 лю­то­го 1906 р. зга­даній уже Н. Брайке­вич, чле­нові УСДРП, кот­ра меш­ка­ла в Києві по ву­лиці Маріїнсь­ко-Бла­говіщенській, 34. При­чи­ною пер­люс­трації ста­ло те, що цей лист був надісла­ний до Києва С. Пет­лю­рою. Копію цього листа також отримали місцеві жандарми [25, оп. 2, спр. 22, арк. 19].

У лю­то­му то­го ж ро­ку Де­пар­та­мент поліції звер­нув­ся до місце­вої ох­ран­ки із роз­по­ряд­жен­ням ви­яви­ти склад ук­раїнсь­ких соціал-де­мок­ратів у Хар­кові та терміно­во до­повісти про ви­ко­нан­ня. До роз­по­ряд­жен­ня бу­ло до­да­но копію прок­ла­мації ЦК УСДРП, що бу­ла от­ри­ма­на шля­хом пер­люс­трації, про не­обхідність бойко­ту чле­на­ми партії ви­борів до І Дер­жав­ної ду­ми [25, оп. 2, спр. 22, арк. 7]. На дум­ку Де­пар­та­мен­ту поліції, вик­ла­де­ну ним у повідом­ленні від квітня 1906 р., роз­си­лав ці прок­ла­мації з Києва в різні місце­вості Ук­раїни сту­дент Київсь­ко­го універ­си­те­ту Дмит­ро Сергійович Пе­щансь­кий, кот­рий був відо­мий жан­дар­мам з 1904 р. як соціал-де­мок­рат. Во­ни та­кож вка­зу­ва­ли, що ос­таннім ча­сом Пе­щансь­кий увійшов до скла­ду УСДС «Спілки» і зайняв­ся тран­спор­ту­ван­ням та по­ши­рен­ням не­ле­галь­ної літе­ра­ту­ри се­ред сільсь­ко­го на­се­лен­ня Київсь­кої гу­бернії. Але об­шук, про­ве­де­ний у нього жан­дар­ма­ми 13 квітня 1906 р., по­зи­тив­них для них наслідків не дав [25, оп. 2, спр. 22, арк. 10А–10А зв.].

Під час сто­липінсь­кої ре­акції влада ще більше по­си­ли­ла таємне спос­те­ре­жен­ня за ко­рес­пон­денцією, що над­хо­ди­ла до так зва­них «неб­ла­го­надійних осіб». Пе­ре­хоп­лю­ва­лось і пер­люс­тру­ва­лося майже все лис­ту­ван­ня між пред­став­ни­ка­ми ук­раїнсь­ких політич­них партій або їхніх при­хиль­ників. Так, 21 сер­пня 1907 р. на­чаль­ник київсь­кої ох­ран­ки сповіщав на­чаль­ни­ку Київсь­ко­го ГЖУ про цир­ку­ляр­ний лист Го­лов­но­го Коміте­ту «Спілки» за № 7 «До всіх ор­ганізацій «Спілки», який був отриманий ним завдяки перлюстрації кореспонденції, та над­си­лав його копію «для відо­мос­тей і мірку­вань при роз­шу­ку» [23, оп. 1, спр. 2033, арк. 10–12]. Ак­тив­но пра­цю­ва­ли в цьому нап­рямі прак­тич­но всі без ви­нят­ку жан­дармські уп­равління в так зва­них «ма­ло­російсь­ких гу­берніях». Во­линські жан­дар­ми, нап­рик­лад, за допомогою перлюстрації у 1908 р. ви­яви­ли ба­гать­ох до­пи­су­вачів до одного з не­ле­галь­них партійних ви­дань (га­зе­ти «Прав­да») [24, оп. 1, спр. 414, арк. 27–28 зв.]. 1909 р. пол­тавські жан­дар­ми пиль­но сте­жи­ли за лис­ту­ван­ням членів УСДРП С. Пет­лю­ри, Б. Мар­то­са, О. Ко­ха­новсь­кої, Б. Юр’єва-Пе­ков­ця та інших [24, оп. 1, спр. 107, арк. 49; спр. 298. арк. 33 зв.; 27, оп. 1 спр. 7. арк. 4, 88].

Владою було пер­люс­тро­ва­но і лист С. Єфре­мо­ва до Ло­зан­ни від 2 бе­рез­ня 1910 р., в яко­му він пи­сав про цир­ку­ляр П. Сто­липіна, що за­ра­хо­ву­вав ук­раїнців до «іно­родців». Про це нею також терміново сповіщалося жандармам [16, с. 56]. У 1912 р. з лис­та пред­став­ників ста­ро­го Го­лов­но­го Коміте­ту «Спілки», котрі звер­та­лись до членів «Ор­ганізаційно­го Коміте­ту» що­до скли­кан­ня за­галь­но­партійної кон­фе­ренції РСДРП, жан­дар­ми, завдяки його пер­люс­трації, от­ри­ма­ли до­дат­ко­ву інфор­мацію, що нап­рикінці 1910 р. та в 1911 р. «Спілка» в Росії про­во­ди­ла партійну ро­бо­ту, хоч і в не­ве­ли­ких мас­шта­бах, «ли­ше у Во­линсь­ких районах (Жи­то­мир, Бер­дичів та ін.)», і що під час найбільш інтен­сив­ної діяль­ності «Спілки» в 1905–1906 рр. не­ле­галь­ною ро­бо­тою бу­ло охоп­ле­но п’ять гу­берній Ук­раїни (Київсь­ка, Пол­тавсь­ка, Чернігівсь­ка, Во­линсь­ка та Подільсь­ка). На­чаль­ник Півден­но-Східно­го район­но­го охо­рон­но­го відділен­ня 4 сер­пня 1912 р. сповіс­тив про це Де­пар­та­мен­ту поліції, а та­кож у Київсь­ке та Мос­ковсь­ке охо­ронні відділен­ня [28, оп. 2, спр. 106, арк. 14–15].

У липні 1912 р. бу­ло пе­ре­хоп­ле­но та пер­люс­тро­ва­но лист М. Глад­ко­го, яко­го жандарми вва­жа­ли од­ним із ви­дат­них членів УСДРП, до ре­дакції га­зе­ти «Сніп» у Хар­кові, по вул. Кон­торській, 21, для М. Пле­ва­ко. За «роз­роб­ка­ми» во­линсь­ких жан­дармів, про які во­ни до­но­си­ли київській ох­ранці 14 ве­рес­ня 1912 р., заз­на­че­ний Ми­ко­ла Дмит­ро­вич Глад­кий при­був до Жи­то­ми­ра 18 чер­вня 1912 р. і мав уже на той час до­сить знач­ний досвід ре­во­люційної діяль­ності; дані про нього бу­ло за­не­се­но до кар­то­те­ки Особ­ли­во­го відділу Де­пар­та­мен­ту поліції [23, оп. 5, спр. 7, арк. 129–129 зв.]. Сам лист був надісла­ний ним з Жи­то­ми­ра до Хар­ко­ва 2 лип­ня 1912 р. і містив у собі до­сить цікаві под­ро­биці як про діяльність вла­ди що­до ук­раїнсь­ких партійних ви­дань, так і про сто­сун­ки між са­ми­ми чле­на­ми ук­раїнсь­ких політич­них партій різно­го спря­му­ван­ня. Зок­ре­ма, в листі йшло­ся про та­ке: «Люб’яз­ний друг Ми­ко­ла. Проїздом че­рез Київ по­бу­вав в ре­дакції «Ра­ди». «Засів» збан­крутів і здається більше ви­да­ва­тись не бу­де. Тут же ба­чив і Ма­ту­шевсь­ко­го, поз­найомив­ся з Є. Чи­ка­лен­ком – стра­шен­но він мені по­на­ра­вив­ся; як уз­нав, що я з Хар­ко­ва – відра­зу ж за­пи­тав: «Як в Хар­кові «Міхнов­щи­на», як «Сніп». Ціка­во, що він відповість на на­шу кри­ти­ку «но­вої плат­фор­ми»... (ця роз­мо­ва хай за­ли­шить­ся між на­ми в таємниці, не пе­ре­да­вайте ніко­му, щоб уник­ну­ти усіля­ких не­по­ро­зумінь між ук­раїнця­ми)...» [23, оп. 5, спр. 7, арк. 127].

Одну й ту саму або майже подібну інформацію про діяльність представників та прихильників зазначених партій царські охоронці інколи от­ри­мували як завдяки пер­люс­трації, так і аген­тур­ним шля­хом. При цьому останній із шляхів отримання необхідних для них відомостей вимагав, як правило, також їх порівняння або перевірки, доповнення чи уточнення. Так, 11 бе­рез­ня 1906 р. до Де­пар­та­мен­ту поліції надійшло таємне до­не­сен­ня київсь­кої ох­ран­ки за № 921 з та­ким суп­ро­вод­жу­валь­ним лис­том: «При цьому маю честь на­да­ти ва­шо­му Пре­вос­хо­ди­тель­ству копію з «За­яви Ук­раїнсь­кої де­мок­ра­тич­ної партії з’їзду земсь­ких та міських діячів у Москві 6 лип­ня 1905 р. та Ус­та­нов­чим збо­рам» і «Плат­фор­ми Ук­раїнсь­кої партії» Ротмістр Єрьомін» [24, оп. 1, спр. 1109, арк. 1–5]. Подібні до­ку­мен­ти бу­ли от­ри­мані київсь­кою ох­ран­кою як аген­тур­ним шля­хом, так і завдяки пер­люс­трації. У цих ма­теріалах чле­ни УДРП обґрун­то­ву­ва­ли не­обхідність майбутнь­ого фе­де­ра­тив­но­го ус­трою Росії. За­ява пред­став­ників ук­раїнсь­ко­го лібе­раль­но-де­мок­ра­тич­но­го нап­ря­му за­вер­шу­ва­ла­ся та­ки­ми сло­ва­ми: «То­му ми виз­наємо, що пра­виль­на ор­ганізація пра­во­во­го по­ряд­ку на Ук­раїні не­за­леж­но від за­галь­ноімперсь­ко­го уря­ду, з не­обхідністю обу­мов­лює ут­во­рен­ня місце­во­го пред­став­ниць­ко­го ор­га­ну, і Ук­раїна вхо­дить в Російсь­ку Дер­жа­ву, як од­на з ав­то­ном­них об­лас­тей її на ос­но­вах фе­де­рації. Тільки при та­ко­му не­об­раз­ли­во­му для нас за­ході співвідно­шен­ня час­тин Російсь­кої імперії, на­ша бать­ківщи­на бу­де вільно роз­ви­ва­ти­ся та до­сяг­не куль­тур­но­го проц­вітан­ня, і ра­зом з тим роз­ви­не і зміцнить найліпші відно­си­ни як з Ве­ли­ко­росією, так і з інши­ми об­лас­тя­ми» [24, оп. 1, спр. 1109, арк. 5].

До­сить ак­тив­но влада слідку­ва­ла за ко­рес­пон­денцією, кот­ра над­си­ла­лася в Ук­раїну або відси­ла­лась з неї під час об­го­во­рен­ня так зва­но­го «ук­раїнсь­ко­го пи­тан­ня» в ІV Дер­жавній думі в 1913 р. Ось що до­но­сив завіду­вач роз­шу­ко­во­го пун­кту в Рос­тові Об­ласті Війсь­ка Донсь­ко­го ди­рек­то­рові Де­пар­та­мен­ту поліції по Особ­ли­во­му відділу від 11 чер­вня 1913 р.: «Копія. Цілком таємно. На­да­ючи при цьому копію здо­бу­то­го аген­тур­ним шля­хом лис­та, що ад­ре­со­ва­ний «Рос­тов-на-До­ну, ре­дакція «При­азов­ско­го Края», Олек­сан­дру Фо­ми­чу Саліковсь­ко­му з Києва», до­но­шу Ва­шо­му Пре­вос­хо­ди­тель­ству, що ад­ре­са­том та­ко­го є ко­лишній чи­нов­ник з особ­ли­вих до­ру­чень при Подільсь­ко­му Гу­бер­на­торі О. Ф. Саліковсь­кий, 47 років, який в нинішній час завідує ре­дакцією «При­азовсь­ко­го Краю» і меш­кає в Рос­тові. Неб­ла­го­по­луч­них у політич­но­му відно­шенні відо­мос­тей у спра­вах ввіре­но­го мені роз­шу­ко­во­го пун­кту не­ма» [28, оп 2, спр. 121, арк. 42].

До цього до­не­сен­ня бу­ло до­да­но сам лист, який підпи­са­ли пред­став­ни­ки ук­раїнсь­ких партій: М. Гру­шевсь­кий, С. Єфре­мов, В. Ле­он­то­вич, В. Ло­зинсь­кий, Ф. Ма­ту­шевсь­кий, І. Пол­то­раць­кий, В. Уля­ниць­кий, Є. Чи­ка­лен­ко, В. Ше­мет, І. Шраг, ба­рон Ф. Штейнгель. При цьому прізви­ще М. Гру­шевсь­ко­го жан­дар­ми підкрес­ли­ли олівцем двічі. Піс­ля підписів у кінці лис­та збо­ку місти­ла­ся при­пис­ка олівцем: «Про­си­мо зібра­ти підпи­си, лю­дей не за­леж­них від уря­ду, не­гайно прис­ла­ти в ре­дакцію «Ра­ди», щоб успіть вис­лать в Ду­му до зак­рит­тя сесії, але не публікуйте в пресі» [28, оп 2, спр. 121, арк. 43]. Цей лист не­ве­лич­кий, то­му на­ве­де­мо його повністю мо­вою оригіна­лу.

«В сов­ре­мен­ных ус­ло­ви­ях об­ще­ствен­но-по­ли­ти­чес­кой жиз­ни Рос­сии ук­ра­ин­ское об­ще­ство ли­ше­но воз­мож­нос­ти иметь в Го­су­дар­ствен­ной Ду­ме сво­их пред­ста­ви­те­лей. Это зас­тав­ля­ет нас вы­ра­зить нас­то­ящим за­яв­ле­ни­ем свое от­но­ше­ние к пос­лед­ним выс­туп­ле­ни­ям в Го­су­дар­ствен­ной Ду­ме по ук­ра­ин­ско­му воп­ро­су. За­яв­ле­ни­ем о своей со­ли­дар­нос­ти с те­ми ува­жа­емы­ми де­пу­та­та­ми, ко­то­рые, не бу­ду­чи ук­ра­ин­ца­ми по про­ис­хож­де­нию, но пра­виль­но оце­ни­вая своё по­ло­же­ние пред­ста­ви­те­лей де­мок­ра­ти­чес­ких сло­ев на­се­ле­ния, воз­вы­си­ли свой го­лос про­тив не­вы­но­си­мых при­тес­не­ний, ко­то­рое ис­пы­ты­ва­ет ук­ра­ин­ское сло­во и все во­об­ще про­яв­ле­ния ук­ра­ин­ской жиз­ни и бла­го­да­ря ко­то­рым ук­ра­ин­ская ин­тел­ли­ген­ция и ук­ра­ин­ский на­род ли­ше­ны воз­мож­нос­ти поль­зо­вать­ся сво­им язы­ком и дру­ги­ми сред­ства­ми на­ци­ональ­ной куль­ту­ры.

Приз­наём нас­то­ятель­ную не­об­хо­ди­мость на­ци­она­ли­за­ции прос­ве­ще­ния в ин­те­ре­сах куль­тур­но­го раз­ви­тия ук­ра­ин­ско­го на­ро­да. Счи­та­ем ав­то­но­мию Ук­ра­ины, рав­но как и дру­гих об­лас­тей и на­ций, га­ран­тией от втор­же­ний в сфе­ру на­ци­ональ­ной жиз­ни и за­ло­гом сво­бод­но­го куль­тур­но­го и об­ще­ствен­но­го раз­ви­тия.

Вмес­те с тем про­тес­ту­ем про­тив выс­туп­ле­ния де­пу­та­та Ско­ро­пад­ско­го, ко­то­рый, зло­упот­реб­ляя сво­им ис­то­ри­чес­ким име­нем, поз­во­лил се­бе го­во­рить от име­ни ук­ра­ин­ско­го («ма­ло­рос­сийско­го») об­ще­ства. Как пред­ста­ви­тель лишь той час­ти его, ко­то­рая дав­но пор­ва­ла свя­зи с на­ци­ональ­ной жизнью род­но­го на­ро­да, он не име­ет на это пра­во. Го­лос его, как и го­лос вся­ких соз­на­тель­ных и бес­соз­на­тель­ных от­ступ­ни­ков из ин­тел­ли­ген­ции и из сре­ды тёмных масс, не мо­жет вы­ра­жать мне­ний и стрем­ле­ний ук­ра­ин­ской ин­тел­ли­ген­ции и соз­на­тель­ных эле­мен­тов ук­ра­ин­ско­го на­ро­да» [28, оп 2, спр. 121, арк. 43–3 зв.].

З по­чат­ком світо­вої війни не­офіційна пер­люс­трація ко­рес­пон­денції неб­ла­го­надійних осіб от­ри­ма­ла офіційний ста­тус війсь­ко­вої цен­зу­ри. Тим самим представникам політичної поліції було значно полегшено отримання необхідної їм інформації про діяльність членів українських політичних партій Наддніпрянщини та їхніх прихильників.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що жандарми постійно використовували перлюстрацію з метою отримання необхідної для себе інформації для боротьби з діяльністю українських політичних партій Наддніпрянщини. Інколи царські охоронці от­ри­мували майже ідентичну інформацію про діяльність представників та прихильників зазначених політичних партій як завдяки пер­люс­трації, так і аген­тур­ним шля­хом. При цьому відомості, отримані ними шляхом перлюстрації, вони, як правило, використовували з метою як перевірки та порівняння, так і доповнення й уточнення тих, що надходили до них з інших джерел. У той же час окреслена проблема й надалі потребує подальшого значно глибшого та ширшого вивчення та висвітлення.

Бібліографічні посилання

1. Бевз Т. А. Між романтизмом і реалізмом (сторінки історії УПСР) / Т. А. Бевз. – К.: ІПіЕД НАН України, 1999. – 271 с.

2. Борисенко В. Й. До питання про Революційну Українську Партію / В. Й. Борисенко // Наукові праці з питань політичної історії: зб. наук. пр. / наук. ред. В. П. Горшков та ін. – К.: Либідь, 1991. − Вип. 169. − С. 129−138.

3. Вєтров Р. І. Політичні партії України на початку XX століття (1900–1925 рр.): навч. посіб. / Р. І. Вєтров. – Дніпродзержинськ: Вид-во ДДТУ, 1997. – 111 с.

4. Голобуцький О. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття: Дослідження / О. Голобуцький, В. Кулик. – К.: Смолоскип, 1996. – 124 с.

5. Головченко В. І. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України: нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ ст. / В. І. Головченко. – Х.: Майдан, 1996. – 190 с.

6. Донченко С. П. Ліберальні партії України (1900–1919 рр.) / С. П. Донченко. – Дніпродзержинськ: Видавничий відділ ДДТУ, 2004. – 379 с.

7. Див.: Измозик В. Чёрный кабинет / В. Измозик // Родина. – 2000. – № 10. – С. 48–54

8. Див.: Кантор Р. К истории «чёрных кабинетов» / Р. Кантор // Каторга и ссылка. – 1927. – № 8. – С. 90–100.

9. Касьянов Г. Український соціалізм: люди, партії, ідеї (початок ХХ століття) / Г. Касьянов // Політологічні читання. – 1992. – № 2. – С. 101–114.

10. Козицький М. Ю. Національно-політична думка на Україні (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / М. Ю. Козицький, О. В. Поліщук // Наук. пр. з питань політ. історії: зб. наук. пр. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1992. – Вип. 172. – С. 3–14.

11. Книш Г. М. Постановка питань про освіту в програмах перших українських партій / Г. М. Книш // Придніпровський науковий вісник. – 1998. – 120 (187). – С. 53–55.

12. Колесник В. Ф. Шляхом національного відродження: національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини. 1900–1907 / В. Ф. Колесник, О. О. Рафальский, О. П. Тимошенко. – К.: Стилос, 1998. – 226 с.

13. Курас І. Ф. Перший речник новітнього українського самостійництва (Микола Міхновський) / І. Ф. Курас // Історія України. – 2000. – № 6. – С. 3–14.

14. Лавров Ю. П. Виникнення і діяльність українських політичних партій // «Українське питання» в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.): у 3 ч. / відп. ред. В. Г. Сарбей. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1999. – Ч. 2.– С. 248–444.

15. Наумов С. О. Український політичний рух на Лівобережжі (90-і рр. ХІХ ст. – лютий 1917 р.): моногр. / С. О. Наумов. – Х.: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2006. – 344 с.

16. Овсієнко О. Ф. Каральні органи царизму // «Українське питання» в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / О. Ф. Овсієнко. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1999. – Ч. 3. – С. 3–68.

17. Павко А. І. Повчальний досвід вітчизняної історії: політичні партії і організації у громадському житті України модерної доби / А. І. Павко. – К.: Плеяди, 2002. – 552 с.

18. Світленко С. І. Національне питання в програмах українських політичних партій початку ХХ ст. // Українське питання в Російській імперії та Радянському Союзі (XVIII – перша половина XX ст.) / за заг. ред. В. В. Іваненка. – Д.: Наука і освіта, 1998. – С. 66–73.

19. Спиридович А. Записки жандарма / А. Спиридович. – М.: Худож. л-ра., 1991. – 268 с.

20. Стрілець В. В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ століття – 1939 рік) / В. В. Стрілець. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2002. – 361 с.

21. Стромилюк Л. В. Боротьба таємної поліції Російської імперії проти українських політичних партій (1900–1914 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01, «Історія України» / Л. В. Стромилюк. – К., 2007. – 16 с.

22. Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово / Ф. Г. Турченко. – К.: Генеза, 2006. – 320 с.

23. Центральний державний історичний архів України у м. Києві – Ф. 274. – Далі: ЦДІАУК.

24. ЦДІАУК. – Ф. 276.

25. ЦДІАУК. – Ф. 304.

26. ЦДІАУК. – Ф. 320.

27. ЦДІАУК. – Ф. 328.

28. ЦДІАУК. – Ф. 705.

29. Чайковський А. С. За законом і над законом: З історії адм. органів і поліц.-жандарм. системи в Україні (ІХ – початок ХХ ст.) / А. Чайковський, М. Щербак. – К.: Україна, 1996. – 269 с.

30. Див.: Чикаленко Є. Спогади (1861–1907): в 3 ч. / Є. Чикаленко. – Л.: Червона калина, 1925. – Ч. 3. – 1925. – 126 с.

31. Шморгун П. М. Політичні партії України на початку ХХ ст.: соціальний склад, чисельність, типологія / П. М. Шморгун // Наук. пр. з питань політ. історії. – К.: 1992. – Вип. 172. – С. 14–25.

32. Щербак Н. О. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ століття) / Н. О. Щербак. – К.: ПЦ «Ризографіка», 2005. – 616 с.

33. Ярмиш О. Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. / О. Н. Ярмиш. – Х..: Консум, 2001. – 284 с.

34. Яценко В. Я. Українські партійно-політичні сили Наддніпрянщини пер­шої чверті XX ст.: особливості становлення та розвитку / В. Я. Яценко // Про­блеми політичної історії України: зб. наук. пр. / О. Б. Шляхов (відп. ред.). – Д.: Оксамит, 2006. – С. 229–236.

Надійшла до редколегії: 28.10.2010

 

УДК (477):342.53 (470+571)