І с т о р и ч н і с т у д і ї

УДК 94 (477) «1902/1904»

Н. О. Сіталова

ФОРМУВАННЯ ПРОГРАМНИХ ЗАСАД ДІЯЛЬНОСТІ ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ

Висвітлено основні віхи процесу формування програми Партії соціалістів-революціонерів, її вивчення та обговорення членами Південноукраїнських організацій есерів.

Ключові слова: соціалісти-революціонери, народництво, програма, ідеологія, соціалізм.

Отражены основные вехи процесса формирования программы Партии социалистов-революционеров, ее изучения и обсуждения членами Южноукраинских организаций эсеров.

Ключевые слова:социалисты-революционеры, народничество, программа, идеология, социализм.

The basic landmarks of process of forming of program of the socialists-revolutionaries party, its study and discussion by the socialists-revolutionaries of Southern Ukraine are reflected.

Key words: socialists-revolutionaries, narodnichestwo, program, ideology, socialism.

 

Партія соціалістів-революціонерів (ПСР) – спадкоємиця традицій революційного народницького руху 70–80-х рр. ХІХ ст., «Народної Волі» та «Землі й Волі». Відродження народництва, після репресій влади щодо зазначених організацій, відбулося вже у 90-х рр. ХІХ ст., коли у багатьох місцевостях Російської імперії виникла низка гуртків та груп, що не мали спільної назви, але дотримувалися у цілому народницької теорії економічного розвитку країни та загальних положень програми старих народників-соціалістів [16, с. 14].

На зламі ХІХ–ХХ ст. у революційному народницькому русі постало питання ідеологічного оновлення. Основи для цього було закладено дослідженнями молодих народників-економістів О. В. Пешехонова, П. О. Віхляєва, К. Р. Качаровського, Б. М. Черненкова та інших, які намагалися довести, що селянські господарства стійкі за своєю сутністю, що село тяжіє не до класового розшарування, а до стабілізації та що в соціальному відношенні немає принципових відмінностей між селянином та робітником. Головним теоретиком неонародництва став В. М. Чернов, який намагався його європеїзувати, створити соціалістичну теорію, яка б відповідала соціальній структурі країн із переважаючим сільським населенням. Він став ініціатором створення та автором програмової статті Аграрно-соціалістичної ліги (1900 р.) [15, с. 434].

Після оприлюднення у січні 1902 р. повідомлення про створення ПСР тимчасовою програмою партії проголосили програму «Вісника російської революції», яка характеризувалася відданістю народовольським традиціям [16, с. 434]. У вересні 1902 р., для створення проекту програми партії, у «Революційній Росії» відкрито рубрику «З програмних питань», в якій публікувалися статті В. М. Чернова та інших ідеологів неонародництва.

Восени 1902 р. В. М. Чернов, М. І. Ракитников, Г. О. Гершуні, С. М. Слєтов та А. І. Потапов почали розробку проекту програми ПСР. Першим написав свій проект М. І. Ракитников. За висловом В. М. Чернова він співпадав «з революційним марксизмом 1848 р., марксизмом «Комуністичного маніфесту». Натомість В. М. Чернов підготував контрпроект, «застосувавши до аналізу капіталізму ряд розбіжностей та конкретизацій, притаманних школі Герцена-Михайловського» [11, с. 32]. У січні 1903 р. його розіслано російським організаціям та відомим есерам і народникам. На нараді, яка відбулася 7–9 серпня 1903 р. у Женеві, діячі партії прийняли компромісний варіант, основу якого склали погляди В. М. Чернова та його прибічників [10, с. 101; 11, с. 33].

Упродовж 1902–1904 рр. на сторінках «Революційної Росії» тривала публікація програмно-теоретичних статей. У 1904 р. у № 46 центрального органу партії опубліковано новий програмний проект, складений редакцією газети, до якої входили В. М. Чернов, М. Р. Гоц та Л. Е. Шишко. Саме тому він мав багато спільного з проектом 1903 р. [11, с. 33–34]. Після довготривалих суперечок програму (з деякими змінами) затвердили на І з’їзді партії, який проходив із 29 грудня 1905 р. по 4 січня 1906 р. на Іматрі. Програма ПСР проіснувала до 1920 р., коли Х Рада партії прийняла рішення про її перегляд. Значні розбіжності поглядів партійних діячів на зміст програми сприяв тому, що її обговорення призвело до розколу організації на три гілки: 1) ліву – «максималісти», 2) центральну – есери старого типу, 3) праву – «трудові народні соціалісти».

В основу програми та всієї есерівської ідеології було покладено народницьку ідею про можливість особливого шляху країни до соціалізму, не чекаючи коли основи для цього будуть закладені капіталізмом. Разом із тим есери внесли до народницької соціалістичної доктрини суттєві корективи, які відображали зміни у суспільстві та філософській думці початку ХХ ст. Вони вважали, що політична партія не повинна керуватися тільки однією філософською теорією. Серед есерів були прихильники суб’єктивного методу М. К. Михайловського, вчень махізму, емпіріокритицизму, неокантіанства. Єдність була в неприйнятті марксистського матеріалістичного та моністичного погляду на історію та суспільне життя [15, с. 434]. Таким чином, на думку російського дослідника М. Д. Єрофеєва, розробники програми сприйняли ідеї народників ХІХ ст., модернізували їх, надали друге дихання, очистили від патріархальності та ірраціоналізму, доповнили низкою положень із інших філософських, економічних та політичних учень [12, с. 6].

Процес формування ідеологічних основ функціонування південноукраїнських організацій есерів був також складним, адже на початковому етапі свого існування вони не мали загальнопартійної програми як головного орієнтира власної діяльності та повинні були спиратися на доступну літературу різного спрямування, а також потреби місцевого загалу. На засіданнях активних діячів організацій проводилися обговорення суспільної ситуації в країні, становища пролетаріату та селянства в державі та регіоні, можливість застосування у таких умовах відповідних теоретичних настанов неонародництва. Наприклад, один із керівних органів Катеринославської організації соціалістів-революціонерів – «Представницька Робоча Група» – мав збиратися раз на тиждень для вирішення нагальних проблем. На таких зустрічах передбачалося проведення бесід із питань програми й тактики революційної діяльності [6, арк. 86]. Агітатори Миколаївської організації мали два рази на тиждень збиратися для роз’яснення один одному програми партії [13, арк. 49]. З метою оприлюднення різниці програмних засад, діячі партій соціалістичного спрямування часто проводили публічні диспути. Прикладом може слугувати диспут, який відбувся 20 червня 1904 р. за участі есерів та соціал-демократів міста Миколаєва [13, арк. 52]. У листопаді 1905 р. подібні зустрічі проводилися у Сімферополі [9, с. 35]. «Гарячі суперечки» відбувалися на диспутах політичних партій у Катеринославі влітку 1905 р. на так званих «політичних біржах» [14, с. 2].

Проводилися публічні читання отриманої літератури, брошур програмного характеру: «Социалисты-революционеры и чего они добиваются», «О земле», «Для чего нужна свобода слова», «Почему у нас требуют неприкосновенности личности и жизни» [1, арк. 17]. Керівники намагалися роз’яснити рядовим членам партії сутність неонародницької ідеології та її відмінності від інших партійних учень. Так, на початковому етапі існування Катеринославської організації, один з її керівників А. І. Альтовський читав лекції з метою показати різницю між програмами діяльності есерів та соціал-демократів, підкреслюючи те, що останні виключали з власної програми пропаганду серед селян [1, арк. 65]. Крім того, формування ідейних поглядів та моральних цінностей есерів на місцях відбувалося під великим впливом прогресивної російської та зарубіжної літератури. Художні твори формували активну суспільну позицію, опозиційні настрої. Есери знайомилися з літературними творами М. О. Добролюбова, Е. Золя, Г. Е. Лессінга, Л. М. Толстого [4, арк. 34; 5, арк. 28]. Читали праці з політекономії Д. Рікардо, М. І. Туган-Барановського [4, арк. 34].

Загальнопартійні програмно-організаційні документи південноукраїнські есери почали отримувати тільки в період революції. Про це свідчать результати обшуків, під час яких у есерів знаходили програму ПСР [7, арк. 301]. Результатом вивчення та обговорення останньої стали прокламації програмного характеру. Вони мали структуру програмного документу та відображали всі основні положення програми ПСР. Крім того, намагалися у доступній формі донести до населення регіону ідеологію неонародництва. Такий ґрунтовний виклад програмних положень зустрічаємо у прокламації «Наши задачи» (липень 1906 р.). Проаналізувавши зміст інших відозв, можна стверджувати, що вони також відповідали загальноприйнятій програмі партії, але висвітлювали тільки конкретні її положення відповідно до історичного моменту, та були написані у довільному стилі.

Соціалісти-революціонери намагалися змоделювати майбутнє життя країни спираючися на некапіталістичні структури аграрної цивілізації. Вони вірили у самобутність Російської держави та можливість завдяки патріархальному селянству та общині прийти до соціалізму, оминувши капіталізм.

Програма Партії соціалістів-революціонерів, звичайно ж, була сприйнята не всіма колами суспільства. Багато її пунктів зустріли різку критику. М. Алянчиков критикував есерів за недалекоглядність та неврахування суспільних особливостей тогочасної держави [2, с. 26]. Академік І. М. Майський характеризував програму таким чином: «Трошки Канта, трошки Маркса, трошки Михайловського та Лаврова, трошки соціалізму, трошки відсебятини – такою є програма Віктора Чернова та всієї партії есерів» [3, с. 4].

Ставлення південноукраїнських есерів до програми партії, свого часу, висловив орган одеських соціалістів-революціонерів «Революционное дело» (від 24 жовтня 1917 р.) (за редакцією членів партії С. С. Зака, В. А. Геракліті, М. М. Лордкіпанідзе, І. В. Шерешевського, Г. Б. Шрайбера): «програма – це свята святих партії, відзеркалення її ідеалу, її кінцевої мети. Це те її надбання, яке випрацьовується тяжкою ідейною працею цілих поколінь партійних працівників, яке вони поважають як свою гордість, свою найкращу прикрасу. Наша програма революційного соціалізму у своїх характерних рисах залишилася тією ж, якою вона була висловлена нашими великими вчителями М. Г. Чернишевським, П. Л. Лавровим та М. К. Михайловським. Характерні риси ці такі: 1) визнання особливостей економічного укладу російського життя; 2) впевненість, що російські соціалісти зобов’язані пристосовувати своє вчення до цих особливостей; 3) віра в активну роль людини в історії…; 4) об’єднання під прапором соціалізму пролетаріату, трудового селянства та соціалістичної інтелігенції» [8, с. 42].

Бібліографічні посилання

1. «Агентурные донесения об организации Екатеринославского комитета социалистов-революционеров» (4 сентября – 31 декабря 1902) // Державний архів Дніпропетровської області (далі: ДАДО). – Ф. 32 (Катеринославське охоронне відділення), оп.1, спр. 14, арк. 1–152.

2. Алянчиков Н. Русские политические партии / Н. Алянчиков. – Тверь: Типо-Литография Ч. М. Родионова, 1907. – 73 с.

3. Гусев К. В. В. М. Чернов. Штрихи к политическому портрету (Победы и поражения Виктора Чернова) / К. В. Гусев. – М.: РОССПЭН, 1999. – 207 с.

4. «Дело об обнаружении подпольной типографии, принадлежащей Екатеринославской группе социалистов-революционеров» (4 августа – 3 октября 1905) // ДАДО. – Ф. 313 (Катеринославське губернське жандармське управління), оп.1, спр. 573, арк. 1–53.

5. «Дело об обнаружении в г. Екатеринославе подпольной типографии Екатеринославского комитета партии социалистов-революционеров» (24 декабря 1905 – 2 марта 1906) // ДАДО. – Ф. 313, оп. 2, спр. 1469, арк. 1–32.

6. «Дело о революционной деятельности Екатеринославского комитета партии социалистов-революционеров» (17.12. 1902 – 26.01. 1905) // ДАДО. – Ф. 313, оп. 1, спр. 510, арк. 1 – 821.

7. «Донесения, телеграммы о деятельности членов РСДРП и других революционных партий» (11 января – 3 декабря 1907) // ДАДО. – Ф. 32, оп. 1, спр. 119, арк. 1–728.

8. Калмакан И. К. Идея Учредительного собрания в программных и теоретических документах Всероссийских и украинских политических партий (1905–1918) / И. К. Калмакан, Т. Н. Чернега-Сердюкова. – Одесса: АстроПринт, 2000. – 200 с.

9. Королев В. И. Бунт на коленях. (Политические партии в Таврической губернии. 1905–1907 гг.) / В. И. Королев. – Симферополь: Таврия, 1993. – 71 с.

10. Леванов Б. В. Программные принципы партии социалистов-революционеров / Б. В. Леванов // Вопросы истории КПСС. – 1991. – № 6. – С. 100–109.

11. Леонов М. И. Партия социалистов-революционеров в 1905–1907 гг. / М. И. Леонов. – М.: РОССПЭН, 1997. – 512 с.

12. Партия социалистов-революционеров. Документы и материалы: в 3 т. – М.: РОССПЭН, 1996. – Т. 1. 1900–1907 гг. – 686 с.

13. Переписка с Департаментом полиции и начальниками охранных отделений об установлении наблюдения за лицами, принадлежащими к Николаевской рабочей организации партии эсеров» (22 декабря 1904) // Центральний Державний історичний архів України у м. Київ. – Ф. 359 (Миколаївський розшуковий пункт Херсонського губернського жандармського управління), оп. 1, спр. 1, арк. 1–149.

14. Петровский Г. И. Екатеринослав пролетарский / Г. И. Петровский // Правда Украины. – 1955. – 3 ноября. – С. 2.

15. Политические партии России. Конец ХIХ – первая треть ХХ века: энцикл. – М.: РОССПЭН, 1996. – 872 с.

16. Программы политических партий в России / [под ред. и с пред. И. В. Владиславлева]. – М.: Популярная общественно-политическая библиотека «Книга и жизнь», 1917. – 80 с.

Надійшла до редколегії 12. 11. 2010.

УДК 63.3(2) 47

Ю. І. Коломоєць

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара