Розрахунок економічного ефекту наукових досліджень

Наукознавство

1. Наука як система знань, пізнавальна діяльність, вид духовного виробництва і соціальний інститут

Наука — форма духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.

Наука — це процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів.

Наука є соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки — виявлення об’єктивних законів дійсності, а її головна мета — істинне знання.

Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів. Наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки).

За предметом і методом пізнання розрізняють науки про природу — природничі; науки про суспільство — суспільні; технічні науки.

Своєрідною наукою є сучасна математика. За співвідношенням із практикою виділяють фундаментальні науки (які не мають прямої практичної орієнтації) і прикладні науки (націлені на безпосереднє практичне використання наукових результатів).

Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію суб’єкту (учений, науковий колектив) і об’єкту науки (предметна область, що вивчається), в процесі якої використовується певна система методів, прийомів дослідження і мови даної науки (знаки, символи, формули тощо).

Хоча наукова діяльність специфічна, у ній застосовуються прийоми міркувань, використовувані людьми в інших сферах діяльності, у повсякденному житті. Для будь-якого виду людської діяльності характерні прийоми міркувань, що застосовуються й у науці, а саме: індукція і дедукція, аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення, ідеалізація, аналогія, опис, пояснення, пророкування, гіпотеза, підтвердження, спростування й ін.

Основними методами одержання емпіричного знання в науці є спостереження й експеримент.

Спостереження - це такий метод одержання емпіричного знання, при якому головне - не вносити при дослідженні самим процесом спостереження які-небудь зміни в досліджувану реальність.

На відміну від спостереження, у рамках експерименту досліджуване явище ставиться в особливі умови. Як писала Ф.Бекон, "природа речей краще виявляє себе в стані штучної скрутності, чим у природній волі".

Важливо підкреслити, що емпіричне дослідження не може початися без визначеної теоретичної установки. Хоча говорять, що факти - повітря вченого, проте збагнення реальності неможливо без теоретичних побудов. И.П.Павлов писав з цього приводу так: ".у всякий момент потрібно відоме загальне представлення про предмет, для того щоб було на що чіпляти факти."

Задачі науки ніяк не зводяться до збору фактичного матеріалу.

Зведення задач науки до збору фактів означає, як виразилося А.Пуанкаре, "повне нерозуміння щирого характеру науки". Він же писав: "Учений повинний організувати факти. Наука складається з фактів, як будинок з цеглин. І одне голе нагромадження фактів не складає ще науки, точно так само як купа каменів не складає будинку".

Наукові теорії не з'являються як пряме узагальнення емпіричних фактів. Як писав А.Ейнштейн, "ніякий логічний шлях не веде від спостережень до основних принципів теорії". Теорії виникають у складній взаємодії теоретичного мислення й емпірії, у ході дозволу чисто теоретичних проблем, у процесі взаємодії науки і культури в цілому.

У ході побудови теорії вчені застосовують різні способи теоретичного мислення. Так, ще Галилей став широко застосовувати уявні експерименти в ході побудови теорії. У ході уявного експерименту теоретик як би програє можливі варіанти поводження розроблених їм ідеалізованих об'єктів. Математичний експеримент - це сучасний різновид уявного експерименту, при якому можливі наслідки варіювання умов у математичній моделі прораховуються на комп'ютерах.

При характеристиці наукової діяльності важливо відзначити, що в її ході вчені часом звертаються до філософії.

Велике значення для вчених, особливо для теоретиків, має філософське осмислення сформованих пізнавальних традицій, розгляд досліджуваної реальності в контексті картини світу.

Звертання до філософії особливо актуально в переломні етапи розвитку науки. Великі наукові досягнення завжди були зв'язані з висуванням філософських узагальнень. Філософія сприяє ефективному опису, поясненню, а також розумінню реальності досліджуваною наукою.

Важливі особливості наукового знання відбиває поняття "стиль наукового мислення". М. Борн писав так: ". Я думаю, що існують якісь загальні тенденції думки, що змінюються дуже повільно й утворять визначені філософські періоди з характерними для них ідеями у всіх областях людської діяльності, у тому числі й у науці. Паулі в недавньому листі до мене ужив вираження "стилі": стилі мислення - стилі не тільки в мистецтві, але й у науці. Приймаючи цей термін, я затверджую, що стилі бувають і у фізичної теорії, і саме ця обставина додає свого роду стійкість її принципам".

Відомий хімік і філософ М.Полані показав наприкінці 50-х років нашого століття, що передумови, на які вчений спирається у своїй роботі, неможливо цілком вербалізувати, тобто виразити в мові. Полані писав: "Ту велику кількість навчального часуу, що студенти-хіміки, біологи і медики присвячують практичним заняттям, свідчить про важливу роль, що у цих дисциплінах грає передача практичних знань і умінь від учителя до учня. Зі сказаного можна зробити висновок, що в самому центрі науки існують області практичного знання, що через формулювання передати неможливо".

Знання такого типу Полані назвав неявними. Ці знання передаються не у виді текстів, а шляхом безпосередньої демонстрації зразків.

Термін "менталітет" застосовується для позначення тих шарів духовної культури, що не виражені у виді явних знань, але проте істотно визначають обличчя тієї чи іншої чи епохи народу. Але і будь-яка наука має свій менталітет, що відрізняє її від інших областей наукового знання, але тісно зв'язаний з менталітетом епохи.

Говорячи про засоби наукового пізнання, необхідно відзначити, що найважливішим з них є мова науки.

Галілей стверджував, що книга Природи написана мовою математики. Розвиток фізики цілком підтверджує ці слова Галилея. В інших науках процес математизації йде дуже активно. Математика входить у тканину теоретичних побудов у всіх науках.

Хід наукового пізнання істотно залежить від розвитку використовуваних наукою засобів. Використання підзорної труби Галилеем, а потім - створення телескопів, радіотелескопів багато в чому визначило розвиток астрономії. Застосування мікроскопів, особливо електронних, зіграло величезну роль у розвитку біології. Без таких засобів пізнання, як синхрофазотрони, неможливий розвиток сучасної фізики елементарних часток. Застосування комп'ютера революціонізує розвиток науки.

Методи і засоби, використовувані в різних науках, не однакові.

Розходження методів і засобів, застосовуваних у різних науках, визначаються і специфікою предметних областей, і рівнем розвитку науки. Однак у цілому відбувається постійне взаємопроникнення методів і засобів різних наук. Апарат математики застосовується усе ширше. По вираженню Ю.Вінера, "неймовірна ефективність математики" робить її важливим засобом пізнання у всіх науках. Однак навряд чи випливає в майбутньому очікувати універсалізації методів і засобів, використовуваних у різних науках.

Методи, розвиті в одній науковій області, можуть ефективно застосовуватися в зовсім іншій області.

Одне з джерел новацій у науці - це перенос методів і підходів з однієї наукової області в іншу. Наприклад, от що написав академік В.І.Вернадський про Л.Пастера, маючи у виді його роботи з проблеми самозародження: "Пастер. виступав як хімік, що володів експериментальним методом, що ввійшов у нову для нього область знання з новими методами і прийомами роботи, що побачив у ній те, чого не бачили в ній раніше її натуралісти-спостерігачі, що вивчали,".

Говорячи про специфіку різних наук, можна відзначити особливості філософського знання. У цілому філософія не є наукою. Якщо в класичній філософській традиції філософія трактувалася як особливого роду наука, то сучасні мислителі часто розвивають філософські побудови різко відмежовані від науки (це відноситься, наприклад, до екзистенціалістів, неопозитивістам). Разом з тим, у рамках філософії завжди були і є побудови і дослідження, що можуть претендувати на статус наукових. М.Борн відносить до таким "дослідження загальних рис структури світу і наших методів проникнення в цю структуру".

На емпіричному рівні наукового знання в результаті безпосереднього контакту з реальністю вчені одержують знання про визначені події, виявляють властивості цікавлячих їхніх чи об'єктів процесів, фіксують відносини, встановлюють емпіричні закономірності.

Для з'ясування специфіки теоретичного пізнання важливо підкреслити, що теорія будується з явною спрямованістю на пояснення об'єктивної реальності, але описує безпосередньо вона не навколишню дійсність, а ідеальні об'єкти, що на відміну від реальних об'єктів характеризуються не нескінченним, а цілком визначеним числом властивостей. Наприклад, такі ідеальні об'єкти, як матеріальні крапки, з якими має справа механіка, мають дуже невелике число властивостей, а саме, масою і можливістю знаходитися в просторі і часі. Ідеальний об'єкт будується так, що він цілком інтелектуально контролюється.

Теоретичний рівень наукового знання розчленовується на двох частин: фундаментальні теорії, у яких учений має справу з найбільш абстрактними ідеальними об'єктами, і теорії, що описують конкретну область реальності на базі фундаментальних теорій.

Сила теорії полягає в тому, що вона може розвиватися як би сама по собі, без прямого контакту з дійсністю. Оскільки в теорії ми маємо справу з інтелектуально контрольованим об'єктом, те теоретичний об'єкт можна, у принципі, описати як завгодно детально й одержати як завгодно далекі наслідки з вихідних представлень. Якщо вихідні абстракції вірні, то і наслідку з них будуть вірні.

Крім емпіричного і теоретичних у структурі наукового знання можна виділити ще один рівень, що містить загальні представлення про дійсність і процес пізнання - рівень філософських передумов, філософських основ.

Наприклад, відома дискусія Бора і Ейнштейна з проблем квантової механіки по суті велася саме на рівні філософських основ науки, оскільки обговорювалося, як співвіднести апарат квантової механіки з навколишнім нас світом. Ейнштейн вважав, що ймовірнісний характер пророкувань у квантовій механіці обумовлений тим, що квантова механіка неповна, оскільки дійсність цілком детерміністична. А Бор вважав, що квантова механіка повна і відбиває принципово непереборну імовірність, характерну для мікросвіту.

Визначені ідеї філософського характеру уплетені в тканину наукового знання, втілені в теоріях.

Теорія з апарата опису і пророкування емпіричних даних перетворюється в знання тоді, коли всі її поняття одержують онтологічну і гносеологічну інтерпретацію.

Іноді філософські підстави науки яскраво виявляються і стають предметом гострих дискусій (наприклад, у квантовій механіці, теорії відносності, теорії еволюції, генетиці і т.д.).

У той же час у науці існує багато теорій, що не викликають суперечок із приводу їхніх філософських основ, оскільки вони базуються на філософських представленнях, близьких до загальноприйнятого.

Необхідно відзначити, що не тільки теоретичне, але й емпіричне знання зв'язане з визначеними філософськими представленнями.

На емпіричному рівні знання існує визначена сукупність загальних представлень про світ (про причинність, стійкість подій і т.д.). Ці представлення сприймаються як очевидні і не виступають предметом спеціальних досліджень. Проте, вони існують, і чи рано пізно міняються і на емпіричному рівні.

Емпіричний і теоретичний рівні наукового знання органічно зв'язані між собою. Теоретичний рівень існує не сам по собі, а спирається на дані емпіричного рівня. Але істотно те, що й емпіричне знання невідривне від теоретичних представлень; воно обов'язково занурено у визначений теоретичний контекст.

Усвідомлення цього в методології науки загострило питання про те, як же емпіричне знання може бути критерієм істинності теорії?

Справа в тім, що незважаючи на теоретичну навантаженість, емпіричний рівень є більш стійким, більш міцним, чим теоретичний. Це відбувається тому, що емпіричний рівень знання занурюється в такі теоретичні представлення, що є непроблематизованим. Емпірією перевіряється більш високий рівень теоретичних побудов, чим той, що міститься в ній самої. Якби було інакше, то виходило би логічне коло, і тоді емпірія нічого не перевіряла б у теорії. Оскільки емпірією перевіряються теорії іншого рівня, остільки експеримент виступає як критерій істинності теорії.

При аналізі структури наукового знання важливо з'ясувати, які теорії входять до складу сучасної науки. А саме, чи входять до складу, наприклад, сучасної фізики такі теорії, що генетично зв'язані із сучасними концепціями, але створені в минулому? Так, механічні явища зараз описуються на базі квантової механіки. Чи входить у структуру сучасного фізичного знання класична механіка? Такі питання дуже важливі при аналізі концепцій сучасного природознавства.

Відповісти на них можна виходячи з представлень про те, що наукова теорія дає нам визначений зріз дійсності, але жодна система абстракції не може охопити всього багатства дійсності. Різні системи абстракції розсікають дійсність у різних площинах. Це відноситься і до теорій, що генетично зв'язані із сучасними концепціями, але створені в минулому. Їхньої системи абстракцій певним чином співвідносяться один з одним, але не перекривають один одного. Так, на думку В.Гейзенберга, у сучасній фізиці існує принаймні чотири фундаментальних замкнутих несуперечливих теорії: класична механіка, термодинаміка, електродинаміка, квантова механіка.

В історії науки спостерігається тенденція звести все природничонаукове знання до єдиної теорії, редукувати до невеликого числа вихідних фундаментальних принципів. У сучасній методології науки усвідомлена принципова нереалізовуваність такого зведення. Вона зв'язана з тим, що будь-яка наукова теорія принципово обмежена у своєму інтенсивному й екстенсивному розвитку. Наукова теорія - це система визначених абстракцій, за допомогою яких розкривається субординація істотних і несуттєвих у визначеному відношенні властивостей дійсності. У науці обов'язково повинні міститися різні системи абстракцій, що не тільки нередуційовані одні до других, але розсікають дійсність у різних площинах. Це відноситься і до всього природознавства, і до окремих наук - фізиці, хімії, біології і т.д. - які нередуційовані до однієї теорії. Одна теорія не може охопити все різноманіття способів пізнання, стилів мислення, що існують у сучасній науці.

 

РОЗРАХУНОК ЕКОНОМІЧНОГО ЕФЕКТУ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Якщо керуватися канонами теорії ринкової економіки, то напро­шується висновок про необхідність виділення, принаймні, двох кри­теріїв ефективності. По-перше, це локальні критерії ефективності діяльності первинних суб'єктів, що господарюють, які у рамках зада­них зовнішніх обмежень прагнуть до одержання найбільших вигод (прибутковості, прибутку) у довгостроковій перспективі. По-друге, це глобальний критерій ефективності діяльності всієї економічної системи, що повинен лежати в основі державної політики, спрямова­ної на забезпечення динамічного розвитку всього суспільства.

Не менш важлива значимість визначення економічного ефекту і для перехідної економіки. В залежності від результатів, що врахову­ються, і витрат розрізняють наступні види ефекту (табл. 9.1):

Таблиця 9.1.

Види ефекту від реалізації інновацій

В залежності від тимчасового періоду обліку результатів і витрат розрізняють показники ефекту за розрахунковий період і показники річного ефекту.

Тривалість прийнятого тимчасового періоду залежить від наступ­них факторів:

• тривалості інноваційного періоду;

• терміну служби об'єкта інновацій;

• ступеня вірогідності вихідної інформації;

• вимог інвесторів.

Вище відзначено, що загальним принципом оцінки ефективності є зіставлення ефекту (результату) і витрат.

Відношення може бути виражений як у натуральних, так і в грошових величинах. Показник ефективності при цих спосо­бах вираження може виявитися різним для однієї і тієї ж ситуації. Але, головне, потрібно чітко зрозуміти: ефективність у виробницт­ві — це завжди відношення.

У цілому проблема визначення економічного ефекту і вибору най­більш кращих варіантів реалізації інновацій вимагає, з одного боку, пе­ревищення кінцевих результатів від їхнього використання над витрата­ми на розробку, виготовлення і реалізацію, а з іншого боку — зіставлен­ня отриманих при цьому результатів з результатами від застосування ін­ших аналогічних за призначенням варіантів інновацій. Особливо гост­ро виникає необхідність швидкої оцінки і правильного вибору варіанту на фірмах, що застосовують прискорену амортизацію, при якій терміни заміни діючих машин і устаткування на нові істотно скорочуються.

Метод обчислення ефекту (доходу) інновацій, заснований на зіставленні результатів їхнього освоєння з витратами, дозволяє прий­мати рішення про доцільність використання нових розробок.

Для оцінки загальної економічної ефективності інновацій може використовуватися система наступних показників:

1) інтегральний ефект;

2) індекс рентабельності;

3) норма рентабельності;

4) період окупності;

1. Інтегральний ефект Е_інт являє собою величину різниці резуль­татів й інноваційних витрат за розрахунковий період, доведених до одного, звичайно початкового, року, тобто з обліком дисконтування результатів і витрат¹:

де Т_р — розрахунковий рік;

Pt — результат у t- й рік;

З_t — інноваційні витрати в t-й рік;

a_t — коефіцієнт дисконтування (дисконтний множник).

Інтегральним ефектом називають також чистий дисконтований до­хід, чиста наведена чи чиста сучасна вартість, чистий наведений ефект.

Розглянутий вище метод дисконтування — метод порівняння різночасних витрат і доходів, допомагає вибрати напрямки вкладен­ня засобів в інновації, коли цих засобів особливо мало. Даний метод корисний для організацій, що знаходяться на підлеглому становищі й одержують від вищестоящого керівництва вже жорстко зверстаний бюджет, у якому сумарна величина можливих інвестицій в інновації визначена однозначно. У таких ситуаціях рекомендується проводити ранжирування всіх наявних варіантів інновацій у порядку зменшу­вальної рентабельності.

Як показник рентабельності можна використовувати індекс рента­бельності. Він має й інші назви: індекс дохідності, індекс прибутковості.

Індекс рентабельності являє собою відношення наведених до­ходів до наведених на цю ж дату інноваційних витрат. Розрахунок індексу рентабельності J_r ведеться за формулою:

де Д —дохід у періоді;;

K_t — розмір інвестицій в інновації в періоді t.

У чисельнику цього виразу — величина доходів, наведених до моменту початку реалізації інновацій, а в знаменнику — величина інвестицій в інновації, дисконтованих до моменту початку процесу інвестування.

Іншими словами, тут порівнюються дві частини потоку платежів: дохідна й інвестиційна.

Індекс рентабельності тісно пов'язаний з інтегральним ефектом. Якщо інтегральний ефект Е_інт позитивний, то індекс рентабельності J_r > 1, навпаки. При J_r > 1 інноваційний проект вважається економічно ефективним. У протилежному випадку (J_r < 1) — неефектив­ним.

В умовах твердого дефіциту засобів перевага повинна віддавати­ся тим інноваційним рішенням, для яких найбільш високий індекс рентабельності.

3. ^ Норма рентабельності Е_р являє собою ту норму дисконту, при якій величина дисконтованих доходів за певну кількість років стає рівною інноваційним вкладенням. У цьому випадку доходи і витрати інноваційного проекту визначаються шляхом доведення до розрахун­кового моменту:

Даний показник характеризує рівень прибутковості, що виража­ється дисконтною ставкою, за якою майбутня вартість грошового по­току від інновацій доводиться до дійсної вартості інвестиційних за­собів.

Показник норми рентабельності має інші назви: внутрішня нор­ма прибутковості, внутрішня норма прибутку, норма повернення інвестицій.

За рубежем розрахунок норми рентабельності часто застосову­ють як перший крок кількісного аналізу інвестицій. Для подальшого аналізу відбирають ті інноваційні проекти, внутрішня норма прибут­ковості яких оцінюється величиною не нижче 15-20%.

Норма рентабельності визначається аналітично як таке граничне значення рентабельності, що забезпечує рівність нулю інтегрального ефекту, розрахованого за економічний термін життя інновацій.

Одержану розрахункову величину Е_р порівнюють з необхідного інвестору нормою рентабельності. Питання про ухвалення інно­ваційного рішення може розглядатися, якщо значення Е не менше необхідної інвестору величини.

Якщо інноваційний проект цілком фінансується за рахунок по­зички банк); то значення Е_р вказує верхню межу допустимого рівня банківської процентної ставки, перевищення якого робить даний проект економічно неефективним.

У випадку, коли має місце фінансування з інших джерел, то ниж­ня межа значення Е_р відповідає ціні авансованого капіталу, що може бути розрахована як середня арифметична зважена величина виплат за користування авансованим капіталом.

4. Період окупності Т_о є одним з найбільш розповсюджених по­казників оцінки ефективності інвестицій. На відміну від використо­вуваного у вітчизняній практиці показника "строк окупності капі­тальних вкладень" він також базується не на прибутку, а на грошово­му потоці з доведенням інвестованих засобів в інновації і суми гро­шового потоку до дійсної вартості.

Інвестування в умовах ринку поєднане зі значним ризиком, і цей ризик тим більший, чим триваліший термін окупності вкладень. За­надто істотно за цей час можуть змінитися і кон'юнктура ринку, і ціни. Цей підхід незмінно актуальний і для галузей, у яких найбільш високі темпи науково-технічного прогресу і де поява нових техно­логій чи виробів може швидко знецінити колишні інвестиції.

Нарешті, орієнтація на показник "період окупності" часто виби­рається в тих випадках, коли немає впевненості, що інноваційний захід буде реалізовано, і тому власник засобів не ризикує довірити ін­вестиції на тривалий термін. Формула для розрахунку періоду окуп­ності має вигляд:

де К— первісні інвестиції в інновації; Д — щорічні грошові доходи.

Основними показниками, які враховують вигоди від впроваджен­ня науково-технічних розробок для ознак економічної ефективності проектів являються:

• чистий дисконтований дохід (прибуток)

• індекс дохідності (прибутковості)

• внутрішня норма дохідності (ВНД).

Розрахунки економічної ефективності впровадження науково-технічних розробок проводяться згідно розробленої методики.

^ Чистий дисконтований дохід (прибуток) визначається як відно­шення сумарних чистих грошових потоків до формалізованого вира­зу його дисконтування, а саме:

де ^ ЧДД — чистий дисконтований дохід;

t — роки реалізації інноваційно-інвестиційного проекту;

Р_t — чистий грошовий потік у періоді t;

а — норма дисконтування.

Чистіш грошовий потік складається з щорічних значень касової готівки, що є різницею між сумою притоку та відтоку грошей:

Ptl = Пt1 — Qt1

де Pt1 — чистий грошовий потік у t1 періоді реалізації проекту;

Пt1 — приплив грошей у цьому періоді;

Qt — відтік грошей у цьому періоді;

Інтегральний чистий грошовий потік є сумою потоків за весь період життєвого циклу проекту, тобто:

Дисконтування грошових потоків здійснюється відповідно до мо­менту або часу започаткування проекту.

Коефіцієнт чистого дисконтованого доходу (індекс дохідності) визначається як співвідношення ЧДД та необхідної дисконтованої вартості інвестицій. Це співвідношення дозволяє одержати дисконто­вану норму прибутку і обчислюється за формулою:

де ІД — індекс дохідності;

ЧДД — чистий дисконтований дохід;

ДВІ — дисконтована вартість інвестицій в інновації.

^ Внутрішня норма дохідності визначається як розрахункова став­ка дисконту, за якою сумарні чисті наведені надходження дорівню­ють сучасній (дисконтованій) вартості витрат на проект. Визначення здійснюються за таким виразом:

де dl — внутрішня норма дохідності (ВНД);

Pt — чистий грошовий потік у періоді t.

Рівняння вирішується відносно невідомої його складової dl задля визначення мінімально допустимої норми ефективності, за якої чис­тий дисконтований дохід дорівнює 0, або дисконтовані прибутки дорівнюють започаткованим інвестиціям.

Термін окупності витрат визначається як період для відшкодуван­ня первісно започаткованих інвестиційних коштів на основі накопи­чених чистих реальних грошових потоків, зумовлених реалізацією проекту, тобто відношенням суми започаткованих інвестицій до дис­контованих доходів.

Вище вказані основні показники можуть доповнюватися іншими в залежності від інтересів учасників НДДКР. Кожен з основних по­казників ефективності використовується за своїм призначенням:

ЧДД найбільш раціонально використовувати для ранжування інноваційних пропозицій та вибору пріоритетних проектів з точки зору їх ефективності.

ВНД проекту являє собою очікуваний рівень дохідності і викори­стовується для прогнозування цього показника, тобто визначає межі беззбитковості проекту.

Індекс дохідності (коефіцієнт ефективності) вказує на рівень на­копиченого чистого прибутку, зумовленого одиницею вкладених у проект коштів.

Показник періоду окупності інвестованих в інновації коштів доз­воляє одержати інформацію про рівень ризикованості проекту в зв'язку зі змінами у відносній ліквідності інвестицій.

Вище вказані показники ефективності інноваційних проектів є інтегральними і відображають ефективність проекту під кутом зору інтересів економіки в цілому.

Приклад 9.1

Розрахуємо чисту теперішню вартість проекту, виго­ди та витрати якого розподіляють за роками, якщо ставка дискон­ту дорівнює 10 % (i = 0,1)

Роки	Витрати	Дохід	Чисті вигоди	Коефіцієнт дисконтування	Дисконтні чисті вигоди
t	Ct	Bt	CFt	1/(1+і)
1	1,09	0	-1,09	0,909	-0,99
2	4,83	0	-4,83	0,826	-3,99
3	5,68	0	-5,68	0,751	-4,27
4	4,50	0	-4,50	0,638	-3,07
5	1,99	0	-1,99	0,621	-1,24
6	0,67	1,67	1,00	0,565	0,57
7	0,97	3,34	2,37	0,513	1,22
8	1,30	5,00	3,70	0,467	1,73
9	1,62	6,68	5,06	0,424	2,15
10	0,00	25,38	25,38	0,385	9,77
ЧДД — чистий дисконтований дохід	1,88

 

Загальне правило прийняття проектів за критерієм ЧДД: якщо NPV > 0, то проект можна рекомендувати для фінансування. Якщо NPV < 0 — проект не приймається.

Індекс дохідності розраховується як

ІД = (0,57 + 1,22 + 1,73 + 2,15 + 9,77) / (0,99 + 3,99 + 4,27 + 3,07 + 1,24) = 1,139.

Індекс прибутковості (PI) є відношенням суми наведених ефек­тів (різниця вигод і поточних витрат) до величини інвестицій:

IД тісно пов'язаний з ЧДД. Якщо ЧДД позитивний, то й ІД > 1, і навпаки. Якщо ІД > 1, проект ефективний, якщо ІД < 1 — неефек­тивний.