РОЗДІЛ 29 ЦИВІЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО УКРАЇНИ З ІНОЗЕМНИМ ЕЛЕМЕНТОМ. МІЖНАРОДНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС
Поняття міжнародного цивільного процесу.
Поняття міжнародного цивільного процесу включає в себе правове регулювання діяльності судів з розгляду цивільних справ, які виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших матеріальних правовідносин, а також по виконанню окремих процесуальних дій, визнанню і виконанню судових рішень за участю іноземного елемента. До нього включаються питання щодо міжнародної підсудності; цивільно-процесуального становища іноземних громадян, юридичних осіб, іноземних держав та їх дипломатичних представництв і консульських установ, міжнародних (міждержавних) організацій; щодо судових доказів у цивільних справах з іноземним елементом; надання правової допомоги у виконанні іноземних судових доручень; визнання і примусового виконання в Україні іноземних судових рішень тощо.
Усі ці та інші питання розглядаються і вирішуються судами України за загальними правилами її цивільного судочинства, крім випадків передбачених нормами національного законодавства і міжнародними договорами нашої держави.
Україна поширила на іноземців та осіб без громадянства національний правовий режим (ст.26 Конституції України), в тому числі й у сфері цивільного судочинства, але з особливостями при вирішенні окремих питань. Такі особливості закріплені в законодавстві України та міжнародних договорах за її участю, які належать до джерел міжнародного цивільного процесу.
До внутрішнього законодавства, в якому закріплені норми міжнародного цивільного процесу, належать ЦПК України (розділ Х, ст.ст. 410-419 ЦПК); Закони України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 р.[1]; «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 р.[2] тощо.
До міжнародних угод, якими врегульовані правила міжнародного цивільного процесу, належать двосторонні та багатосторонні договори з участю України, які можна поділити на дві групи: угоди колишнього СРСР, які зберігають юридичну силу для України, та угоди, підписані Україною, як суверенною державою.
Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р.[3] (ст.24) передбачає, що двохсторонній договір, що на момент правонаступництва держав мав силу стосовно території, яка є об'єктом правонаступництва держав, вважається таким, що має силу між новою незалежною державою та іншою державою – учасницею, коли вони явно про це домовилися, або якщо в силу своєї поведінки вони повинні вважатися такими, що висловили таку домовленість. Відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р.[4] наша держава є правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам держави (ст.7).
СРСР був учасником Гаагської конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р.[5] На території України вона діяла з липня 1967 р, до прийняття Закону України «Про правонаступництво України». Відповідно до ст.ст. 17 і 22 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів (Україна приєдналася до неї 17 вересня 1992 р.) нова незалежна держава може шляхом повідомлення про правонаступництво встановити свій статус як учасниці будь-якого договору, який на момент правонаступництва держав був у силі щодо території, яка є об'єктом правонаступництва держав. Повідомлення про правонаступництво робиться в письмовій формі і підписується главою держави, головою уряду або міністром закордонних справ.
До підписаних Україною міжнародних угод, в яких передбачені норми цивільного процесу, належать договори про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з Литвою (7 липня 1993 р.) та Молдовою (13 грудня 1993 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах з Грузією (9 січня 1995 р.), Китаєм (31 жовтня 1992 р.), Польщею (27 травня 1993 р.) і Естонією (15 лютого 1995 р.), Болгарією (22 вересня 2005 р.), Румунією (7 вересня 2005 р.) та ін.
Україна є учасницею Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної між Державами – членами СНД від 22 січня 1993 р. (Мінська конвенція)[6], а також Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладеної між Державами – членами СНД від 07 жовтня 2002 р. (Кишинівська конвенція)[7].
