Деконструкція — підхід до аналізу тексту, запропонований французьким філософом Жаком Деррідою, суть якого у виявленні в тексті прихованих суперечностей з метою показати можливість неоднозначної його інтерпретації.
Дерріда ухиляється від точного визначення деконструкції, оскільки для цього потрібно було б використовувати ту ж мову, яку він критикує.
Деконструкція використовується в сучасній філософії та літературній критиці. Підхід здобув популярність в Сполучений Штатах і Європі, ставши складовою частинокю філософії постмодернізму та континентальної філософії.
Основними засобами реалізації задуму виступають текст/контекст (нова мова філософії) і принцип деконструкції. Автор деконструкції Ж. Дерріда починає ревізію філософського раціоналізму зі зруйнування типології та ієрархії філософських проблем, які узвичаїлись і через те стали догмами, розмиває межі між філософією, літературою і критикою, урівнює (уподібнює) філософію і поетичну рефлексію, Постмодерністи вважають, що письменники, логіки, фізики, моралісти роблять одне і те ж -створюють і перетворюють системи опису об'єктів. Результатом цієї діяльності є нескінченні розмови всередині локальної спільноти відповідно до її традицій.
Деконструкція - найбільш радикальний метод філософської критики, для якої попередня філософія - це писемність. «Тільки те, що написано, дає мені існування, бо воно називає мене». Обґрунтовуючи свій аналіз роману «Мобі Дік» Г. Мелвілла, постмодерніст Р. Сальдівар заявляє: «Деконструкція не означає деструкції структури твору, не має на увазі вона також і відмову від наявних структур (у даному разі структур особистості і причинності), які вона піддає розчленуванню. Замість цього деконструкція є демонтажем старої структури, здійсненим з метою показати, що її претензії на безумовний пріоритет є лише результатом людських зусиль і, таким чином, можуть підлягати перегляду. Процес деконструкції - всього лише попередній і стратегічно привілейований момент аналізу. Вона в жодному разі не передбачає своєї остаточності і є попередньою тією мірою, якою завжди повинна бути жертвою своєї власної дії».
Смисл деконструкції як специфічної методології дослідження літературного (філософського) тексту полягає у виявленні внутрішньої суперечності тексту, прихованих і непомітних не лише для недосвідченого, «наївного» читача, але й «вислизаючих» від самого автора «залишкових смислів», що перейшли у спадок від мовних, інакше - дискурсивних, практик минулого. Вони «закріпилися» у мові у формі неусвідомлених мисленнєвих стереотипів, які в свою чергу так само несвідомо і незалежно від автора тексту трансформуються під впливом мовних кліше його епохи.
«Відповідно до законів своєї логіки деконструкція критикує не тільки внутрішню будову філософем, одночасно семантичне і формальне, але й те, що їй помилково приписується ним як їхнє зовнішнє існування, їхні зовнішні умови реалізації: історичні форми педагогіки, економічні або політичні структури цієї інституції. Саме тому, що вона зачіпає основоположні структури, «матеріальні» інституції, а не лише дискурси, деконструкція відрізняється завжди від простого аналізу або критики».
«Деконструкція - це не демонтаж структури тексту, а демонстрація того, що вже демонтовано».
Деконструкція — теоретична концепція, що знайшла широке поширення у літературознавстві та мистецтві» Базується на виявленні в текстах опорних понять і шару метафор, котрі вказують на несамтожність тексту, на перегук його з іншими, більш ранніми текстами. Виникла в річищі структуралізму, є опорною стратегією опозиційного до структуралізму напряму — постструктуралізму, котрий виник на межі 60-70-х XX ст. на ґрунті структуралізму і став своєрідним запереченням його. Постструктуралісти спираються на судження французького філософа Ж.Дерріди — теоретика Д., на якого значною мірою вплинули Г.-В.-Ф.Гегель, Ф.Ніцше, Е.Гуссерль, М.Хайдегтер, 3.Фрейд, літературний авангард (А.Арто, Ж.Батай, М.Бланшо та ін.). Головними об'єктами дослідницької роботи Ж.Дерріди є філософські метафізичні тексти. Мета — подолання метафізичності тексту способом Д. У. світлі Д. сьогодення в тексті не існує; минуле залишає в нім свій слід, а майбутнє — ескіз своїх контурів; текст — це втілення принципу гетерономності, це новотвір, на "тілі" якого видніються сліди багатьох "щеплень", знаки "включеності" у цей текст інших текстів. Д. — особлива стратегія у відношенні до тексту: вона включає в себе одночасно і його "деструкцію", і його реконструкцію. Термін Д. Ж.Дерріда запозичив у М.Хайдеггера, переосмисливши та застосувавши до нових умов хайдеггерівське поняття "деструкція", скероване на позитивне засвоєння минулого, на позитивне смислотворення. Вихідний пункт і основна позиція Д. — неможливість перебувати поза текстом. Теорію Д. використовують сучасні літературознавці, які розробляють проблеми інтерпретації та інтертекстуальності. Д. зробила надзвичайно великий вплив на науку про літературу: під знаком Ж.Дерріди розвивається англо- (особливо американське) й франкомовне літературознавство 80-90 у своєму постструктуралістському варіанті (Д.-Х.Міллер, Г.Блум, Юлія Крістева). В українськім літературознавстві популяризують теорію Д. Соломія Павличко, Тамара Гундорова та ін.
