Віровчення та культ Православ’я й Католицизму

Християнство навіть при зародженні ніколи не було єдиним щодо ідеології та організації. У ньому виникало багато різних течій, зумовлених соціальними чинниками.

У 395 р. Римська імперія розкололася на Західну й Східну. Почався процес поділу римської і константинопольської церков, який остаточно завершився у 1054 р. Західна церква з часом отримала назву католицької (з грецьк. - вселенський), а східна — православної (з грецьк. - правовір’я).

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ’я, католицизм і протестантизм (від лат. - той, що заперечує).

Православ’я (308 млн віруючих). У сучасному світі є 15 автокефальних (незалежних, самостійних) церков — Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Румунська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Чехії та Словаччини, Американська. На початок XXI ст. у вселенському православ’ї існували й 5 автономних церков: Синайська, Фінляндська, Японська, Критська та Естонська (складається з двох частин, що перебувають відповідно під опофором Константинопольського або Московського патріархатів).

Основу православного віровчення складає Біблія (“Святе Письмо”), Святий переказ, Символ віри, затверджений на перших двох Соборах 325 і 381 рр.

Особливої уваги церква надає наверненню неофітів, внутрішньому пишному оформленню храмів, проведенню богослужіння, де важлива роль належить священикові. Православне духовенство поділяється на чорне (ченці), що складає вищі церковні чини, і біле — одружені парафіяльні священики.

Для православних віруючих дуже важливим є відвідання храмів, виконання постів, таїнств, у яких “під видимим образом передається невидима Благодать Божа”. Православна церква визнає сім таїнств: хрещення, причастя, священство, сповідь, миропомазання, шлюб і єлеoсвяття.

Хрещення — прилучення до християнства через занурення у воду або скроплення водою. Слово “охрещений” рівнозначне слову “християнин”.

Обряд скроплення водою як магічна дія виник ще в далекому минулому. У багатьох народів вважалося, що вода має здатність відганяти від людини “нечисту силу”. Тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при занурюванні в неї давати йому ім’я.

Раннє християнство не знало обряду хрещення. Воно впроваджувалося поступово і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст.) було оголошене обов’язковим.

Форма обряду у різних християнських церков різноманітна: католики обливають свяченою водою; протестанти — окроплюють або занурюють у воду; православні тричі занурюють немовля у “святу воду”. Цією дією нібито змивається “першородний гріх”, успадкований дитиною від “прабатьків людства”, що відкриває перед нею перспективу спасіння.

Причастя, або євхаристія, — з’їдання хліба та вина, які сприймаються як тіло й кров Христа.

Причащаючись, віруючий, — вчить церква, — приймає “подячну жертву” і “прилучається до божественного єства”. У деяких протестантських церквах та сектах (євангельські християни-баптисти, адвентисти, менноніти, п’ятидесятники та ін.) специфічною формою причастя є хлібопереломлення. На відміну від православ’я та католицизму, вони вважають причастя не таїнством, а обрядом, який символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі у друге пришестя Христа.

На думку вчених, першоджерелами таїнства причастя є стародавні вірування та обряди. Первісні люди вважали, що поїдання тотемної тварини надає їм її сили, властивостей. З появою землеробства хліб і вино також почали вважатися кров’ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди “причащалися”. Із стародавніх релігій християни запозичили таїнство причастя, пов'язавши його з ученням про викупну жертовну смерть Ісуса Христа.

Миропомазання — передавання хрещеному ‘благодаті Святого Духу” через змазування його ароматичною речовиною — миром.

Обряд змазування тіла оліїстими речовинами виник, звичайно, набагато раніше, ніж християнство. Люди вірили в магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювалося, наприклад в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жерців, змазували голову при освяченні і в іудаїстському обряді.

Запозичивши із стародавніх релігій обряд миропомазання, християни оголосили його таїнством. У ранніх християнських церквах хрещення і миропомазання здійснювалися лише на Великдень (Пасху). Таїнство миропомазання виконували, як правило, над немовлям. Отже, більшість обрядів, видозмінюючись, пронизують усю релігійну історію людства.

Сповідь — спокутуючи власні гріхи священикові, віруючі сподіваються одержати через нього прощення від Бога.

Джерела таїнства покаяння, або сповіді знаходяться в первісних уявленнях про зло і гріх як “бісові сили”, котрі переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише наприкінці IX ст. — замінена таємною, тобто сповіддю віруючого священикові, хоча в православ'ї тепер, поряд з таємною, існує і загальна сповідь.

У християнській релігійній обрядності таїнство шлюбу утвердилося порівняно пізно. Його ритуал склався лише у XVI ст. Згідно з твердженням православних і католицьких священиків, це таїнство освячує шлюбний союз «іменем Божим», передає подружжю “благодать одностайності” щодо народження й виховання дітей.

Священство — посвята у сан диякона, священика або єпископа. Рукоположений служитель культу після цього стає посередником між Богом і людиною.

Обряд священства існував ще в дохристиянських релігіях, був запозичений християнами в період утвердження перших релігійних громад і посідав значне місце. Після проголошення християнства державною релігією розпочалося становлення церковної ієрархії — священновладдя церковних чинів зверху донизу. Католицька церква встановила свою, власну ієрархію за феодальним зразком. Те саме можна сказати й щодо православя. У протестантизмі священновладдя спрощене. Всі християнські конфесії визнають божественне походження церковної ієрархії.

У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон — священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислуговує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер (священик) може самостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ’ї, крім рукоположення. Єпископ — священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона та пресвітера. Всі служителі культу наділені духовною владою над віруючими.

Єлеєсвяття, або соборування, — помазання хворого освяченою олією — єлеєм. Згідно з ученням православної церкви, єлесвяття зцілює немочі духовні й тілесні — ті, які є наслідком гріхів. У православ'ї єлеосвяття здійснюється над особами старше 7-ми років, які хворіють тілесними або душевними хворобами (відчай, скорбота тощо).

Таїнство єлеєсвяття у православній церкві спочатку здійснювалося сімома священиками. Вони запалювали свічки, читали сім молитов про одужання хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змазували єлеєм хворого. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов і т. п.

Церковні свята проводяться впродовж року. Головне з них — Пасха Христова. До так званих “двунадесятих” свят належать три перехідних — Вхід Господній до Єрусалима, Вознесіння Господнє, День Святої Трійці, або П’ятидесятниця і дев’ять неперехідних - Різдво Христове, Хрещення Господнє, Стрітення Господнє, Благовіщення Пресвятої Богородиці, Преображення Господнє, Успіння Пресвятої Богородиці, Різдво Пресвятої Богородиці, Воздвиження Хреста Господнього, Введення у храм Пресвятої Богородиці. Великі свята, які православна церква також відзначає урочистими богослужіннями, включають найменування (Обрізання) Господнє і пам'ять святителя Василя Великого, Різдво Іоанна Предтечі, Святих першоверхових апостолів Петра і Павла, Усікновіння глави Іоанна Предтечі, Покрова Пресвятої Богородиці.

Християнські свята, пройшовши певний шлях свого становлення й канонізації, увібрали в себе багато обрядів і традицій інших релігій, народних свят, які, з одного боку, не суперечили християнським догматам, а з другого — слугували місіонерським цілям цієї світової релігії.

Пасха Христова (Великдень). Серед багатьох християнських релігійних свят особливе місце належить святу Пасхи. Святкування Пасхи встановлене першими християнами в пам’ять “страждань, смерті і чудесного воскресіння” Ісуса Христа.

Свято Різдво Христове православна церква зараховує до числа своїх найурочистіших свят. Це одне з основних свят християнства. Своїм походженням воно зобов'язане євангельським оповідям про дивне народження Ісуса Христа — Сина Божого і водночас людини.

Міф про народження Христа своїми джерелами сягає у первісні культові дії. У Стародавньому Єгипті, наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря потойбічного світу Осиріса, а 25 грудня — день народження стародавнього іранського бога Митри. Утверджуючись в різних країнах, свято “Різдво Христове” вбирало в себе обряди і звичаї інших релігій, а також народних свят, набуваючи особливих рис, що не суперечили християнським догмам.

У Київську Русь свято прийшло разом з християнством у X ст. і злилося із зимовим старослов’янським святом — святками.

Головне значення в догматичному змісті цього свята церква відводить вченню про народження Ісуса Христа, який з’явився для того, щоб взяти на себе людські гріхи і вказати шлях до порятунку.

Хрещення Господнє. Це свято також є одне з головних у християнстві. У писаннях, присвячених Хрещенню, богослови зазначають, що воно проголошене в пам’ять історичної події — хрещення Ісуса Христа в річці Йордан. Ця подія описується в Євангеліях.

Спочатку християнство, як ми зазначали, взагалі не знало обряду хрещення. Про це свідчить те, що в ранній християнській літературі немає жодних згадок про цей обряд.

У дохристиянських культах важливого значення надавалося обрядові “очищення” людини від будь-якої “скверни”, “нечисті” за допомогою води. Згідно із стародавніми віруваннями, вода мала очищувальну силу, вона очищала людей від нечистої сили, злих духів, що могли зашкодити людині. Звідси й звичай окроплювати водою новонароджених.

Про здійснення хрещення вперше згадується в християнській літературі кінця І — початку II ст. Однак остаточно хрещення закріпилося лише у другій половиш II ст. Тоді ж виникло і свято Хрещення, пов’язане з хрещенням Ісуса Христа в Йордані.

Свято Хрещення завжди було дуже врочистим. Головний його обряд — освячення води: її святили в церкві та ополонках. До ополонки рушав хресний хід, в якому брали участь духовенство, місцева знать, віруючі, відправляли урочисті молебни. Освячення води в храмах та ополонках відбувається і в наші дні.

Свято Хрещення має й другу назву — “Богоявлення”. Воно проголошене, за словами церковних діячів, як вшанування дивних подій. Нібито під час хрещення Ісуса Христа в Йордані “Бог-Отець” засвідчував з неба, що це Його “Син улюблений”, і “Бог-Дух святий” зійшов на Христа у голубиному вигляді.

Стрітення Господнє. Це свято присвячене представленню батьками Ісуса Христа свого немовляти Богові. Зустріч відбулася в єрусалимському храмі на сороковий день після народження Христа. В науці утвердилася думка, що, впроваджуючи свято Стрітення, християнська церква намагалася відволікти народ від стародавніх культів. Римляни в лютому святкували “очищення”, покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно “очиститися від гріхів” і нечистої сили відповідними жертвоприношеннями духам та богам. Головний очисний обряд цього свята припадає на 2 лютого, коли люди на чолі з жерцями, озброївшись факелами, виганяли з домівок злих духів зимових холодів і хвороб. Саме 2(15) лютого християнська церква й заснувала свято Стрітення Господнього, відрахувавши від Різдва Христового (25 грудня) 40 днів, необхідних для “очищення” Марії.

Прихильниками православ’я це свято тривалий час не визнавалося. Тільки поступово, шляхом утвердження релігійних уявлень, православна церква спромоглася надати Стрітенню значення свята очищення. Його почали врочисто святкувати, супроводжуючи обов'язковим у цей день хресним ходом. В Україні це свято утвердилося, головним чином, як церковне, у побуті воно посідало незначне місце. В народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і початок весни. В народі говорили: “На Стрітення сонце — на літо, а зима — на мороз”; “Зима з літом зустрічаються”. А ще в Україні на це свято освячують свічки-“громовиці”, які віруючі засвічують під час усіляких негод: злив, буревіїв, численних блискавок та грому — звідси й назва цих свічок.

Вхід Господній до Єрусалима. Це свято має дві назви: офіційно-церковну — Вхід Господній до Єрусалима — і побутову — Вербна неділя.

Вербна неділя — це переддень так званого страсного тижня, який присвячується “згадкам про страждання Христа”. Свято безпосередньо примикає до Пасхи і не має постійної календарної дати. В основу свята покладено оповідку про вхід Ісуса Христа зі своїми учнями до Єрусалима, куди він ішов на страждання й смерть. Похід супроводжувався творінням чудес. За день до входу в Єрусалим, у суботу, Ісус здійснив одне з найбільших див — оживив Лазаря, який був мертвим вже чотири дні, а в неділю Христос в’їхав до Єрусалима. Народ радісно зустрічав його, кидаючи перед Сином Божим пальмові гілки. Про появу Христа в єрусалимському храмі розповідає Євангеліє.

В Україні ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гілки верби, що розпускаються на цей час і, згідно з народним повір’ям, захищають від злих духів та символізують воскресіння.

Вознесіння Господнє. Створена євангелістами земна біографія Ісуса Христа завершується описом сцени вознесіння воскреслого після розп'яття на хресті Сина Божого на небо. На честь цієї події християнська церква й встановила одне зі своїх свят. Відзначається воно на сороковий день після Пасхи і тому постійної дати теж не має.

Ґрунтуючись на біблійних оповідках, християнські богослови запевняють, що воскресіння Христа відкриває праведникам шлях до неба, до воскресіння після смерті. У “Настольній книзі священнослужителя” православної церкви записано: “Христос вознісся на небо, як первісток з мертвих, явивши у своїй Особі початок спокутуваної і відроджуваної ним людської природи”.

Як свідчить наука, міфи про вознесіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед багатьох народів ще задовго до виникнення християнства. У дохристиянській міфології серед тих, хто вознісся на небо, названі грецький герой Геракл, засновник Риму Ромул, римський імператор Цезар і його наступник Август, індуїстський бог Крішна, фінікійський бог Адоніс, бог Митра, якого шанували в Ірані, Передній Азії, Індії та ін. Християнство запозичило ідею вознесіння з вірувань фінікійців, іудеїв та інших народів.

Впроваджене разом з християнством у Київській Русі, це свято спочатку не мало значного поширення в побуті віруючих і довго залишалося суто релігійним, церковним святом.

День Святої Трійці, або П’ятидесятниця. Це свято встановлене в пам’ять чудесного явища: на п'ятдесятий день після воскресіння Христа на його учнів (апостолів) зійшов Святий Дух у вигляді вогненних язиків і вони заговорили різними мовами, хоча до того їх не знали, й рознесли звістку про воскреслого Ісуса Хреста по всьому світі.

Міфи про божественну Трійцю ще задовго до виникнення християнства існували у стародавніх вавилонян, єгиптян та інших народів, з вірувань яких християнство, що формувалося, запозичило багато уявлень. Новозаповітні оповіді про Трійцю з’явилися як наслідок необхідності пов'язати нову релігію з легендами Старого Заповіту. Тому в новозаповітних книгах Христос є сином давньоєврейського бога Ягве, виявом якого є Дух Святий, що уособлює єдиного Бога.

Пояснюючи походження Христа від іудейського бога Ягве, християнське духовенство запозичило й інші іудейські свята, серед них і П’ятидесятницю. Останнє виникло у стародавніх євреїв у зв’язку з переходом до землеробства і було присвячене завершенню жнив, які тривали “сім седмиць”, тобто сім тижнів.

Спочатку, в період багатобожжя, це свято кінця жнив мало своїм обрядовим призначенням жертвопринесення хліба нового врожаю місцевим польовим духам і божествам як подавцям врожаю та хазяям землі. Християнство надало “святові седмиць”, або П’ятидесятниці, власного специфічного обґрунтування й змісту.

В Україні свято Трійці ще раз зазнало змін. Тут воно злилося з місцевим святом давніх слов’ян — семиком (інша назва “Зелені Свята”) — і запозичило у нього побутові особливості святкування. Стародавні слов’яни пов’язували семик із завершенням весняних робіт. Його мета — улещання духів рослинності у відповідальний період цвітіння і косіння трав та хлібів. У православ’ї свято Трійці пов'язане з поминанням душ померлих родичів (так звана поминальна субота).

Воздвиження. Свято Воздвиження Хреста Господнього — одне з найважливіших свят, присвячених культові хреста — символові християнської віри. З хрестом церква пов’язує кілька міфічних подій. Про одну з них священики завжди згадують у святкових проповідях. За переказами, римський імператор Константан, який дозволив вільне сповідування християнства, ще бувши “язичником”, перед однією з найбільших своїх битв мав чудесне видіння: на небі немовби з’явився осяяний хрест з написом: “Ним перемагай!” Тієї ночі, за церковною легендою, імператорові з’явився уві сні сам “Син Божий” Ісус Христос і порадив взяти у битву прапор із зображенням хреста. Константин зробив все, як велів Христос. Крім того, він наказав своїм легіонерам намалювати знак хреста на щитах. У битві Константин одержав перемогу і, як запевняють церковні історики, з того часу увірував у чудодійну силу хреста. У православ’ї хрест для особливого пошанування виносять кілька разів впродовж року (хрестопоклонна неділя та ін.).

Богородичні свята. Окрім свят на честь Христа і божественної Трійці, християнська церква встановила свята на честь його матері — Богородиці. Це: Різдво Богородиці, Введення у храм, Благовіщення, Успіння, Покрови і багато днів пошанування її “чудотворних” ікон (ікони Божої Матері “Почаївська”, “Касперівська”, “Неопалима Купина” та ін.).

У вшануванні Діви Марії-Богородиці наявні сліди вшанування стародавніми народами богині землі.

Отже, і ці свята були підготовлені попереднім проторелігійним та релігійним досвідом віруючого людства. Зокрема, на створення образу християнської Богородиці значний вплив справили уявлення стародавніх єгиптян про богиню Ісіду. У християнських творах, в тому числі в Біблії, Богородиця зображується у вигляді “цариці небесної”, крилатої небожительки, “оповитої в сонце”. На голові в неї — вінок з дванадцяти зірок. Давньоєгипетська богиня Ісіда також зображувалася небесною царицею, вона також народила, за вченням стародавньої релігії, божественного сина — “cпасителя” Гора. Подібна християнська Богородиця і до богині сирійців та фінікіян — Астарти. Стародавні народи вклонялися цим богиням, вважаючи їх божествами родючості землі, худоби, заступницями землеробства. Цими властивостями наділена й Богоматір християнства.

Міф про “непорочне зачаття” церква запозичила також із стародавніх, дохристиянських релігій. Згідно з релігійними міфами Стародавнього Сходу, непорочно народжуються від непорочних матерів іранський Мітра, індуїстський Будда, стародавньоіранський Заратустра. Саме ці міфи й лягли в основу створення християнської легенди про “непорочне зачаття” як самої діви Марії (католицизм), так і Христа (православна церква зачаття Марії її матір’ю Анною вшановує, але визнає звичайним).

Виникнення свята Різдва Богородиці наука пов’язує з давніми землеробськими осінніми святами з приводу завершення збирання врожаю. Служителі культу з особливим натхненням розповідають віруючим в день свята, що Божа Матір є “великою праведницею”, помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарства, що, народивши Христа”, вона зробила перший крок до “вічного спасіння” людей.

Свято Введення в храм Богородиці, згідно з ученням християнської церкви, пов’язане з передачею трирічної Марії на виховання до єрусалимського храму.

Благовіщення — свято, що має своїм змістом оповідь про одержання Марією повідомлення від архангела Гавриїла, що вона народить від Святого Духа. На Україні це свято передує початкові весняних польових робіт і супроводжується “свяченням” насіння тощо та прикметами про майбутній врожай.

Свято Успіння церква відзначає як день пам’яті Богоматері. Багато в церковному тлумаченні цього свята нагадує стародавньосирійське сказання про смерть Кібели — богині родючості. В Україні це свято злилося із давньослов’янським язичницьким святом зібрання врожаю і принесення хліба та плодів у жертву духам за “сприяння” новому врожаєві.

Великим святом православної церкви, присвяченим культові Божої Матері, є свято Покрови. Воно не пов’язане із “земним життям” Діви Марії, а встановлене в пам’ять чудесного явлення Богородиці, яке нібито відбулося 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константинополі. Під час нічного богослужіння юродивий Андрій, зарахований згодом до святих, бачив, як Богоматір, котруобступили ангели й святі, з’явилася у повітрі, молилася про спасіння світу від бід та страждань і розпростерла над усіма свій покров у вигляді широкого тонкого серпанку.

З християнськими святами тісно пов'язані пости, серед яких православна церква виокремлює багатоденні — Великий піст, Петрів піст, Успенський піст (в Україні — Спасівка) і Різдвяний піст (Пилипівка). До одноденних постів належать Хрещенський свят-вечір, Усікновіння глави Іоанна Предтечі, Воздвиження Хреста Господнього, а також дні середи і п'ятниці впродовж майже всього року.

Православ’я в Україні складалося протягом багатьох століть і є логічним продовженням київського християнства, яке утвердилося в Київській Русі задовго до відомого розколу на православних і католиків. Його специфіка в обрядово-культовій сфері, мистецькому оформленні церков, оригінальному трактуванні деяких канонів зумовила формування в ньому таких рис, як демократизм, соборноправність, народність, віротерпимість, гуманізм. Свій практичний вираз українське православ'я знайшло у русі за створення української автокефальної православної церкви та її визнання вселенським православ’ям.

Католицизм — один з трьох основних напрямів християнства, що має чимало особливостей у віровченні, відправленні культу та організації. Сучасний католицизм поширений у країнах Європи, Північної та Південної Америки, а також в Африці, Азії і нараховує понад 1 млрд 17 млн віруючих.

У питаннях віровчення католицизм має багато спільного з православ’ям: віра у два джерела віровчення (“Святе Письмо” і “священний переказ’), Божественну Трійцю, рятівну силу церкви, наявність безсмертної душі, потойбічне життя тощо. Є чимало спільних рис і в обрядовості. Але віровчення та культ католицизму мають деякі відмінності.

За поглядами католицьких богословів, Дух Святий йде не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина (вчення про філіокве; з лат. — “і від Сина”). Поряд з раєм та пеклом католицизм визнає чистилище, де душа нібито знаходиться доти, поки її не відправлять до раю. Католицька церква вчить, що тривалість перебування у чистилищі залежить від молитов та пожертвувань родичів і друзів померлого. У католицизмі значнішою мірою, ніж у православ'ї, розвинуте шанування Богородиці. Католики вірять, начебто Марія, на відміну від усіх інших святих, вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Таке вчення про Марію, гадають учені, покликане було до поширення впливу церкви серед жінок. Однією з головних відмінностей католицизму від інших напрямів у християнстві є вчення про зверхність Римського папи (мається на увазі претензія бути керівником усіх християн) та догмат папської непогрішності у справах віри й моралі. Католицькому духовенству всіх рангів заборонено одружуватися.

Головним богослужінням у католицькій церкві є меса (літургія), яка до нещодавнього часу провадилася тільки латинською мовою. Для посилення впливу на парафіян тепер дозволено користуватися національними мовами і вводити у літургію національні мелодії. Деякі відмінності є у формі проведення таїнств: хрещення проводиться не зануренням немовляти у купіль, а обливанням; на відміну від православних, католики причащаються тільки хлібом, випеченим з прісного тіста; миропомазання (конфірмація) здійснюється не над немовлям, а у 7-8-річному віці; сповідь здійснюється перед особливою сповідальницею, де священик відгороджений від того, хто сповідається.

Очолює католицьку церкву папа римський, який діє за допомогою особливої системи установ (її називають “римською курією”). Усі ці установи (секретаріати, конгрегації, трибунали, комісії) є за своєю сутністю особливого роду міністерствами, які керують різними галузями церковного життя (монастирі, релігійна освіта, церковні кадри, контроль за обрядами тощо). Усі найважливіші центральні органи управління церквою очолюють вищі католицькі ієрархи — кардинали.

Папська курія знаходиться у місті-державі Ватикані, світським главою якого (монархом) є папа. Протягом останніх 25-ти років католицьку церкву очолював видатний папа Іван Павло II (1980-2005). Обирається папа на конклаві (зборах) кардиналів довічно. Він вважається вікарієм Христа, вищим главою вселенської церкви, західним патріархом, примасом Італії, архієпископом Римської провінції, сувереном держави-міста Ватикан, розташованим у межах Риму. Нині папою є Бенедикт XVI (мар. 1925). Незважаючи на свої карликові розміри (44 га), Ватикан має усі атрибути держави (збройні сили, грошові та поштові знаки, герб, прапор, гімн тощо).

Ватиканові підпорядковані численні позацерковні політичні католицькі організації: партії, профспілки, об’єднання молоді, жінок, студентів, учителів та ін. В цілому державний секретаріат Ватикану керує 34 міжнародними політичними позацерковними об'єднаннями. Католицька церква розпоряджається великою кількістю газет та журналів, під її контролем і керівництвом діє широка мережа установ народної освіти. На території України послідовники католицизму з’явилися у XIII ст. В 1321 р. була заснована Київська дієцезія, у 1375 р. - Галицька, у 1427 - Володимиро-Волинська, пізніше — Кам’янець-Подільська і Херсонська. До початку XIX ст. католицизм в Україні існував безперешкодно. Однак потім царський уряд розпочав гоніння (було закрито багато костьолів, монастирів, обмежена душ-пастирська діяльність). В радянський період з 1920 р. тиск на католицьку церкву посилився і на кінець 30-х рр. в ній залишився діючим лише один костьол. У роки другої світової війни діяльність католицьких громад активізувалася, а у повоєнний період (особливо 50-60-ті рр.) знову розпочався наступ на церкву і на кінець 80-х рр. в Україні офіційно було зареєстровано близько 90 громад без жодної діючої ієрархії.

В незалежній Україні католицька церква здобула умови для динамічного розвитку, її духовним центром є Львівська архідієцезія. Від 1992 р. в Україні працював перший Апостольський Нунцій (посол) архієпископ А. Франко (нар. 1937). Нині в Україні працює послом призначений папою Іваном Павлом II титулярний єпископ Іван Юркович (нар. 1925). На сьогодні у нас діє понад 750 католицьких громад, що охоплюють всі області, 33 монастирі, 6 духовних навчальних закладів, зокрема Український римсько-католицький університет, виходять 12 періодичних видань, працюють більше 400 служителів культу.