Зміни у політичній сфері країни стосувалися таких аспектів:
— припиняють діяльність Генеральні штати (з 1614 р.);
— своїм едиктом від 1641 р. король скасував прерогативу Паризького парламенту щодо реєстрації королівських актів, залишивши за ним функції найвищого судового органу та апеляційної інстанції;
— світська влада в особі короля підпорядковує своєму впливові церкву.
Яким чином це відбувалося? Після тяжкої виснажливої і кровопролитної Столітньої війни країну стали потрясати конфлікти між католиками та гугенотами[22], які дещо стихли, коли король Генріх ІV Наваррський із протестантів перейшов у католики і запровадив у обов’язковому порядку релігійну терпимість[23]. Під час релігійних воєн Генріх VІ очолював війська гугенотів. Шлюб з принцесою Маргаритою (сестрою бездітного короля Генріха III Валуа) відкрив йому шлях на французький престол, чим було започатковано династію Бурбонів, котра правила аж до 1789 року.
На початку ХVІІ ст. на трон вступив Людовик ХІІІ, соратником якого став видатний політик-реформатор Рішельє. Під його керівництвом королю вдалося приборкати бунтівних феодалів та гугенотів.
Важливими віхами на шляху до самовладдя монарха стали: контроль та нагляд за місцевою владою і збором податків, здійсненням правосуддя; прийняття королівської декларації про знесення замків (1626 р.); підписання едикту про заборону місцевим судовим органам втручатися у державні справи та діяльність адміністрації, а також едикту проти дуелей (1626 р.)[24].
Серйозні зміни відбулися в органах державного управління. У країні одночасно функціонували державні органи двох категорій. До першої належали посадові особи, які успадкували свої посади з минулих часів. Тут посади продавалися або контролювалися знаттю (Таємна рада, рада депеш, рада департаментів, апарат канцелярії тощо). Вони посідали другорядне місце в системі управління. Державні органи другої категорії (Генеральний контролер фінансів, чотири державних секретарі, Мала королівська рада) відігравали першорядну роль і складали основу управління. Вони працювали під безпосереднім керівництвом монарха і підпорядковувалися тільки йому. Нерідко посади в них обіймали особи незнатного походження, талановиті управлінці, віддані королю чиновники.
У цілому бюрократичний апарат абсолютизму був досить громіздким, складним і вимагав значних витрат на його утримання.
Абсолютна монархія в Англії встановилася, як і в інших країнах Європи, за доби розкладу феодалізму та розвитку буржуазних відносин.
На відміну від класичного французького абсолютизму англійський абсолютизм характеризувався своїми особливостями. Спираючись на опрацьовані додаткові джерела, зазначте їх. Чому абсолютна монархія в Англії мала незавершену форму?
Для формування абсолютизму в Англії існувало чимало перешкод як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Всередині держави намагання англійського короля встановити самовладдя наштовхувалося на становий парламентський контроль, в ході якого королю нагадували про необхідність збереження вольностей для феодалів.
Війна Червоної та Білої троянд (1455—1485 рр.) стала останнім проявом феодальної анархії перед встановленням абсолютизму в Англії. Вона велася з відчайдушною запеклістю і супроводжувалася численними вбивствами та стратами, розправами і репресіями. Обидві династії (Ланкастери та Йорки) виснажилися і зазнали значних втрат. Населення держави було втягнуте в міжусобиці, податкове свавілля «своїх» феодалів, розкрадання державної скарбниці, беззаконня, занепад торгівлі, пограбування та реквізиції. Значна частина феодальної аристократії була знищена, численні феодальні маєтності конфісковані. Водночас збільшилися землеволодіння і зріс вплив нового дворянства, купецтва, які стали опорою абсолютизму Тюдорів.
Саме на правління Тюдорів припадає успішне приборкання непокірних феодалів і зміцнення абсолютної монархії. Король Генріх VІІ Тюдор заснував спеціальне судове відомство, котре займалося переслідуванням противників абсолютизму — Зоряну палату [25].
Особливе місце в системі англійського абсолютизму посідала церква. З метою її підпорядкування королівській владі було здійснено реформацію церкви. Для цього було проведено секуляризацію церковних земель, що підірвало економічні основи могутності духовенства. В період з 1529 по 1536 рр. англійський парламент прийняв низку законів, які оголосили короля главою церкви. У кінці ХVІ ст. законодавчим шляхом було встановлено зміст віровчення нової церкви і порядок богослужіння. Результатом усіх цих заходів стало створення англіканської церкви, яка перестала бути залежною від Папи Римського, перетворившись на частину державного апарату. З іншого боку, саме держава всіма силами підтримувала реформовану церкву, переслідуючи як католиків, так і протестантів[26].
У догматі нової церкви поєднувалися положення протестантизму про спасіння душі власною вірою і служінням пресвітеру з догматами католицизму про рятівну силу церкви. Церковну ієрархію очолював король. Найвищим церковним органом у державі стала Висока комісія, до складу якої, поряд з єпископами входили члени Таємної ради та інші високі посадовці. Компетенція комісії була досить широкою: вона розглядала справи про порушення законів щодо верховенства королівської влади у церковних справах; про єдність церковного богослужіння та його одноманітність; про єретиків тощо. Будь-які три члени Комісії за участі єпископа мали право карати осіб, які не відвідували церкву, могли усувати з посад пасторів та ін.
Таким чином, реформована церква, зберігаючи чимало рис католицизму як у структурі, так і у богослужінні, перетворилася на орган ідеологічної підтримки влади короля та утвердження абсолютизму.
Становлення абсолютної монархії в Росії належить до другої половини ХVІІ ст. Поняття «самодержавство», «абсолютизм», «необмежена монархія» є тотожними і характеризують форму правління в Росії, починаючи з II половини XVII ст. і до Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року.
Виникненню російського абсолютизму передували економічні, соціально-політичні передумови та зовнішньополітичні чинники, в тому числі:
— формування єдиного загальноросійського ринку;
— зміцнення економічної могутності російської буржуазії та її зацікавленість в централізації країни та сильній владі монарха;
— посилення ролі помісного дворянства і остаточна ліквідація боярства. Феодали зайняли провідні позиції в державному апараті як у центрі, так і на місцях;
— посилення антифеодальної боротьби селянства та «робітних людей»;
— продовження політики загарбання земель, здобування виходу до морів та поневолення народів.
В Росії, подібно до Франції, абсолютизм існував у завершеному (класичному) вигляді.
Розквіт необмеженої монархії в Російській імперії припадає на часи правління Петра І та Катерини ІІ (ХVІІІ ст.). На ту пору був ліквідований Земський собор (останній раз він був скликаний у 1653 р.). Боярська дума формально існувала, але фактично влади не мала. У 1701 р. її функції перейшли до Ближньої канцелярії, яка об’єднувала роботу найважливіших державних органів. Із запровадженням Сенату в 1711 р. Дума перестала функціонувати.
У першій чверті ХVІІІ ст. абсолютна монархія в Росії отримує законодавче закріплення. Зокрема, у тлумаченні до 20 артикулу «Устава військового з коротким тлумаченням» (1716 р.) вказувалося: «Його Величність є самовладний монарх, який нікому у світі про свої справи давати відповідь не повинен…».
Російське самодержавство одержує також ідеологічне обґрунтування. Подібно до Англії, тут відбувся інтенсивний процес підпорядкування церкви державі. Конфлікт між царем Олексієм Михайловичем і патріархом Никоном закінчився поразкою церкви і появою «розкольництва». За спеціальною вказівкою Петра І відомий теолог Феофан Прокопович у своїй праці «Правда волі монаршої» виправдовував необхідність необмеженої влади самодержця в Росії.
У жовтні 1721 р. Росія здобула перемогу у довготривалій і кровопролитній Північній війні проти Швеції. До цієї події було приурочено урочисту процедуру надання Сенатом і Духовним Синодом Петру І титула «Отця Отєчества, Імператора Всеросійського». Росія стала імперією.
Суспільний устрій. Головною особливістю суспільного устрою Росії доби абсолютизму було намагання держави піддати правовій регламентації статус кожного з чотирьох станів: дворянства, духовенства, селянства та міського населення.
Відбувалося розширення прав і закріплення привілеїв дворян. Основою їхнього стабільного правового становища було монопольне право на землеволодіння. Правда, на вимогу купецтва ще за часів Петра І (1721 р.) воно отримало право купувати у дворян селян із землями, але за обов’язкового використання праці селян на мануфактурах. Володіння землею давало феодалам право експлуатувати кріпосне селянство. Розширення дворянського землеволодіння відбувалося як за рахунок пожалувань з казенних і царських земель, так і за рахунок освоєння, колонізації окраїнних земель і насильницького захоплення селянських наділів. Дворянство перетворювалося на єдиний суспільний стан.
Станові реформи. В добу абсолютної монархії в Росії були проведені реформи в дворянському стані, котрі увійшли в історію як станові реформи Петра І та Катерини II. Початок їм поклав «Указ про єдиноспадкування» (1714 р.). Відповідно до нього зрівнювалося правове становище вотчини і помістя, які відтепер стали іменуватися «нерухомими речами». Указ перетворив дворянські помістя на успадковувану власність (до того вони надавалися на певний термін за службу). Разом із тим, він містив обмеження у праві розпоряджання феодальною земельною власністю, запровадивши інститут майорату, за яким земля могла успадковуватися лише старшим сином дворянина. Інші діти отримували лише частки рухомого майна. Не всіх дворян влаштовувало це правило, а тому на їхню вимогу в 1731 р. це обмеження було скасоване.
Відповідно до «Указу про подушний перепис» (1718 р.) було законодавчо закріплене привілейоване становище дворянства як неоподатковуваного стану на відміну від інших груп населення, котрі платили подушну подать.
Важливе значення у зміцненні правового становища дворянства та у посиленні дворянської диктатури мав «Табель про ранги» (1722 р.). Згідно з ним встановлювався перелік військових (морських, сухопутних, артилерійських, гвардійських), цивільних та придворних чинів, які поділялися на XIV класів. Службу необхідно було починати з нижчих класів.
Встановлювалися терміни служби у певних чинах і класах. Найнижчий, XIV, клас давав право на отримання дворянського звання. Особи, які дослужилися у своїх чинах до VIII класу, ставали потомственими дворянами (їхнє звання передавалося у спадок). Чини з ХІV по IX клас діставало лише особисте дворянство. Створювалася можливість вихідцям з інших станів йти на державну службу і ставати дворянами. Разом з чинами вони отримували і маєтності. Всі керівні посади в державному апараті обіймалися лише дворянами.
В інтересах панівного класу та зміцнення державного апарату, а також підняття загального культурного рівня дворянства Петро І запровадив низку заходів, які зустріли протидію з боку певної частини дворян[27].
Служба для дворян при Петрі І була обов’язковою і довічною. В 1730 р. був встановлений 25-річний термін їх служби, яка розпочиналася з 20 років, причому один з дворянських синів чи братів міг не служити і займатися господарством.
У 60-ті роки XVIII ст. дворяни були звільнені від обов’язкової військової і державної служби. Розширювалися їхні права стосовно селян-кріпаків: поміщики отримали право висилати непокірних селян до Сибіру або навіть віддавати їх на каторжні роботи.
Найважливішим актом, який мав на меті консолідувати дворянський стан, закріпити його привілеї, було «Жалувана грамота дворянству» (1785 р.), підписана Катериною II. В ній підтверджувалося звільнення дворян від обов’язкової служби і закріплювалося право власності не лише на «поверхневу землю», але й на корисні копалини під землею.
Дворянам дозволялося мати фабрики і заводи в селах, займатися торгівлею. Вони звільнялися від особистих податей, розміщення війська на постій у їхніх маєтностях, тілесних покарань. Вони отримали право створювати свої станові організації — повітові та губернські дворянські зібрання, що ще більше посилило їхній вплив на місцевий державний апарат.
Відтепер дворянське звання розглядалося як невід’ємне і спадкове, яке поширювалося на всіх членів сім’ї. Підставою для позбавлення дворянського звання міг стати кримінальний злочин, який призвів до морального падіння злочинця. Дворяни отримували особисті права: на дворянський титул, на захист честі, звільнялися від тілесних покарань; майнові права: повне і необмежене право власності, виключне право володіти селами і землею, відкривати промислові підприємства, право придбання нерухомості в містах, право закордонної торгівлі тощо; судові права: особисті чи майнові права могли бути ліквідовані лише за вироком суду, дворяни підлягали лише дворянському суду.
Духовенство. Його правова регламентація посилилася в дробу абсолютизму у зв’язку з активним процесом підпорядкування церкви державі, її входженню до складу державного апарату. Духовенство традиційно поділялося на чорне та біле і було важливою політичною силою, володіло значною кількість землі і кріпосних селян. Ця власність захищалася відповідними «тарханними грамотами», які звільняли їх від повинностей і податків на користь держави. Біле духовенство несло повинності і сплачувало податки на користь чорного. Церковна адміністрація формувалася із представників чорного духовенства.
Селянство. Феодально залежні селяни складали основну масу населення. Вони поділялися на поміщицьких, державних, економічних, посесійних і двірцевих (удільних). Поміщицькі селяни, яких була переважна більшість, виконували на користь феодала різноманітні повинності: панщину, оброк тощо. Панщина іноді доходила до 5—6 днів на тиждень і, як правило, була поширена в чорноземних регіонах, де поміщику було вигідно використовувати труд селянина для обробітку своїх земель. Селяни нечорноземної зони платили, як правило, грошовий чи натуральний оброк.
Досить обтяжливими для кріпаків були рекрутські набори. Щорічно з 20 селянських дворів поставлявся один рекрут, який визначався за жеребом або направлявся самим поміщиком чи його управителем.
Щодо селян поміщики володіли широкими повноваженнями: розпоряджалися їхнім майном, здійснювали суд з дрібних кримінальних справ, переселяли селян у своїх маєтностях. Вони розпоряджалися селянами як своєю власністю: могли продавати їх, розлучаючи сім’ї, примушувати до вступу в шлюб, давати в заклад, обмінювати, дарувати, піддавати тілесним покаранням, віддавати в гамівні та арештантські будинки, відправляти в Сибір на поселення чи каторжні роботи. Відповідно до указу в 1767 р. селянам було заборонено скаржитися на своїх господарів під страхом тяжких тілесних покарань і каторжних робіт.
Становище державних селян було дещо кращим у порівнянні з приватновласницькими. Вони виконували різноманітні повинності і платили оброк державі Але їх не могли продати чи розлучити. Кількість державних селян скорочувалася у зв’язку з царськими пожалуваннями маєтностей феодалам.
Особливою була категорія посесійних селян. Як вже згадувалося, з 1721 р. купцям було дозволено купувати селян із землею і прикріплювати їх до мануфактур. Тут вони піддавалися жорстокій експлуатації.
У результаті секуляризації церковних земель з’явилася категорія економічних селян, які сплачували на користь держави грошовий оброк і перебували під управлінням церковних економій. Згодом вони увійшли до категорії державних селян.
Двірцеві (удільні) селяни належали імператорській сім’ї. Їхнє становище було дещо полегшеним у порівнянні з іншими категоріями кріпосного селянства.
Міське населення. Воно зростало кількісно, відбувався процес його станового поділу. За «Регламентом головного магістрату» (1721 р.), посадське населення поділялося на знатних городян, регулярних городян та «підлих людей» (міські низи). Відповідно до «Грамоти на права і вигоди містам» (1785 р.), міщани поділялися на шість розрядів: справжні міські обивателі, куди належали жителі міста, котрі мали в місті нерухомість; купці І, II та III гільдій; цехові ремісники; іноземці ті іногородні, які стали міщанами; імениті громадяни міста (капіталісти, банкіри, торговці, вчені, митці); посадське населення.
Кожен розряд мав свої права і привілеї. За загальним правилом, всі міщани повинні були платити подушну подать і виконувати рекрутську повинність. Але купці звільнялися від них, а торговці І та II гільдій — і від тілесних покарань. Замість рекрутської повинності можна було сплатити 500 рублів у казну відкупного. Міщани мали свій суд, органи самоуправління, дворянські зібрання тощо.
Державний лад. Монарх очолював державу і був одночасно главою церкви. Вагоме місце в системі влади та управління посідав запроваджений в 1711 р. Сенат — найвища урядова та адміністративна установа. Після смерті Петра І значення Сенату знизилося. Згодом він перетворився на найвищу судову та апеляційну інстанцію.
Створена в 1726 р. Верховна Таємна Рада мала за мету вирішення важливих питань державної політики. Вона була досить вузькою за своїм складом. Фактично здійснювала контроль за діяльністю Сенату і колегій, рекомендувала кандидатури сенаторів для призначення їх імператором. Рада мала також деякі законодавчі повноваження. Після її скасування у 1730 р. з’являється Кабінет міністрів з такими самими функціями. Згодом він перейменовується на Кабінет Її Величності (1741 р.), Імператорську раду та Раду при височайшому дворі. Нарешті, у 1810 р. царським маніфестом запроваджується Державна рада, яка з перервами проіснувала до 1917 року.
Зазнає реорганізації система управління державою. Впродовж 1718—1720 рр. замість приказів центральними органами державного управління стають колегії. Вони мали чіткіше окреслені функції і повноваження, одноманітну структуру. Розгляд і вирішення справ у них проводилися колегіально. Зовнішньою політикою опікувалася колегія іноземних справ. Дві колегії (військова та адміралтейська) займалися питаннями оборони країни і ведення загарбницьких воєн. Фіскальні повноваження покладалися на три колегії — камер-колегію, штатс-колегію та ревізіон-колегію. Низка колегій (берг-колегія, мануфактур-колегія, комерц-колегія, вотчинна колегія) здійснювали управління промисловістю і торгівлею. Існували також юстиц-колегія та духовна колегія. У 70—80-і роки ХVІІІ ст. більшість колегій було ліквідовано, згодом — відновлено, але із запровадженням в них єдиноначалля.
На початку ХVІІІ ст. (у 1708 р.) вся територія Російської держави була поділена на губернії, які очолювали призначувані царем губернатори або генерал-губернатори. Вони зосереджували в своїх руках адміністративну, судову та військову владу. Виконавчим органом при губернаторові була губернська канцелярія — головний адміністративний, фінансовий та судовий орган губернського управління. Губернії поділялися на повіти, очолювані комендантами. Згодом виникла середня ланка адміністративно-територіального управління — провінція, очолювана обер-комендантом.
У 1775 р. в Росії була проведена губернська реформа, яка мала за мету розукрупнити губернії і найоптимальніше пристосувати їх до виконання адміністративним апаратом фіскальних та поліцейських функцій. Поділ на губернії було здійснено без урахування географічних, національних та економічних чинників. В основу було покладено кількісний показник чисельності населення: 400 тис. осіб на території губернії і 30 тис. — на території повіту. Провінції були скасовані.
На чолі губернії, як і раніше, перебував губернатор, що призначався монархом на невизначений термін, і був відповідальним лише перед ним. У своїй діяльності він спирався на губернське правління у складі прокурора і двох сотників. Фінансові питання вирішувала казенна палата. Повіт очолював земський справник, який обирався повітовим дворянством. Дворяни також обирали земський суд, який здійснював керівництво поліцією, наглядав за втіленням у життя законів і розпоряджень властей. Управління кількома губерніями здійснював генерал-губернатор, наділений надзвичайними повноваженнями.
Право Росії доби абсолютизму. Найпоширенішим джерелом права стає закон, який відтворювався у різноманітних формах — статутах (уставах), регламентах, указах, запровадженнях, маніфестах, грамотах. Укази стосувалися найважливіших аспектів діяльності держави у внутрішній та зовнішній сферах (Указ про єдиноспадкування, Указ про форму суду, Табель про ранги тощо). Регламенти являли собою акти, які визначали порядок утворення та функціонування органів державного управління (Генеральний регламент колегій, Регламент головного магістрату, Духовний регламент). Статути — збірники законів, які об’єднували норми, що стосувалися певної визначеної сфери діяльності держави (Статут про векселі, Статут благочинія, Військовий статут). В особливо урочистих і важливих випадках імператори видавали маніфести (наприклад, Маніфест «Про дарування вольностей і свободи всьому російському дворянству» 1762 р., Маніфест про скасування кріпосного права 1861 р.).
Закони направлялися до відповідних закладів та установ, губернаторів, а для «всенародного оголошення» їх зачитували у церквах, на ярмарках, вивішували на видних місцях. Всьому населенню приписувалося ходити до церкви на богослужіння і для ознайомлення з царськими указами. Тих, хто не відвідував церкву, вважали «лихими людьми». Найважливіші, з точки зору уряду, укази (наприклад «Про заходи проти солдат-втікачів» від 19 березня 1719 р.) зачитували в церквах і храмах на кожне свято. Ніхто не міг відговоритися незнанням закону.
Продовжувало діяти «Соборне уложення». Своїм указом від 15 червня 1714 р. Петро І підтвердив його дію. Однак у ході реформ, на які було дуже багате ХVІІІ ст., різноманітні форми законів нерідко накладалися на старе законодавство, породжуючи тим самим суперечності та неузгодженість. Це суттєво утруднювало діяльність судів та адміністративних органів, посадовців та чиновників.
Враховуючи те, що з часу видання «Соборного уложення» накопичилася значна маса нормативного матеріалу, робилися спроби кодифікувати законодавство. З цією метою у 1700 р. було створено спеціальну комісію — Палату про укладення. Результатом її роботи стала підготовка «Новоуложеної книги» (1703 р.). Проте цей документ не був затверджений і опублікований. Не увінчалася успіхом і спроба кодифікації, розпочата у 1767 р. Катериною ІІ. Намагаючись прославитися в Європі як «освічена імператриця», вона підписала «Наказ кодифікаційній комісії», підготовлений у дусі французького просвітництва, який мав чисто пропагандистський характер. Його було урочисто оголошено при відкритті роботи комісії, яка працювала понад 10 років, так і не виконавши поставленого завдання.
У другій половині ХVІІІ ст. в законодавстві Російської імперії вперше з’являється визначення цивільного права як такого, яке «оберігає і забезпечує власність кожного громадянина». «Указ про єдиноспадкування» встановив однаковий правовий режим для вотчини і помістя. Цим самим закінчився процес фактичного злиття двох форм феодальної поземельної власності та їх юридичного оформлення. Але все ж цей нормативний акт був далеким від перетворення феодальної власності на землю на буржуазну, оскільки для відчуження землі були поставлені серйозні перешкоди. Дворянство і надалі залишалося монополістом земельної власності в державі. Названий вище Указ визначив статус земельної власності феодалів як нерухомості. За відсутності заповіту вона успадковувалася старшим сином (інститут майорату). Рухоме майно успадковувалося порівну всіма спадкоємцями. З метою збереження економічної могутності дворянства нерухоме майно заборонялося дарувати, закладати і, за загальним правилом, продавати.
На вимогу дворянства у 1731 р. «Указ про єдиноспадкування» був скасований, а разом з ним відмінені обмеження щодо нерухомої власності, крім одного: родові маєтності не можна було заповідати стороннім особам. Неподільність права феодальної власності на землю полягало і у тому, що «Жалувана грамота дворянству» не допускала конфіскації маєтків навіть у випадку вчинення найтяжчого злочину.
Зростання промисловості й торгівлі, подальший розвиток товарно-грошових відносин не могли не відбитися на розвитку зобов’язального права. Розширюється застосування договорів підряду, поклажі, товариства, позики, особистого найму, купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Для більшості договорів письмова форма стає обов’язковою. Зазвичай, вони реєструвалися в Оружейній палаті чи Юстиц-колегії. Значного поширення набув договір майнового найму, який укладався посадовими особами, фіксувався на спеціальному гербовому папері й засвідчувався не менш як п’ятьма свідками. У договорах купівлі-продажу, крім визначення предмета договору і ціни, продавець був зобов’язаний «очищати» покупця від всіляких домагань на майно з боку третіх осіб, тобто продавати власну, а не крадену річ. Особливістю договору позики було те, що за ним заборонялося стягувати з боржника відсотки. Лише у 1754 р. дозволялося отримання шести відсотків річних. У цьому самому році в Росії був заснований позиковий банк.
Значних змін зазнало шлюбно-сімейне законодавство. «Указ про єдиноспадкування» підвищив шлюбний вік для хлопців до 20 років, для дівчат — до 17 років. Щоправда, невдовзі рішенням Синоду шлюбний вік був знижений відповідно до 15 і 13 років і запроваджений граничний шлюбний вік — 80 років.
Брати шлюб могли лише особи, не позбавлені здорового глузду. Заборонялося вступати до шлюбу «дурням» і близьким родичам. Добровільна згода молодих щодо вступу до шлюбу була обов’язковою. Так само вимагалася згода батьків чи опікунів. Законодавством визначалися підстави для розірвання шлюбу: політична смерть, заслання на вічну каторгу, перехід у чернецтво, перелюб, невиліковна хвороба, замах на життя одного з подружжя. Шлюб не був рівноправним, дружина перебувала у підпорядкуванні чоловіка, який мав право її карати. У сфері цивільних правовідносин дружина користувалася практично необмеженою правоздатністю і дієздатністю. Батьки користувалися великою владою над дітьми: могли їх карати, віддавати в найми чи до монастиря.
За доби класичного абсолютизму (ХVІІІ—перша половина ХІХ ст.) в Російській імперії найбільшого розквіту досягло кріпосне право та інші негативні явища, які були його наслідком (рекрутська повинність, нелюдська експлуатація населення, соціальна незахищеність селян тощо). Це породжувало загострення класової боротьби, а відтак — намагання держави засобами кримінальної репресії захистити свій соціально-політичний устрій. Основною метою покарання стає залякування, що і визначило природу і особливості цієї правової галузі.
При розгляді кримінальних справ суди керувалися «Соборним уложенієм», поточним законодавством. Багато норм кримінального права містилося в різноманітних указах того часу. Однак свою систематизацію і подальший розвиток воно здобуло в «Артикулі військовому з коротким тлумаченням», складеному за безпосередньої участі Петра І у 1715 р. З прийняттям Військового статуту у 1716 р. «Артикул» включили до його складу, і він на довгий час став головним джерелом кримінального права Російської імперії.
Більшість норм «Артикула» застосовувалася як військовими, так і загальногромадянськими (цивільними) судами і поширювалася на все населення. Він складається із 24 глав, поділених на 209 артикулів (статей). Багато з них містили спеціальні тлумачення, які мали силу закону і часом стосувалися досить важливих питань. Зазвичай, в них роз’яснювався зміст закону і порядок його застосування.
Збірник запровадив низку нових, досить тяжких покарань, передбачав застосування смертної кари у 122 випадках[28]. Під злочином розумілося не лише порушення законів і непослух царській волі, але й діяння, які завдавали «шкоду та збиток державі» навіть у тому випадку, якщо ці дії не були передбачені законом. Це відкривало шлях до адміністративного та судового свавілля.
На відміну від «Соборного уложенія», новоуказних статей і наказів перших років царювання Петра І, де будь-який злочин іменувався «злодійством», а злочинець — «злодієм», «Артикул» використовує терміни «злочин», «провина», а для позначення особливо тяжких правопорушень — «злодійство».
Подібно до інших джерел кримінального права доби абсолютизму, в «Артикулі» відсутня Загальна частина, але вже йдеться про необхідність встановлення причинного зв’язку між зловмисною дією і злочинним результатом, про провину, мету і завдання покарання, необхідну оборону і крайню необхідність.
«Артикул» не встановлює точного віку, при досягненні якого настає кримінальна відповідальність, зазначаючи лише, що «воры-младенцы» звільняються від відповідальності, але їх мусять покарати батьки. Лише Указ від 2 травня 1765 р. встановив відповідальність осіб, що досягли 17 років. Особи, що не досягли цього віку, могли бути притягнуті до відповідальності лише за рішенням Сенату.
Душевна хвороба не звільняла від відповідальності, а лише давала підставу для пом’якшення покарання. Вчинення злочину у стані сп’яніння було обтяжливою обставиною (артикул 43). До числа небезпечних відносили групові злочини, співучасники яких, зазвичай, каралися однаково, незалежно від ступеня вини кожного (артикул 155). Необхідна оборона і крайня необхідність вважалися обставинами, що скасовували покарання.
