Джерела та характеристика права. 4 страница

Особливе місце в системі органів державної влади посідали станово-представницькі установи — Земські собори, які стали скликатися із середини ХVІ ст. і діяли до середини ХVІІ ст. Для їх скликання видавалася спеціальна царська грамота. Щодо тривалості їхньої роботи, то вона могла бути від кількох днів до кількох років. Подібно до станово-представницьких установ західноєвропейських країн, Земські собори були теж трипалатними. Першу палату складала Боярська дума — аристократичний дорадчий орган при цареві. До складу другої палати входив Священний собор, який представляв духовну аристократію московського суспільства. Третю палату наповнювали виборні особи від дворянства і міських посадів. Компетенція цієї станово-представницької установи стосувалася питань законодавства, фінансів, внутрішньої та зовнішньої політики, державного будівництва.

Суспільний устрій. В ході централізації держави відбувається реорганізація всієї соціально-політичної структури Московії.

По-перше, піддається перебудові ранньофеодальна система сюзеренітету-васалітету. Колишні великі князі (Володимирський, Суздальський, Тверський та ін.) стають васалами московського князя. Формується ієрархія феодальних чинів і титулів.

По-друге, відбувається становлення придворних чинів та звань. Відтепер посади надавалися московським князем за службу і під умову служби (окольничий, двірський, казначей, думний дворянин, думний дяк тощо). Це було службове дворянство, яке ставало опорою князя у приборканні ним боярської аристократії.

По-третє, консолідується верхівка міського населення. Вона чи не найбільше була зацікавлена в боротьбі з феодальною аристократією і активно підтримувала політику централізації країни і зовнішньої експансії.

Правлячий феодальний клас московського суспільства поділявся на бояр та дворян. Економічною основою боярства були вотчини — спадкові землеволодіння, які не співвідносилися зі службою феодала на користь правителя чи виконання ним інших обов’язків перед державою. З метою приборкання боярства у II пол. ХV ст. московським царем Іваном ІV (Грозним) була проведена опричнина — серія карально-репресивних заходів, спрямованих на фізичне знищення багатих боярських родів і конфіскацію їхніх володінь.

Дворянам під умову служби і на певний термін надавалися помістя. Поміщицькі маєтки були значно меншими у порівнянні з боярськими вотчинами, в них інтенсивніше експлуатувалося селянство, виснажувалася земля. Селяни нерідко тікали від них, приймаючи покровительство бояр, що створювало конфлікти між феодалами за робочу силу.

Міське населення Московського князівства отримало свою сталу назву «посадські люди» і поділялося на:

— «гостей» та гостинну сотню — привілейоване купец­тво, яке за повелінням царя мало право на ведення заморської торгівлі;

— суконну і «чорну сотню», куди входили середні та дрібні торговці, власники ремісничих майстерень;

— слобідське населення, котре складалося з ремісників, служилих людей та дрібного чиновництва;

— міську бідноту.

Селянство швидко консолідувалося в один феодально залежний суспільний стан. Поступово обмежувалося їхнє право переходу до іншого феодала шляхом встановлення «Юрієвого дня», заповідних літ (терміну розшуку селян-втікачів). «Соборне уложення» 1649 року зафіксувало завершення процесу повного і остаточного закріпачення селянства. Прикріплення селян до землі та особи феодала було оформлене як спадкове і потомствене і стосувалося всього селянства Московської держави.

З категорії особисто вільних селян (колишніх смердів) залишилися половники (працювали на землях феодала за половину вирощеного ними врожаю) та серебряники (перебували у грошовій залежності від феодала). Згодом ці категорії селянства зникають.

Державний устрій

На середину ХУІ ст.. Іваном ІУ (Грозним) були проведені реформи, спрямовані на централізацію держави. Намагаючись зменшити вплив Боярської думи, він запровадив так звану ″Виборну раду″ (або ″Ближню думу″) з числа свого оточення, яка формувалася ним особисто.

Другим кроком на шляху реформації держави і утвердження одноосібної влади стала так звана ″опричнина″. Вона розпочалася із виділення у складі держави ″опричних земель″ (відокремленої території), яка управлялася особливим державним апаратом – царськими придворними, слугами правителя (опричниками) та прихильними до царя боярами. Спеціальний збройний загін (опричний корпус) відігравав трояку роль: особистої охорони монарха, органу політичного переслідування і безпосереднього карального апарату. Соціальною опорою опричнини було дрібне служиле дворянство, яке намагалося відхопити землі у старої феодальної знаті і отримати владу задля особистого збагачення.

Опричнина суттєво підірвала економічні і політичні позиції князівсько-боярської аристократії, ліквідувала удільно-князівський сепаратизм, зміцнивши тим самим царську владу. Однак ця політика супроводжувалася колосальним розоренням земель, фізичним знищенням тисяч ні в чому не повинних людей, починаючи від бояр і князів та закінчуючи селянами. Були зруйновані і спалені міста, села, свавілля опричників не знало меж. Опричний терор не міг не вплинути на подальший економічний розвиток країни, менталітет нації, ужорсточення в суспільстві, знецінення людського життя, нехтування правом.

На чолі Московської держави стояв цар. Як правило,царський престол передавався у спадок. Починаючи з кінця ХУІ ст.., був запроваджений порядок обрання або затвердження монарха на Земському соборі. Володіючи широкими повноваженнями у сфері законодавства, управління, суду, військового керівництва, внутрішньої та зовнішньої політики, правитель був обмежений у своїх прерогативах Боярською думою і Земським собором.

Боярська дума була постійно діючим органом при цареві, вирішуючи у погодженні з ним питання управління країною, законодавства, зовнішньополітичної діяльності Московії. Реальний вплив Боярської думи у різні періоди державності був неоднаковий. Так, наприклад, в добу опричнини її роль була незначною. З часом змінився її соціальний склад: посилилося представництво дворянства, до її складу увійшли представники міської верхівки. У складі цього органу сформувався чиновницько-бюрократичний апарат, який дозволяв Думі предметніше впливати на сферу управління і тісніше співпрацювати з приказами.

Земські собори найбільш регулярно скликалися у першій половині ХУП ст.. Якогось спеціального закону, який би унормовував скликання та діяльність цієї станово-представницької установи не існувало. Організація виборів до них, норми представництва від різних станів, їх кількісний склад не визначалися*. Дворяни, як правило, складали більшу частину собору. Особливі переваги на виборах мало столичне дворянство.

Скликання Собору зазвичай оголошувалося царською грамотою, яка до деякої міри визначала і порядок виборів. Питання, що виносилися на Собор, заздалегідь готувалися царем і Боярською думою. Кожна палата обговорювала питання окремо, а рішення приймалося на засіданні всього складу Собору. Тривалість роботи Земських соборів була різною: від декількох годин до декількох місяців і навіть років. Своє рішення ця установа оформляла у вигляді підсумкового документа, який називався ″приговором″. Ні скликання, ні

______________

*Як свідчать документи, із 374 осіб – учасників Собору 1566 р. 32 були представниками найвищого духовенства; 29 – членами Боярської думи; 205 – дворяни та чиновники; 33 – дяки; 75 – купці. Найбагатолюднішим з усіх Земських соборів був Собор 1613 р., який обрав на царювання Михайла Романова – першого представника правлячої в Росії до 1917 року династії Романових. На ньому були присутні майже 700 осіб, в тому числі вперше і востаннє – представники чорносошних селян. (История государства и права России: Учебник (под ред. Ю.П.Титова. – М., ″Проспект″, 2000. – С.95).

 

рішення Земського собору не мали для царя якихось правових наслідків. Але насправді він не міг не рахуватися з думкою дворян, духовенства й багатих посадських кіл, які були опорою правителя держави. Таким чином, Земські собори, з одного боку, до деякої міри обмежували владу московського царя, а з іншого – служили її опорою.

Центральними органами державного управління були прикази*. На початку ХУІ ст.. функціонувало біля десяти приказів: Казенний приказ відав казною; Розрядний – управляв військовими справами; Посольський – зовнішньою політикою і прикордонною службою; Розбійний – вів боротьбу зі злочинністю і здійснював розшук селян-втікачів; Ямський забезпечував поштовий зв'язок і перевезення пасажирів. Згодом їх кількість невпинно зростала (Помісний, Стрілецький, Рейтарський, Пушкарський та ін..). Деяким з них доручалося управління окремими регіонами Московського царства (Нижегородський, Володимирський, Казанський, Сибірський, Малоросійський тощо).

Прикази формувалися в міру необхідності, іноді без точного визначення їх компетенції, порядку організації та діяльності. Це породжувало тяганину, дублювання, бюрократизм. Процвітало казнокрадство, хабарництво. Характерною особливістю кожного приказу було зосередження у його віданні не лише адміністративних, а й судових функцій.

___________

*Назва цих органів походить від того, що бояринові чи дякові давався наказ-доручення великого князя у певній галузі управління, а ті вже добирали штат працівників і визначали їхні напрями діяльності та сфери компетенції.

Приказне управління охоплювали практично всі напрями внутрішньої та зовнішньої політики. Прикази мали відповідні штати, спеціальні службові приміщення (″приказні ізби″), діловодство, архіви. Дяки та інші чиновники отримували заробітну плату з казни, і тим самим вони перебували у тісній залежності від великокняжої влади, намагалися вірою і правдою служити їй.

 

Місцеве управління. До кінця ХУ ст.. в Московії існувала стара система кормління, яка була поширена ще в добу Київської Русі. Її сутність полягала в тому, що за відсутності чіткого адміністративного поділу на місця направлялися намісники і волостелі великого князя, до компетенції яких входили адміністративні, фінансові, поліцейські і судові справи. За свою роботу вони отримували ″корм″ з населення, тобто частину зібраних податей. Зрозуміло, що чим більше їм вдавалося зібрати з населення всіляких податей і поборів, тим більша частка перепадала їм.

Система кормління не могла забезпечити управління всією територією держави, а також захистити інтереси панівного класу (особливо дрібних та середніх феодалів, котрі не мали власного війська і великого адміністративного апарату). Тому вже з початку ХУІ ст.. на місцях стали з’являтися виборні дворянські і земські (від міст) органи – губні і земські ізби. Їм доручалися поліцейсько-судові функції (губні ізби) та фінансові справи (земські ізби).

Утвердження централізованої держави і встановлення станово-представницької монархії, обмеження прав князівсько-боярської олігархії та посилення класових антагонізмів обумовили здійснення реформи місцевого управління. Система кормління поступово була скасована і повністю замінена органами губного і земського самоуправління.

Губні ізби головним чином діяли як каральні органи, які вели боротьбу з розбоями злодіями (татями), вбивцями, займалися пошуком селян-втікачів. Пізніше на них були покладені деякі управлінські повноваження (збирання податків, перепис населення, контроль за кабаками, корчмами). В їх віданні перебувала губна в’язниця.

На чолі губних ізб стояли губні старости, котрі обиралися з місцевих феодалів або призначалися з числа ″дітей боярських″* чи дворян. У їхньому розпорядженні були старости, десятські, дяки, ″лучші″ (кращі)люди – впливові і авторитетні представники місцевої знаті.

______________

*″Діти боярські″ - категорія дрібних дворян, потомків збіднілих бояр, служилі феодали.

 

Крім губної реформи, у середині ХУІ ст.. була проведена земська реформа, результатом якої стало утворення органів земського самоуправління. Вони обиралися з числа міського (посадського) населення і заможних чорносошних селян (вони теж називалися ″лучшими″ людьми). Їхня компетенція не поширювалася на бояр і дворян. Земські органи здійснювали судочинство, розподіляли податки, збирали оброки, інші платежі, здійснювали контроль за промислами, торгівлею, виконували деякі поліцейсько-наглядові функції. Юрисдикція земської ізби поширювалася на територію міста з повітом або навіть окремої волості.

Організація губного і земського самоуправління посилила позиції дворянства і міської верхівки, сприяла зміцненню централізованої влади Московської держави.

 

Право Московії доби станово-представницької монархії характеризувалося насамперед широтою джерельної бази. Зростає роль царського законодавства, яке мало вигляд «іменних царських указів» або нормативних актів, прийнятих монархом разом із Земським собором чи Боярською думою. Діяльність приказної системи управління регламентувалася Уставними книгами приказів. Результатом нормотворчої діяльності церковного собору за участі феодальної знаті став «Стоглав» (1551 р.), який регулював відносини всередині православної церкви і деякі питання світського життя. Окремими джерелами стають Судебники 1497 і 1550 рр.

Судебник 1497 року. На відміну від попередніх джерел (як, наприклад, Двінська та Білозерська Статутні грамоти), він вніс певну одноманітність у судову практику держави, а також закріпив нові суспільні процеси, пов’язані із залученням до державного життя дрібних і середніх феодалів (дворян і «дітей боярських»). Судебник поклав початок загальному закріпаченню селянства, повсюдно запровадивши так званий «Юріїв день».

Хоча Судебник і знаменує певний крок у розвитку права Московської держави, все ж деякі питання суспільного життя регламентувалися в ньому не так повно, як у «Руській Правді». Це, зокрема, стосується цивільного і особливо зобов’язального права. Звідси можна припустити, що очевидно паралельно із Судебником діяли норми «Руської Правди».

На прикладі формулювання деяких статей Судебника можна цілком стверджувати, що розвиток поземельних відносин характеризувався майже повним зникненням общинної власності на землю. Землі сільських громад переходили до рук вотчинників і поміщиків, а також включалися до великокнязівського домену. Все чіткіших рис набуває вотчинне і помісне замлеволодіння. Вотчина відрізняється від інших форм феодальних маєтностей тим, що її власник не тільки володів і користувався своєю землею, а й безперешкодно розпоряджався нею: міг продати, подарувати, передати у спадок тощо. Натомість помістя надавалося феодалу на час служби, як винагорода за неї. Тому розпоряджатися землею поміщик не міг.

Переважна більшість статей Судебника містила норми кримінального і кримінально-процесуального права. У зв’язку із загостренням соціальних протиріч і посиленням класової боротьби право все більше набуває карально-репресивних рис. Незважаючи на те, що поняття злочину тут було відсутнє, але під ним розумілися всякі дії, які так чи інакше загрожували державі або її панівному класу і заборонені законом. Запроваджуються невідомі «Руській Правді» державні злочини, які каралися смертною карою. Жорстоко каралися правопорушення, котрі підривали основи добробуту панівного класу – розбій, татьба (крадіжка), пошкодження чи знищення чужого майна.

Зазнала змін і мета покарання. Якщо раніше князі вбачали у покаранні (вірі, продажі) одну із дохідних статей, котрі істотно поповнювали скарбницю, то терер на перший план висувався інший інтерес. Панівний клас став застосовувати терористичні методи боротьби із соціальним опором. Відповідно у покаранні на передній план виступала мета – залякування як самого злочинця, так і суспільства в цілому. Найпоширеніші у попередній час майнові покарання відійшли на задній план.

Судебник запровадив нові покарання – смертну кару і торгову страту, розширивши кількість статей, за які призначалася ця найвища міра покарання. Незважаючи на те, що сам закон не вказував на застосування того чи іншого виду смертної кари, на практиці вони були різноманітними: повішення, відсікання голови, утоплення тощо. Торгова страта полягала у публічному побиттю винного батогами на торговельній площі, що, як правило, призводило до мученицької смерті. Продажа (конфіскація майна) стала рідкісним явищем і застосовувалася як додаткове покарання, яке супроводжувало смертну кару. Новими у порівнянні з «Руською Правдою» були і такі покарання, як позбавлення волі та калічницькі покарання (осліплення, відрізання язика).

 

Окремим, найбагатшим і найповнішим, джерелом права феодальної Московії стало «Соборне уложення» (1649 р.). Це був перший друкований звід законів Московської держави, який уніфікував чинне законодавство і був розісланий в усі прикази та на місця. Збірник складається із 25 глав і 967 статей. Джерелами «Соборного уложення» стали Судебники, Уставні книги приказів, царське законодавство, приговори (укази) Боярської думи, чолобитні (звернення) дворян та посадських людей до різних установ, Литовські статути, візантійське право.

Цивільне право. «Соборне уложення» досить детально регламентує форми феодального землеволодіння. Зокрема, гл. ХVІ узагальнює важливі зміни у правовому статусі помісного землеволодіння, яке надавалося за службу боярам, дворянам, дрібним феодалам. Регламентувалася кількість земельної площі, що могла бути у володінні феодалів: найбільше — у бояр (200 четвертей); окольничі та думні дяки отримували по 150 четвертей; стольники, стряпчі, стрільці, путні ключники, дворяни московські — по 100 четвертей; дворяни на службі — 70 четвертей; а дворові люди, «діти боярські» — по 10 четвертей землі.

Після смерті феодала частина землі передавалася вдові та дочкам (якщо не було синів). Важливе значення мало те, де загинув феодал: якщо на війні, то дружина отримувала найбільше — 20 відсотків помісної землі, а дочки — одну десяту частку маєтності. Якщо помирав на службі («в полках помре»), то дружині надавалося 15 відсотків, а дочкам — 7,5 відсотка помісної землі. Якщо ж помирав дома, то, відповідно, 10 і 5 відсотків землі. Характерно, що ці помістя вдова та дочки могли здати в найм будь-кому, повернути собі в будь-який час, якщо наймач не дотримувався умов договору. Тобто феодальна власність на землю діставала покровительство з боку закону з досить широкою регламентацією її правового захисту.

Дозволявся обмін помістя на помістя чи на вотчину. Проте поміщики не мали права вільного продажу землі. Це робилося лише за царським указом. Однак ст. 3 гл. ХVІ дозволяла обмін великого помістя на менше, що було прихованою формою продажу.

Вотчинники мали більші права щодо розпорядження своїми землями: могли їх продати (зареєструвавши в Помісному приказі), подарувати, передати у спадок тощо. Після смерті вотчинника вся земля залишалася у власності його родини.

Спадкове право стосувалося порядку успадкування за законом і за заповітом. При цьому головна увага приділялася успадкуванню землі. Заповіт мав бути оформлений письмово, підписаний заповідачем, а у випадку його неписьменності — свідками. Правильність складення запо­віту підтверджувала церква. Однак воля заповідача обмежувалася становими перепонами: не дозволялося заповідати землю церквам та монастирям; не підлягали заповіту жалувані та родові вотчини, помісні землі; заповідати можна було лише рухоме майно і куплені землі. Родові та жалувані вотчини могли передаватися у спадок лише членам свого роду. Помістя переходило у спадок синам, а вдова та дочки отримували невелику частку («на прожиток»).

Шлюбно-сімейні правовідносини регулювалися здебільшого звичаєвим правом та церковним законодавством. Юридичні наслідки породжував лише шлюб, оформлений шляхом вінчання у церкві. При цьому згода батьків була обов’язковою, а для кріпосних селян потрібна була ще й згода поміщика. «Стоглав» визначав шлюбний вік для хлопців у 15 років, дівчат — 12 років. Узаконювалася влада чоловіка в сім’ї. Закон передбачав спільність майна подружжя, але чоловік міг розпоряджатися посагом дружини без її згоди.

Більша частина статей «Соборного уложення» присвячена кримінальному праву та судочинству. Загальне поняття злочину відсутнє, і лише за змістом статей можна зрозуміти, що злочином вважалося порушення царської волі та закону. Внаслідок того, що протиправність як важливий елемент кримінального діяння не була визначена, це створювало необмежені можливості для самовільного встановлення меж кримінальної відповідальності, а відтак — зловживань з боку адміністративно-судових органів.

Новим інститутом кримінального права було відокремлення навмисних злочинів від необережних. За необережне діяння покарання не наставало. Дістав поширення інститут необхідної оборони (ст. 200 гл. Х), мало місце положення про крайню необхідність, яке звільняло від кримінальної відповідальності (ст. 283 гл. Х). Докладно регламентується співучасть, де виділяється підбурювання, пособництво, приховування злочинних дій. Суворіше карався рецидив. Розрізнявся замах на злочин та завершений злочин.

Серед найтяжчих злочинних дій на першому місці знаходилися злочини релігійного характеру та державні злочини. Щодо останніх, то покарання за них наставало навіть за голий умисел, недонесення. До розряду тяжких належали злочини проти порядку управління (фальшивомонетництво, підробка печаток, порушення митних правил), військові злочини, злочини проти суду. Серед злочинів проти особи найтяжчим вважалося навмисне вбивство. Суворо каралося вбивство слугою свого пана, жінкою — чоловіка. Регламентувалися покарання за заподіяння тілесних ушкоджень, образу словом чи дією. До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, розбійний напад, підпал, знищення майна, шахрайство. Окрему групу складають злочини проти моралі, які раніше перебували у сфері канонічного права.

Покарання мало своєю метою залякування, відплату та відшкодування збитків. Смертна кара як найтяжчий вид покарання поділялася на просту і кваліфіковану і застосовувалася за всі державні злочини, деякі релігійні, злочини проти порядку управління, вбивство, рецидивну (втретє) крадіжку. Були поширені тілесні та калічницькі покарання. Тюремне ув’язнення хоча й застосовувалося, але не було поширеним, оскільки спеціально пристосованих в’язниць не існувало, а утримання злочинців у підземних казематах, підвалах церков та монастирів призводило до швидкої їхньої смерті. Тому стали ширше практикувати експлуатацію праці злочинців на каторжних роботах та у засланні. Для привілейованих верств застосовувалися майнові покарання, позбавлення чинів та посад. Дітовбивство каралося церковним покаянням.

Найпоширенішою формою судочинства був розшуковий процес, який застосовувався в усіх кримінальних справах (за винятком дрібних). Розшук міг розпочатися і без заяви потерпілої сторони, з ініціативи державної установи. Вона вела активне слідство, допитувала свідків, проводила обшуки. Широко застосовувалися тортури. Суд мав закритий характер, а звинувачений позбавлявся права на захист.

Змагально-звинувачувальний процес застосовувався переважно у майнових спорах і дрібних кримінальних справах. Суд розпочинався з подання заяви зацікавленою особою і міг бути припинений шляхом примирення сторін. Спеціальними документами оформлявся виклик до суду відповідача, поручительство за нього, судові рішення, оскарження тощо. Судоговоріння проводилося усно, але при цьому вівся протокол судового засідання. Система судових доказів суттєво не змінилася, але зросла роль письмових доказів, зокрема спеціально оформлених документів. Поєдинок як засіб доказу не застосовувався, проте збереглася присяга («хресне цілування»). Як докази використовувалися загальний обшук (коли здійснювалося опитування населення стосовно факту вчинення злочину) і повальний обшук (коли допитувалися місцеві жителі щодо конкретної особи, яка звинувачувалася у вчиненні злочину). Прогресивним явищем судочинства стала можливість відведення судді до судового засідання.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Дайте визначення станово-представницької монархії.

2. Що стало приводом до скликання Генеральних штатів у Франції?

3. У чому суть «Авіньйонського полону» Папи Римського?

4. Розкрийте зміст «Великого березневого ордонансу».

5. Що таке талья? Коли і за яких обставин вона була запроваджена у Франції?

6. Порівняйте суспільно-економічні умови, за яких формувалися органи станового представництва в Англії та у Франції.

7. Розкрийте зміст «Великої хартії вольностей».

8. Яку оцінку «Хартії» дав М. Карамзін?

9. За яких обставин з’явився перший парламент в Англії?

10. Який парламент стали називати «зразковим»?

11. Охарактеризуйте коло повноважень англійського парламенту.

12. Назвіть причини довго тривалості доби феодальної роздрібненості Німеччини.

13. Розкрийте зміст ″Золотої булли″.

14. Охарактеризуйте повноваження рейхстагу.

15. Чому ландтаги мали більш представницький вигляд ніж рейхстаг?

16 Зазначте передумови формування станово-представницької форми правління в Московії.

17. У чому суть приказної системи управління Московської держави?

18. Земські собори: утворення, повноваження, роль у політичній системі держави.

19. Назвіть джерела права Московії доби станово-представницької монархії.

20 У чому полягала різниця між вотчиною і помістям?

21. Які нові інститути кримінального права містило «Соборноє уложеніє»?

22. Дайте класифікацію злочинів за «Соборним уложенням».

23. Мета та система покарань у Московській державі.

24. Форми та особливості судового процесу в Московії.

Тести-тренінги

1. Які з перерахованих прерогатив можна віднести до сфери повноважень Генеральних штатів:

а) питання фінансового управління;

б) обрання короля;

в) затвердження загальнодержавних податків;

г) затвердження найвищих посадових осіб держави;

ґ) ратифікація міжнародних договорів?

2. «Велика хартія вольностей» 1215 року:

а) обмежувала королівську владу;

б) охороняла особисті права і свободи підданих короля;

в) визначала правове становище особи, що знаходилася під арештом;

г) затверджувала порядок виборів короля;

ґ) гарантувала недоторканність членів англійського парламенту.

 

 

§ 4. Абсолютна монархія

1. Французький класичний абсолютизм.

2. Абсолютна монархія в Англії.

3. Російський абсолютизм самодержавного типу.

4. Право Росії доби абсолютизму.

 

Література: 1 (с. 201—246); 2 (т. 1, с. 562—623); 3 (с. 128—194); 4 (с. 368—401; 423—444); 5 (с. 113—191); 6 (т. 1, с. 303—314; 356—360); 7 (с. 597—605; 126—141); 8 (с. 139—171); 9(с.117-138); 10 (с. 239—276; 281—288); 11 (с. 216—281); 12 (с. 87—89; 98—117); 13 (с. 160—201); 14 (с. 160—203).

 

Абсолютна монархія є різновидом монархічної форми правління, що характеризується юридичним і фактичним зосередженням всієї повноти державної влади в руках спадкового глави держави.

В країнах Західної Європи абсолютизм утверджується у XV—XVI ст. Юридична необмеженість влади монарха створювала видимість «надкласовості», «нейтральності» його влади, уявлялася як здійснення державного правління в ім’я «загального блага». Але це далеко не так. Абсолютний монарх при всій його силі в державі не міг поступати проти волі феодалів, оскільки сам був представником цього класу.

Абсолютизм виникає у перехідну епоху від феодалізму до буржуазного розвитку суспільства. На цьому рубежі в надрах феодалізму посилюється розвиток капіталістичних відносин, старі феодальні стани розшаровуються, а середньовічний «третій стан» формується в клас буржуазії.

Економічними передумовами абсолютизму стало зростання промисловості й торгівлі, які надали нові джерела доходів у казну. Це спричинило посилення фінансової незалежності правителів від органів станового представництва. Ставши самостійними у фінансовому відношенні, вони отримали можливість створити розгалужений, підпорядкований лише їм бюрократичний апарат прав­ління та мати постійну сильну армію. Якщо у станово-представницькій монархії опорою правителів держави був «третій стан» і частина дрібних феодалів (рицарство), то в добу абсолютизму його соціальною опорою ставало помісне (служиле) дворянство і молода буржуазія.

Франція. На початку XVI ст. тут в основному сформувалася абсолютна монархія, яка в ході свого розвитку набула класичних ознак. Із встановленням абсолютної монархії у Франції відбуваються важливі зміни у соціальній структурі:

— з’являється новий клас великих власників — буржуазія. Звичайно, на той час вона ще не могла конкурувати з дворянством за вплив на політичне життя, але в економічній сфері буржуазія успішно протистояла феодалам;

— серед феодалів поряд із старим дворянством («дворянством шпаги») з’являється нова верства — «дворянство мантії». До неї переважно належали представники буржуазії, які купили державні посади, отримуючи таким чином дворянський титул.

Отже, нове дворянство, з одного боку, виражало інтереси молодої буржуазії, а з іншого — стало вірною опорою королівської влади.

Важливим чинником, який сприяв стабільності й незалежності королівської влади у Франції, була рівновага двох класів: з одного боку — дворянства, з іншого — молодої буржуазії.