Джерела та характеристика права. 6 страница

Значна увага приділяється стадіям розвитку злочинної діяльності: наміру вчинити злочин, замаху і скоєння його. Щодо політичних злочинів, то покаранню підлягав навіть сам намір, а за замах на злочин належало таке саме покарання, як і за закінчений злочин. Інколи за недонесення чи непопередження встановлювалася така сама кара, як і за сам злочин.

Відповідно до звичайної феодальної системи кримінального права у «Артикулі» на першому місці за тяжкістю стоять злочини проти віри (чаклунство, ідолопоклоніння, недотримання церковних обрядів, святотатство, єресь, богохульство).

З подальшим зміцненням абсолютизму детальну регламентацію отримують державні злочини (артикули 19, 20). Навіть за намір убити чи взяти в полон царя винуватого карали четвертуванням та конфіскацією майна (артикули 19, 20).

Вагоме місце у збірнику відводиться посадовим злочинам. Під загрозою страти підданим наказувалося беззаперечно виконувати накази своїх начальників. А за такий досить поширений вид посадових злочинів, як хабарниц­тво, передбачалися тілесні покарання, конфіскація майна і навіть страта. Для боротьби з хабарництвом і різноманітними поборами Петро І у 1714 р. видав спеціальний указ «Про заборону хабарів».

Наступним видом злочинів були злочини проти порядку управління — зривання і знищення указів і розпоря­джень влади, фальшивомонетництво, підробка печаток та державних документів.

До військових злочинів «Артикул» відносив порушення правил несення караульної служби, дезертирство, непокору наказам командира, оголення зброї перед офіцером тощо (артикули 36, 43, 94, 99).

Злочини проти суду (лжесвідчення, лжеприсяга) каралися відсіканням двох пальців на руці (артикули 196, 201, 202).

До майнових злочинів належала насамперед крадіжка майна. Під особливим захистом перебувала церковна власність, крадіжка якої могла каратися навіть колесуванням. Регламентувалися покарання, пов’язані із завданням шкоди чужому майну, знищенням чужої власності. Кваліфікованою вважалася крадіжка під час стихійного лиха, із військового складу, у свого пана чи товариша, з церкви, а також будь-яка інша на суму понад 20 крб. Винного очікувало покарання шпіцрутенами крізь стрій шість разів. Повторна крадіжка тягла за собою подвійне покарання шпіцрутенами, втретє — відрізання носа і вуха і заслання на каторгу, вчетверте — смертну кару.

Злочини проти моралі включали в себе зґвалтування, скотолозтво, перелюб, двоєженство (артикули 165—169), які також каралися жорстоко, аж до застосування смертної кари (наприклад за зґвалтування).

Злочини проти особи охоплювали традиційний для феодального права перелік. Дещо розширено давалося тлумачення вбивства: навмисне вбивство каралося стратою; необережне — тюремним ув’язненням, шпіцрутенами чи грошовим штрафом; випадкове вбивство не каралося (артикули 154, 159). Особливо тяжким злочином вважалося вбивство батьків, немовляти, офіцера, отруєння та вбивство на замовлення. Тут застосовувався один вид покарання — колесування.

Досить своєрідно подається в «Артикулі» кваліфікація самогубств і дуелей. Уперше кримінальний закон запрова­джує відповідальність за самогубство і замах на нього. З погляду законодавця, самогубець і дуелянт є порушниками «державних інтересів», вони не могли на свій розсуд розпоряджатися життям, яке належить державі. Тому самовбивство розглядалося як злочин. Якщо воно було скоєне у повній свідомості, могло каратися смертною карою. Підлягали покаранню і всі учасники дуелі. Завдання каліц­тва каралося відрубуванням руки, побоїв — тюремним ув’яз­ненням.

Злочини проти суспільного порядку (переховування втікачів, злочинців, бійка, нецензурна лайка) каралися тюремним ув’язненням або штрафами.

Головною метою покарання було залякування, відплата, ізоляція злочинця від суспільства та експлуатація його праці. Формулювання покарання у статтях «Артикула» характеризувалися своєю невизначеністю, що нерідко вело до суддівського свавілля і застосовувалося як розправа з політичними противниками. Ступінь покарання залежав від соціального становища винного: за одне і те саме правопорушення, особи, що належали до різних класів, відповідали по-різному. Вже сама приналежність особи до нижчої соціальної верстви була чинником, що посилював ступінь вини підсудного, а відтак — міру його покарання.

Серед видів покарання «Артикул» найчастіше згадує смертну кару, яка поділялася на просту і кваліфіковану. Тілесні покарання супроводжувалися тяжкими фізичними стражданнями засудженого. Уперше в кримінальному праві з’являється покарання шпіцрутенами, що було фактично прихованою смертною карою, оскільки рідко хто із засуджених витримував таку екзекуцію. Били приреченого самі солдати, що мало на меті справити на них залякувальне враження.

За часів Петра І вперше з’являється новий для Росії вид покарання — строкова або довічна каторга. Значного поширення набуло тюремне ув’язнення, яке нерідко супроводжувалося «заковуванням у залізо».

Широко застосовувалися ганебні покарання (прибивання імені злочинця на шибениці, ляпас від ката, оголення тіла). Серед них особливо жорстоким було шельмування — оголошення поза законом. В указах Петра І зустрічається і таке покарання, як політична смерть, наслідком якого була конфіскація майна, позбавлення всіх прав і честі. Значне місце у кримінальних репресіях приділялося майновим покаранням, які поділялися на три види: а) конфіскація майна; б) штраф на користь держави і приватних осіб; в) відрахування із платні. Як анахронізм «Артикул» застосовує покарання, запозичене з канонічного права — церковне покаяння.

Кримінально-процесуальне право Російської імперії відображено у Статуті «Коротке зображення процесів і судових тяжб», який теж увійшов до Військового статуту. Загальна тенденція розвитку процесуального законодавства полягала у витісненні власне суду розшуком, тобто в заміні слідчого процесу інквізиційним. До типових рис розшукового процесу, який чітко проглядається у Статуті, слід віднести:

— активність суду;

— таємний і письмовий характер судочинства;

— різке обмеження прав обвинуваченого, якого перетворювали на об’єкт катування і знущання;

— наявність формальної системи доказів вини, сила яких встановлювалася законом.

Справа розпочиналася як за скаргою будь-якої особи, так і з ініціативи судді. Розслідування і судовий розгляд не розділялися і перебували в руках єдиного органу — суду. Відповідач викликався на судове засідання повісткою. Оригінальним явищем у російському судочинстві тих часів було встановлення законом формальної сили доказів, які поділялися на здійснені й нездійснені. Кожен з доказів міг бути здійсненим (тобто прийнятим судом до уваги) лише за наявності окремих умов, передбачених законом.

Абсолютним доказом було власне визнання виниобвинуваченим. Щоб цього домогтися, застосовувалися різні форми психологічного і фізичного впливу, допити з катуваннями. Від катування звільнялися дворяни, службовці високих чинів, неповнолітні, престарілі, вагітні жінки. Але такі винятки не діяли у справах про політичні злочини і вбивства.

Справу міг виграти той, хто «мав кращих і більше свід­ків». Суттєве значення мали письмові докази. Присягання втратило силу. При вбивствах вперше стали застосовувати судово-медичну експертизу.

Справи про політичні злочини розпочиналися, зазвичай, із доносу. Основним методом зізнання було катування. Якщо обвинувачений при очній ставці з донощиком у перший раз свою вину не визнавав, його піднімали на дибу. Вдруге — піднімали на дибу і били батогами. Втретє застосовувалася та сама екзекуція, доповнена катуванням розпеченим залізом.

Катуванню могли піддати донощика, свідків. Якщо донощиком була особа нижчого рангу, а обвинуваченим — вищого, то відповідач піддавався катуванню лише після того, як донощик підтверджував звинувачення на допиті, очних ставках і катуванні. Бувало, що донощик після катувань брав свій донос назад, але тоді він жорстоко карався за неправдиве донесення.

Кодифікація російського права. Кодифікаційні роботи розпочалися ще за часів правління Катерини ІІ. Однак створені нею комісії безсистемно об’єднували всі старі закони або займалися створенням нових нормативних актів без урахування колишнього і чинного законодавства. Втім, з часів прийняття в 1649 р. «Соборного уложенія», нагромадилася значна кількість актів, які нерідко суперечили один одному і не завжди відповідали потребам суспільного розвитку.

У 1804 р. була створена кодифікаційна комісія, очолювана «товаришем міністра юстиції» (тобто заступником міністра) М. М. Сперанським, яка напрацювала проекти деяких кодексів. Нею була здійснена величезна робота з виявлення нормативних актів, їх співставлення, узгодження та редагування. Зразком для майбутнього зведення законів стала кодифікація Юстиніана, здійснена у Візантії в першій половині VІ ст. Вперше сфера цивільного права була виділена як окрема галузь, хоча матеріальне право ще не було відокремлене від процесуального. До кожної статті Зводу законів складався коментар, який відігравав роль тлумачення норми права, але не мав сили закону.

На 1930 р. Повне зібрання законів Російської імперії було підготовлене і надруковане. Воно містило 40 томів самих законів і шість томів додатків до них.

Одночасно велася робота зі складання Зводу чинних законів, який було опубліковано у 1832 р. і запроваджено в дію у 1835 р. Кодифікація містила 15 томів. Вона сприяла формуванню спеціальних галузей законодавства (цивільного, кримінального, торговельного та ін.), що стало передумовою до створення сучасних галузей права.

Цивільне право. Законодавство у сфері цивільного права розвивалося у першій половині ХІХ ст.. значно інтенсивніше, ніж у попередні роки. Це було зумовлене посиленими темпами розвитку промисловості і товарообігу. Цивільне законодавство розміщалося на сторінках Х тому Зводу.

Майно чітко поділялося на нерухоме й рухоме. Останнє в свою чергу було набутим і родовим. Вперше в російському законодавстві давалося поняття права власності як права ″виключно і незалежно від особи сторонньої володіти, користуватися і розпоряджатися майном вічно і потомственно″ (т. Х, ч.1, с.262). Право власності на землю розглядалося як право на саму земельну площу, так і на надра, води і все інше, що на ній знаходилося.

Значна увага приділялася зобов’язально-правовим відносинам. Договори можна було укладати в усній чи письмовій формі, але для деяких з них (позики, дарування, закладу нерухомого майна, поклажі) письмова форма була обов’язковою. Засобами забезпечення виконання договорів були заклад майна, порука, неустойка. Предметом договору купівлі-продажу могло бути лише те майно, яке належало продавцю на праві власності*, в тому числі і кріпосні селяни (їх заборонялося продавати особам недворянського походження). Нерухоме майно заборонялося давати в найм на термін понад 12 років. Договір позики передбачав виплату процентної ставки, яка не могла перевищувати 6% річних.

Перша книга Зводу законів регулювала шлюбно-сімейні відносини. Шлюбний вік був підвищений до 18 років (для хлопців) і 16 років (для дівчат). Особам віком понад 80 років заборонялося вступати в шлюб. Укладення шлюбу передбачало згоду сторін, їхніх батьків чи опікунів, а особи, котрі перебували на державній чи військовій службі, крім цього, повинні були отримати письмовий дозвіл на шлюб свого керівництва. Поміщицькі селяни могли одружуватися лише з дозволу свого пана. Заборонялися шлюби християн з нехристиянами. Також церква не освячувала четвертий шлюб.

Укладення і розірвання шлюбу повністю перебували в компетенції церкви. Соціальне становище дружини визначалося статусом її чоловіка. ″Дружина зобов’язана підкорятися чоловікові своєму як главі сімейства, перебувати у любові до нього, повазі і безмежній покорі, догоджати йому в усьому…″ (ст.. 78). Щодо майнових стосунків, то тут сторони були рівноправними. Посаг дружини, а також майно, придбане нею шляхом купівлі, по дарування, успадкування чи якимось іншим способом, визнавалося її окремою власністю, якою вона могла розпоряджатися на свій розсуд. Це – безумовно прогресивне явище в тогочасному праві. Діти поділялися на законних і незаконних (народжених поза шлюбом). Останні не мали права на статус батька, його прізвище і спадок.

_____________

*На відміну від римського права, де предметом договору купівлі-продажу могли бути речі, які ще не належали продавцю (наприклад, майбутній приплід худоби).

 

Звід законів встановив чіткі правила успадкування майна – за заповітом або за законом. Духовний заповіт складався у письмовій формі ″у здоровому глузді і твердій пам″яті″ особами з 21-річного віку. При відсутності заповіту майно успадковувалося за законом – в першу чергу синами померлого. При їх відсутності спадкоємцями ставали внуки, потім – правнуки і т.д. Дочка при живих братах отримувала 1/14 частину нерухомого майна і 1/8 – рухомого майна. Лише при відсутності спадкоємців-чоловіків (дітей, внуків, правнуків) могли успадковувати дочки, внучки, правнучки. Якщо не було дітей, до спадкування могли закликатися найближчі родичі.

Перша книга ХУ тому Зводу була присвячена нормам кримінального права Тут вперше виділялися Загальна і Особлива частини. Викладені в них статті були суттєвим прогресом у порівнянні з кримінальним законодавством минулих років, однак містили чимало суперечностей і неузгоджень між собою. Цією частиною Зводу опікувався особисто М.М.Сперанський, однак вся робота по підготовці нового кримінального кодексу була завершена вже після його смерті. Кодекс вступив в дію у 1846 р. під назвою ″Уложеніє про покарання кримінальні і виконавчі″ (2224 статті).

Незважаючи на те, що поняття злочину тут формулювалося більш розгорнуто, все ж не існувало чіткого розмежування між поняттями ″злочин″ і ″проступок″. Стаття 4 дає таке визначення злочину: ″Злочином або проступком визнається як сама протизаконна дія, так і невиконання того, що під страхом покарання кримінального чи виконавчого законом предписано″. Термін давності встановлювався лише для злочинів. Кримінальна відповідальність наступала з 7 років. Незнання закону не звільняло від покарання.

Система злочинів була дещо ускладненою. Спочатку йшли традиційно злочини релігійного характеру. За ними – державні злочини. При цьому замах, зловмисна дія чи навіть умисел повалити імператорську владу каралися ″лишением всех прав состояния″* і смертною карою. Таке ж покарання очікува-

___________________

*″ Лишение всех прав состояния ″ - чисто російський вид покарання, яке призводило до втрати всіх привілеїв свого стану, припинення подружніх стосунків (примусове розлучення), позбавлення права власності на майно (воно переходило до спадкоємців так, ніби спадкодавець вмер фізично), позбавлення батьківських прав.

 

ло на учасників повстань і бунтів. Складання та поширення письмових листівок із закликом до бунту чи непокори каралися ″лишением всех прав состояния″ і каторжними роботами від 8 до 10 років. Особи, не звільнені від тілесних покарань, при цьому ще каралися 50-60 ударами батога і клеймуванням.

Окремі розділи Зводу присвячені службовим злочинам і злочинам проти порядку управління, під якими розумілися непокора робітників заводській адміністрації. Організовані виступи робітників кваліфікувалися як повстання чи бунти і каралися смертною карою. Учасники страйків каралися невеликими термінами ув’язнення – від семи днів до трьох місяців.

Класичний феодальний вигляд мав розділ, статті якого захищали станові права і привілеї, охороняли поділ суспільства на нерівноправні верстви. Намагання особи приховати свою приналежність до певного стану каралося ″лишением всех прав состояния″ і засланням у Сибір на поселення, а особи, не звільнені від тілесних покарань, додатково каралися 10-29 ударами батога. Виступ селян проти своїх поміщиків прирівнювався до повстання проти уряду, яке каралося смертю. Будь-яка непокора поміщику каралася побиттям різками (від 20 до 50 ударів). Навіть за подання селянином скарги на свого пана передбачалося покарання 50 ударами різок. Тілесними покараннями (від 30 до 60 ударів різками) карався перехід селянина до іншого поміщика без згоди свого феодала.

Навмисне вбивство каралося ″лишением всех прав состояния″ і каторжними роботами (довічно чи на тривалий термін).

Значне місце приділялося злочинам проти власності. Насильницьке захоплення чужого нерухомого майна (землі, маєтності) каралося ″лишением всех прав состояния″ і засланням в Сибір. Каторгою каралися навмисний підпал, розбій, пограбування. Крадіжка передбачала порівняно ″м″які″ покарання – заслання, ув’язнення в так звані ″робітні будинки″ (примусові роботи з обмеженням волі), віддання в арештантські роти, побиття.

Взагалі, ″Уложення″ передбачало досить складну систему покарань, які можна поділити на дві основні групи: кримінальні і виправні. Перші супроводжувалися ″лишением всех прав состояния″ у поєднанні або зі смертною карою, або із засланням на каторжні роботи чи засланням на поселення в Сибір або на Колиму. До цього покарання додавалося побиття батогами чи різками осіб, які не були звільнені від тілесних покарань. Засуджених до каторги клеймували, проставляючи на лобі і щоках слово ″КАТ″ (каторжанин).

До виправних покарань належали заслання, віддання у виправні арештантські роти, ув’язнення у фортеці, в’язниці, гамівних або робітних будинках, тимчасовий арешт, виголошення провини у присутності суду, грошові стягнення. Додатковими покараннями тут були побиття різками для окремих непривілейованих осіб.

Класово-становий підхід законодавця до правопорушників демонструвався тим, що селяни і міщани могли примушуватися в ув’язненні до виконання певних робіт, в той час, як інші могли працювати за власним бажанням. Тимчасовий арешт у місцях ізоляції відбували простолюдини. А дворяни і чиновники перебували під домашнім арештом. Дворяни, духовенство, почесні громадяни, купці першої і другої гільдій, місцева знать звільнялися від накладення клейма, заковування в кайдани, тілесних покарань.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Дайте визначення абсолютної монархії.

2. Які зміни у соціальній структурі феодальних держав Європи відбулися із становленням абсолютизму?

3. Зміни у політичній сфері феодальних держав цієї доби.

4. Етапи становлення абсолютної монархії у Франції.

5. Риси класичного абсолютизму.

6. Чому абсолютна монархія в Англії мала незавершену форму?

7. У чому суть реформації англійської церкви?

8. Місце Зоряної палати в системі англійського абсолютизму.

9. Назвіть етапи становлення російського абсолютизму.

10. Правове та ідеологічне обґрунтування російського самодержавства.

11. Зазначте правові засади станових реформ у Росії.

12. Яка система управління Російською державою була за­проваджена в результаті реформ 1718—1720 рр.?

13. Назвіть джерела права Росії доби абсолютизму.

14. Дайте класифікацію злочинів за «Артикулом військовим з коротким тлумаченням».

15. Мета та система покарання за кримінальним правом Росії.

16. Особливості та характерні риси російського судочинства.

17. Зазначте передумови здійснення кодифікації російського права першої половини ХІХ ст.

Тести-тренінги

1. Які соціальні верстви феодальних держав були зацікавлені у становленні абсолютизму:

а) молода буржуазія;

б) рицарі;

в) великі феодали-магнати;

г) міщани.

2. Ознаками французького класичного абсолютизму є:

а) поділ населення на нерівноправні за своїм статусом групи;

б) повне підпорядкування церкви світській владі;

в) поява королівського законодавства в країні;

г) збереження станово-представницьких установ;

ґ) всі ознаки мали місце.

3. Підставою для позбавлення дворянського звання в Росії за часів абсолютизму було:

а) одруження дворянина на жінці нижчого стану;

б) відмова батька передати свій дворянський титул дітям у спадок;

в) відмова дворянина у службі монархові;

г) учинення дворянином злочину, який призвів до його морального падіння;

ґ) усе разом узяте.

§ 5. Феодальне право

1. Джерела феодального права.

2. Судоустрій та судочинство.

3. Кримінальне право європейських країн доби феода­лізму.

 

Література: 1 (с. 201—246); 2 (т. 1, с. 562—623); 3 (с. 128—194); 4 (с. 368—401; 423—444); 5 (с. 113—191); 6 (т. 1, с. 303—314; 356—360); 7 (с. 597—605; 126—141); 8 (с. 139—171); 9(с.139-148); 10 (с. 239—276; 281—288); 11 (с. 216—281); 12 (с. 87—89; 98—117); 13 (с. 160—201); 14 (с. 160—203).

 

Кожній з феодальних держав Європи було притаманне своє право, якому були властиві спільні риси. Середньовічне право Франції, Німеччини характеризувалося, насамперед, своїм партикуляризмом (роздрібненістю). Наприклад, за характером правових джерел Франція поділялася на північну та південну частини. На півночі домінувало неписане звичаєве право (кутюми). В його основі були так звані «варварські правди» V—VІІ ст., адаптовані своїм змістом до нових феодальних відносин. На півдні — писане, переважно рецептоване, римське право.

ХІІ—ХІІІ ст. стають переломними для західноєвропейського права. З’являються перші кодифікації феодального права, серед яких чільне місце посідає Ломбард­ський збірник (ХІІ ст.), що містив у собі норми права, вироблені у судах північноіталійських міст. Збірник став зразком для поширення таких самих кодифікацій у Франції. У результаті з’являються так звані «компіляції» — збірники місцевого права. Досить відомими були німецькі компіляції ХІІІ ст. — Саксонське та Швабське зерцало. В них містилися норми державного, цивільного, кримінального та процесуального права.

Феодальне право Англії відзначалося складністю, суперечливістю норм, їх казуїстичним характером. Це пояснюється особливими шляхами його формування, зокрема тим, що воно не відчуло впливу римської правової думки і юридичної практики.

До норманського завоювання Англії у ХІ ст.. головними джерелами права були звичаї і королівське законодавство. Причому, публічне оголошення законів було для англійських королів виявом їхніх претензій на єдиновладне правління. Закликаючи шанувати ″старовинні і добрі англосаксонські звичаї″, англійські правителі заклали підвалини стійкої традиції, яка відводила роль гаранта дотримання правових норм сильній королівській владі і системі загальнодержавних королівських судів.

Починаючи з ХП ст.., в практиці судочинства в Англії отримала поширення діяльність роз’їзних королівських суддів. Розглядаючи справи на місцях, вони керувалися місцевими звичаями, королівським законодавством і власною суддівською практикою. Повертаючись у столицю, вони узагальнювали результати судочинства, розробляючи норми, які ставали обов’язковими при розгляді аналогічних справ. Так виникло так зване ″ загальне право ″ (Common Law), яке базувалося на судових прецедентах. Для надання нормам ″загального права″ обов’язкового характеру і юридичної сили королівська канцелярія видавала спеціальні судові накази, адресовані посадовим особам або відповідачам по справі. Згодом накази стали класифікуватися за окремими видами правопорушень, остаточно набуваючи характеру судового прецедента.

Внаслідок того, що на ранній стадії формування ″загального права″ королівські накази видавалися по кожному конкретному випадку, їх накопичилося так багато, що розібратися в них навіть професіональному юристу було непросто. Не допомогли і ″реєстри наказів″ загального права, які мали вигляд своєрідних довідників. Коли лорд-канцлер як глава королівської канцелярії видавав якийсь наказ з власної ініціативи, судді нерідко відмовлялися його виконувати. Все це спричинило величезний потік скарг до короля від осіб, які не знаходили захисту своїх інтересів у судах ″загального права″. З іншого боку, бурхливі ринкові відносини ХІУ ст.., сфера приватновласницьких стосунків не отримували адекватного відображення в нормах ″загального права″, яке на той час остаточно закостеніло і заформалізувалося.

Здавалося, вихід полягав у застосуванні рецептованого римського права, норми якого давали готові рецепти регулювання приватновласницьких відносин. Але вони не прижилися на англійському грунті, хоча читалися курси римського і канонічного права в Оксфорді, публікувалися матеріали по дигестах Юстиніана, а при монастирях створювалися школи канонічного права. Англійські професійні судді, юристи та клірики сформували свої замкнуті корпорації зі своїми школами де готували кадри правознавців. Монополізувавши в своїх руках правоохоронну діяльність держави, вони стали апологетами ″загального права″, намагаючись довести його ″незрівнянні переваги″ перед римським правом. Слід ще додати, що на той час (ХІУ ст..) самобутня, суто англійська система ″загального права″ набула всеохоплюючого характеру і займала тверді позиції в системі права феодальної Англії.

Нездатність норм ″загального права″ регулювати нові суспільні відносини та ігнорування судами римського права спричинили появу у ХІУ ст.. оригінального правового джерела, притаманного лише Англії - ″суду справедливості″ і формування ще одної правової системи - ″ права справедливості″.

″Суд справедливості″ був започаткований діяльністю лорда-канцлера (″провідника королівської совісті″, як тоді його називали), котрий спочатку від імені короля, а з 1474 року – від свого імені надавав захист позивачам та іншим особам, які скаржилися на суди ″загального права″. Лорд-канцлер видавав накази, якими під страхом штрафу викликав відповідача до канцелярського суду і без формальних процедур розглядав скарги, позови, виносив рішення, невиконання яких загрожувало відповідачеві тюремним ув’язненням за неповагу до суду.

″Право справедливості″ створювалося не для того, щоб замінити ″загальне право″, а щоб надати йому більшої рухливості, подолати старі феодальні правила і надати захист порушеним правам у тих сферах суспільних відносин, які не охоплювалися нормами ″загального права″. Якщо спочатку ″право справедливості″ доповнювало ″загальне право″, то згодом воно стало йому суперечити. Конфлікт між судами ″загального права″ і ″права справедливості″ був вирішений королем Яковом І на користь останнього.

Помітну роль серед джерел права займала англійська юриспруденція. Вона виконувала роль дороговказу у складних лабіринтах двох систем англійського права. Юристами давалися коментарії до наказів королівських суддів, систематизовувалися норми ″загального права″. В практику судів увійшла традиція посилатися на авторитетні праці чи коментарі юристів.

Статутне право, королівське законодавство як джерела права поширювалися вже з ХІ ст.. Закони короля іменувалися асизами, хартіями, ордонансами чи статутами. Поступово, із включенням у законодавчий процес англійського парламенту, акт, прийнятий парламентом і підписаний королем діставав назву статуту, отримуючи найвищу юридичну силу. На відміну від інших джерел права середньовічної Англії їх законність не могла бути оскаржена в судовому порядку.

Особливе місце серед джерел середньовічного права Англії займали норми канонічного і торговельного права. Вони здебільшого були запозичені з інших країн і діяли на міждержавній основі. Виступаючи в ролі захисників безпечної морської торгівлі, яка приносила казні чималі доходи, правителі заохочували як діяльність купців, так і роботу їхніх судів. На рішення таких судів можна було подавати апеляцію в королівський чи канцелярський суд.

Що стосується церковних судів, то юрисдикція церкви поширювалася на внутріцерковні справи, шлюбно-сімейні відносини, заповіти, релігійні злочини. Церква стала втручатися у чисто світські справи, такі, як, наприклад, порушення договорів на тій підставі, що тут мав місце гріх ″нездійсненного довір″я″ однієї із сторін. Світська влада намагалася дещо звужувати сферу підсудності церковних судів, забороняла їм розглядати майнові спори, але попри все це сфера їх діяльності залишалася широкою.

Починаючи з ХІV ст. в державах Європи великого значення набувають такі джерела, як закони, розпорядження королів, рішення вищих судів (наприклад Паризького парламенту). У Франції видаються ордонанси, едикти з питань цивільного, кримінального, процесуального права, дія яких поширювалася на всю країну. Водночас зберігали силу кутюми, які мали партикулярний характер.

У Німеччині у 1532 р. з’являється кодекс права — «Кароліна» — перший і єдиний кодекс гігантської імперії. При цьому робилося застереження, що «Кароліна» не позбавляє князів, курфюрстів права застосовувати в своїх землях власні законодавчі акти.

Головний зміст цього уложення відводиться кримінальному процесу, однак понад 100 статей стосуються злочинів та покарань. Смертна кара була головним видом покарання за більшість злочинів. В основу відповідальності за правопорушення покладено принцип особистої вини. З огляду на це розрізнялися навмисні й ненавмисні злочини.

Від відповідальності за вбивство звільнялися божевільні (ст. 150). Малолітні злодії (до 14 років) повинні були піддаватися лише тілесним покаранням, звільняючись від смертної кари. Вбивство, заподіяне при необхідній обороні (статті 144—145), з необережності (ст. 145), звільняло від покарання. До обставин, що пом’якшували покарання «Кароліна» відносила відсутність умислу, малолітній вік, вчинення злочину при виконанні службових обов’язків (ст. 146). Обтяжливими обставинами, які нерідко посилювали покарання, були: здійснення злочину проти осіб високого соціального стану, наявність «злого умислу», рецидивний злочин.