Зороастризм - релігія, що була поширена у древності і ранньому Середньовіччі в ряді країн Ближнього та Середнього Сходу і була пануючою релігією в давньоіранських імперіях приблизно з VI ст. до н.е. по VII ст. н.е. Зороастризм був державною релігією Ірану до його завоювання арабами. Його засновник - пророк Заратуштра. Греки вимовляли це ім'я як Зороастр (від грець. астрон - зірка), оскільки вони вважали Заратуштру мудрецем-астрологом, і в такій формі ім'я пророка прийшло до європейців. Звідси і назва цієї релігії. Вчення Заратуштри викладене в Авесті - збірці священних книг, що відображали релігійні вірування і міфологічні уявлення давньоіранських племен. Текст Авести складається з 3-х головних книг: "Ясна", "Яшти", "Відевдат". Найдавніша частина Авести - Гати (гімни та молитви) вважаються написаними самим Заратуштрою, інші частини написані послідовниками пророка.
Основна риса зороастризму - дуалізм. Згідно з його віровченням, в основі світу лежить боротьба між злом і добром, яка ніколи не припиняється. Світле начало уособлює добрий бог Агура-Маз-да; темне, зле - Ангра-Майнью. Кожний з богів очолює сонм духів: світла і добра - ахурів, і зла - девів. Обидва великих божества вважаються рівноправними творцями світу. Перший створив усе добре, розумне, корисне; другий - усе погане і шкідливе. Це стосується і області етики: правда, добро, справедливість протистоять брехні, злу, підлості.
Агура-Мазда та Ангра-Майнью борються за людину. Вона створена Агура-Маздою, але вільна у виборі між добром та злом. Таким чином, у зороастризмі важлива роль відводилась духовному вдосконаленню людини, котра розглядається як арена битви світових сил. Головна увага зосереджувалась на діяльності людини, котра заснована на тріаді "добрі помисли, добрі слова, добрі справи", "зрікаюсь злих помислів, злих слів, злих справ" (Авеста). Зороастризм закликав людину до чистоти і порядку, вчив співчуттю до людей і вдячності, вимагав виконувати свої зобов'язання. У культі зороастризму особливе значення надається вогню як очищувальній силі.
Зороастризм визнавав безсмертя душі. Маючи свободу вибору свого місця в житті, людина могла стати на сторону добра чи зла їх вічній боротьбі і відповідно заслужити або посмертне блаженство, або страшні муки. Те, куди попаде її душа після смерті - до пекла чи до раю - залежало від її поведінки.
Міфологія зороастризму розробила есхатологічне вчення про кінець світу і страшний суд - поділ усіх людей на праведників і грішників. Людська історія в зороастризмі поділяється на три ери: Творення, Змішування, Розділення. Нині триває ера Змішування, тобто боротьби проти зла, проте прийде мить остаточної перемоги над злом в еру Розділення. У день Останнього Суду грішники помруть назавжди, а праведні, яким Агура-Мазда дасть напій безсмертя, будуть жити вічно і щасливо.
Зороастрійське віровчення було унікальним для свого часу. Багато його положень глибоко благородні і моральні. Тому не випадково, що більш пізні релігії - іудаїзм, християнство, іслам -багато чого запозичили із зороастризму. Усі ці релігії пропонують слідувати високим нормам моралі і строгим правилам поведінки. Зокрема, великий вплив на християнство мала розроблена однією з перших у зороастризмі концепція гріха як морального падіння людини. Саме в цій релігії посмертна доля людини залежить від добра або зла, напрацьованого нею за життя. Безсмертю тіла не надавалось великого значення. Головним було спасіння душі. Крім того, на християнство значно вплинуло есхатологічне вчення про кінець світу, "страшний суд", а також про пришестя "месії", який врятує людство і нарешті виграє битву добра проти зла.
Конфуціанство
Конфуціанство посідає виключно важливе місце в духовно-релігійному житті Китаю. Воно зародилося у VI ст. до н.е. і з того часу відіграє значну роль у суспільній свідомості цієї країни. Конфуціанство отримало свою назву за ім'ям засновника - Кун-цзи, тобто вчителя Куна, а в латинській версії - Конфуція (551-479 до н.е.). Конфуцій народився і жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у тяжкій кризі. Влада правителя послабилася, руйнувалися патріархально-родові устої. З метою захисту суспільства від потрясінь Конфуцій розробив суспільний ідеал, створив вчення, котре освячує соціальний порядок у суспільстві. Це вчення, спрямоване на подолання соціального зла, виявлення його причин, пошуки засобів досягнення гармонії і щастя в суспільному житті, пронизано раціоналізмом. У той же час вчення Конфуція є релігійним за своєю формою. Воно стверджує, що всі суспільні установлення освячені Небом, яке вказує людині шлях правильної поведінки. Конфуцій твердив, що він не вчить нічому новому, а лише вчить дотримуватися давніх традицій, бо це єдине, що могло, на його думку, забезпечити порядок у сім'ї та державі.
Своє вчення він викладав усно. Власні твори Конфуція не збереглися. У VI-V ст. до н.е. учні Конфуція записали вислови учителя в книзі "Лунь юй" (Бесіди і судження). У Китаї конфуціанство не вважається релігією, справді воно є більшою мірою етико-політичним вченням. Конфуціанство від початку негативно ставилося до різних форм містицизму, підкреслюючи, що перейматися треба земним, а не небесним. Якщо в більшості релігій присутнє поняття вищої духовної істоти - Бога, то в Китаї неможливо знайти поняття бога як такого, відсутня віра в божественне створення світу.
Світ китайської культури суто поцейбічний. Тверезо мислячий китаєць менше задумувався над таємницями буття, проблемами життя і смерті, проте він завжди бачив перед собою еталон порядності і вважав за свій священний обов'язок йому слідувати. У китайському світосприйнятті світ не розділений на дух і матерію, а являє собою органічну цілісність, потік станів життєвої сили. При цьому людина є співмірною космічним силам Неба і Землі і займає центральне місце у Всесвіті. У зв'язку з цим підхід до будь-якого явища здійснюється насамперед з позицій вчення про моральність. Тому конфуціанство є, перш за все, духовним вченням про удосконалення людини. В цьому вченні відсутні також риси есхатології -вчення про кінцевий смисл земної історії, про кінець світу і його переродження. Великих вчителів Китаю більше цікавило інше -суть людини, її внутрішня природа.
Вчення конфуціанства багатогранне. Воно охоплює уявлення про людину, суспільство і державу в їх взаєминах. Коли Вчителя попросили в одній фразі виразити зміст свого вчення, він пояснив: "Мій Шлях - пронизувати Єдиним", тобто підкоряти все життя єдиній ідеї дотримання Ритуалу і проходження по Шляху - Дао. Головна мета людини, згідно з конфуціанством, полягає в прагненні досягти моральної досконалості. У зв'язку з цим Конфуцій основну увагу приділяв вихованню ідеальної людини - благородного мужа (цзюнь-цзи). Це виховання мусить здійснюватися в дусі поваги до старших (ді), відданості правителю (чжун), синівської шани (сяо), вірності обов'язку (і). Кожний має виконувати свої соціальні функції. Добропорядність, моральність людини полягає саме у її прагненні дотримуватися соціальних правил і настанов (лі). Важливий етичний принцип, проголошений Конфуцієм: " не роби іншим того, чого не бажаєш собі", "допомагай іншим у тому, чого сам хотів би досягти". Усе це і складає зміст центрального поняття конфуціанського вчення - гуманності, людяності (жень).
Шляхетному мужу мають бути притаманні такі риси, як скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей, почуття обов'язку, обумовлене знаннями і вищими принципами, а також благопристойність і дотримання етикету. Він має поводити себе шанобливо перед вищими, бути прихильним до простих людей і обходитися з ними справедливо. Почуття обов'язку не може бути пов'язане з якимось розрахунком. "Благородна людина думає про обов'язок, низька людина піклується про вигоду", - вчив Конфуцій. У поняття обов'язку входило також прагнення до знань, необхідність учитися і осягати мудрість древніх. Невід'ємним обов'язком кожної людини було шанування старших і померлих предків. Справжній "цзюнь-цзи" завжди чесний і щирий, прямодушний і безстрашний, всерозуміючий, уважний у словах і обережний у справах, байдужий до їжі, багатства, життєвого комфорту і матеріальної вигоди.
Ідеал "шляхетного мужа" повинен бути обов'язковим, перш за все, для правителя. Стосунки між правителем (Сином Неба, посередником між Небом і людьми) і підданими повинні будуватися за аналогією зі стосунками батька і сина: правитель мусить піклуватися про підданих, як батько, виховувати їх на власному прикладі. Його вищою метою повинні бути інтереси народу, він має бути правдивим, любити людей, заощаджувати кошти, слідувати традиціям. Конфуціанці розробили теорію так званого небесного мандату на управління країною, згідно з якою правитель має право керувати лише за умови, якщо він дотримується норм доброчинності. Якщо ж правитель порушує ці норми, то народ має право насильно його скинути.
Конфуціанство підтримує ідею непорушного соціального порядку, ієрархічної впорядкованості суспільства. Згідно з Конфуцієм, суспільний статус людини (поділ на "вищих" і "нижчих") і її доля визначені Небом і не можуть бути змінені. Діяльність правителя повинна починатися з " виправлення імен" ("чжен мін"), тобто приведення усіх речей у відповідність до їх назви (син повинен бути сином, батько - батьком тощо), дотримання єдності слова і діла. Це означало, що кожний має знати своє місце в суспільстві і робити те, що йому належить. Такий соціальний порядок повинен лишатися незмінним. Але критерієм статусу людини в суспільстві повинні бути не багатство і знатність походження, а лише знання і доброчинність, тобто те, наскільки людина наближається до ідеалу "цзюнь-цзи".
Соціальний порядок, що склався, освячувався культом предків - як мертвих, так і живих. Шанування предків, згідно з Конфуцієм, найперший обов'язок кожного. Повага до старших, синівська шана - найбільш важливий прояв "жень", найефективніший метод правління країною, що розглядалась як велика сім'я.
В основі здійснення всіх суспільних норм, за Конфуцієм, має бути ритуал, який носить сакральний характер, є проявом волі Неба. Шанобливе ставлення до Неба, що виражається у виконанні ритуалу - основа єднання людей між собою і людини з космосом.
Протягом більше двох тисяч років конфуціанство формувало розум і почуття китайців, впливало на їхні переконання, психологію, поведінку, мислення, на їхній побут і спосіб життя. У цьому розумінні конфуціанство не поступається жодній з великих релігій світу, а де в чому навіть перевищує їх. Конфуціанство помітно зафарбувало у свої тони всю національну культуру Китаю, національний характер його населення.
У Китаї сформувалося раціональне світорозуміння, в основі якого лежало визнання єдності соціального і природного порядків як повноти буття. Завдання розуму вбачалося не в зміні і руйнуванні цього порядку, а в слідуванні загальному шляху - дао, виявленні його в людському житті, природі і залучення до нього людини. Цей порядок підтримується імператором, який подібний до глави великої сім'ї, і кожна людина теж повинна слідувати своєму обов'язку.
У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Не будучи релігією у повному розумінні слова, конфуціанство стало більшим, ніж просто релігія - це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів - основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.
Даосизм
Даосизм - національна релігійна система стародавнього і сучасного Китаю. Даосизм виник у чжоуском Китаї практично майже одночасно з вченням Конфуція у вигляді самостійної філософської доктрини. Засновником філософії даосів вважається давньокитайський мудрець Лао- Цзи (VI -V ст. До н. Е..). Старший сучасник Конфуція, про який - на відміну від Конфуція - в джерелах немає достовірних відомостей ні історичного, ні біографічного характеру, Лао- Цзи вважається сучасними дослідниками фігурою легендарною.
За однією з легенд, Лао- Цзи народився в 604 році до н. е.., був одним з мудреців свого часу і жив при дворі одного китайського імператора з чжоусском царського дому. Лао- Цзи вів за дорученням цього царя літопис подій китайської історії і зберігав різні дорогоцінні рукописи, що належали імператорам. З роками жити при дворі китайського імператора стало важко мудреця. Життя ця сповнена була низькопоклонства, суєти, чвар, чвар. Лао- Цзи ж прагнув до такого життя, живучи якій він міг би зосередитися абсолютно на обмірковуванні того, що найважливіше для людини в житті, на обмірковуванні сутності істинної віри і шляху життя. І Лао- Цзи залишив імператорський двір і пішов у пустельні місця
Ця ж легенда свідчить, що перед тим, як покинути товариство назовсім, Лао- Цзи залишив книгу, де виклав свої основні релігійні погляди. Ця книга отримала назву Дао-Де -Цзин - Книга про Шлях і Чесноти. У той же час більшість вчених вважають, що ця книга була написана значно пізніше - в IV -III ст. до н. е.., в часи іншого відомого даоського мудреця, Чжуан чжой (369 - 286 рр.. до н. е..), відомого під ім'ям Чжуан- Цзи, ім'ям якого названо інше відоме твір даосизму.
Основними джерелами даосизму послужили містичні і шаманські культи стародавнього царстваЧу та інших «варварських» держав на півдні Китаю, вчення про безсмертя і магічні практики, що розвинулися в царстві і " філософська " традиція північного Китаю. Іншими словами даосизм з'явився наступним кроком після закінчення родоплемінної епохи первісного шаманізму і первісної магії численних племен, що населяли територію Китаю. Об'єктивна затребуваність об'єднуючого релігійного вчення виникла в той момент, коли формувалася перша китайська державність. І становлення державності проходило паралельно становленню даосизму і конфуціанства: перша релігійна система довгий час була легітимною (релігією низів), а друга - склепінням релігійних правил, прийнятих у верхах і спущених вниз по ієрархії рабовласницької держави.
Синтоїзм.
Синтоїзм – одна із найбільших у світі етнічних релігій за кількістю віруючих. Послідовників цієї релігії нараховують близько 100 мільйонів осіб. Основна маса представників синтоїзму проживає в Японії, оскільки синто це – релігія корінних жителів японського архіпелагу.
Нікому достеменно не відома точна дата виникнення синтоїзму та постать засновника, адже самі японці вважають, що синтоїзм існував завжди і його засновниками були вічні Боги.
З історії синтоїзму відомо, що синтоїзм сформувався як самостійна релігія у період VI – VIII століть. За своєю суттю синтоїзм є політеїстичною релігією, з великою кількість богів та духів природи. Головним богом у синтоїстському пантеоні є богиня Аматерасу (богиня сонця).
Дослідники синтоїзму вважають, що Аматерасу не даремно стала головною богинею пантеону синто, оскільки японські племена об’єднувалися в єдину імперію, внаслідок чого виник інститут імператора. За вченням синтоїзму японські імператори є прямими нащадками Аматерасу, тому зрозуміло, чому саме Аматерасу стала головним богом японського пантеону. Також потрібно пам’ятати, що Аматерасу була богинею сонця, а сонце для стародавніх людей було основним джерелом існування всесвіту. Власне після того як Аметерасу стала головною у японському пантеоні виникло поняття ками (з японського означає боги, або багатобожжя). Синтоїсти вірять, що на небі живуть 800 мільйонів богів. Японці також вірять, що вони є нащадками богів, оскільки живуть у країні де сходить сонце і над їхньою країною у небесах живуть боги, тому Японія, являється країною богів. Важливу роль у формуванні синтоїзму як релігії відіграли священні тексти. Священними текстами Синто, є Кодзікі та Ніхосікі. У цих священних текстах розповідається про створення світу, людей та богів.
Велику вплив на синтоїзм зробив буддизм, який проник у Японію у VII столітті. З приходом буддизму в Японію, синтоїзм асимілювався з ним, хоча були періоди коли представники цих релігій між собою ворогували. Буддизм в Японії не мав великої популярності серед простого населення, його сповідувала лише японська аристократія, і тому він не став державною релігією. Важливим фактом збереження синтоїзму, як самостійної релігії відіграв інститут імператорства, оскільки японським імператорам не хотілося втрачати своєї божественності, то вони вирішили не приймати буддизм державною релігією, який пропагував рівність людей.
Сучасний синтоїзм насичений великою кількістю течій, який по своєму трактують священні тексти, та вчення синтоїстських святих. Навіть у сучасному секуляризованому світі синтоїзм не втратив своєї японської самобутності, за якою тільки японець може бути синтоїзтом. Сучасний синтоїзм практично не займається прозелітизмом, лише окремі секти синто намагаються збільшити свою кількість послідовників задля власного збагачення.
