Жоден із міжнародних конфліктів у світовій історії не був точною копією іншого, що відбувався раніше. Кожний конфлікт мав певні особливості як щодо причини виникнення, засобів, складу конфліктуючих сторін, так і за специфікою перебігу подій. Власне тому будь-які типологізаційні схеми, очевидно, є доволі штучними та узагальненими моделями реальних ситуацій. М. Вебер ще в XIX ст. стверджував, що будь-яка типоло-гізація призводить до створення т. зв. ідеальних типів явищ, які лише у загальних рисах відображають реальність.
Справедливість цього твердження, однак, не заперечує необхідність у типологізації яка має важливе значення для глибокого наукового дослідження. Порівняльна характеристика міжнародних конфліктів, причин, особливостей і рушійних сил дає змогу вивчати їх більш точно та науково аргументовано, фіксуючи спільні й відмінні риси. Не менш важливим є дидактичний аспект, пов'язаний з формуванням чітких знань і уявлень про природу та особливості конфліктів, з їхньою аналогізацією, що дає змогу екстраполювати розвиток сучасних конфліктів на основі їх зіставлення з тими, що відбувалися у минулому. Крім цього, характеристика конфлікту за низкою цілеспрямовано обраних критеріїв дає змогу означувати їх найбільш коротко та
1 Конфлікт ологія / За ред. Л. М. Герасіної та М. І. Пайова. — К., 2002. С. 11.
лаконічно, уникаючи кожного разу пояснення їх сутності та найважливіших рис.
Серед запропонованих до цього часу класифікацій міжнародних конфліктів найбільш вдалими визнають схеми К. Боулдін-га, Й. Ґальтунґа та А. Рапопорта.
К. Боулдінг побудував класифікацію на критерії типу соціальної одиниці, яка вступає у конфлікт. Цей критерій ще у 20-х роках XX ст. запропонували П. Сорокін та Е. Рос, які вважали, що визначальними параметрами будь-яких взаємодій є параметри соціальних одиниць, які їх спричиняють. На думку К. Боул-дінга, у конфліктних взаємодіях можна виділити три групи таких одиниць: особистість, група, організація (групи та організації розрізняють за ступенями організованості та складності). Соціальні конфлікти можуть відбуватися між окремими особистостями; територіально ізольованими групами; змішаними групами; однорідними організаціями; різнорідними групами; особистостями і групами; особистостями й організаціями; групами й організаціями. У міжнародному середовищі соціальні типи конфліктів зазнають певної модифікації, оскільки відбуваються на рівні спільнот, а їхніми сторонами можуть бути племена, феодальні суспільства, універсальні аграрні спільноти, індустріальні держави, наддержави і світові держави.
Й. Ґальтунґ спробував розробити простішу та більш зручну в прикладних дослідженнях класифікацію, яка ґрунтувалась на системному підході. У соціальному конфлікті, який може відбуватись на внутрішньо- та зовніпіньосистемних рівнях, він виділяє лише два типи одиниць: індивідуальну та колективну (табл. 9.1):
На основі цієї типології соціальних конфліктів Й. Ґальтунґ запропонував класифікацію міжнародних конфліктів, послуговуючись
також додатковим критерієм симетричності, яку в міжнародних відносинах він розуміє як конфліктні відносини між окремими рівнозначними елементами автономних систем, асиметричність — як відносини між нерівнозначними елементами міжнародних систем. Виходячи із таких міркувань, Й. Ґальтунґ вважає, що симетричний конфлікт в ієрархії міжнародної системи завжди має ознаки горизонтального, а несиметричний — вертикального (табл. 9.2).
А. Рапопорт запропонував класифікацію конфліктів, пов'язану з психологічними конфліктними прагненнями сторін, пропонуючи розрізняти: боротьбу, ігри, дебати (табл. 9.3).
Наведені класифікації характеризуються ідеєю тісного взаємозв'язку міжнародного конфлікту із соціальним, що, з одного боку, досить слушно, але з іншого — призводить до їх неминучого розпорошення серед великої кількості конфліктів, узагалі характерних для людської спільноти. Незважаючи на оригінальність та безсумнівну наукову значущість, привертають увагу труднощі їх використання для прикладних і теоретичних потреб.
Запропонована авторами класифікація ґрунтується на таких поширених та апробованих у політичній практиці критеріях, як сфера суперечностей, засоби, склад учасників конфлікту, географічні масштаби, тривалість. Вона не є альтернативою до наведених вище класифікацій К. Боулдінга, Й. Ґальтунґа та А. Ра-попорта, а може бути доповненням до них.
За сферою суперечностей міжнародні конфлікти можна визначати як політичні, економічні та ідеологічні, що загалом відповідає основним сферам взаємодії учасників міжнародних відносин.
Політичні конфлікти випливають із традиційного для сфери зовнішньої політики протиставлення держав щодо розподілу влади (домінації) і престижу у міжнародних відносинах. У міжнародній політиці влада будь-якої держави намагається розв'язувати двоєдине завдання, з одного боку, реалізувати власний суверенітет, а з іншого — встановити і підтримувати стійкий вплив на владу інших держав. Таке розуміння змісту політичного конфлікту між державами випливає із теорії реалізму, але з тими чи іншими нюансами воно характерне для більшості сучасних учених. Навіть далекий від цього постулату політичного реалізму Дж. Бартон уважав, що "не існує жодного спільного знаменника для уявлень про міжнародні відносини, окрім припущення, що у своєму існуванні держави залежать від влади і досягають мети за допомогою влади"1. Політичний конфлікт між державами є конфліктом з приводу влади чи впливу, який владні еліти держав прагнуть здійснювати як на території власної держави, так і за її межами. Політичні конфлікти відбуваються переважно з таких причин:
1.Юрисдикція над певною територією, тобто конфлікт щодо включення певної ділянки суші, яка є предметом спору, у межі державних кордонів держав — учасників конфлікту.
2. Суверенітет, тобто намагання однієї із сторін реалізувати чи захистити власну політичну незалежність на противагу намаганню іншої сторони зберегти контроль та не допустити зміни status-quo.
3.Домінування в міжнародній системі, як виявляється у прагненні владних еліт декількох могутніх держав встановити чи зберегти свій визначальний вплив на зовнішню і внутрішню політику інших держав світу. Конфлікти з приводу домінування переважно стосуються проблеми лідерства у міжнародній системі або її окремих частинах. Могутні держави світу змагаються за розподіл і перерозподіл сфер впливу, а в кінцевому підсумку — за глобальне лідерство. Провідні позиції у міжнародній системі дають змогу державі не лише володіти значним політичним престижем, але й конструювати вигідний для неї міжнародний порядок.
1 Burton J. International Relations: A General Theory. — New York, 1967. — P. 46.
Економічні конфлікти порівняно із політичними характеризуються значно ширшим колом учасників. Поряд із державами, їх сторонами можуть виступати також і будь-які суб'єкти підприємництва, особливо ТНК, які мають розгалужені інтереси за кордоном. Економічні конфлікти традиційно виникають через такі причини:
1. Контроль за сировинно-енергетичними та рибопромисловими районами світу, превалююча можливість експлуатації яких становить значну економічну вигоду.
2.Конкуренція на ринках збуту готової продукції промислового виробництва. У таких конфліктах провідну роль відіграють суб'єкти підприємництва, але в них досить часто втягуються держави, коли їх торгова політика має характер повного чи часткового протекціонізму.
3. Міжнародний економічний порядок, який, на думку політичних лідерів цілої низки держав світу, дискримінує їхніх національних виробників та ставить останніх у наперед незручне становище.
Ідеологічні конфлікти виявляються у ворожнечі між народами і державами, причиною якої є несумісність домінуючих систем цінностей, поглядів на суспільство та світ. Несумісність панівних ідеологій позначається на настроях широких кіл громадян, позиціях політичних партій і рухів, владних елітах конкуруючих між собою держав світу. Вона стає причиною ворожості у стосунках між державами, а у випадку прямого зіткнення між ними надає боротьбі антагоністичного характеру. На цій обставині наголошував Р. Арон, стверджуючи, що війни в умовах ідеологічного гетерогенізму завжди провадяться з метою повного знищення противника. Владні еліти воюючих держав не зупиняються ні перед будь-якими (навіть морально сумнівними) засобами для досягнення тріумфу. Вважаючи свою боротьбу справедливою, вони можуть задовольнитись лише повною катастрофою ворога та його моральним приниженням.
Г. Морґентау надавав ідеології характеру аргументації дій держав у сфері зовнішньої політики. З огляду на це, ідеологія завжди є засобом маскування реальних політичних (та будь-яких інших) інтересів держави. Коли у міжнародному середовищі стикаються стратегічні політичні та економічні інтереси
держав, влада кожної з них, розпочинаючи боротьбу за їх реалізацію, посилається на свою моральну вищість, історичну місію, об'єктивну потребу чи закономірність, що завжди має на меті ствердити справедливий характер власної позиції та несправедливість противника.
Міжетнічні конфлікти традиційно пов'язують із зіткненнями між представниками різних етнічних спільнот, організованими рухами, групами та навіть окремими особами. Конфліктність фактично закладена у взаємини між етносами в умовах їхнього сусідства в межах вузького географічного ареалу їх проживання. Зростання національної свідомості окремих осіб завжди пов'язане із самоідентифікацією, що є не лише ототожненням себе з певною етнічною групою, але й моральним виправданням зробленого вибору, який полягає у підкресленні моральної вищості обраної особою етнічної групи, порівняно з іншими, котрі в її очах представляються примітивнішими чи отримують певний відтінок негативності. Тобто взаємини між представниками різних етносів завжди містять значний елемент т. зв. побутового націоналізму, який переважно є пасивним не-сприйняттям особою представників інших етнічних груп.
Переростання міжетнічних конфліктів у гострі зіткнення між окремими особами, громадськими рухами і навіть державами свідчить про процес політизації взаємин між етносами. Формування і ріст впливу національно-визвольних рухів та втручання іноземних держав сприяє радикалізації позицій представників етнічних груп та наростанню антагоністичності їх поведінки. Усе це породжує гострі конфлікти, як правило, пов'язані зі збройними конфліктами та супутніми їм етнічними чистками.
За засобами конфлікти традиційно прийнято ділити на збройні та незбройні, оскільки власне використання чи невикористання збройних сил у розв'язанні міжнародних суперечностей визначає собою його найголовніші специфічні риси.
Збройні конфлікти, тобто війни, є цілеспрямовано організованими зіткненнями збройних сил конфліктуючих сторін з метою завдання максимально можливої шкоди та знищення військового та господарського потенціалу противника. Завдаючи великої руйнівної шкоди, воєнні засоби в міжнародних відносинах
є найбільш дієвим способом реалізації зовнішньополітичних інтересів держави, що неодноразово призводило до вибуху воєн. Практично впродовж усієї історії людства тільки близько 300 років минуло взагалі без воєн, що свідчить про періодичність такого суспільно-політичного явища.
Проблема класифікації воєн не має значної наукової гостроти в теорії міжнародних відносин, оскільки вона досить глибоко розроблена у воєнній науці. Варто лише підкреслити необхідність ухилення від широко практикованого поділу воєн на справедливі та несправедливі, як надуманого та штучного. Це правильно хоча б тому, що оскільки війни завжди пов'язані зі збройним насильством, тому справедливими бути не можуть за будь-яких обставин. Крім цього, така класифікація недоречна також через два інших міркування:
1)критерій агресивності вкрай спекулятивний та аморфний;
2)конфліктуючі сторони, переслідуючи власні національні інтереси, не можуть вважатись правими чи винними, оскільки кожна сторона на виправдання своєї позиції наводить безліч цілком доречних та вичерпних аргументів.
Так, наприклад, сторона, яка першою починає воєнні дії, доволі часто виправдовується тим, що вона діє превентивно, випереджуючи агресію з боку противника чи відповідаючи на його провокативні акції.
Застосування воєнної сили пояснюється також ідеологічними причинами, як, наприклад, доволі цинічно це робив В. Ленін, стверджуючи, що будь-яка війна є справедливою, якщо вона ведеться в інтересах пролетаріату. Ініціювання війни виправдовується також захистом своїх громадян, необхідністю припинення геноциду, боротьбою проти тоталітаризму тощо.
У військовій науці війни класифікуються за критеріями:
— театрів воєнних дій (ТВД) на: сухопутні та морські;
— способу ведення воєнних дій на: позиційні та маневренні;
— залучених ресурсів на: обмежені та масові.
Досить оригінальну класифікацію у праці "Війна та антивій-на", пропонують американські дослідники Е. та X. Тоффлери. Вони визначають типи воєн за їх відношенням до типів цивілізацій:
1. Війни першої хвилі відповідають сільськогосподарським суспільствам та характеризуються тим, що вони провадяться на примітивному технологічному рівні, в них беруть участь іррегулярні підрозділи, масштаби та ресурси залучені з обох сторін, є незначними.
2. Війни другої хвилі здійснюються промисловими суспільствами, для них характерні досить високий технологічний рівень, участь у бойових операціях масових регулярних армій, значні ресурси та масштаби, використані у воєнному конфлікті.
3. Війни третьої хвилі ведуться постіндустріальними (інформаційними) суспільствами, або принаймні перехідними до них, які характеризуються надвисоким технологічним рівнем (широке використання у бойових діях інформаційних систем, супутників, високоточної зброї), веденням операцій нечисельними, але високопрофесійними збройними силами, невеликими ресурсами, але доволі значними масштабами операцій.
Варто зауважити, що у сучасному світі ведуться війни всіх вищенаведених типів одночасно, що пояснюється неоднаковим рівнем розвитку різних регіонів та суспільств. Навіть у рамках однієї війни у Перській затоці коаліцією на чолі з США використовувались методи, характерні як для третьої, так і для другої хвиль. Е. і X. Тоффлери зазначають, що провадилось дві повітряні кампанії: одна за допомогою зброї, властивої другій хвилі, призначеної до масового знищення, а інша — з великою точністю, при мінімалізації побічної шкоди.
Збройні конфлікти, що відбувались після 1990 p., характеризуються принципово новими тенденціями, які, насамперед, полягають у:
1. Деетатизації воєн, яка проявляє себе у поступовій втраті монополії держави на збройне насильство та розширенні участі окремих суспільних груп (субнаціонального чи міжнародного характеру) у бойових діях. Сучасними військовими теоретиками різних країн світу активно вивчається новітній феномен, який отримав назву асиметричні війни. Для них властиво точково-мережева структура бойових дій, оскільки воюючі сторони діють методами локальних воєнних чи диверсійних операцій.
Найважливішими особливостями таких воєн є:
— відсутність класичної лінії фронту та ТВД, як і чітко розрізнюваних комбатантів (йдеться про воєнну форму, військові відзнаки та документи);
— якісна відмінність засобів і методів боротьби у сторін, які протистоять, за умови точкового характеру бойових дій (як з боку терористів, так і збройних сил держав, що здійснюють антитерористичні операції);
— якісна відмінність сил у сторін, які протистоять, оскільки військовий потенціал терористичних чи повстанських організацій на декілька порядків нижчий за потенціал США, НАТО, Ізраїлю або Російської Федерації, що зумовлює використання різних тактичних операцій (терористичних актів, диверсій, точних авіаційних ударів, спеціальних операцій, масових облав та обшуків);
—спрямованість дій обох сторін на досягнення максимального інформаційного ефекту від здійснення диверсійних чи контртерористичних операцій.
Поряд із асиметричними виникають також, т. зв. війни малої інтенсивності, в яких сторони бойових дій мають суто недержавний характер. Аналізуючи тенденції останніх двадцяти років, один із відомих дослідників збройних конфліктів М. Ван Кревельд стверджує, що людство перебуває "швидше на порозі епохи війн між етнічними і релігійними рухами... Поряд із тим, як традиційні форми конфліктів відходять у минуле, з'являються нові, які приходять їм на зміну"1.
2. Інтернаціоналізації збройних конфліктів, що пов'язана, з одного боку, зі збройним втручанням держав світу та міжнародних організацій у внутрішні громадянські війни, а з іншого — появою міжнародних терористичних та злочинних організацій, що виступають воюючою стороною. У 90-х роках XX ст. понад 80 % збройних конфліктів у світі мали характер інтернаціоналізованих громадянських воєн, що досить швидко охоплювали не лише територію країни, в якій вони виникали, але й території
1 Кревельд ван. М. Трансформация войньї. — М., 2005. — С. 15.
прилеглих держав. Значення цієї тенденції особливо проявилось у 1998 p., коли серед 25 міжнародних збройних конфліктів лише один мав класичний міждержавний характер.
3. Дегенерації війни, яка полягає у сталій тенденції до зростання жертв серед цивільного населення. Якщо "під час Першої світової війни частка цивільних жертв війни складала 5 %, то вже у Другій світовій війні — 50 %, близько 60 % під час корейської війни і аж 80—85 % — у збройних конфліктах у колишній Югославії"1. У багатьох збройних конфліктах сучасності власне фізичне знищення цивільного населення є основною ціллю дій воюючих сторін (зокрема, під час здійснення терористичних актів чи етнічних чисток).
Війна як суспільне явище завжди розвивалась і видозмінювалась, що, однак, не дає підстави ігнорувати воєнні загрози, які в сучасних умовах видаються малоймовірними. Керуючись цим міркуванням, 3. Бжезінський визначив сім імовірних загроз, пов'язаних із застосуванням збройної сили:
1.Повномасштабна ядерна війна, що може відбутись між США і Росією, а в перспективі 20 років — між США та Китаєм, або Китаєм і Росією.
2.Великі регіональні війни, наприклад, між Індією і Пакистаном або Ізраїлем та Іраном.
3. Етнополітичні збройні конфлікти, наприклад, в Індонезії чи Індії.
4.Різні форми національно-визвольних воєн, які можуть виникнути в Латинській Америці, Росії чи на Близькому Сході.
5.Несподівані акти агресії проти сусідніх держав, подібні до нападу Іраку на Кувейт у 1991 р.
6.Масштабні терористичні напади на окремі держави, такі як терористична атака на США 11 вересня 2001 р.
7.Кібератаки та терористичні акти, спрямовані проти інформаційної та операційної систем високорозвинених країн2.
1 Zenderowski R. Stosunki miedzynarodowe. Vademecum. — Wroclaw, 2006. S. 473.
2 Бжелінский 3. Вьібор: мировое господство или глобальное лидерство. М.,2005. — С. 26—27.
Незбройні конфлікти характеризуються конфронтативними діями ворогуючих сторін, не пов'язаними з застосуванням воєнної сили. Зрозуміло, що вони можуть бути попередніми стадіями воєн і розглядатися як форми загострення стосунків, але в сучасних міжнародних відносинах доволі часто вони виступають самостійно, наприклад, у взаємовідносинах двох полюсів біполярної міжнародної системи. Серед незбройних конфліктів найчастіше визначають:
1.Дипломатичні, що виражаються у ворожих демаршах, як, наприклад, обмін нотами протесту, оголошення персонами поп grata окремих дипломатичних працівників, розірвання дипломатичних стосунків між конфліктуючими сторонами.
2. Економічні, що проявляють себе, передусім, у т. зв. торгових війнах, які здійснюються за допомогою конфронтативно спрямованої митної політики щодо імпорту товарів, капіталів, послуг та інформації з країн, які протистоять у ситуації конфлікт. Засобами таких конфліктів є також повна або часткова заборона (ембарго) на торгівлю з ворогуючою стороною, яка шляхом політичного тиску може бути поширена також і на треті країни, як це на початку XIX ст. практикувала наполеонівська Франція щодо Великої Британії, а у 60—70-х роках XX ст. — США щодо Куби. В економічних конфліктах також широко використовують фінансові засоби тиску, такі як замороження авуарів сторони, яка протистоїть, у закордонних банках, підрив її національної валюти, порушення системи постачання енергоносіїв тощо.
3. Інформаційно-пропагандистські, пов'язані з активним втручанням в інформаційне поле конфліктуючої сторони з метою порушення внутрішньої стабільності, розпалювання національної, соціальної чи релігійної ворожнечі, закликів до різних форм непокори владі. Приблизно таким чином у часи "холодної війни" працювали радіостанції "Голос Америки", "Вільна Європа" чи закордонна редакція Московського радіо, найрізноманітніші періодичні друковані видання та телевізійні компанії США та СРСР. Сучасний постбіполярний світ, що характеризується вільною циркуляцією інформації як у рамках інформаційних мереж CNN, BBC, NBC, СВС та ABC, так і глобальної комп'ютерної мережі Internet, є тим більше вразливим на використання інформації
у т. зв. інформаційних та ідеологічних війнах, проти яких сучасні держави практично беззахисні. Кожна із сторін у такому конфлікті намагається захистити свій внутрішній інформаційний простір від проникнення у нього небажаної інформації, разом з тим усіма засобами намагаючись втручатись за допомогою інформаційних мереж у внутрішні справи протилежної сторони.
4. Конфлікти у сфері культури визначаються конфронтатив-ними заходами держав світу, пов'язаними з повною або частковою забороною поширення у тій чи іншій країні літератури, музики, кіно чи відеопродукції, що походить зі сторони ворогуючої країни. Прикладом можуть бути заходи Франції, спрямовані на обмеження поширення в країні т. зв. американської масової культури, або повна її заборона в цілому ряді арабських країн.
За географічними масштабами міжнародні конфлікти можна поділити в порядку їх розширення на три типи: локальні, регіональні та глобальні.
Локальні конфлікти — це ті для яких характерне поширення:
1)у прикордонних районах суміжних держав (як, наприклад, Індо-Пакистанський конфлікт чи Іраксько-Іранська війна);
2)в окремих невеликих географічних пунктах відносно їх приналежності (конфлікт між Великою Британією та Аргентиною за Фолклендські (Мальвінські) острови);
3)на невеликих територіях конфліктуючих сторін (арабо-із-раїльські війни 50—70-х років XX ст.).
Локальні конфлікти найбільш поширені в біполярних міжнародних системах, що випливає з охарактеризованого вище опосередкованого протиборства, ініційованого глобальними наддержавами. Типовим прикладом такої прихованої боротьби за перерозподіл сфер впливу між США та СРСР була ціла низка локальних конфліктів у часи "холодної" війни. Таким конфліктам переважно властиві незначний обсяг ресурсів, що залучаються до боротьби, та спорадичність. Якщо вони відбуваються в прикордонних районах держав, то, як показує досвід, мають затяжний характер, але в усіх інших випадках минають блискавично. Локальні конфлікти за певних умов мають тенденцію
до розширення масштабів та перетворення в більш небезпечні регіональні та глобальні.
Регіональні конфлікти отримують поширення в більшій частині країн регіону або охоплюють його повністю. Такого типу конфлікти характеризуються, на відміну від попередніх, великими обсягами залучених до боротьби ресурсів, та, як правило, середньою тривалістю. Існує два найбільш поширених варіанти їх виникнення:
1) вибух локального конфлікту призводить до поступового втягнення третіх держав до нього, тим самим розширюючи не тільки склад учасників, але й його географічні межі та ресурсні масштаби. Прикладом такого конфлікту є Центральноамериканський 70—80-х років XX ст., у який у той чи інший спосіб втягнулись усі держави регіону, а також опосередковано США, СРСР та Куба;
2)держави регіону задовго до виникнення конфлікту групуються у складі ворогуючих коаліцій, які в момент вибуху конфлікту одразу вступають у боротьбу згідно з наперед розробленими планами, як, власне, вибухнули обидві світові війни.
Глобальні конфлікти, або світові війни, охоплюють практично весь світ, оскільки, якщо непрямо, то, принаймні, опосередковано зачіпають усі регіони, всі країни світу, навіть в тому випадку, коли вони не беруть безпосередньої участі у воєнних діях. Такі конфлікти характеризуються величезними територіальними та ресурсними масштабами боротьби між коаліціями, що протистоять одна одній. Вони, як правило, також є середньо-тривалими, про що свідчить те, що Перша світова війна тривала 4 роки, а Друга — б, що пояснюється міжрегіональним характером ТВД, які включали в себе сухопутні, морські та океанічні ділянки сумарною площею декілька мільйонів квадратних кілометрів. Світові війни, як правило, виникають у мультипо-лярній міжнародній системі та пов'язані, як було показано вище з дисбалансом могутності провідних держав світу та коаліцій, котрі вони очолюють.
Міжнародні конфлікти такого типу практично завжди виникають шляхом ескалації від локального до глобального рівнів. Так, Перша світова війна розвивалась від локального конфлікту між Австро-Угорщиною та Сербією, а Друга — від такого ж конфлікту між Німеччиною та Польщею.
За складом конфліктуючих сторін міжнародні конфлікти досить чітко діляться на: двосторонні, багатосторонні та коаліційні.
Двосторонні конфлікти, як правило, випливають з територіальних, етнічних та релігійних протиріч, що виникають між суміжними державами, тому вони переважно мають локальний і затяжний характер. В окремих випадках двосторонні конфлікти також можуть відбуватися на міжрегіональному рівні, як, наприклад, японсько-американська торгова війна 70—80-х років XX ст., або війна між Іспанією та США на початку XX ст.
Багатосторонні конфлікти характеризуються хаотичним або поступовим втягненням держав у боротьбу між тими чи іншими їх угрупованнями, спричиненими переважно протиріччями політичного, економічного та військового характеру. Такого типу конфлікти мають здебільшого регіональний масштаб та є середньотривалими, а в окремих випадках вони також можуть бути затяжними, як, наприклад, Центральноамериканський, що пояснюється різним співвідношенням залучених ресурсів та масштабів території, на якій відбувається конфлікт. Тут існує закономірність щодо того, що при великих географічних масштабах використання ресурсів у конфлікті не може бути швидким.
Коаліційні конфлікти, на відміну від попереднього типу, є наперед організованим, одномоментним втягненням держав у протиборство. Тобто створена заздалегідь коаліція держав розпочинає дії згідно з т. зв. casus foederis, на основі попередньо укладених союзницьких угод про воєнні та політичні гарантії взаємної безпеки. Такі угоди мають конфронтативний характер, оскільки завжди спрямовані проти тієї чи іншої держави, або коаліції, яка протистоїть. Задовго до Першої світової війни були створені ворогуючі коаліції: Троїстий союз та на основі франко-російського договору — Антанта. Втягненню держав Європи у Другу світову війну передувало укладення Німеччиною та Італією т. зв. Сталевого пакту та надання англо-французь-ких гарантій Польщі та Румунії. Коаліційні конфлікти в XX ст., як правило, мали глобальний характер, відзначалися середньою
(4—б років) тривалістю та величезними ресурсами, що залучалися до протиборства.
За тривалістю міжнародні конфлікти, як видно з попередніх класифікацій, діляться на: короткотривалі (блискавичні), серед-ньотривалі та довготривалі (затяжні).
Короткотривалі, або блискавичні, конфлікти загалом є локальними та характеризуються незначними обсягами ресурсів, що залучаються до конфронтації. їх тривалість може коливатися у проміжку від кількох днів до кількох місяців. Вони відбуваються переважно на двосторонній основі, а значно рідше — багатосторонній, як, наприклад, Суецький, де конфліктуючими сторонами були Велика Британія, Франція та Ізраїль, з одного боку, й Арабська Республіка Єгипет — з іншого.
Середньотривалі конфлікти відбуваються впродовж 4—6 років і характеризуються переважно регіональним та глобальним геопросторовим масштабом. Вони, як правило, відбуваються на коаліційній основі та відзначаються величезними ресурсами, що застосовуються в протиборстві. У XX ст. такими міжнародними конфліктами стали обидві світові війни, які суттєво змінили міжнародні відносини, ставши "каталізаторами" процесу трансформації міжнародної системи.
Довготривалі, або затяжні, конфлікти тривають від 6—7 до 10 і більше років. Для них характерні як регіональні, так і локальні географічні рамки та невеликі масштаби ресурсів, що при цьому використовуються. Такого типу конфліктом є, наприклад, ірано-іракський, який тривав загалом близько 10 років. Однак, як виняток, можна назвати японсько-американську торгову війну, яка, маючи міжрегіональний характер, тривала майже двадцять років.
