Національна та міжнародна безпека

Дослідження міжнародних конфліктів є важливою теоретичною основою розробки концепцій національної та міжнародної безпеки, поняття яких потрібно чітко розрізняти та розуміти. Поняття "безпека" традиційно виводиться від латинського se-curitas (без турботи, страху) і фактично завжди стосується "певного стану суб'єкта, особи, суспільної групи чи держави, в якому вона не відчуває для себе загрози або може ефективно їй протидіяти"1.

Національною безпекою у міжнародному середовищі можна вважати стан відсутності прямої чи прихованої загрози для існування та розвитку держав чи їх громадян або здатність останніх ефективно їй протистояти. Уряди суверенних національних держав постійно намагаються реалізувати на практиці комплекс заходів, метою яких є прагнення елімінувати можливі загрози, а якщо це неможливо, то, використовуючи всі доступні заходи, адекватно реагувати на них.

На думку польського вченого П. Міхальського, стратегія держави у сфері безпеки полягає у "поєднанні дії політичних, організаційних і функціональних чинників, що забезпечують умови для виконання державою її принципових зовнішніх та внутрішніх функцій"2.

Найважливішою загрозою для існування держави традиційно вважали воєнну, тобто її безпека полягала у запобіганні збройного конфлікту чи збройній протидії агресору. Джерелом воєн-

1 Cziomer Е., Zyblikieivicz L. W. Zarys wspofczesnych stosunkow miedzyna-rodowych. — Warszawa; Krakow, 2000. — S. 135.

2 Michalski P. Strategia kierowania paristwem // Zarzadzanie і edukacja. — 1998. — №3. — S. 29.

ної загрози існуванню та діям держави завжди вважали можливість застосування проти неї збройної сили з боку інших держав. Однак розмах діяльності міжнародних терористичних угруповань і найрізноманітніших повстанських і антидержавних рухів у другій половині XX — на початку XXI ст. досить виразно продемонстрував їх здатність серйозно дестабілізувати ситуацію в будь-якій країні світу і призвести до громадянської війни чи навіть міжнародного збройного конфлікту. Все це змушує військових теоретиків суттєво переглядати джерела воєнної загрози, адаптуючи концепції національної безпеки держав світу до нових реалій. Зокрема, визначаючи поняття джерел воєнної загрози, Г. Костенко стверджує, що це "конституційні та нелегальні структури, зорієнтовані тільки на власні інтереси, які мають намір зміцнюватись шляхом збройної боротьби"1.

Водночас сучасні держави світу щораз частіше стикаються з загрозами, пов'язаними зі сферою т. зв. м'якої безпеки. Йдеться про комплекс загроз, пов'язаних з функціонуванням економіки, культурного та інформаційного простору держави, станом природного середовища. У сучасному світі ситуація у цих середовищах є особливим предметом захисту та новим полем суперечностей між владними елітами держав.

На думку Ю. Кукулки, у сфері національної безпеки держава намагається реалізувати такі найважливіші цілі:

1.Самозбереження, тобто самостійне існування держави і народу.

2.Територіальна інтегральність.

3.Політична незалежність і свобода дій у міжнародному середовищі.

4.Якість життя, тобто самостійний вибір політичного, економічного, соціального устрою, як і забезпечення майбутнього на традиціях, культурі та інших національних цінностях.

З іншого боку, сучасні держави світу не здатні самотужки протистояти новітнім викликам і загрозам національній і міжнародній безпеці. На думку 3. Бжезінського, "дилеми глобальної безпеки перших десятиліть XXI століття якісно відрізняються

1 Костенко Г. Предмет і зміст теорії воєнної безпеки // Військо України. — 1995. — № 1—2. — С. 7.

від дилем століття XX. Традиційний зв'язок між національним суверенітетом і національною безпекою розірваний"1.

Власне тому в сучасних умовах поняття національної безпеки трактується дещо ширше, ніж ситуація відсутності безпосередньої чи, принаймні, гіпотетичної загрози суспільству або його фундаментальним цінностям.

Поняття міжнародної безпеки не тотожне поняттю національної безпеки як простої суми національних безпек держав світу. Тобто міжнародну безпеку не можна уявити як ситуацію, при якій досягнення стану гарантованої безпеки окремими державами світу автоматично призводить до стану всезагального миру і стабільності.

Міжнародною безпекою можна вважати стан відсутності прямої чи прихованої загрози виникнення конфліктів або здатність провідних держав світу чи колективних міжнародних інституцій (міжнародних організацій) ефективно їм протистояти. Вона є результатом складної взаємодії багатьох держав, влада кожної з яких прагне, насамперед, реалізувати власну безпеку. У кінцевому підсумку в міжнародних відносинах встановлюється певна система безпеки, до якої кожна держава змушена адаптуватись.

Р. Зємба виокремив п'ять типів систем міжнародної безпеки:

1. Унілатеральна, що реалізується через індивідуальні зусилля однієї держави. Тобто держава реалізує власну безпеку самостійно, застосовуючи певний тип зовнішньої політики, яка може бути спрямована на гегемонію, ізоляцію, нейтралітет, поза-блоковість чи навіть автаркію.

2. Рівноваги сил, що ґрунтується на відсутності однозначного полюса в міжнародній системі та принципі взаємності загрози. Кожна держава у такій системі вже фактом свого існування і могутністю є загрозою для інших держав, а стабільність у стосунках між ними випливає із балансу загроз. Класичний "концерт" держав чи біполярна система 50—90-х років XX ст. є варіантами такої системи, тим, що Р. Арон називав "рівновагою страху".

1 Бжезинский 3. Вьібор: мировое господство или глобальное лидерство. М., 2005. — С. 27.

3. Блокова система безпеки є масштабнішим варіантом системи рівноваги сил, оскільки рівновага і стабільність у ній залежать від могутності блоків. Кожна з держав намагається гарантувати свою безпеку через участь у діяльності одного з військово-політичних блоків. Так вони отримують гарантії допомоги на випадок війни, але й змушені рахуватися з ризиком втягнен-ня у збройний конфлікт згідно з casus foederis. Порушення усталеного балансу сил між блоками — потенційними противниками — здебільшого призводить до великої війни (класичний приклад — Перша світова війна). У такій системі уряди окремих держав змушені розв'язувати дилему, альтернативами якої є:

—самостійні дії держави у сфері безпеки, з усіма ризиками, що звідси випливають;

— вступ до одного з військово-політичних блоків та ризик можливої участі держави у збройному конфлікті, згідно зі взятими зобов'язаннями.

4. Система колективної безпеки пов'язана з багатосторонніми взаємними гарантіями безпеки держав, укладенням відповідних міжнародних договорів і конвенцій, режимом обов'язкового дотримання урядами держав зобов'язань. Намагання створити всезагальну колективну систему безпеки було започатковане у Пакті Ліги Націй, підписаному 28 червня 1919 р. У його статтях передбачено три найважливіші елементи колективної безпеки:

1)акцептація всіма державами існуючого на момент підписання status-quo і їх відмова від будь-яких змін у майбутньому;

2)колективні зусилля держав щодо збереження status-quo як запоруки миру і стабільності у світі;

3)поняття "агресор" і "агресія" визнано ключовими, оскільки їх однозначне розуміння мало визначати репресивні заходи міжнародного співтовариства щодо такого типу держав і їхніх дій, які підпадають під це окреслення. Цілком очевидний крах таких намагань у 20—30-х роках XX ст. спричинило явне небажання держав світу дотримуватись status-quo. Після Другої світової війни, в межах діяльності ООН, окремі елементи колективної безпеки були кодифіковані в її Статуті. Однак Косовська криза та війна в Іраку (2003) однозначно поставили під сумнів не лише систему міжнародного права, але й усталені норми міждержавних відносин.

Загалом колективна система міжнародної безпеки ніколи не мала прецедентів у історії, незважаючи на досить амбітні спроби її створити.

5. Коопераційна система безпеки полягає у прагненні більшості держав світу до співпраці, яку їх владні політичні еліти сприймають більш бажаною, ніж конфронтацію. Йдеться про такий спосіб взаємодій між державами, при якому їх уряди дотримуються modus vivendi, який ґрунтується на окремих угодах, які хоч і не визначають принципи взаємовідносин, але встановлюють клімат довіри та роблять можливою співпрацю у тих чи інших питаннях, що становлять спільний інтерес.