Особливості та закономірності еволюції міжнародних систем

Процес еволюції міжнародних систем є послідовною зміною кількісних параметрів учасників міжнародних відносин (наприклад, силового, ресурсного, демографічного потенціалу), яка на певному етапі призводить до значних якісних трансформацій, що стосуються, насамперед, структури систем і можуть мати стрибкоподібний характер. Змінюючись, міжнародна система постійно переходить зі стану в стан, від одного типу до іншого. Руйнування однієї міжнародної системи неминуче призводить до виникнення іншої, яка, своєю чергою, з часом руйнується і дає початок формуванню нової. Ситуацію, при якій міжнародна система не існувала б, можна уявити лише в тому випадку, якщо всі держави світу існують в умовах автаркії, що не можливо навіть теоретично.

Еволюція міжнародних систем є конкретним різновидом еволюції людства, його економічної, політичної та культурної організації. Міжнародні системи формуються в процесі тривалого історичного розвитку, вони ніколи не виникають і не зникають одномоментно.

З цієї позиції еволюцію міжнародних систем можна описати за допомогою історичної логіки Д. Віко. Він порівняв розвиток суспільства з віковими стадіями розвитку людини (як біологічної істоти): молодістю, зрілістю, старістю. Його триступенева модель суспільного розвитку має три стадії: виникнення, розвиток, занепад.

Згідно з концепцією Д. Віко, стадії, послідовно змінюючи одна одну, прямують від виникнення до занепаду і знову до виникнення, здійснюючи повний цикл суспільного розвитку. Тобто, як і в природі, у суспільстві відбувається постійний кругообіг подій. Зауважимо, однак, що кругообіг подій має спіралеподібний характер: жодна з відомих історії міжнародних систем не була точною копією попередньої, а відзначалась, зазвичай, більшою складністю, іншою специфікою відносин між державами та іншими учасниками міжнародних відносин, розстановкою їх сил.

Ми модифікували підхід Д. Віко у чотириступеневий, тобто звели процес розвитку міжнародної системи до таких фаз: виникнення, зміцнення, розквіт і занепад.

Виникнення міжнародної системи пов'язане з посиленням могутності однієї з держав до рівня, що перевищує могутність інших. Причому таке перевищення має бути досить значним, хоча б дорівнювати сумарній могутності інших держав. Тобто умовою існування елементарної системи є:

Fa = Fb + Fc + Fi.

Завдяки цьому, формується ієрархія системи, створюються сталі орієнтації та взаємозв'язки між учасниками міжнародних відносин.

Зміцнення є наслідком розвитку міжнародної системи, при якому могутність "полюса" має тенденцію до зростання, причому:

F -» max; Fa > Fb + Fc + Fi.

У такій ситуації вплив "полюса" на нижчі за ієрархією держави зростає, що робить їх орієнтованими на державу А (йдеться про держави В і Є, а також будь-які інші, позначені в нерівностях як і). У цій фазі впорядковуються ієрархічні рівні, тобто держави диференціюються на них відповідно до своєї могутності, створюються зв'язки взаємозалежності, субординації тощо.

Розквіт міжнародної системи, тобто досягнення нею найвищих із можливих параметрів могутності полюсів, тісноти зв'язку тощо, настає як результат її зміцнення тоді, коли вона набуває логічної довершеності. Могутність "полюса" стає максимально можливою за певних історичних умов:

Fa > Fb + Fc + Fi,

тобто могутність центра системи є безапеляційною, а його вплив поширюється з однаковою силою на всі ієрархічні рівні системи. У цій фазі орієнтації перетворюються на сталі, а міцність взаємозв'язків стає ще більшою, що робить систему остаточно довершеною.

Руйнація і занепад міжнародних систем — процес досить тривалий і складний. Він пов'язаний з диференціацією сил, яка поступово "сповзає" від вищих ієрархічних рівнів системи до нижчих. Генерально його можна поділити на три етапи:

На першому етапі поряд зі зниженням або сповільненням темпів зростання рівня могутності "полюса" відбувається зростання сили однієї з держав до рівня, порівняльного зі старим центром системи. Тобто сумарна могутність держав досягає вищого рівня, ніж його має найсильніша держава:

F < Fb + Fc + Ft

У межах міжнародної системи виникає сильний підцентр, який поступово розширює вплив на слабші держави, тим самим створюючи автономну підсистему, яка характеризується тим, що вплив підцентра на держави, що входять до неї, більший за вплив на них старого центра.

На другому етапі зростання могутності нового центра відбувається швидше, тоді як могутність старого "полюса" має тенденцію до зменшення або залишається сталою. Формується класична білополярна система:

Fa = Fb; Fa < Fb + Fc + Fi.

Третій етап характеризується послабленням старого центра, який опускається в ієрархії до рівня другорядності або інколи навіть третьорядності. Занепад старого центра та його міжнародної системи супроводжується становленням нової системи, тобто її еволюція замикається у тій самій точці, з якої вона почалась. Нова міжнародна система, однак, не є копією старої. Вона характеризується іншою розстановкою сил, системою зв'язків та орієнтацій і, зрештою, зовсім іншими параметрами могутності центрів та їх впливу на слабші держави.

Еволюція міжнародної системи у фазі занепаду може відбуватися іншим шляхом, за умови, що поряд із центром В однакових або наближених силових параметрів набуває центр С (або й ще два-три центри). Тоді на другому етапі занепаду:

Fa = Fb; Fa = Fc.

Це свідчить про перехід до мультиполярної системи, в якій розпочинається боротьба між А, В і С за домінування. При різко-

му послабленні А міжнародна система знову стає біполярною і характеризується жорсткою конфронтацією між В і С, яка все ж не набуває крайніх форм. Якщо ж цього не станеться, то з'являються всі підстави для загальносистемного конфлікту. Власне через ці міркування не цілком можна погодитись із думкою, що "зміна лідера" супроводжується глобальною війною.

Глобальна (світова) війна виникає радше за наявності декількох центрів, аніж двох. У Першій світовій війні у боротьбу за світове панування вступили: Німеччина, Велика Британія, Франція, Росія, США. У Другій світовій війні основна боротьба велась між: Німеччиною, Великою Британією, США та СРСР. На той час більшість відомих періодів біполярної конфронтації розряджалися низкою локальних та регіональних конфліктів, але не світовою війною.

Розвиток системи від її виникнення до занепаду та виникнення нової системи можна вважати циклом еволюції міжнародної системи. Дослідження циклів розвитку міжнародних систем завжди пов'язувалось із процесами становлення та руйнації наддержав, що визначало кардинальні зміни у міжнародних відносинах.

Аналізуючи зміни домінування наддержав у міжнародній системі, П. Кеннеді, Дж. Ґаддіс, Дж. Кулґер, Дж. Васкез, Р. Ос-ґуд, Р. Ґилпін, Р. Мансбах Дж. Моделскі та К. Томпсон намагались встановити певну регулярність (циклічність) та закономірність в еволюції міжнародних систем. Наслідком цих досліджень стало формування т. зв. теорії довгих циклів, кожен із яких становить значний відрізок історичного часу, впродовж якого відбувалась зміна домінування глобальної наддержави.

За цією теорією, у кожному циклі еволюції міжнародної системи можна виділити такі фази:

— виокремлення претендента на статус гегемона системи, що, як правило, стає наслідком великої війни;

— становлення гегемона як глобальної1 наддержави та структури політичних орієнтацій і сфер впливу в системі;

— делегітимізація статусу гегемона, що полягає у порушенні субординації в системі;

— декомпозиція міжнародної системи.

Або регіональної, що залежить від типу системи.

Дж. Моделскі та П. Морган виділяють п'ять циклів міжнародної системи з кінця XV ст., визначаючи довжину кожного з них, — 107 років. Упродовж кожного із цих циклів послідовно змінювали один одного такі глобальні наддержави: Португалія, Нідерланди, Велика Британія (два цикли) та США (починаючи з 1914 р). Цикли і фази еволюції глобальної міжнародної системи в XV—XX ст. показані в табл. 8.2.

 

Теорія довгих циклів міжнародних систем має багато спільних рис з теорією, сформульованою на початку XX ст. російським ученим Н. Кондратьєвим. Ця теорія характеризувалась значною контроверсійністю і від самого виникнення отримала як гарячих прихильників, так і запеклих критиків. Суть теоретичної концепції Н. Кондратьєва полягає у припущенні про циклічний розвиток світу і взаємозв'язок між хвилями економічного розвитку та періодами великих воєн. На його думку, в світовій історії події відбуваються по колу, середня довжина якого становить 50 —60 років, що й утворює цикл. Кожний цикл складається із "хвиль" економічного підйому і спаду, причому великі війни розпочинаються і здійснюються в періоди завершення хвилі підйому. За 200 років, за підрахунками Н. Кондратьєва, відбулося три великі цикли:

Перший охоплював хвилі підйому (з 80 — 70-х років XVIII ст. по 1810—1817 pp.) та спаду (з 1810—1817 pp. по 1844—1851 pp.) і відзначився епохою наполеонівських воєн.

Другий складався із хвиль підйому (з 1844 — 1851 по 1870 — 1875 pp.) та спаду (з 1870—1875 pp. по 1890—1896 pp.). До піка цього циклу приурочена ціла низка збройних конфліктів, найважливішим серед яких стала франко-прусська війна.

Третій поєднував хвилі підйому (з 1890 — 1896 pp. по 1914 — 1920 pp.) та спаду, передбаченого на наступне тридцятиріччя, і відзначився Першою світовою війною.

Інтерпретуючи цю теорію, її сучасні прихильники вважають, що четвертий цикл розпочався економічним підйомом 1941 — 1945 pp., який тривав до 1966—1974 pp.

Вибух Другої світової війни у цій схемі виглядає певним дисонансом, оскільки припадає на кінець хвилі спаду, що прихильники теорії Н. Кондратьєва намагаються пояснити державним

регулюванням економіки та невирішеністю після Першої світової війни основного протиріччя епохи.

На думку А. Тойнбі, історія людства поділяється на цикли, пов'язані з періодами тривалих воєн. Фазами циклів є "прелюдія", "велика війна", "пауза", "епілог", "всезагальний тривалий мир". Цикл завдовжки 115—120 років охоплює життя чотирьох поколінь, а цього цілком достатньо, щоб у свідомості людей стерся досвід "великої війни". Тобто визначальним чинником тривалості циклів та змін у міжнародних відносинах є людська свідомість, пов'язана з поведінкою держав.

Дж. Голдстейн, досліджуючи період XVII—XX ст., виділяє в ньому "ери", які визначає від завершення однієї "великої війни" до кінця наступної. Він вважає, що саме "великі війни" породжують підйом в економіці та призводять до зміни гегемонії у міжнародній системі.

На наш погляд, навряд чи доречно визначати якусь певну довжину циклу, хоча б з огляду на відомі історичні факти. Древній Єгипет досягнув могутності близько 1500 років до Р. X., а через тисячу років перестав існувати як самостійна держава. Рим досягнув піка могутності після другої Пунічної війни (тобто утвердився як наймогутніша держава), а через 677 років упав під ударами варварів. Понад два з половиною століття тривав "британський цикл". Якщо ж спробувати проаналізувати всі відомі в історії цикли, то навряд чи повторюється хоча б якась їх довжина. Існування міжнародної системи ґрунтується, як було показано вище, на динамічній рівновазі та дисбалансі могутності її центрів, яка навряд чи піддається чіткій часовій розмірності.

Темпи зміни співвідношення могутності "полюсів" системи не прив'язані тісно до тих чи інших рівномірних часових періодів. Будь-яка держава світу перманентно акумулює силу, але через різну швидкість цього процесу рівень могутності найсиль-ніших із них неоднаковий. Держави, які швидше від інших зосереджують значно вищий рівень могутності, висуваються на вищі рівні ієрархії та прагнуть домінувати над іншими. Причиною великих воєн є поляризація міжнародної системи, при якій протиставляються держава-гегемон та держава-претендент на гегемонію в системі. Якщо перша (чи перші) намагається проводити політику status-quo, то друга (чи другі) прагне зміни-

ти невигідні для неї структуру міжнародної системи та правила поведінки будь-якими засобами. Зіткнення між поляризованими державами чи групами держав стає неминучим тоді, коли порушується баланс сил потенційних противників чи принаймні спостерігається виразна тенденція до цього. Це призводить до делегітимізації міжнародного порядку (тобто підкресленого небажання держав-претендентів йому підпорядковуватись) та війни, яку Р. Ґилпін влучно назвав "power transition war", тобто війною за перерозподіл могутності. Отже, для виникнення ситуації, що загрожує вибухом великої війни (загальносистем-ного конфлікту), потрібні дві важливі передумови, комбінація яких робить її фактично неминучою:

1) порушення рівноваги сил потенційних противників, яке дає змогу одному з них сподіватись на воєнний тріумф;

2) делегітимізація міжнародного порядку, що є початком його руйнування.

Власне тому не кожне суперництво за гегемонію у міжнародній системі призводить до "великої війни" та насильницької зміни міжнародного порядку. Спосіб його трансформації залежить від конфігурації сил у системі та швидкості акумуляції могутності (чи її втрати) державами-гегемонами або потенційними претендентами на домінування.

У процесі еволюції міжнародна система послідовно переходить зі стану в стан, тобто на кожному відтинку часу вона характеризується тим чи іншим порядком взаємовідносин між державами, визначеними чи невизначеними орієнтаціями та сферами впливу тощо.

Міжнародні системи можуть існувати у таких станах: статичному, трансформаційному, турбулентному.

Статичний стан, безумовно, розуміють таким відносно. Параметри системи змінюються постійно, але зміни відбуваються повільно, впродовж тривалих історичних періодів. Система не виявляє помітних змін, зберігається її внутрішня ієрархія та субординація держав. Зв'язки та орієнтації мають сталий систе-мотворний характер.

Трансформаційний стан характерний для періоду перетворення системи з одного типу на інший. У системі відбуваються

якісні зміни, що супроводжуються порушенням усталених взаємозв'язків та орієнтацій, порядку субординації держав. Система розпадається на дві або більше підсистем, між якими розпочинається боротьба у найрізноманітніших формах. Усе це, як було показано вище, призводить до виникнення нової ієрархії та створення якісно іншої міжнародної системи.

Турбулентний стан настає лише у випадку одночасного занепаду всіх (або одного наявного) центрів. Зокрема, падіння Римської імперії призвело до періоду тривалого "броунівського руху" у світовій політиці. Стан турбуленції характеризується повною ліквідацією ієрархії та субординації, втратою налагоджених орієнтацій, хаосом у стосунках між державами, які намагаються на зміну втраченим відшукати нові орієнтації та сфери впливу.

Процес еволюції міжнародних систем є неперервною зміною їх кількісних та якісних характеристик. Жодна з міжнародних систем не є незмінною, сталою, вічною, а постійно перебуває у процесі еволюції.

Міжнародні системи, розвиваючись, ніколи не були копіями своїх попередниць, оскільки поступово розширювали просторову сферу свого впливу, втягуючи у міжнародні відносини щораз більше країн і народів. Системи стародавнього світу мали субрегіональний характер, середніх віків — переважно регіональний, нових часів — міжрегіональний. Лише у XX ст. міжнародна система набуває ознак глобальної, що, виявляється також через глобалізацію політичних проблем (зокрема, безпеки та екології), зростаючу взаємозалежність сучасних держав світу у сферах економіки, культури, інформації тощо. На кожному новому циклі еволюції міжнародних систем зростала взаємозалежність держав та міцніли зв'язки між ними, зростала сила впливу світових центрів, значущість структурних можливостей та обмежень, визначались якісно інші параметри функціонування системи.