Расово-антропологічні теорії

Теорії расизму виникли у руслі натуралістичного напряму в соціології, які ґрунтувались на твердженні про фізичну та психічну нерівноцінність людських рас і вирішальний вплив їх відмінностей на історію й культуру людства. Дослідження расових взаємодій, які відбуваються у глобальному масштабі, не могло не зачепити проблематику міжнародних відносин.

Трактування міжнародних відносин у таких теоріях зводилось до боротьби між расами, що розглядались як макро-політичні

1 Политическая и воєнная география / Под ред. К. И. Спидченко. — М., 1980. — С. 18.

спільності. Держави, з цієї позиції, були штучними та нестійкими утвореннями, які відігравали другорядну роль. Це логічно випливало з ідеї превалювання інтересів раси над інтересами націй, що у цих концепціях мали частковий характер.

Поняття "раса" (від фр. гасе) дослівно означає породу певних біологічних організмів. На початку XIX ст. це поняття застосував засновник сучасної антропології Ж. Кюв'є для означення морфологічно відмінних типів людей.

Поняття "раса" трактувалося представниками расово-антропологічної школи в соціології як в антропологічному розумінні, так і в етнічному. У першому випадку критеріями відмінності рас є вторинні морфологічні ознаки будови людського тіла: колір шкіри, тип волосся, розріз очей, будова обличчя тощо. У другому ознакою виступає приналежність певних народів до пра-етнічних спільнот — великих народностей, із яких виникли нації. Цей поділ можна назвати досить умовним, оскільки представники обох напрямів расово-антропологічної школи часто оперують поняттям "раса" як в антропологічному, так і в етнічному розумінні.

М. Захарченко та О. Погорілий, підсумовуючи спільні принципи прихильників расових теорій, окреслили їх так: "Визнання расового фактора як визначального в історичному процесі, проголошення біологічної і культурної відмінності рас, намагання довести існування ієрархії рас із визнанням "вищих" і "нижчих", проведення ідеології та практики збереження "чистоти" "вищої" раси та заперечення змішування рас як головної причини фізичної та культурної деградації людства"1.

Яскравим представником першого напряму був французький учений Ж. де Ґобіно — автор чотиритомної праці "Нариси про нерівність людських рас" (1855). У своїй концепції він виходить із твердження про те, що суспільний розвиток можливий лише за умови расової чистоти суспільства, оскільки він випливає з вроджених здібностей рас. Процес змішування рас руйнує життєвий уклад, призводить до погіршення їх природжених характеристик, деградації культури та загибелі.

Ж. де Ґобіно стверджував, що раси за антропологічними та психологічними особливостями нерівноцінні. Біла (європеоїд-

1 Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології. — К., 1993. — С. 168.

на) раса, створена арійськими народами, як найбільш інтелектуальна, динамічна і сильна, має панувати над чорною (негроїдною) та жовтою (монголоїдною). На цьому має триматися світовий порядок, інакше кажучи, стабільні міжнародні відносини. Суспільний розвиток є функцією чистоти білої раси, а її змішання з іншими расами призводить до її деградації та загибелі всієї людської цивілізації. Ж. де Ґобіно песимістично оцінює перспективи європейської цивілізації, яка через втрату расової чистоти пройшла апогей розвитку. Звідси виникає нестабільність, бо втрата контролю білих над іншими расами призводить до виродження людської цивілізації взагалі, а, зокрема, до стагнації, криз, збройних конфліктів.

Інший антропологічний критерій визначення рас запропонували німецький учений О. Аммон та французький — Ж. Ля-пуж т. зв. головний показник (йдеться про довжину голови людини) визначений як критерій інтелектуального розвитку О. Аммоном. У праці "Соціальний порядок і його природні закони" (1896) він стверджував, що людина є біологічною істотою, яка розвивається за законами боротьби за існування та природного відбору, що визначає її розумові здібності та місце у людському суспільстві. О. Аммон вважав, що люди поділяються на дві великі групи:

1) довгоголові, інтелектуальний рівень яких дуже високий, і вони створюють суспільну еліту;

2) короткоголові є людьми нижчого інтелектуального рівня, а їх роль у суспільстві має полягати у виконанні важкої фізичної праці.

На основі такої класифікації О. Аммона Ж. Ляпуж сформулював теорію расової боротьби, яка, на його думку, велась між двома расами: світловолосими доліцефалами (довгоголовими) та темноволосими брахіцефалами (короткоголовими). Перша є біологічно чистою та винятково цінною, а друга — продуктом змішування рас унаслідок метисизації. Ж. Ляпуж доходить висновку, що основний "закон епох" полягає у винищенні більш досконалої вищої раси через т. зв. соціальний (у нього це — різновид біологічного) відбір, який здійснюється у шести формах: військовій, економічній, політичній, правовій, моральній, релігійній. У міжнародному середовищі боротьба між расами виявляється у конфліктах, які мають різноманітний характер, але загалом ведуть до расової катастрофи всього людства.

Англійський учений X. Чемберлен у найвідомішій зі своїх праць "Основи XIX століття" (1899) розглядає поняття раса в етнокультурній площині. На його думку, основним надбанням людства є європейська цивілізація, створена під впливом трьох першооснов: грецької філософії, мистецтва та поезії, римського права, громадянства і державності, іудейської релігії. Творцем цієї цивілізації стала виокремлена ним тевтонська раса, що об'єднує жителів Північної Європи. До неї X. Чемберлен зараховує германців, кельтів, західних слов'ян як нащадків великої арійської раси, що виконала свою історичну місію, очистивши джерела європейської цивілізації та створивши найдосконалішу культурну основу суспільного розвитку.

Германці, на його думку, здатні відродити арійський дух і запровадити в Європі та світі "новий порядок", який буде спиратися на їхнє панування. Головним ворогом арійської раси він проголошує євреїв, які розкладають визначально чисту панівну расу, вносячи в неї прагматичність і меркантильність.

Запозичені у X. Чемберлена ідеї ще жорсткіше інтерпретував А. Розенберг, який визначав расизм та антисемітизм основними принципами ідеології націонал-соціалізму. Ця ідеологія оголошувала інші раси (особливо слов'ян) меншовартісними, над якими панівній арійській расі (німцям) потрібно встановити панування, використовуючи їх територію для розширення власного життєвого простору. Наголошувалося на необхідності розв'язати "єврейське питання", відселяючи євреїв та відмежовуючи від арійського суспільства, а в кінцевому підсумку йшлося про їх фізичну ліквідацію.

Зрештою, у менш брутальній формі були використані також погляди Ж. де Ґобіно, ставши основою расистської політики сегрегації та апартеїду, які були принципами існування та обґрунтуванням колоніальних імперій XIX ст., що пояснювалось необхідністю виконання "цивілізаторської місії" серед відсталих народів Африки та Азії. Ще в кінці XX ст. расова сегрегація була основою суспільного устрою у Південно-Африканській Республіці.

Расово-антропологічні теорії характеризуються невисоким науковим рівнем, оперуванням ідеалістичними ціннісними

категоріями, бездоказовістю та надзвичайним цинізмом висновків. Спільне для всіх було оперування поняттям "раса", яке вилучало будь-які внутрішні відмінності, приймаючи як постулат, що вона має спільні політичні, економічні, культурні та інші інтереси. У більшості теорій расизму нації чи субнаціональ-ні суспільні групи взагалі ігнорували, а державу розглядали як політичну організацію раси нижчого рівня. Тобто відносинами, які реально впливають на розвиток людства, на думку їх прихильників, є лише міжрасові, а держави у зовнішній політиці мають керуватись, передусім, расовими інтересами. Теорії расизму стали "тупиковим" розгалуженням соціології і надзвичайно мало внесли в дослідження міжнародних відносин, поза-як їх реальність різко відрізнялася від теоретичних концепцій расово-антропологічної школи соціології.

 

Марксизм і неомарксизм

Класична (або, як її інакше називали, ортодоксальна) теорія марксизму формувалась у другій половині XIX — на початку XX ст. Один із її найрадикальніших представників В. Ленін стверджував, що вона випливала з трьох основних джерел: утопічного соціалізму, економічної теорії А. Сміта і Д. Рікардо та діалектичної філософії Ґ. Геґеля. Очевидно, не менший вплив на його становлення здійснив соціал-дарвінізм, звідки запозичено ідею У. Беджгота про те, що соціальна еволюція відбувається завдяки боротьбі соціальних груп за панування в суспільстві. У теорії марксизму вона сформувалася в ідею суспільних антагонізмів та міжкласової боротьби як основи суспільного розвитку.

Марксизм увібрав ідею про безкласове суспільство, запозичену з соціальних утопій Т. Мора, Т. Кампанелли та ПІ. Фур'є, які ґрунтувались на негативній оцінці приватної власності як першопричини соціальної нерівності та людських конфліктів. Поняття "додаткової вартості", запозичене з економічної теорії А. Сміта і Д. Рікардо, було інтерпретоване у теорії марксизму як знаряддя класового панування та експлуатації людей, позбавлених права власності на засоби виробництва. Із гегелівської діалектики взято ідею про змінність суспільства, єдність і боротьбу протилежностей, що відобразилося в намаганні обґрунтувати об'єктивний характер побудови безкласового суспільства та становлення нового суспільного ладу — комунізму.

Незважаючи на те, що марксизм увібрав цілу низку ідей, сформульованих задовго до його виникнення, це зовсім не означає, що він є еклектичною теорією, що складається із запозичених поглядів. Один із найпослідовніших критиків марксизму російський філософ М. Бердяєв писав: "Марксизм — складніше явище, ніж звичайно думають... Марксизм дає, очевидно, досить значні підстави вважати марксистську доктрину послідовною системою соціологічного детермінізму"1.

К. Маркс формулював свою теорію в умовах "промислової революції", що відбувалась у Європі з початку XIX ст. та призвела до кардинальних змін у соціальній структурі суспільства. Як послідовний детермініст, він узалежнював усі суспільні відносини від економічних інтересів класів, які він розумів як великі групи людей, виокремлені за критерієм права їх власності на засоби виробництва. З огляду на це, він висував матеріалістичну концепцію суспільства, побудовану на переконанні, що категорії економічної науки є чимось на зразок універсального ключа до всіх філософських, політичних та культурологічних проблем. У розумінні К. Маркса кожне суспільство складається з визначального економічного "базису" (система матеріально-виробничих відносин) та похідної від нього "надбудови" (право, мораль, ідеологія). Марксизм зводить суспільні відносини до антагоністичних стосунків між експлуататорами (власниками засобів виробництва) та експлуатованими (робочою силою). Класи експлуататорів та експлуатованих перебувають між собою в антагоністичних відносинах, а їх класова боротьба є визначальним суспільним процесом — рушієм історії.

К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що антагонізм виникає між класами через основне суспільне протиріччя між рівнем розвитку продуктивних сил і виробничими відносинами. Коли рівень розвитку продуктивних сил суспільства "переростає" у виробничі відносини, відбувається кардинальна трансформація йо-

1 Бердяєв Н.А. Истоки и смьісл русского коммунизма. — М., 1990. — С. 80.

го соціальної структури. На цій основі вони розвинули т. зв. матеріалістичне розуміння історії. Історія людства полягає в тому, що постійний ріст продуктивних сил призводить до періодичних кардинальних змін суспільного ладу. Суспільний лад, що існував упродовж певного тривалого періоду, вони назвали формацією та вважали, що в історії людського суспільства можна виділити:

— первісну формацію, яка базується на общинній власності та рівності всіх членів спільноти;

— рабовласницьку формацію, в основі якої лежить підневільна праця рабів і суспільна нерівність;

— феодальну формацію, що ґрунтується на пануванні спадкових земельних власників (феодалів) та праці селян-кріпа-ків (тобто закріплених за земельним володінням);

— капіталістичну формацію, яка полягає у пануванні великої буржуазії (капіталістів), що є власниками засобів виробництва (заводів і фабрик), та праці вільних найманих робітників.

Історично суспільні відносини характеризувались жорсткою бінарністю та полягали у боротьбі між експлуататорськими та експлуатованими класами. У рабовласницькому суспільстві вона точилася між рабовласниками і рабами, у феодальному — між феодалами та кріпаками, в капіталістичному — передусім, між буржуазією та фабричним пролетаріатом, який узагалі позбавлений власності у цій формації. Головне протиріччя епохи капіталізму полягає у невідповідності високого рівня розвитку продуктивних сил приватновласницькому характерові економіки. Додаткова вартість відчужується від пролетарів, що створюють її своєю працею, та служить засобом їх експлуатації.

Держава, на думку марксистів, існувала не завжди, а виникла як репресивний апарат класового панування, створений експлуататорськими класами для забезпечення власного панування, тобто права безперешкодно експлуатувати пригноблених. Звідси визначальними є внутрішньосуспільні відносини, а міжнародні — їх логічним продовженням. Міжнародні відносини при капіталізмі характеризуються боротьбою між експлуататорами різних країн за право експлуатувати інші країни та народи, а тому марксисти стверджують: "Ворожнеча різних груп капіталу інспірує протиставлення народів один одному, намагання захопити та пригнобити інші країни"1.

Капіталізм, на думку К. Маркса і Ф. Енгельса, не є вічним, оскільки класова боротьба між капіталістами та пролетаріатом неминуче призведе до пролетарської революції, а у всесвітньому масштабі — до повалення експлуататорських класів усіх країн. Пролетарська революція розпочнеться у промислово розвинених країнах Європи та Північної Америки і за відносно короткий час охопить весь світ.

У 1910 р. австрійський економіст Р. Гільфердінґ висунув ідею про тісний взаємозв'язок капіталізму та мілітаризму. Спираючись на висловлені раніше погляди К. Маркса та Дж. Гобсона, він стверджував, що в економіці провідних країн світу інтенсивно зростає фінансовий і промисловий капітал, що призвело до виникнення потужних монополістичних фінансово-промислових об'єднань, зацікавлених у нових ринках дешевої сировини та збуту товарів. Держави, які забезпечують інтереси цих об'єднань, у зовнішній політиці стають щораз більш агресивними та частіше схиляються до застосування воєнної сили. Капіталізм вступає у нову фазу — фінансового капіталізму, який штовхає уряди держав до насильницького перерозподілу світу, що призведе у майбутньому до епохи затяжних війн.

Відомий російський марксист М. Бухарін у праці "Світове господарство та імперіалізм" (1915) розвинув ідею Р. Гільфердінґа і на її основі сформулював теоретичні основи розуміння імперіалізму (від лат. ітрегіит — влада, панування) як нової фази розвитку капіталізму. На його думку, у міжнародних відносинах на початку XX ст. вступають у протиборство вже не національні держави, а національні економіки, які є частиною світової економічної системи. Розвиток капіталізму вийшов за межі держав та набув інтернаціонального характеру, що спричинило зростання розриву в рівнях розвитку окремих держав, соціальної нерівності. У світовій капіталістичній системі виділяється ядро, створене найрозвиненішими у промисловому відношенні країнами, та периферія, представлена слаборозвиненими і залежними країнами. У своїй концепції М. Бухарін вживає поняття "держави — класи", намагаючись підкреслити зроста-

1 Тюшкевич С.А. Война и современность. — М., 1977. — С. 12.

ючу поляризацію світу і поділ держав на експлуататорські та експлуатовані. В умовах імперіалізму війни стають неминучими, мілітаризм і агресивність у зовнішній політиці держав світу стають нормою їх взаємовідносин. Він підкреслив, що війна більше не є намаганням політичного керівництва одних держав нав'язати політичну волю іншим, а є прагненням задовольнити економічні інтереси за рахунок інших. Перефразовуючи К. фон Клаузевіца, М. Бухарін стверджує, що війна на початку XX ст. перетворилась на продовження способу виробництва іншими засобами, оскільки найважливішим предметом суперечностей є питання — які виробничі відносини поширяться після війни.

Серед марксистів із цією теорією принципово не погоджувався К. Каутський, котрий висунув свою теорію "ультраімперіалізму", одним із положень якої був висновок, що розвиток імперіалізму призведе у майбутньому до певного консенсусу між фінансово-промисловими об'єднаннями щодо спільної експлуатації відсталих народів. Для капіталістів порозуміння набагато вигідніше, ніж потреба фінансово підтримувати воєнні зусилля своїх урядів.

В. Ленін присвятив міжнародним відносинам значно більше уваги, ніж К. Маркс, що пояснюється його ідеями про незрілість пролетарської революції та можливість її перемоги в одній країні світу. Це неминуче означало б наявність певного історичного періоду паралельного існування соціалістичної держави (диктатури пролетаріату) та її капіталістичного оточення.

Свої погляди на сучасний йому капіталізм В. Ленін виклав у праці "Імперіалізм як вища стадія капіталізму" (1916), де, послуговуючись статистичними даними про розвиток світового господарства, обґрунтував думку М. Бухаріна про нерівномірний розвиток капіталістичних держав. В. Ленін вважав, що така нерівномірність свідчить про те, що капіталізм трансформувався на початку XX ст. у свою вищу стадію — імперіалізм. На його думку, імперіалізм є прямим наслідком капіталістичного розвитку, але водночас являє собою якісно іншу фазу і характеризується такими економічними ознаками:

1. Концентрація виробництва та капіталу відбувається в межах діяльності монополій.

2.Унаслідок злиття банківського капіталу з промисловим виникає впливова фінансово-промислова олігархія.

3.Особливого значення для світової економіки набуває вивіз капіталу, на відміну від вивозу товарів у домонополістичну епоху.

4.Створюються міжнародні союзи капіталістів, що намагаються поділити світ.

5.Завершується розподіл світу між наймогутнішими капіталістичними державами.

Імперіалізм, на думку В. Леніна, призводить до реакційних змін у надбудові капіталістичної формації. Для капіталістичних держав в епоху імперіалізму характерне прагнення до зміцнення панування над колоніями шляхом більш "справедливого" розподілу і подальшої більш "дружної" їх експлуатації, посилення гноблення чужих націй, укріплення і продовження найманого рабства пролетаріату як своїх, так і поневолених країн.

На думку В. Леніна, сучасний йому імперіалістичний світ відзначається тим, що "є лише дві основні групи країн: ті, що мають колонії.., але й різноманітні форми залежних країн, політично формально самостійних, та насправді обплутаних тенетами фінансової й дипломатичної залежності"1. Тобто провідні імперіалістичні держави світу як прямо, так і приховано підтримують своє панування, тоді як більшість країн і народів перебувають у фактичному рабстві.

Імперіалізм характеризується зростанням шовінізму та мілітаризму, накопиченням суперечностей між наймогутнішими державами світу і неминучістю великих воєн. Основна причина нестабільності та загарбницьких воєн полягає у міжімперіа-лістичних суперечностях, які ґрунтуються на економічних інтересах панівних експлуататорських класів. Загарбницькі війни логічно випливають із природи капіталізму, оскільки "війна не суперечить основам приватної власності, а є прямим і неминучим розвитком цих основ. При капіталізмі неможливе рівномірне економічне зростання окремих держав. При капіталізмі неможливі інші засоби відновлення час від часу порушеної

1 Ленін В. І. Імперіялізм як найвища стадія капіталізму. — X.; К., 1931. — С. 85.

рівноваги, як тільки кризи в промисловості, війни в політиці"1. В умовах імперіалізму першопричиною всіх потрясінь у світовій політиці є нерівномірність розвитку капіталізму, що, з одного боку, призводить до великих воєн, а з іншого — послаблює всю капіталістичну систему і створює умови для пролетарської революції.

Виходячи з ідеї нерівномірного розвитку капіталізму і неминучості криз і воєн, В. Ленін стверджує, що "можлива перемога соціалізму початково в небагатьох чи навіть в одній, окремо взятій, капіталістичній країні"2.

Розвиваючи свою концепцію, він стверджував, що перемога соціалістичної революції та створення диктатури пролетаріату (держави) в одній країні докорінно змінює характер міжнародних відносин. Основне протиріччя у міжнародних відносинах уже не стосуватиметься протистояння між імперіалістичними державами (хоча воно й збережеться), а визначатиметься боротьбою між пролетарською державою та її капіталістичним оточенням.

Пролетарська держава вестиме війни проти свого капіталістичного оточення, які, на думку В. Леніна, безумовно справедливі, оскільки здійснюватимуться в ім'я світової революції, яка є остаточним визволенням пролетаріату від гніту імперіалістів усього світу. Він вважав, що пролетаріат країни, в якій відбулась революція, "експропріювавши капіталістів і організувавши соціалістичне виробництво, повстав би проти всього капіталістичного світу, залучаючи пригноблені класи інших країн, піднімаючи там повстання проти капіталістів, виступаючи при потребі навіть з воєнною силою проти експлуататорських класів і їх держав"3. Із цього логічно випливає, що інтернаціональний характер марксизму відійшов на задній план, поступаючись місцем ототожненню комуністичних ідей із тією чи іншою державою. Якщо у класичному марксизмі визначальна роль відводиться субнаціональним суб'єктам класам, то у ленінських теоріях диктатурі пролетаріату, тобто суверенній державі, національні

1 Ленин В. И. О лозунге Соединенньїх Штатов Европьк Воєнная програм-ма пролетарской революции. — М., 1983. — С. 5.

2 Там само. — С. 6.

3Там само.

інтереси якої неминуче б вступали у протиріччя із інтернаціональними інтересами пролетаріату. Власне цю обставину підкреслив І. Валлерстайн стверджуючи, що ленінізм "втратив свій радикалізм за рахунок двох основних елементів: постановки цілі побудови соціалізму в одній окремо взятій країні, що можна назвати процесом доганяючої індустріалізації; і прагненням до національної могутності та отримання переваг в рамках міждержавної системи"1.

Послідовники В. Леніна намагались вирішити цю проблему шляхом розвитку його ідеї про спрямованість пролетарської держави на здійснення світової революції. Постійну боротьбу пролетарської держави проти капіталістичного оточення "завдаванням ударів по його найслабших ланках" із застосуванням збройної сили, що "підштовхне" революції в інших країнах світу, Л. Троцький назвав "перманентною" революцією. Пролетарську державу доцільно розглядати як базис світової революції, а змістом її зовнішньої політики є "експорт" революції в інші країни світу. Населення, ресурси, господарство і збройні сили захоплених країн мають бути спрямовані на боротьбу з капіталістичним світом, на здійснення світової революції.

Радянський воєначальник і воєнний теоретик М. Тухачев-ський на початку 30-х років XX ст. обґрунтував необхідність ведення воєн проти окремих капіталістичних держав, їх окупацію та встановлення в них радянської влади потребою у розширенні базису світової революції.

У підсумку перемогла думка Й. Сталіна, який прямо ототожнив та підпорядкував світовий комуністичний рух цілям зовнішньої політики СРСР2.

Марксисти вважають, що з перемогою світової революції та побудовою всесвітнього "безкласового" комуністичного суспільства експлуатація однієї нації іншою неминуче ліквідується, як і всіляка можливість воєн. Подолання класових протиріч та відмирання держави призведе до загальної стабільності та миру. Побудова світового "безкласового" суспільства та ліквідація дер-

1 Валлерстайн И. После либерализма. — М., 2003. — С. 105.

2 Ідеться про діяльність Комуністичного Інтернаціоналу (Комінтерну), практику прямого фінансування та прихованого керівництва комуністичними партіями зарубіжних країн.

жав є переходом до комуністичної формації. Комунізм базується на відсутності приватної власності, що взагалі ліквідує будь-які матеріальні стимули для діяльності людини. Тобто напрошується висновок про те, що прогрес чи розвиток суспільства унеможливлюються, позаяк вони завжди базувались на особистій матеріальній зацікавленості людини. Намагаючись розв'язати цю дилему, марксисти стверджували, що в комуністичній формації має діяти і творити цілком інша людина, вихована на засадах нової ідеології.

Власне стосовно такого, суто ідеалістичного, трактування людини марксизмом М. Бердяєв писав: "Має відбутися, за словами Маркса та Енгельса, стрибок із царства необхідності в царство свободи. Історія різко зміниться і поділиться на дві частини — на минуле, детерміноване економікою, коли людина була рабом, і на майбутнє, яке почнеться з перемоги пролетаріату і визначатиметься активністю людини...

У системі марксизму поєднані елементи матеріалістичні, науково-детерміністичні, аморалістичні з ідеалістичними, моралістичними, релігійно-міфотворчими. К. Маркс створив справжній міф про пролетаріат. Місія пролетаріату є предметом віри. Марксизм не є лише наукою і політикою, він є також віра, релігія"1.

Ця очевидна метафізичність марксизму, як це не парадоксально, ріднить його навіть із націонал-соціалізмом. Як відомо, А. Гітлер також стверджував, що після побудови Третього Рейху та його перемоги у світовому масштабі всесвітня історія має завершитись, розвитку більше не буде, всюди запанує порядок. Творцем нового порядку, при якому буде відсутній розвиток та пануватиме порядок, має бути "арійська раса" панів, яку ще потрібно виховати на певних принципах.

Інший надзвичайно цікавий аспект ортодоксального марксизму підкреслює Е. Валлерстайн, який порівнюючи його з лібералізмом, приходить до висновку, що "ленінізм у ідеологічному плані прийнято вважати прямою протилежністю вільсо-ніанства. Однак, насправді він... став впровадженням у життя концепції Вільсона, програма якого для країн "третьго світу"

1 Бердяєв Н.А. Истоки и смьісл русского коммунизма. — М., 1990. — С. 83.

була просто перекладена Леніним на марксистський жаргон — її почали називати антиімперіалізмом і побудовою соціалізму"1.

У кінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. "радянські" теоретики дещо модифікували класичний марксизм-ленінізм, стверджуючи, що сучасні міжнародні відносини зводяться до мирного співіснування між капіталізмом та соціалізмом. Міжнародні системи в їхньому розумінні поєднували однотипні за політичним і соціальним ладом держави, що пов'язані спільними цілями та інтересами на світовій арені.

Загалом для класичного марксизму характерне визначення міжнародних відносин та зовнішньої політики як жорстко детермінованої функції суспільних економічних стосунків, а також уявлення про державу як про адміністративно-правовий апарат класового панування. Звідси випливають уявлення про зовнішньополітичні мотивації та ймовірні дії держав у міжнародному середовищі. Такі принципові категорії теорії міжнародних відносин, як міжнародні системи, міжнародне середовище та міжнародні відносини, трактуються як прояв розстановки класових сил у світовому масштабі.

Для класичного марксизму характерне певне абстрагування від держави та її самостійності в міжнародному середовищі. Марксисти схильні вважати головними дійовими особами в міжнародних відносинах світову буржуазію та міжнародний пролетаріат. Ці класи антагоністичні та інтернаціональні за своєю сутністю, оскільки їх принципові інтереси жодним чином не стосуються національно-державних. Держава є лише механізмом, за допомогою якого суспільні класи реалізують власні економічні інтереси. Міжнародні відносини мають вторинний характер, оскільки повністю визначаються внутрішніми суспільними відносинами.

Із 50-х років XX ст. починає зароджуватись неомарксизм, витоки якого пов'язують із Р. Пребишем, що тоді очолював Економічну Комісію ООН по Латинській Америці. Він та його співпрацівники доводили, що сучасний капіталізм не призводить до конвергенції національних економік, а поглиблює економічний розкол світу на бідні та багаті країни. Інтерпретуючи в но-

1 Валлерстайн И. После либерализма. — М., 2003. — С. 18.

вих умовах ідею М. Бухаріна, вони розглядали слаборозвинені країни світу як периферію світового господарства, повністю залежну від його центру. Ця теза опиралася на факт, що в структурі світової економіки країни периферії є експортерами сировини, тоді як високорозвинені країни центру — готової продукції. Згідно з поглядами неомарксистів, існуючі відмінності в економічному розвитку бідних і багатих країн можуть лише зростати, а домінування "Півночі" над "Півднем" — поглиблюватись. Сучасний неомарксизм не є єдиним науковим напрямом. Він складається з низки концепцій, які об'єднує ідея поділу світу на високорозвинений "центр" та економічно слабку і слабороз-винену "периферію". Звідси відсутність єдиної назви цієї теорії, яку ще іноді називають структуралізмом чи глобалізмом1. До неомарксизму традиційно відносять теоретичні концепції Е. Вал-лерстайна, С. Аміна, Р. Кокса, А. Франка, але надзвичайно близькі до них також погляди С. Стренджа, Д. Елкінса, Ф. Кордозо та багатьох інших учених. Основна відмінність їх ідей, порівняно з класичним марксизмом, полягає у трактуванні суб'єктності та джерел економічного домінування в міжнародних відносинах. Неомарксисти вважають, що в умовах кінця XX — початку XXI сторіч:

—капіталізм став глобальним явищем, оскільки він переріс традиційні рамки національних держав та перетворився у світову систему економічного і політичного панування;

— національна держава перестала бути самостійною у власній внутрішній та зовнішній політиці, підпавши під вплив міжнародних капіталістичних об'єднань — транснаціональних корпорацій;

—економічна система світу базується на експлуатації країн "третього світу" ТНК високорозвинених країн, а політична — на підтриманні такого становища за допомогою дипломатії та воєнної сили;

—відбувається маргіналізація внутрішніх суспільних відносин та їх узалежнення від тенденцій, що складаються у міжнародному середовищі.

1 Деякі автори відносять структуралізм до окремого наукового напряму міжнародної політекономії.

Один із головних представників неомарксизму Е. Валлер-стайн у сучасній міжнародній системі виділив три основні сегменти: Центр, Семіпериферію, Периферію (рис. 7.4):

 

Центр — група найрозвиненіших (економічно) та наймогут-ніших капіталістичних країн, які домінують у світовій економіці та політиці.

Семіпвриферія — група середньо або нерівномірно розвинених країн, які, незважаючи на відносно незалежне положення, перебувають під впливом Центру.

Периферія — економічно відсталі країни, які повністю залежать від Центру та перебувають під його опосередкованим контролем.

Усі сегменти утворюють єдину глобальну світову систему, в якій економіки країн Центру не можуть ефективно розвиватись у межах національних кордонів, а процвітання вони можуть досягнути лише у глобальній економічній системі. Політика держав Центру спрямована на відкритість національних економік та ліквідацію митних бар'єрів. Семіпериферійні та периферійні країни мають досить мало можливостей для самостійного розвитку, оскільки перебувають під тиском Центру. Система світового капіталізму полягає в експлуатації Периферії з боку Центру та у його активній економічній та політичній експансії щодо семіпериферійних країн (це йдеться, про колишні соціалістичні країни). У всіх сегментах системи роль держави занижується, що пояснюється впливом великих і могутніх суб-національних груп на політику урядів.

У світовій історії капіталізм є унікальною суспільною системою, побудованою на відкритості та експансивності, що визначило її глобальний характер. На думку Е. Валлерстайна, капіталізм ще не вичерпав можливостей свого розвитку, і його майбутнє пов'язане з подальшою глобалізацією, але йому загрожують антисистемні рухи найрізноманітнішого спрямування (наприклад, расизм, фундаменталізм чи націоналізм). У сучасному світі вступили у протиборство між собою дві тенденції діаметрально протилежного спрямування: глобалістична (системна) та контрглобалістична (антисистемна). Як наслідок, у сучасних міжнародних відносинах спостерігається фаза дезінтеграції, ознаками якої є численні локальні конфлікти. Е. Валлерстайн вважає, що "Найближчі 25—50 років будуть вирізнятись не стільки функціонуванням світового ринку, скільки діяльністю світових політичних та культурних структур. Найважливіше, що держави будуть постійно втрачати свою легітимність, і тому для них виявиться важко забезпечувати як мінімальну внутрішню безпеку, так і безпеку у міждержавних відносинах"1.

Ф. Кордозо сформулював свою "універсалістичну" модель світової системи, яка, незважаючи на її подібність до моделі Е. Валлерстайна, має дві суттєві відмінності. У цій моделі, крім економічних чинників, значну роль відіграють також політичні, суспільні та культурні. Ці чинники, на його думку, впливають

1 Валлерстайн И. После либерализма. — М., 2003. — С. 249.

на формування світової системи не менш істотно, ніж економічні. Ф. Кордозо погоджується з твердженням про менш ефективний розвиток країн Периферії, але вважає, що вони також отримують вигоду зі структури світової системи, оскільки вона визначає не лише обмеження, але й певні можливості.

Ще чіткішу позицію займає Р. Кокс, який у своїх працях розглядає роль ТНК у сучасній світовій політиці. Він дійшов висновку, що це власне вони визначально впливають на політику держав світу та міжнародних організацій. Він називає їх "новими героями функціональної теорії", вважаючи, що дослідження інтересів та цілей діяльності ТНК дає змогу зрозуміти сучасні процеси у світовій політиці. Р. Кокс вважає, що в сучасному світі відбувається процес поетапного переходу до нової системи міжнародних відносин. Тиск, який чинять ТНК на уряди розвинених країн світу, призводить до бурхливої глобалізації, яка натрапляє на опір антисистемних сил. Боротьбу, що відбувається між ними у глобальному масштабі, він називає терміном, свого часу запропонованим А. Грамші, — "позиційною війною".

Найбільш радикальну та цілком очевидно пов'язану з теоріями класичного марксизму концепцію запропонував С. Амін. На його думку, у сучасному світі глобалізація визначається п'ятьма монополіями, якими володіють високорозвинені країни. Це монополії на нові технології, фінанси, доступ до природних ресурсів, засобів комунікації та володіння ядерною зброєю. Вони дають змогу розвиненим державам зайняти провідні позиції у світовій системі та підпорядковувати собі й експлуатувати в інтересах своїх монополій країни Периферії. На противагу периферійні країни мають створити широкий "антисистемний фронт народних сил", який би діяв на основі ідеології прогресивного націоналізму. Його діяльність має призвести до утворення сильних регіональних утворень у Латинській Америці, Африці, Південно-Східній Азії тощо. Такі утворення призведуть до виникнення т. зв. антисистемного розриву й змусять центр світового капіталізму зважати на інтереси національних держав і широких народних мас. С. Амін вважає, що боротьба між системними та антисистемними силами є складним і багатоступеневим процесом, який у підсумку призведе до переходу від системи світового капіталізму до системи світового соціалізму.

Теоретики неомарксизму широко застосовують поняття "сві това економіка" та "світова система", які хоч і не є аналогічними, але логічно випливають одне з одного. Услід за К. Марксом основною вони вважають світову економіку, структура якої визначає світову систему. Неомарксисти надають принципового значення структурним обмеженням світової системи, вважаючи, що вони роблять слаборозвинені країни своєрідними заручниками світового порядку. В міжнародній системі діють механізми структурного домінування, які змушують держави чинити залежно від місця, яке вони посідають в ієрархії системи.

Неомарксизм не є точною копією марксизму, адаптованою до умов кінця XX — початку XXI ст. Основні розбіжності між теоретиками класичного марксизму та неомарксизму полягають у тому, що "представники неомарксизму не розглядають міжнародні відносини як "вторинні" чи "третинні", не згадують про "надбудовний" характер культури або інститутів"1. Це пояснюється тим, що прихильники неомарксистської теорії не розглядають суспільство крізь призму класової боротьби, експлуататорами вважають країни, добробут яких базується на капіталістичній глобальній економіці, що є способом новітнього пригноблення народів.

 

Цивілізаційні теорії

Починаючи з 60-х років XX ст., ще однією проблемою навколо якої точаться серйозні суперечки в суспільній науці, стала проблема цілісності світу. Як наслідок, виникла нова дискусія між прихильниками глобалізаційного та цивілізаційного підходів. У межах цієї дискусії відбувалось остаточне становлення цивілізаційної теорії, якій її опоненти — глобалісти — традиційно закидали локалізм і партикуляризм. Прихильники цивілізаційної теорії, навпаки, стверджували, що неврахування істотних відмінностей між людськими цивілізаціями призводить до

1 Цыганков П.А. Теория международньїх отношении. М., 2002. — С. 154.

примітивного та спотвореного розуміння світу. Водночас треба зауважити, що цивілізаційна теорія не є єдиною, а зміст її теоретичних концепцій залежить від розуміння їх авторами поняття цивілізація.

Це поняття увів у науковий обіг Мірабо, який ужив його в трактаті "Друг людини". Тоді це поняття означало щабель розвитку культури, стадію розвитку людського суспільства, протилежну дикунству та варварству. В європоцентричному світі XVIII—XIX ст. цивілізованими вважались власне європейці, як суспільство, що динамічно розвивалось, а взаємини між людьми базувались на раціональному мисленні особи (яка визнавалась найвищою цінністю) та доброчинності. Характеризуючи загальноприйняте у той час розуміння, А. Назаретян підкреслив, що "сто років тому майже всі, кому було знайоме поняття "людство", розуміли під ним виключно носіїв європейської культури"1. Суспільний прогрес відсталих народів узалежню-вався від запозичення цінностей передової європейської культури, яка виконувала цивілізаторську функцію планетарного масштабу. Загалом превалююче у науці розуміння поняття "цивілізація" зводить його до низки соціокультурних особливостей, якими характеризуються людські спільноти.

А. Тойнбі у праці "Дослідження історії", категорично заперечив ідею про єдність цивілізації. На його думку, найважливішим аргументом, що "сприяє цій хибній теорії, є та очевидна істина, що наша західна цивілізація накинула сіть своєї економічної системи мало не на цілий світ, і економічна уніфікація на західний взірець спричинила, на цій основі, і політичну уніфікацію, яка зайшла досить-таки далеко"2.

Реально світ складається з відносно великої кількості самодостатніх цивілізацій, між якими досить мало спільного. Спочатку А. Тойнбі виділяв 21 цивілізацію, але пізніше зменшив їх кількість до 13. Поруч із ними існує величезна кількість примітивних суспільств, які "живуть порівняно недовго, вони роз-

1 Назаретян А. П. Цивилизационньїе кризисьі в контексте Универсаль-ной теории. — М., 2001. — С. 21.

2Тойнбі А. Дослідження історії. — К., 1995. — Т. 1. — С. 47.

селяються на обмеженому географічному просторі й об'єднують не так багато людських створінь"1.

Кожна цивілізація розвивається самостійно та проходить при цьому стадії: виникнення, зростання, надламу та розкладу. Процеси розвитку цивілізацій не відбуваються паралельно, що є основною причиною нерівномірності світового розвитку та уза-лежнення і підкорення одних народів іншими.

Великі держави, які підпорядкували власному політичному пануванню весь географічний ареал цивілізації (наприклад, Римська імперія), є ознакою занепаду та початку її розкладу. Вони, на його думку, "є останніми витворами панівних меншин у занепалих суспільствах умирущих цивілізацій. Свідома мета цих меншин — зберегти себе шляхом підтримання піду-палої життєздатності суспільства"2. Ця мета ніколи не досягається, але великі держави, точніше їх інституції (політичні, економічні, духовні та інші), стають надбанням нових цивілізацій, які запозичують їх для власного розвитку.

У 1993 p., на сторінках журналу "Foreign Affairs" С. Хантинґ-тон опублікував статтю "Зіткнення цивілізацій", у якій виклав основні положення своєї теоретичної концепції, яка мала стати "більш застосовним і зручним знаряддям для інтерпретації подій на міжнародній арені, ніж інші парадигми"3. У 1994 р. він видав однойменну книжку, основною метою якої була досить докладна аргументація його наукової концепції. Стаття і книжка викликали численні дискусії та контроверсійні точки зору щодо його теорії.

На думку С. Хантинґтона, класична теорія міжнародних відносин (він має на увазі — державоцентризм) досить правильно та логічно пояснювала міжнародні відносини до кінця XX ст. Однак після руйнування біполярної міжнародної системи вона "не надається для розуміння відмінностей між глобальною політикою після холодної війни і перед нею. Ці відмінності, однак, існують, а в кожній історичній епосі держави інакше реалізують власні інтереси. У сучасному світі вони щораз частіше де-фініюють їх у цивілізаційних категоріях. Вони співпрацюють

1 Тойнбі А. Дослідження історії. — К., 1995. — Т. 1. — С. 47.

2 Там само. — Т. 2. — С. 19—20.

3 Huntington S. Zderzenie cywilizacji. — Warszawa, 2000. — S. 7.

і створюють союзи з державами з подібною культурою і частіше бувають у конфлікті з країнами з інших культурних кіл"1. Основна гіпотеза Хантинґтона полягає в тому, що в сучасних міжнародних відносинах стосунки конфлікту чи співпраці між державами визначаються культурною ідентичністю суспільства. Широкі маси населення, розчаровані в ідеології, повертаються до своїх фундаментальних основ, таких як релігія, мова, історія, суспільні цінності й традиції, інституції. Тобто вони намагаються відновити культурну окремішність, що вимагає виділення і навіть протиставлення іншим народам.

С. Хантинґтон рішуче стверджує: "Модернізація не тотожна до вестернізації і не призводить ні до виникнення універсальної цивілізації, ні до вестернізації незахідних суспільств"2. Єдиним наслідком намагання нав'язати універсалістські цінності іншим народам є зростання антизахідних настроїв та фундамен-талізму, що виражається у міжнародних конфліктах і розгортанні "хвилі" тероризму в країнах Заходу. Як і постмодерністи, С. Хантинґтон вважає, що не існує єдиного шляху розвитку, а західна суспільна модель прогресу — не є еталоном. В основі будь-якої цивілізації завжди лежать її духовні начала. Вони випливають із системи суспільних морально-етичних норм поведінки, що у релігії сформульовані у вигляді певних правил і табу. Такі норми відзначалися найбільш сталим впливом на розвиток культури (у тому числі і матеріальної) та поведінки людини, що відноситься до певної етнорелігійної спільноти.

Власне, використовуючи як критерії особливості розвитку духовної культури та релігії окремих людських спільнот, він виділив дев'ять великих цивілізацій, що складають собою людство: західну (атлантичну), православну (східнослов'янську), ісламську, китайську, індуїстську, латиноамериканську, африканську, японську, буддистську.

Найважливішими серед визначених цивілізацій у сучасному світі С. Хантинґтон вважає такі:

1. Західну (або атлантичну), що спирається на цінності європейської культури, представлені також у масовій американській

1 Huntington S. Zderzenie cywilizacji. — Warszawa, 2000. — S. 7. a Там само. — S. 14.

культурі, а її морально-етичні принципи ґрунтуються на християнстві.

2. Ісламську, притаманну, передусім, арабським, але також й іншим мусульманським країнам, які спираються на культуру Сходу та ісламський фундаменталізм.

3. Китайську, що базується на традиційних цінностях конфуціанства, яке розуміють не лише як релігію, але й як філософське вчення.

4. Східнослов'янську, побудовану на православ'ї та російській культурі (рис. 7.5).

 

С. Хантинґтон бачить зміст сучасних міжнародних відносин у боротьбі та суперництві між цими цивілізаціями, а майбутнє — у зіткненні між атлантичною цивілізацією, з одного боку, та ісламською й китайською — з іншого. Він досить песимістично оцінює перспективи західноєвропейської цивілізації, оскільки, незважаючи на те, що США та країни Західної Європи сьогодні продовжують домінувати, тим не менше "їх участь у світовій політичній, економічній та воєнній могутності знижується порівняно з іншими цивілізаціями"1.

У XXI ст., на його думку, міжнародна система складатиметься з найрозвиненіших держав, навколо яких групуватимуться інші держави, що належать до одного типу цивілізації. Він стверджує, що нові лінії розподілу географічного простору між світовими цивілізаціями у XXI ст. стануть зонами надзвичайно гострих і кривавих конфліктів, які відбуватимуться на периферії відносно замкнених і ворожих одна одній цивілізаційних підсистем.

Ідея, що пов'язує міжнародні відносини з культурними просторами, досить цікава, хоча її можна критикувати за надмірне узагальнення таких цивілізацій, ігнорування значної різниці у рівнях розвитку та інтересах країн і народів навіть у межах однієї морально-етичної системи цінностей тощо.

Теоретичні концепції А. Тойнбі та С. Хантинґтона, зрештою, не є вичерпними стосовно цивілізаційного підходу в теорії

1 Huntington S. Zderzenie cywilizacji. — Warszawa, 2000. — S. 107.

міжнародних відносин. Ціла низка теорій ґрунтується на відмінному від традиційного розумінні поняття "цивілізація". Зокрема, Д. Уілкінсон вважає його тотожним соціальній основі суспільства. У його працях цивілізація трактується як соціальна система держави, а її центрами є великі міста. Вплив міського середовища певними концентричними колами розходиться по території країни і є сильнішим поруч із великими містами. Взаємодія між цивілізаціями, на його думку, забезпечується системою соціально-політичних зв'язків великих міст, які є найважливішими чинниками у міжнародних відносинах.

Інший американський політолог В. Каволіс вважав, що поняття цивілізації взагалі варто виносити за межі її соціокультур-ної основи. Цивілізація, у його розумінні, є певною спільнотою людей, яка може ідентифікуватись чи самореалізуватись лише в системі комунікаційних зв'язків. Необхідною умовою існування і розвитку людської цивілізації В. Каволіс назвав засвоєння нею "загальних" універсалій, тобто системи суспільних цінностей (наприклад, прав людини), завдяки яким спільнота може брати участь у світових взаємодіях.

Е. Тоффлер бачить основу цивілізацій не у сфері культури, а в економічному типі суспільства. У працях, найважливішими серед яких є "Шок майбутнього", "Доповідь про екоспазм", "Метаморфози влади" і "Третя хвиля", він обґрунтовує концепцію переходу людства до нового економічного типу — "надіндустрі-альної", чи "інформаційної", цивілізації.

Е. Тоффлер вважає, що в історії людства послідовно відбулося три економічні революції: аграрна, промислова та інформаційна, кожна з яких передувала виникненню нового суспільства.

Промислова революція здійснила небачений переворот у суспільному житті та призвела до створення індустріальної цивілізації, її економічною базою стала ринкова економіка, яка визначила політичну та культурну структуру суспільства. На його думку, "систематично поєднуючи між собою мільярди людей, ринок створив світ, у якому ніхто не міг незалежно контролювати свою долю — ні індивід, ні держава, ні культура. Він приніс із собою віру, що інтеграція в ринок — це "прогрес", тоді як самодостатність — це "відсталість". Він розповсюдив вульгарний

матеріалізм та віру, що економіка та економічна мотивація є головними силами в людському житті. Він стимулював погляд на життя як на послідовність договірних операцій і на суспільство як на щось, пов'язане "шлюбним контрактом", або "суспільним контрактом"1.

Держави промислової цивілізації характеризувались постійною експансивністю, оскільки їх економіка не могла існувати без зовнішніх ринків сировини і збуту. її логічним виразом стало створення системи імперіалізму, що базувалась на експлуатації колоній. Економічний зміст імперіалізму полягав у тому, що він "висмоктував сировину... переробляв її й дуже часто ввозив виготовлені з неї товари назад у колонії з величезним прибутком"2. Крах колоніальних імперій у 50—60-х роках XX ст. зробив інформаційну революцію неминучою, оскільки економічна основа індустріального суспільства була безповоротно зруйнована.

Інформаційна революція, що розпочалась у 70-х роках XX ст. (її свого часу ще називали науково-технічною революцією (НТР)), триває і досі. Е. Тоффлер вважає, що їй притаманні демасифі-кація суспільного виробництва, різке зростання значення невиробничого сектору (насамперед, науки та сфери обслуговування). Але найважливішим наслідком цих процесів стане створення нового економічного базису суспільства, яким буде поява виробника-споживача. Йдеться про те, що все менше часу та суспільної енергії затрачається на виробництво товарів масового вжитку і щораз більше їх виробляється для власного споживання. Результатом цього є суперечливі світові економічні процеси, які, з одного боку, визначаються подальшою глобалізацією, але з іншого — формуванням економічно самодостатніх суспільств.

Унаслідок створення нового економічного базису з'являється принципово інше суспільство — нова інформаційна цивілізація. На відміну від попередньої, що створювалась потужними торговими та фінансовими потоками, нова цивілізація формується завдяки глобальним інформаційним мережам, у яких

1 Тоффлер Е. Третя хвиля. — К., 2000. — С. 255.

2 Там само. — С. 81—82.

кожен споживач може користуватись інформацією, потрібною лише йому. Сила нової цивілізації полягатиме у володінні знанням та вмінні його адекватно застосовувати. Ці зміни неминуче відобразяться в усіх сферах життя людини, за відносно короткий час трансформуючи усталені стереотипи і звичні суспільні інституції. Інформаційна цивілізація, "кидаючи виклик старій, знизить роль національних держав і дасть поштовх розвиткові напівавтономних економік у постімперіалістичному світі"1.

Е. Тоффлер стверджує, що через факт нерівномірного розвитку країн світу різні типи цивілізацій змушені співіснувати між собою. Більш прогресивні цивілізації потребують простору і витісняють відсталіші. Зокрема, сільськогосподарські цивілізації витіснили кочові, індустріальні — сільськогосподарські. Виникнення нової цивілізації, за твердженням Е. Тоффлера, супроводжуватиметься внутрішньою "суперборотьбою", де прихильники нової цивілізації виступатимуть під гаслами: демасифікації, транснаціоналізму, екологізації та фундаментальних перетворень політичної влади. На його думку, в найближчі десятиріччя людство стане свідком і учасником "титанічної боротьби за владу між прихильниками глобальної та національної концепцій економіки, битви за інститути регулювання на світовому ринку капіталу. Ця боротьба відобразить протиріччя між помираючим індустріальним порядком і новою глобальною системою створення матеріальних цінностей"2.

Цивілізаційні теорії досить різноманітні, але спільною рисою для них є те, що, на відміну від концепцій класичної школи, вони намагаються пояснювати міжнародні відносини через розуміння фундаментальних основ існування і розвитку людського суспільства. Ця ідея досить продуктивна, хоч її прихильникам можна закинути надмірне узагальнення людських спільнот та ігнорування значних відмінностей між країнами і народами, які спостерігаються навіть у межах однотипних суспільств.

1 Тоффлер Е. Третя хвиля. - К., 2000. — С. 255.

2 Тоффлер 9. Метаморфози власти. — М., 2001. — С. 85.

 

 

Резюме

Починаючи з найдавніших часів існування людства, наука намагалась логічно пояснити та зрозуміти міжнародні відносини. Ці дослідження випливали з реальної потреби зрозуміти причини війни і миру, пояснити стан взаємовідносин між державами та народами.

До початку XX ст. дослідження міжнародних відносин зосереджувались у межах таких суспільних наук як філософія, історія, географія, соціологія, правова та економічна науки. Представники зробили неоціненний внесок у розуміння міжнародних відносин, а науковий доробок став фундаментом нової науки, що безпосередньо спеціалізувалась на їх вивченні.

Теорія міжнародних відносин виникла після Першої світової війни, коли з усією очевидністю постало питання про необхідність розуміння явищ і процесів, характерних для міжнародного життя. У 20—60-х роках XX ст. формувались основи теорій ідеалізму та політичного реалізму. В їх межах були акумульовані та поєднані найкращі теоретичні концепції, розроблені в суспільній науці впродовж століть людської історії. Теорії класичної школи базувались на врахуванні історичного досвіду, визначенні певного ідеалу та логічності аргументації.

У кінці 60-х років XX ст. класична школа теорії міжнародних відносин зазнала гострої критики з боку молодих учених, які вважали її теорії бездоказовими та неаргументованими. Вони започаткували т. зв. біхевіористичну революцію, спрямовану на корінний перегляд фундаментальних основ науки. На їхню думку, сучасна суспільна наука має спиратись на точні, емпіричні дослідження, які давали б змогу формулювати однозначні висновки. Модернізм об'єднав групу теорій, які намагались на основі нової (частково математичної) методології створити абстрактно-логічні моделі, завдяки яким пояснення окремих явищ та процесів міжнародних відносин могло б бути зрозуміле та доказове.

Однак двадцять років наукових пошуків, незважаючи на формулювання цілої низки досить оригінальних теоретичних концепцій, не дали бажаного результату. Теорії модерністів,

переважно, виявились близькими за змістом і формою до теорій класичної школи, позаяк включали значну кількість суто якісних положень. Глибоке розчарування багатьох учених спричинилось до виникнення постмодерністських теорій, представники яких намагаються знайти альтернативні способи пояснення міжнародних відносин.

Водночас теорії класичної школи в останні десятиріччя виявляють тенденцію до злиття на основі спільності основних принципів: суб'єктивізму та нормативності. Щораз частіше йдеться про формування нової теорії — раціоналізму, яка ґрунтується на концепціях класичної школи та намагається використати найкращі досягнення інших теорій.

Теорія міжнародних відносин перебуває на досить складному етапі свого розвитку, для якого характерні значні сумніви та гострі наукові дискусії щодо майбутнього. Вони повинні стати рушійною силою подальшого розвитку науки та виникнення якісно нових теорій міжнародних відносин, потреба в яких є очевидною.

Контрольні завдання

1. Поясніть зміст розбіжностей у поглядах щодо міжнародних відносин.

2. Охарактеризуйте основні принципи класичної школи теорії міжнародних відносин.

3. Порівняйте теоретичні концепції Е. Канта та Н. Макіа-веллі. Поясніть їх вплив на формування теорій ідеалізму та реалізму.

4. Сформулюйте основні положення ідеалістичної парадигми.

5. Сформулюйте основні положення парадигми політично го реалізму.

6. Поясніть схожість принципів класичної школи теорії міжнародних відносин.

7. Порівняйте ідеалістичні та неоліберальні теорії міжнародних відносин.

8. Порівняйте теорії політичного реалізму та неореалізму.

9. Назвіть основні причини модерністської критики теорій класичної школи. Поясніть вимогу формулювання емпіричної теорії міжнародних відносин.

10. Охарактеризуйте основні принципи теорій біхевіоризму (модернізму).

11. Поясніть специфіку детермінізму та його теоретичних концепцій.

12. Назвіть основні відмінності цивілізаційних теорій від концепцій класичної школи теорії міжнародних відносин.