1. Десталінізація та демократизація суспільного життя в Україні.
2. Входження Кримської області до складу України.
3. Розвиток економіки України.
4. Демократизація культурно-духовного життя.
5. Зародження дисидентського руху.
Після смерті Сталіна наступила нова доба в радянській історії, пов'язана з десятирічним правлінням М.С.Хрущова. Ці часи називають "відлигою", тобто потеплінням в суспільному житті, де на зміну терору і страху прийшла деяка лібералізація.
Найважливішою справою М.С.Хрущова було викриття злодіянь Сталіна. Подією на шляху оновлення суспільства став XX з'їзд КПРС 1956 р., з трибуни якого Хрущов виголосив доповідь, в якій політика Сталіна кваліфікувалась, як хибна і злочинна.
Оголошена боротьба з культом особи потягла за собою перегляд політичної спадщини. Ліквідовувались концтабори, почалася реабілітація невинно засуджених. Мільйони ув'язнених, в тому числі українців, отримали амністію і дозвіл повернутися додому. В той же час Кремль дав ясно зрозуміти, що боротьба з українським націоналізмом буде продовжуватись. В 1956 р. відбувся ряд процесів над оунівцями, суди закінчились смертними вироками. М.Хрущов продовжував дотримуватися такої основної засади радянської національної політики, як русифікація. Реформа освіти 1953 р. передбачала право батьків вибирати мову навчання своїх дітей, що на практиці означало: можна вчитись в Україні і не вивчати української мови.
За М.С.Хрущова була започаткована нова традиція — призначати першими секретарями ЦК КПУ українців (в 1953-1957 рр. цей пост обіймав О.І.Кириченко, в 1957-1963 рр. — М.В.Підгорний, в 1963-1972 рр. - ЇЇ.Ю.Шелест), хоча вони як "справжні інтернаціоналісти" нічим не виявляли прихильність до своєї нації. В той же час в Радянському Союзі українській республіці була запропонована роль молодшого партнера Росії.
В 1954 р. з великим розмахом відзначили 300-річчя входження України до складу Росії. Цей акт відтепер став називатися "возз'єднанням". Під час святкувань було видано унікальний документ — постанову Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області РРСФР до складу УРСР.
Водночас, йдучи назустріч вимогам української культурної еліти, Кремль дав дозвіл на видання україномовних журналів з природничих і суспільних наук, а також на розширення меж творчого самовираження письменників. Подією особливого історичного значення стала поява нового багатообіцяючого покоління діячів культури "шестидесятників".
Сам Хрущов залишався типовим представником адміністративно - командної системи, від канонів якої він не наважувався відійти. В недоторканості зберігалося багато рис тоталітарного режиму. Абсолютна монополія на політичну владу продовжувала залишатись в руках комуністичної партії. Зберігався контроль над суспільством з боку органів держбезпеки. Діяла цензура. Деклароване народовладдя не супроводжувалось справді демократичними перетвореннями. Але головне було зроблено: засудження культу особи і масових репресій сколихнуло суспільство і поклало початок процесу розкладу тоталітарної політичної системи.
2.Після того, як 10 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони прийняв рішення про виселення кримських татар у східні райони Кримська АСРР була перетворена на Кримську область. Але для відбудови економіки Кримська область не мала ні матеріальних ні людських ресурсів. Щоб поліпшити демографічну ситуацію, до Криму спішно направляли переселенців переважно з Російської федерації. Проте незвичні умови життя і праці, посуха 1946 р. і неврожай 1947 р. призвели до того,що переселенці стали масово залишати Крим. Величезну роль в розвитку сільського господарства Криму відігравало зрошувальне землеробство. Укрводбуд розпочав будівництво Сімферопольського та Старокримського водосховищ. Тоді ж почалося проектування будівництва головної водної артерії Криму – Північнокримського каналу, який живиться водами Дніпра. Добувна промисловість півострова тісно пов’язувалася з Україною. З України Крим одержував хліб та інші продукти харчування.
Отже, в перші повоєнні роки економіка півострова стала ще більше залежати від України. Розуміючи, що уряд РРФСР не спроможний надати необхідної допомоги для виведення області з кризового стану, населення і місцеві органи влади дедалі частіше стали висловлюватися за приєднання до України, вбачаючи в цьому можливість поліпшити становище на півострові. Отже питання про передачу Криму було спочатку порушено не у вищому політичному органі, а на місцевому рівні.
Після детального вивчення Рада Міністрів РРФСР дійшла висновку про доцільність передачі Кримської області до складу України.
26 квітня 1954 р. Верховною Радою СРСР було прийнято закон «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР.
Отже передача відбулася не тільки за обопільною згодою, а й з ініціативи самої Російської Федерації. Крім того в жодному документі нема й згадки про дарунок з нагоди 300 - річчя возз’єднання України з Росією.
3. В 40-вих роках у світі розпочалася науково-технічна революція, що супроводжувалася впровадженням у виробництво нової техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією та автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям промисловості. Традиційні галузі індустрії – класична металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування вже не визначали рівень економічної могутності держави. Тому на перший план вийшли питання модернізації, структурної перебудови
промисловості УРСР.
Та впровадження досягнень НТР вступило в суперечність з існуючою централізованою системою управління народним господарством, котра гальмувала цей процес.
Реорганізація управління промисловістю та утворення раднаргоспів спочатку сприяли пожвавленню економічного життя. Це була одна з небагатьох раціональних реорганізацій хрущовського часу, що відповідала інтересам України. В цей час прибутки накопичувались на рахунках підприємств і раднаргоспів, а не йшли в центральні відомства для подальшого перерозподілу. В результаті заводи і фабрики здобули більше можливостей для придбання найновішого устаткування, раціонального використання місцевих ресурсів.
Система раднаргоспів хоча й була недосконалою, дала низку позитивних наслідків. Підприємства почали працювати в інтересах тих територій, де були розташовані, між ними налагоджувалися взаємовигідні зв’язки.
Правління Хрущова стало найдинамічнішим періодом розвитку промисловості Україні. Радянський Союз у ці роки добився видатних успіхів в освоєнні космосу, першим запустивши у 1957 р. супутник і вивівши на орбіту Землі у1961 р. першого космонавта. Велику роль у забезпеченні цих успіхів відіграла Україна, зокрема її машинобудування та приладобудування.
Прагнучи йти в ногу з вимогами НТР, радянське керівництво все більше уваги приділяло розвитку машинобудування і приладобудування. У цей час у республіці з’явилася нова галузь промисловості – легкове автомобілебудування. Розпочався випуск найбільших у світі суховантажних суден та риболовецьких траулерів у Миколаєві. З 1960 р. розпочато виробництво реактивних лайнерів Ту-124. Було модернізовано значну частину технічного обладнання, що забезпечило істотне зростання продуктивності праці.
Проте як і раніше в Україні найрозвинутішими галузями промисловості були чорна металургія, вуглевидобування та електроенергетика. На їх розвиток за старою звичкою звертало особливу увагу державне керівництво. На Дніпрі будувалися Кременчуцька, Дніпродзержинська, Київська гідроелектростанції. Нарощувалося виробництво чорних металів.
Саме на шляхах нарощування традиційних галузей промисловості керівництво СРСР сподівалося «наздогнати й перегнати» капіталізм. Але то був хибний курс. НТР потребували цілком нових технологій.
В 1962 – 1964 рр. розвиток промисловості сповільнився. Стали проявлятися деякі негативні тенденції в економіці пов’язані з діяльністю раднаргоспів, зокрема послаблення господарських зв’язків між підприємствами різних регіонів, що зменшувало можливості здійснення єдиної технічної політики. Життя вимагало впровадження господарського розрахунку, значного розширення сфери дії товарно-грошових відносин, самостійності підприємств, утвердження економічного суверенітету республіки. Та союзні відомства, центр на це не пішли бо вбачали у подібному розвиткові подій загрозу своїй необмеженій владі, замах на імперську природу СРСР.
Колективізація, а потім війна завдали непоправної шкоди сільському господарству Україна. До середини 50-х рр. воно ніяк не могло вийти з кризи. Обсяг його продукції зростає надзвичайно повільно. Покрашення ситуації на селі стало основною метою реформ М.С.Хрущова.
Україна весь час була житницею Радянського Союзу. Але Хрущов несподівано вирішив створити нову базу на Сході, почавши в 1954 р. підняття цілини в Казахстані й Сибіру. Туди з України перекидалися тисячі тракторів і досвідчених працівників. Цей проект вичерпав і без того скромні ресурси й послабив сільське господарство республіки.
Цілина не дала очікуваного збільшення продукції, тоді як в Україні, дякуючи інтенсифікації праці, спостерігалося піднесення виробництва (валовий збір зерна зріс на 20%, виробництво м'яса і молока — у 2-3 рази), Переоцінивши ці здобутки, партійне керівництво України (Перший секрет М.В.Підгорний) запланувало нереальні темпи зростання виробництва, взявши зобов'язання в найкоротші строки "перегнати Америку". Ставка, як і раніше, робилась на адміністративно-командні методи.
Почалася низка реформ, більшість яких носила характер експериментів і була просто безглузда. р. були ліквідовані МТС, а техніка продана колгоспам. Придбання і експлуатація техніки розорили колгоспи. Труднощів додали нескінченні укрупнення і розукрупнення колгоспів, перетворення їх з радгоспи, ліквідація "неперспективних" сіл, намагання скасувати споконвічні сівозміни, перехід до вирощування не величезних площах кукурудзи, механічне запровадження західних технологій, що не могли дати ефекту в умовах колгоспної системи тощо. Невдоволення колгоспників викликали спроби обмежити їхнє присадибне господарство і усуспільнення приватної худоби. Реформи супроводжувались безкінечними компаніями по "зміцненню і перестановці" кадрів, пропагандистською тріскотнею.
Результатом вольових і некомпетентних рішень був дальший занепад колгоспної економіки. Далися взнаки також неврожаї 1960, 1963 рр. Замість запланованих 70% обсяг валової сільськогосподарської продукції на 1965 р. зріс на 11%. Виникли труднощі з постачанням хліба. Почали його закупки за кордоном, країна потрапила з залежність від хлібного імпорту.
Крім невдач, в перебудові сільського господарства були й досягнення. Матеріально – технічна база колгоспів дещо змінилась, був заведений госпрозрахунок, колгоспам було надано деяку господарську самостійність (право вільно виробляти і реалізувати продукцію, не передбачену планом або вироблену понад план), на селі дозволено було розвивати свою власну кооперативну промисловість. Змінилося ставлення до колгоспників — вони одержали паспорти і можливість самостійно вибирати місце проживання й праці. На роботу в колгоспи перейшли тисячі інженерів, техніків, механізаторів. Колгоспникам була збільшена заробітна плата.
4. «Хрущовська відлига» створила умови для певного прогресу української культури. Народу були повернуті десятки забутих імен, твори багатьох репресованих письменників, художників учених Однак обмеженість як М. Хрущова, так і його оточення негативно позначилась на становищі освіти, науки, літератури і мистецтва. Під інтернаціоналістськими гаслами продовжувалась русифікація України. І якщо сам Хрущов ставився до проблем розвитку української культури дуже поблажливо, то партійно-державне керівництво України процес русифікації зробило державною політикою.
Реформування освіти мало подолати відірваність від життя шкіл та вузів. В основі реформи лежав принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Але матеріально-технічна база шкіл,вчительські кадри були неспроможні реалізувати нові завдання професійної підготовки учнів.
Друга половина 50-х – перша половина 60-х років найдинамічніше доба в історії української науки.
У 1957 р. у складі АН УРСР з’явився Обчислювальний центр, який очолив молодий В. Глушков. Почала розвиватися кібернетика.
Фізико-технічний інститут у Харкові проводив дослідження в галузі ядерної енергетики, якими керував І. Курчатов.
Наприкінці 50-х Інститут електрозварювання імені Є. Патона перетворився на потужний науково-технічний комплекс.
Загальна лібералізація сприяла розвитку гуманітарних наук. Дослідники вперше отримали доступ до архівних матеріалів радянської доби. З 1957р. почали видаватися журнали гуманітарного профілю – «Український історичний журнал», «Народна творчість та етнографія» та ін..
Процес десталінізації суспільства викликав істотне пожвавлення національно-культурного життя. Письменники та поети намагалися розірвати сталінські ідеологічні пута і повернулися до осмислення і відображення загальнолюдських цінностей та ідеалів, до реальної людини з її багатогранними інтересами та запитами. Саме у цей час починається новітнє українське відродження. У літературу і мистецтво приходить блискуче, талановите покоління «шістдесятників» – І,Драч, Л,Костенко, Д,Павличко, В.Симоненко, В.Стус.
Непослідовна політика десталінізації не поліпшила відносин держави з церквою, хоча церква істотно допомогла владі у здобутті перемоги над фашизмом. В Україні протягом 1957 – 1964 рр. було закрито 64% православних храмів.
Отже хрущовська «відлига» створила передумови для розвитку української культури, проте її короткочасність та непослідовність не дали змоги радикально поліпшити ситуацію. Суперечливість ситуації полягала втому, що демократичні прориви в окремих сферах культури блокувалися збереженням сталінізму на інших. З одного боку це невдалі спроби реформування освіти, русифікація, адміністративне утвердження атеїзму, а з іншого певне ослаблення цензури, припинився терор і масові репресії, з’явилося нове покоління діячів української культури.
5.. Критика культу особи Сталіна сприяла початку боротьби з тоталітаризмом у політичні сфері. Як наслідок, став розвиватися дисидентський рух — тобто рух незгодних. Дисиденти виступали проти порушень законних прав людини, добивалися національних прав і релігійної свободи.
З 1959 р, молодий юрист Левко Лук’яненко зробив спробу організувати Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), яка б поставила метою конституційний вихід України зі складу СРСР і перетворення її на незалежну державу. В 1961 р. Л.Лук’яненка і його однодумців заарештували й судили.
В першій половині 60-х рр. осередок українських дисидентів складали "шестидесятники" — представники творчої інтелігенції, а також: інших суспільних верств, які виявляли критичне ставлення до радянської дійсності, влаштовуючи час від часу поодинокі виступи і акції протесту. Загальна кількість учасників дисидентського руху тоді не перевищувала 1 тис. чоловік.
В 1963 р. у Київському університеті була проведена офіційна конференція з питань культури та мови, яка перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Тоді ж студенти та інтелігенція стали використовувати шевченківські дні для критики культурної політики в Україні. Обурення громадськості викликала підозріла пожежа 1964 р., що знищила безцінний фонд українських рукописів бібліотеки Академії Наук УРСР. На шлях відкритої боротьби з режимом виступили Ю.Литвин, О.Тихий, А.Горська (усі вони пізніше трагічно загинули).
З розвитком дисидентського руху в Україні з'явилася позацензурна друкована продукція, так званий "самвидав" — переписані від руки чи на друкарській машинці поетичні твори, суспільно-політичні й філософські розвідки, повідомлення про репресії тощо.
19. Україна у період стабілізації радянської системи та загострення її соціально-економічної та політичної кризи (1965-1985 рр.)
1. Політико-ідеологічна криза системи.
2. Діяльність в Україні П. Шелеста і В. Щербицького.
3. Реформи в промисловості і сільському господарстві.
4. Матеріальний та культурний рівень населення.
5. Загострення екологічної кризи.
6. Розвиток освіти та науки.
7. Наростання дисидентського руху.
Після усунення М. Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається одним словом – «стабілізація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. До влади прийшли політичні сили, які боялися лібералізації радянського суспільства і найменшого обмеження всевладдя партійної номенклатури
В 70 -80 – роки зазнала краху ідея побудови комунізму, що привело до зневіри і деморалізації значної частини правлячої верхівки, яка сама не знала куди рухатись.
Українська РСР продовжувала залишатись складовою частиною СРСР, хоча за Конституцією вона проголошувалася суверенною радянською соціалістичною державою, яка добровільно увійшла до складу СРСР і могла з нього вільно вийти. Але фактично людям навіть забороняли думати про незалежність. Всевладдя союзних відомств продовжувало зростати.
Формально влада в Українській РСР належала радам народних депутатів, а фактично - перебувала в руках Комуністичної партії, яка була повністю підконтрольна Кремлю. Навіть несміливі спроби П. Шелеста – першого секретаря ЦК КПУ стримати русифікацію зустріли рішучий опір центру.
Економіка розвивалась екстенсивно за рахунок залучення нових ресурсів,на які був багатий Радянський Союз. Погіршувалися економічні показники, конкурентоспроможність вітчизняних товарів падала.
Союзні відомства монопольно використовували багатства і трудові ресурси України. Тут сформувався потужний військово-промисловий комплекс, який мав необмежений політичний вплив і підпорядковував своїм інтересам усі цивільні структури. В Україні посилено розвиваються галузі пов’язані ВПК: гірничодобувна, металургійна, хімічна промисловість і важке машинобудування. Нерідко промислові гіганти споруджувалися за старими проектами і технологіями, що призводило до забруднення довкілля. Наростали екологічні проблеми. Було також споруджено 8 атомних електростанцій для експорту електроенергії за кордон.
Колгоспно-радгоспна система продемонструвала повну неефективність. Аграрний сектор поглинав величезні матеріальні ресурси, а його продуктивність знижувалася. Значну частину зерна закупляли за кордоном. В той же час 2% кращих ґрунтів було затоплено штучними морями,ще 6% придатних земель опинилися в критичному стані через ерозію.
Починаючи з 1966 р. на всіх партійних з’їздах завдання підвищення життєвого рівня населення декларувалося як одне з основних завдань партії і держави. Деякі позитивні зміни відбулися, хоча їх масштаби явно поступалися обіцяним. Відносно виросла купівельна спроможність населення, але основні показники, що мали гарантувати підвищення життєвого рівня населення не виконувалися. Все більше товарів повсякденного попиту, особливо якісних потрапило до розряду дефіцитних. Довгі черги за цими товарами були характерною рисою побуту радянських людей у 70 – 80 роки. Наскільки низьким був добробут у цей час свідчить той факт, що за рівнем життя Україна на початку 80-х років перебувала серед держав, що посідали 50 – 60 місця у світі.
Медичне обслуговування населення хоча й поліпшилося, все ж тут були численні проблеми. У розрахунку на кожні 10 тис. жителів Україна мала лікарів більше ніж у розвинутих країнах світу. Однак оснащеність установ охорони здоров’я і якість медичного обслуговування залишались надзвичайно низькими. В той час коли рівень смертності у переважній більшості розвинутих західних країн знижувався, у Радянському Союзі зростав. В Україні уже наприкінці 70-х р. в деяких місцевостях рівень смертності перевищував народжуваність.
Деформації в соціальній сфері посилювались несправедливим характером розподілу суспільних благ. В обстановці всевладдя і безконтрольності номенклатурні верхи утворили власну, закриту систему постачання продовольства і промислових товарів. Для «вищих інстанцій» зводилося краще житло, для них будувалися «спец лікарні, спец санаторії», доступ до екологічно чистих продуктів за низькими цінами. Керівництво Комуністичної партії, держави, котре постійно твердило про свої наміри побудувати справедливе безкласове суспільство, насправді створило з вигодою для себе суспільство витонченої соціальної нерівності.
2. Ключове місце в ієрархії влади України займала посада першого секретаря ЦК Компартії республіки. З 1963 р. цю посаду займав П. Ю. Шелест. Він зовні демонстрував свою згоду з централізаторською політикою Москви, але проявляв твердість у відстоюванні інтересів України. Це стосувалося інвестицій в її економіку, мовної та культурної сфери. П. Шелест після приходу до влади Л. Брежнєва прагнув зберегти хоча б деяку автономію, яка утвердилася в часи хрущовських реформ.
Усе це, звичайно викликало незадоволення П. Шелестом з боку московського керівництва. Тому в 1972 р. П. Шелеста усунули з поста першого секретаря ЦК КПУ, обравши на цю посаду В. Щербицького.
Прихід до влади В. Щербицького пов’язувався з «помилками» попереднього керівництва у питаннях «інтернаціонального виховання» та «примиренського ставлення до проявів націоналізму».
Нова політика російщення та вірнопідданого виконання вказівок центру набувала різних форм – від повного управління українськими підприємствами з Москви до скорочення сфери вживання української мови. Так В. Щербицький в офіційних виступах говорив тільки російською.
Добираючи кадри В. Щербицький керувався найнадійнішим в партійних колах критерієм: особистою відданістю. Вищим орієнтиром для нього були інтереси партійного керівництва СРСР. звичайно як перший секретар КПУ В. Щербицький виявляв енергію, наполегливість у питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку. Проте йому і його оточенню бракувало критичного ставлення до прорахунків у політиці центру.
3. Прихід до влади в 1964 р. "неосталіністів" на чолі з Л.І.Брежнєвим призвів до згортання реформи, що їх здійснювала в час "відлиги" команда М.С.Хрущова. Однак складна ситуація у народному господарстві змусила керівництво країни шукати нові шляхи піднесення економіки.
З середини 60-х рр. проводилась економічна реформа з метою запровадження ефективної системи управління сучасним виробництвом. Реформа здійснювалась під керівництвом голови Ради Міністрів СРСР О.М.Косигіна, який в свою чергу опирався на розробки прогресивних вчених - економістів. В І966 р. були запроваджені економічні методи управління промисловістю, розширені права підприємств, вводився господарський розрахунок. Реформа мала усунути надмірну централізацію, надати більшої ініціативи місцевому керівництву, починаючи від директора промислового підприємства. В Україні поміркованим прихильником колегіальної реформи був тодішній перший секретар ЦК КП/б/У П.Ю.Шелест.
Промисловість СРСР і України, зокрема, зробила в час реформи певні позитивні зрушення, що дало змогу у роки восьмої п'ятирічки досягти досить високих темпів розвитку економіки. Завдяки співдружності вчених, інженерно-технічних працівників, робітників за п’ятирічку промисловість республіки освоїла виробництво 440 зразків нової техніки і матеріалів відмовившись від застарілої техніки. Завершилася електрифікація сіл України. Основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 раза, а національний доход – більше ніж на 30%.
Але консервативна партійна номенклатура всіляко протидіяла спробам порушити основи командно-адміністративної системи.
Поступово реформа О.І.Косигіна була згорнута. У 1972 р відбулася заміна в керівництві Україною: замість П.Ю.Шелеста першим секретарем ЦК КПУ став В.В.Щербицький. Вольові методи управління економікою посилились, країна продовжувала йти екстенсивним, шляхом розвитку. Як наслідок, приріст промислової продукції знижувався. Якщо за 1966-1970 рр. він становив в Україні 50%, то за 1981-1985 рр. — лише 19%. Удвічі зменшилися за цей період і темпи зростання продуктивності праці.
Спроби реформування економіки ще раз показали, що партійна номенклатура дбала лише про збереження своєї влади і не бажала рахуватись з інтересами народу. Вона не була зацікавлена у впровадженні досягнень науково-технічного прогресу у виробництво.
4. Повсякденне життя громадян є найкращим свідченням реального стану життя в країні. Період в історії СРСР і відповідно, України з 1964 до 1985р., що дістав назву «застій», відзначався стабільністю і впевненістю більшості громадян у майбутньому.
Деякі позитивні зміни відбувалися,хоча їхні масштаби явно поступалися обіцяним. Так Україна на початку 1980-х рр. за показниками рівня життя посідала 50 – 60-те місце у світі.
Невдалі спроби реформувати народне господарство в другій половині 60-х — на початку 70-х рр., уповільнення темпів розвитку промислового і сільськогосподарського виробництва вели до наростання кризових явищ у соціальній сфері життя України.
Життєвий рівень трудящих залишався низьким. Незначний ріст заробітної плати у значній мірі забезпечувався розпродажем національних природних багатств — нафти, газу, вугілля. Продовольчі потреби населення все більше задовольнялися за рахунок імпорту зерна з-за кордону. Відставали від запитів людей обсяги виробництва й продажу товарів народного споживання. Житлові умови населення поліпшувались дуже повільно. Квартиру доводилось чекати 15-20 років; навіть багато інвалідів Великої Вітчизняної війни за п'ятдесят повоєнних років квартир так і не отримали. Залишковий принцип фінансування призвів до зубожіння у сфері освіти, науки, культури, медицини.
Партійно-державна номенклатура, дбаючи лише про свої вузько корпоративні інтереси, все більш займалась казнокрадством, хабарництвом. В країні процвітали окозамилювання (різні приписки), безвідповідальність. В умовах соціально-економічного застою процвітала "тіньова" економіка. Окремі представники номенклатури почали зрощуватися з кримінальними елементами, завдяки чому були започатковані мафіозні структури.
5. В 70-80 ті роки в умовах системної кризи радянського ладу особливо яскраво проявляється технологічне відставання економіки СРСР. В той час, коли за рубежем йшло технічне переозброєння, впроваджувалися нові наукомісткі технології, в Радянському Союзі продовжували домінувати архаїчні виробництва, екстенсивними методами нарощувалися об’єми випуску продукції. Внаслідок цього техногенне навантаження на природу значно зросло.
В Україні за рішенням центру здавна споруджувалися гіганти індустрії, що були зорієнтовані на потреби СРСР у цілому. Експлуатація їх надзвичайно погіршувала довкілля, а за забрудненістю повітря, особливо в Донбасі, середньому Подніпров’ї тощо, Україна виявилась серед найбільш забруднених зон колишнього Союзу. Кожне п’яте з найбільше забруднених міст СРСР знаходилося в Україні. Особливо виділялися такі з них як Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь, Горлівка, Нікополь та ін..
Технократичний підхід до сільськогосподарського виробництва, проголошення електрифікації, хімізації, меліорації, механізації магістральними напрямками його розвитку привели до тяжких наслідків. У зв'язку з спорудженням каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі, найродючіша в світі смуга придніпровських заплавних чорноземів (близько 1 млн. га) перетворилася на дно штучних гнилих морів, меліоративні ґрунти засолювалися, що позначалося на врожайності; насичені хімікатами продукти стали небезпечними для здоров'я людей. Розширення посівних площ за рахунок максимальної (до 80%) розораності призвело до активізації ерозійних процесів, в результаті чого Україна щороку, втрачала до 600 млн. тонн родючих ґрунтів.
Та особливо страшною виявилася аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. за наслідками забруднення вона була справді світовою катастрофою, особливо для країн Європи. Довкола ЧАЕС було утворено спеціальну 30- кілометрову зону, з якої було відселене все населення. В Україні за офіційними даними вважаються забрудненими території 16 областей, а фактично - всі області республіки, в тому числі її столиця м. Київ.
Радіаційне забруднення після катастрофи є збудником ракових захворювань серед населення. Вчені однозначно стверджують, що негативні наслідки чорнобильської катастрофи будуть довго позначатись на стані здоров’я й наступних поколінь.
В Чорнобильській катастрофі, як в каплі води, проявилася неспроможність радянської системи йти в ногу з часом. Науковий прогрес і радянська тоталітарна система виявилися несумісними.
6. Народна освіта в 60-80-х роках перебувала в стані жорсткої політизації, пристосування до потреб «комуністичного будівництва».
У 1972 р. було прийнято постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти…» це означало, що завданням шкіл є надання кожному громадянинові України незалежно від його бажання і здібностей. Обов’язковість середньої освіти вела до знецінення знань, окозамилювання, оскільки високу оцінку керівництва міг дістати тільки той педагог, учні якого мали високі оцінки. Заробітна плата вчителів була низькою.
Особливий акцент у 60-80-х роках робився на трудовому вихованні учнівської молоді. Учні мусили оволодівати робітничими та сільськогосподарськими спеціальностями.
У 70 – 80-х роках у школах України різко звузилася сфера функціонування української мови. Це означало початок нової хвилі русифікації закладів народної освіти. В обласних центрах республіки наприкінці 70-х років українські школи становили лише 22%, а російські 78% загальної кількості шкіл. У Донецьку. Половина населення якого – українці не залишилося жодної української школи. Зникли українські школи й у Криму де третину населення становили українці.
В умовах науково-технічної революції, яка охопила економічно-розвинуті країни, керівництво СРСР прагнуло забезпечити розвиток її найважливіших напрямків. Але радянському режимові виявилося не під силу належним чином скористатися досягненнями НТР. Відсутність інтелектуальної свободи гальмувала прогрес радянської науки. Згубний вплив на неї також справляла штучна ізоляція вчених СРСР від світового наукового співтовариства.
В Україні кількість науковців у 1980 р. зросла до 200 тис. чоловік, хоча у розрахунку на 1 тис. жителів це було значно менше, ніж у Російській Федерації. Набула поширення практика переманювання відомих українських вчених до Москви, Ленінграда, інших міст Росії.
Ефективність роботи багатьох вчених була недостатньо високою. промислові підприємства, колгоспи, радгоспи не були зацікавленні в негайному впровадженні досягнень науки у виробництво, бо це належним чином не заохочувалось. Між розробкою і впровадженням, як правило, був настільки великий проміжок часу, що «нововведення» встигало і технічно і морально застаріти. За цих умов учені втрачали інтерес до результатів своєї праці. Наука, особливо фундаментальна, відчувала гостру нестачу коштів.
Центром наукових досліджень республіки залишалась Академія наук УРСР. На початку 80-х років в її установах працювало понад 70 тис. учених. Очолив АН УРСР видатний спеціаліст у галузі електрозварювання Б.Патон. завдяки науковим розробкам Інституту електрозварювання вдалося вперше провести зварювання металів в умовах космічного вакууму.
Колектив Миронівського науково-дослідного інституту під керівництвом академіка В. Ремесла селекціонував нові сорти пшениці
Помітним явищем у гуманітарній науці стало завершення видання під керівництвом академіка П. Тронька 26 томної «Історії міст і сіл України» у підготовці якої брали участь понад 100 тис. чоловік
Водночас продовжувалось грубе втручання партійних органів у наукову діяльність, особливо в галузі суспільних наук. На початку 70-х років в середовищі української інтелігенції відбувся «великий погром». Його результатом стало усунення з посад цілої низки відповідальних партійних працівників, чистка партії, за результатами якої з КПУ було виключено 37 тисяч її членів.
Суперечності й труднощі в житті суспільства 60 – 80-х років не могли не позначитись на стані літератури й мистецтва України. Тоталітарна система вимагала від митців художнього виправдання свого курсу на згортання демократизації. Посилення централізму і денаціоналізацію України. Режим прагнув підкріпити авторитетом мистецтва витворені у партійних верхах безплідні ідеї про «розвинуте соціалістичне суспільство як вищий тип людської цивілізації», про нову історичну спільність людей «радянський народ», про «непорушну єдність партії і народу». партія уважно стежила за настроями митців. Проявом цього були численні партійні постанови з питань літератури й мистецтва. Як наслідок у літературі й мистецтві культивувалися кон’юнктура, пристосуванство, прагнення догодити вищому партійно-державному керівництву.
Та в Україні існувало і інше мистецтво. Чесні, талановиті письменники, поети, художники гостро відчували наростання негараздів в суспільстві. З тривогою сприймали вони поширення в народі пристосуванства, роздвоєння моралі, хабарництва. Їхню увагу все більше привертало катастрофічне погіршення екологічної обстановки в Україні, пов’язане з безконтрольною діяльністю центральних відомств
Ці почуття яскраво відображені в кращих творах літератури і образотворчого мистецтва України 60 – 80-х років. Вони знаходили живий, зацікавлений відгук у широких колах громадськості. Водночас, номенклатурні верхи України часто сприймали їх вороже. У 1968 р. з ініціативи тодішнього партійно-державного керівництва розгорнулася кампанія цькування Олеся Гончара за його роман «Собор».
Кінець «відлиги», наступ брежнєвської «повзучої реакції» негативно позначився на творчості Ліни Костенко, Івана Світличного, Юрія Литвина, Василя Стуса та інших.
7.Дисидентський рух в Україні неминуче набував національно-демократичного забарвлення. Він заявив про себе ще в середині 50-х – на початку 60-х років. Це була мирна, ненасильницька форма боротьби, боротьби за розум і душу людей. Цей рух мав свої чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, об’єднання, комітети). Дисидентство складалося з декількох основних течій:
· національно-визвольна;
· правозахисна;
· релігійна.
Дисиденство було загальноукраїнським явищем; проявилося в усіх регіонах України. Воно охоплювало різні соціальні прошарки населення – інтелігенцію, студентів, робітників..
Серед відомих дисидентів 50-х - 60-хроків були юрист Л. Лук’яненко, літературний критик І. Світличний, історик В, Мороз, генерал П.Григоренко, публіцист І. Дзюба.
Правозахисники стали об’єктом переслідувань репресивних органів влади. В боротьбі з дисидентами радянська влада взяла на озброєння каральну медицину. Цілком здорових людей за їх переконання ув’язнювали в психіатричні лікарні, де вони нерідко справді перетворювалися в психічно хворих. Але добитися придушення правозахисного руху владі не вдалося. Замість ув’язнених в боротьбу з тоталітарним режимом включалися нові правозахисники.
Наростання кризових явищ у соціально-економічному, політичному і культурному житті суспільства породжувало невдоволення постсталінським режимом.
Дисидентський рух в Україні ставив за мету демократизацію суспільно - політичного життя, досягнення незалежності України, неухильного дотримання прав людини, вільного розвитку української мови, культури. Рух започаткували кращі представники інтелігенції. В цей рух активно включилися студенти, робітники.
У 1976 р. у Києві виникла група сприяння виконанню Хельсінських угод - перша відкрита правозахисна організація в українському визвольному русі. До її складу увійшли письменники М.Руденко і О.Бердик, юрист Л.Лук'яненко, генерал П.Григоренко та інші. Дисиденти вимагали від властей дотримуватись міжнародних документів про права людини, захищали політв'язнів, боролися за незалежність України. В 1976-1985 рр. до групи вступило 36 чоловік. Всі вони були репресовані.
Дисидентські групи та організації поширювали листівки, друкували заборонені цензурою літературні і публіцистичні твори ("самвидав"), передавали матеріали про порушення прав людини за кордон, влаштовували страйки.
Діяльність українських правозахисників об'єктивно сприяла наближенню часу проголошення національної незалежності України.
