Україна в роки ІІ світової війни

Конспект для студентів

З історії України

Частина 3

М. Кременчук

Р.

Україна в роки ІІ світової війни

1. Радянсько-німецький пакт про ненапад.

2. Початок радянсько-німецької війни.

3. Окупаційний режим.

4. Україна в 1943 р.

5. Україна на завершальному етапі війни (1944 – 1945 рр.)

Першу світову війну попередити було неможливо, але можливо було запобігти Другій світовій війні. Коли б антифашистські сили об’єдналися катастрофи можна було уникнути. Але цього не сталося. Англія і Франція намагаючись відвести від себе загрозу агресії, націлюючи Німеччину на схід, пішли на Мюнхенську змову. В той же час радянсько-німецький договір розв’язував руки Гітлеру для агресії в Європі.

23 серпня 1939 р. було укладено радянсько-німецький пакт про ненапад. Додатково до цього договору було підписано таємний протокол, яким «розмежовувалися сфери інтересів» сторін. Це розмежування разом із підписаним у вересні 1939р. «Договором про дружбу та державний кордон» означало згоду уряду Німеччини на приєднання до Радянського Союзу польської частини Західної України, Західної Білорусії, Литви, Латвії і Естонії. Зі свого боку, Німеччина дістала повну свободу дій в Європі, забезпечила собі постачання з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства. Таємна угода між Німеччиною і Радянським Союзом проілюструвала імперську суть обох держав, цинічне ігнорування їхнім керівництвом загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин.

1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі. Англія і Франція оголосили Німеччині війну. Почалася Друга світова війна.

17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла кордон Польщі. Українці й білоруси з радістю зустріли з радістю зустріли війська зі Сходу. Червона армія прийшла в 1939 р. в Західну Україну, а в 1940 р. – в Бессарабію та Північну Буковину під гаслами возз’єднання Західноукраїнських земель з Українською державою в складі СРСР.

Включивши західноукраїнські землі до складу СРСР, сталінське керівництво почало політику їх радянізації. Деякі заходи нових властей дістали у краї схвалення. Так було розширено мережу українських шкіл, українізовано вищу освіту, вводилося безплатне медичне обслуговування, майже півмільйона селян отримали в користування землю, коней, корів і т. д.

Проте згодом населення західноукраїнських земель побачило справжнє обличчя тоталітарної держави. Нові власті принесли жорстокий політичний терор. Органами НКВС були розгромлені всі політичні партії і громадські об’єднання. Їхніх керівників та значну частину партійного складу оголосили ворогами народу й ув’язнили. Радянізація означала насамперед депортацію усіх осіб небажаного соціального походження. Кількість депортованих вимірювалася сотнями тисяч. Це означало, що кожного десятого жителя було репресовано.

2. 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз.

Початок війни був для СРСР украй несприятливий. Вже першого дня на радянських аеродромах було знищено понад 1200 бойових літаків. Війська втратили прикриття з повітря. Противник бомбардував мости, залізничні вузли, знищував склади боєприпасів, пального і продовольства, які, відповідно до намірів «воювати на чужій території», були зосереджені в прикордонній смузі. Німецькі війська забезпечили собі значну перевагу.

Воєнно-політичне керівництво країни, очолюване Й. Сталіним, своєю антинародною внутрішньою і авантюрною зовнішньою політикою поставило СРСР на межу катастрофи. Кращі військові кадри Червоної армії були репресовані, про що добре знало німецьке командування. В армії не заохочувалась ініціатива командирів, а це породжувало схильність до шаблонів, застарілих схем. Бойова підготовка у військах була дуже низька.

7 липня розпочалась оборона столиці України Києва, яка тривала 72 дні. До військ Південно-Західного фронту, що обороняли Київ, улилося 200 тис. жителів столиці, ще 900 тис. добровольців поповнили народне ополчення і винищувальні батальйони. 160 тис. чоловік працювали на будівництві оборонних споруд.

У першій половині вересня 1941 р. німецькі війська, поновивши наступ, взяли у кільце в районі Києва чотири армії радянського Південно-Західного фронту.

Командування фронту відчувало наближення поразки. 11 вересня начальник штабу Південно-Західного фронту В. Тупіков доповідав начальнику Генерального штабу Б. Шапошникову: «Початок зрозумілої для вас катастрофи – справа двох днів». Але Й. Сталін відмовлявся дати згоду залишити Київ. Лише пізно ввечері 17 вересня Ставка дозволила відступати. 19 вересня гітлерівці зайняли Київ. Війська фронту розбилися на численні загони й групи, кожна з яких самостійно виривалася з оточення. В полон потрапило 665 тис. радянських бійців.

В грудні 1941 р. радянські війська провели успішну наступальну операцію під Москвою. Передбачалося, що наступ під Москвою перетвориться у загальний наступ Червоної армії на всіх фронтах. Але події засвідчили нереальність цих планів. Гітлерівському керівництву вдалося до весни 1942р. збільшити загальну чисельність військ на східному фронті. Тим часом ресурси радянських військ унаслідок зимового наступу були вичерпані.

У ослабленому складі радянське командування готувало наступ під Харковом, який розпочався 12 травня 1942 р. Наступ закінчився повним провалом. Радянські війська були оточені. Бої тривали до 29 травня. Лише невеликим групам з боями пощастило вийти з оточення. В полон потрапило 240 тис. солдатів і командирів.

Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну обстановку на радянсько-німецькому фронті. Ініціатива знову перейшла до рук противника. Зосередивши 90 дивізій на півдні, ворог забезпечив собі вирішальну перевагу над військами Брянського, Південно-Західного й Південного фронтів. Наприкінці червня розпочався наступ нацистів проти Брянського фронту. 22 серпня 1942 р. радянські війська залишили місто Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся Україна опинилася під окупацією. Війська Німеччини і з’єднання її сателітів повели наступ на Сталінград і Кавказ. Тринадцять місяців замість планованих кількох тижнів витратили загарбники для захоплення України.

3. Захопивши Україну, окупанти перш за все знищили її цілісність. Вони поділили українські землі на чотири частини, підпорядкувавши їх різним державам і різним адміністративним органам.

Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини – Румунії. Одещину, південні райони Вінницької, західні Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії об’єднали в губернаторство «Трансністрія» і також проголосили частиною Румунського королівства. Правобережжя, більша частина Лівобережжя і південні райони утворювали рейхскомісаріат «Україна» з цивільною адміністрацією. Східні райони аж до узбережжя Азовського моря, як і Кримський півострів перебували під військовим управлінням.

Окупаційні власті спиралися на каральні органи – державну таємну поліцію (гестапо), озброєні загони націонал-соціалістичної партії Німеччини (СС), службу безпеки(СД) тощо. Крім окупаційних воєнної і цивільної адміністрацій, на захоплених територіях створювалася допоміжна адміністрація із представників місцевого населення, які виявили бажання співробітничати з окупантами: бургомістри у містах, голови у районах, старости в селах, допоміжна поліція.

Ще в листопаді 1941 р. окупаційні каральні органи одержали наказ заарештувати й знищити всіх керівників і членів оонівського підпілля. В Києві гітлерівці заарештували близько 300 осіб як бандерівців, так і мельниківців. Серед страчених у Бабиному Яру – Олена Теліга, відома поетеса українського зарубіжжя. В 1942-1943 рр. потрапили до лабет ворога тисячі членів самостійницького підпілля в Сталіному (Донецьк), Миколаєві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Нікополі, Херсоні та інших містах Лівобережжя, Правобережжя та Півдня України. Але, попри важкі удари, оунівці, продовжували боротьбу до останніх днів окупації.

Нацистський «новий порядок» викликав хвилю обурення в Україні. Однією з найпоширеніших форм боротьби з окупантами був саботаж. Робітники працювали абияк, часто не виходили на роботу, виводили з ладу верстати і обладнання, зривали виконання замовлень. Селяни також відмовлялися виходити в поле, псували хліб та інше продовольство, саботували його поставку до Німеччини. Поступово пасивні форми опору переростали в активні: антигітлерівське підпілля і партизанський рух

. До 1941 р. сталінське керівництво СРСР, розраховуючи в майбутній війні вести боротьбу «на ворожій території», не подбало про підготовку організаторів підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни, велася поспішно і не завжди кваліфіковано.

Організація українських націоналістів, зокрема та її частина, яка йшла за Андрієм Мельником, котрий заступив місце керівника ОУН Євгена Коновальця, вбитого в Голландії 1938 р., на початку війни покладала певні надії на Німеччину. Оунівці виходили з того, що більшовизм був спільним ворогом як ОУН, так і націонал-соціалістів, і проти нього вони можуть діяти спільно.

. Перші дні війни засвідчили безпідставність надій на досягнення бодай обмеженої незалежності з допомогою Німеччини. Ввечері 30 червня, одразу ж після відступу радянських військ зі Львова, скликані керівниками ОУН-Б Українські національні збори ухвалили відновлення державної незалежності України та формування національного уряду, прем’єром якого став Я. Стецько, один із провідних діячів ОУН. «Акт проголошення відновлення Української держави» та благословення митрополита Андрія Шептицького були широко оприлюднені, в тому числі й через львівську радіостанцію.

На відміну від радянської влади, ОУН завчасно подбала про організацію підпілля. Ще до початку війни для майбутньої роботи на окупованих гітлерівцями територіях стали формуватися так звані похідні групи. Цим займалися як бандерівці, так і мельниківці. З початком вторгнення нацистських військ Україну «похідні групи» дістали наказ просуватися за гітлерівцями, а де буде можливість – випереджати їх і за умов безвладдя перших днів окупації брати цивільну владу в кожному населеному пункті. Члени «похідних груп» орієнтувалися на лояльність окупаційних властей, а в разі відмови останніх погодитися з проголошенням незалежності України, мали розгорнуту підпільну боротьбу під антигітлерівськими й антисталінськими гаслами.

Восени 1942 р. на Волзі в районі Сталінграда розгорнулася одна з найбільших з початку Другої світової війни битв. В ході цієї битви німецькі війська були оточені. 2 лютого 1943 р. вони капітулювали. Перемога під Сталінградом змінила обстановку на фронті на користь Радянського Союзу. Захопивши стратегічну ініціативу, Червона армія утримувала її до кінця війни.

Курська битва розпочалася 5 липня 1943 р. наступом німецьких військ і тривала 50 днів. У результаті важких, кровопролитних боїв кращі танкові дивізії Німеччини були знищені. Створилися сприятливі умови для наступальних операцій Червоної армії на всіх фронтах, у тому числі й в Україні.

У жовтні точилися завершальні бої по розгрому гітлерівців на Лівобережжі. 14 жовтня, після кількох невдалих спроб, радянські війська, вдавшись до нічного штурму, вибили німців із Запоріжжя, а 25-го нацисти залишили Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. Ціною величезних втрат було знищено оборону гітлерівців на річці Молочній, очищено від них Північну Таврію.

У перші дні листопада почалися вирішальні бої за Київ. Ставка віддала наказ узяти Київ за будь-яку ціну до річниці Жовтневої революції. 6 листопада 1943 р. столиця України була звільнена від ворога. Взяття Києва коштувало Червоній армії 260 тис. життів.

Поки на території України розгорталися наступальні операції радянських військ, у глибокому тилу кувалася зброя перемоги. Якнайактивнішу роль у цьому відіграли жителі України, які були евакуйовані в глибокий радянський тил. Вони опинилися в 43 областях і автономних республіках Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану, Киргизії, Таджикистану і Туркменії. Місцева влада вишукувала можливості для забезпечення евакуйованих житлом (переважно за рахунок примусового підселення, вилучення лишків житлової площі у місцевих жителів), постачання їх продовольством, одягом тощо. Місцеві жителі з розумінням і співчуттям ставилися до евакуйованих, допомагаючи їм усім, чим могли.

У 1943 р. антигітлерівська підпільно-партизанська боротьба в Україні досягла найвищої напруги. Незважаючи на тяжкі втрати, чисельність радянських партизанських загонів зростала. У квітні 1943 р. ті з них, які були зв’язані з Українським штабом партизанського руху, ЦК КП(б)У і розвідувальними органами Червоної армії, налічувала 29,5 тис. чол., а 1 січня 1944 р. – 58,5 тис. чол.

У жовтні 1942 р. в Західній Україні почала діяти контрольована ОУН-Б Українська повстанська армія. Крім бандерівців, були створені групи мельниківців (прибічників А. Мельника) і «бульбівців» (прибічників Т. Боровця («Бульби»)). «Бульбівці» діяли на Волині й Поліссі.

Улітку 1943 р. ОУН стала формувати озброєні військові частини в Галичині. Вплив окупантів танув на очах.

Під час війни відбувався перегляд програмних цілей ОУН. Значною мірою це було пов’язане з поширенням сфери діяльності організації(вона почала діяти в центральних і східних районах України). Спілкуючись із місцевим населенням, оунівці дійшли висновку, що завоювати симпатії до ідеї самостійної, соборної України можливо лише поєднавши національні вимоги з програмою загальнодемократичних перетворень. У червні 1943 р. відбувся ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН-Б. він виробив соціально-економічну платформу організації, яка передбачала безплатну передачу землі селянам, свободу вибору форм господарювання. Проголошувалася рівність у правах та обов’язках у майбутній українській державі всіх громадян, що проживають на її території, незалежно від їхньої національності. ОУН визнала право на існування інших політичних течій і партій. Цим вона прагнула забезпечити собі масову підтримку населення.

5 З початком 1944 р. СРСР вступив у завершальний етап війни. Перед армією ставилося завдання остаточного витіснення військ противника з території СРСР, повного розгрому Німеччини та її союзників.

5 січня 1944 р. війська 2-го Українського фронту раптовим ударом розгромили 8-му німецьку армію і 8 січня ввірвалися в Кіровоград. Таким чином, у результаті наступальних дій 1-го і 2-го Українських фронтів обширний виступ у районі Канева – Корсуня-Шевченківського було блоковано з півночі і півдня. Гітлерівці продовжували утримувати позиції, сподіваючись, що в найближчому майбутньому вони стануть плацдармом для нового прориву на Лівобережжя. Зі свого боку, радянська Ставка прагнула якнайшвидше знищити ворожі війська в районі небезпечного виступу.

. Нацисти дуже сподівалися на весняне бездоріжжя. Наприкінці лютого 1944 р. на одній з нарад А. Гітлер заявив, що весна буде союзником німецького, а не російського солдата, який в умовах бездоріжжя не наступатиме. Але цим надіям не судилося збутися. На початку березня розгорнувся новий наступ Українських фронтів. Залишки угруповань німецько-фашистських військ «Південь» і «А» зазнали нищівних поразок.

У квітні – на початку травня 1944 р. війська 4-го Українського фронту, Чорноморського флоту, Азовської військової флотилії і взаємодії з Окремою Приморською армією, яка наступала через Керченський півострів, провели Кримську наступальну операцію.

Розгром нацистських військ у Криму викликав хвилю піднесення в місцевого населення, але досить швидко її заступили заціпеніння і жах. Усе кримськотатарське населення було звинувачене в співробітництві з окупантами і за рішенням Державного комітету оборони у травні 1944 р. виселене в Середню Азію. Із загальної кількості (238,5 тис. чол.) виселених 86% становили жінки і діти. Майже половина кримських татар у 1944 – 1945 рр. вимерла.

Така ж доля спіткала грецьке, вірменське, а згодом і болгарське населення. Ще раніше, в 1941 р., з території України в східні райони Радянського Союзу були виселені німці, сотні тисяч яких здавна жили в південних областях України. Десятиліттями над ними висіло звинувачення в зраді.

Улітку 1944 р. становище Німеччини значно погіршилося. 6 червня 1944 р. американсько-англійські війська відкрили в Європі другий фронт, який відтягнув 60 німецьких дивізій. Радянське командування, плануючи літній наступ, головні удари передбачало організувати в Білорусії й Західній Україні. 23 червня розпочалась Білоруська операція під кодовою назвою «Багратіон», яка завершилася29 серпня повним розгромом німецьких військ і вступом Червоної армії в межі Польщі.

Розгром військ Німеччини та її союзників на Правобережжі сприяв радянський партизанський рух, який з початку 1944 р. став набувати нових рис. У зв’язку зі зменшенням зони окупації Український штаб партизанського руху розформував частину загонів і з’єднань, а їхній особовий склад наказав влити в армію. Натомість у тил гітлерівців засилалися спеціально підготовлені групи, на основі яких за півроку було створено 101 партизанський загін із 37 диверсійно-розвідувальних груп.

1944 р. практикувалися глибокі рейди партизанських загонів і з’єднань. У цих рейдах брали участь 19 з’єднань і 25 окремих партизанських загонів.

Відступ німецьких окупантів і поява на території Полісся, Волині й Галичини радянських військ активізували діяльність у цих регіонах українських національних сил. На початку 1944 р. УПА мала у своєму складі близько 100 тис. бійців і численний підпільний актив.

. Вступ на територію Західної України Червоної армії не приніс у край довгоочікуваного спокою. Радянське командування одержало наказ знищити УПА і оунівців підпілля.

На розгром УПА було кинуто великі з’єднання НКВС і прикордонних військ. Це була жорстока і кровопролитна боротьба. З боку УПА в ній брало участь до 100 тис. чоловік. А всього за роки боротьби, яка тривала до початку 50-х років, у лавах повстанців і підпільників перебувало до 400 тис. чол. З лютого 1944 р. по 1 липня 1945 р. у боях загинуло 92,8 тис. бійців УПА.

У час, коли тоталітарний сталінський режим зміцнював контроль над Україною, регулярні частини Червоної армії вели кровопролитні наступальні бої за її кордонами. На цьому етапі війни кожен 4-5-й червоноармієць був жителем України. Своїм ратним подвигом у складі багатонаціональних радянських з’єднань вони наближали спільну перемогу над нацистською Німеччиною, яка прийшла 9 травня 1945 р., і забезпечували розгром мілітаристської Японії, із завершенням якого 2 вересня 1945 р. пов’язане закінчення Другої світової війни.

За роки війни Україна втратила 8 млн. чол.. – п’яту частину населення: 2, 5 млн. чол.. загинули в боях, 5,5 млн. становили знищені військовополонені і цивільні особи. По відношенню до загальних втрат СРСР це становило 40 – 44%.