Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України

1. Погіршення економічної ситуації в Україні в другій половині 80-х років.

2. Пошуки шляхів виходу з кризи.

3. Зростання громадсько-політичної активності суспільства.

4. Спроба державного перевороту в СРСР та події в Україні.

5. Припинення існування Радянського Союзу.

На початку 80-х років ХХ ст. внаслідок поглиблення загальної кризи навіть урядові кола СРСР почали усвідомлювати, що на головних напрямах науково-технічного прогресу, за рівнем життя населення ми значно відстаємо від держав Заходу, що країна не спроможна належним чином реагувати на глобальні проблеми, котрі постали перед людством. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність політичних зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова».

В основу стратегічного курсу нового керівництва було покладено прискорення соціально-економічного розвитку. Його суть полягала у тому, щоб на існуючій матеріально-технічній базі, при незмінних соціально економічних відносинах прискорити темпи економічного розвитку і таким шляхом вийти з кризи.

Прагненням прискорити розвиток народного господарства була позначена економічна політика українського керівництва. Але чіткий план її втілення так і не був вироблений. Новаторські починання не доводилися до кінця, а окремі правильні й сміливі рішення потопали в трясовині старих підходів до розв’язання проблем не приносячи очікуваних результатів.

Досить швидко стала цілком очевидною неспроможність політики «прискорення». Замість очікуваного наростання темпів економічного розвитку тривало поступове їх зниження. Замість ослаблення продовольчої, житлової і товарної криз відбувалося їхнє подальше загострення. Черги за вкрай необхідними товарами ставали ще довшими. У 1990 р. вперше за багато років почалося скорочення обсягів суспільного виробництва.

Таким чином усі спроби перебудови системи управління економікою виявилися абсолютно безплідними. Народногосподарський комплекс СРСР став розвалюватися. Рвалися господарські зв’язки між окремими підприємствами галузями і регіонами. Союзні республіки брали під власний контроль економіку, йдучи на встановлення прямих міжреспубліканських зв’язків без посередництва Москви. Центр виявився економічно непотрібним. Цей чинник дедалі більше впливав на розпад Радянського Союзу.

2. Загострення економічної кризи пришвидшувало реформи в політичній системі. Існуючі державні інститути вже були неспроможні уберегти країну від занепаду. Це спонукало ініціаторів перебудови до демократизації суспільного життя, відмови від так званої керівної ролі КПРС у суспільстві. Очікувалося, що це розв’яже ініціативу громадян і сприятиме створенню стабільної соціально-економічної і політичної системи в рамках «оновленого соціалізму».

У контексті пошуків виходу з кризи в партії і суспільстві інтенсивно відбувалося переосмислення історичного минулого, критичний аналіз створеного в СРСР соціально-економічного устрою. На сторінках науково-публіцистичних видань радянська система визначалася як система «казарменого соціалізму», а подекуди і просто «феодального соціалізму», «глухий кут історії», що встановлювався методом терору та репресій.

На жовтневому пленумі ЦК КПРС, присвяченому оцінці більшовицької революції 1917 р. М. Горбачов назвав побудований в СРСР лад «деформованим соціалізмом». Оцінюючи історичний досвід СРСР, значна частина радянської інтелігенції стала схилятись до висновку, що справа не в деформації марксистсько-ленінського вчення, а в утопічності, неможливості реалізації комуністичних ідей взагалі.

Суть політичної реформи М. Горбачова полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом.

Але наміри демократизувати тоталітарну систему наштовхнулися на жорсткий опір консервативних елементів владних структур, які не бажали втрачати свого становища і пов’язаних з ним привілеїв. Політична реформа буксувала, бо закони Верховної Ради СРСР були половинчасті, а часто просто не виконувалися. Серед населення наростали розчарування, зневіра у здатність керівництва вивести країну з кризи. Вплив і авторитет КПРС та державних владних структур швидко й незворотно падав.

3. Вже на початку перебудовчих процесів, а особливо після Чорнобильської катастрофи, населення України гостро відчуло своє безправ’я. воно проживаючи фактично в зоні ядерного вибуху не отримало навіть об’єктивної інформації щодо його масштабів.

Чорнобиль став символом приниженості України, неспроможності його керівництва захистити своє населення. З іншого боку, він посилив активність українства, яке розпочало масовий рух за досягнення незалежності.

Зростаюча політизація суспільства виявилася у діяльності так званих неформальних груп та об’єднань, серед яких – Український був культурологічний клуб,що виник у серпні 1987. До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв’язнів.

Розпочаті М. Горбачовим перебудовні процеси на першому етапі досить надійно контролювалися управлінськими ланками держави. Водночас визріли процеси, які виходили з-під контролю. Організаційне оформлення політично активного населення у формі народних фронтів і рухів вперше відбулося у республіках Балтії. Практика народного руху на підтримку перебудови в СРСР, що розгорнулася в республіках свідчила, що його цілі розходилися з тими обмеженими, нормованими і контрольованими завданнями, які ставила реформістська частина партапарату на чолі з Горбачовим.

Сучасне високо розвинуте суспільство не може ефективно функціонувати без політичної демократії, яка, в свою чергу не можлива без багатопартійності. В українському суспільстві воно пробивалися з великими труднощами. Становлення багатопартійності в Україні відбулося в три етапи.

Перший етап охоплює 1988 р. головним завданням демократичних сил на цьому етапі було створення широкого об’єднання на зразок народного фронту. Про заснування партії ще не йшлося. В цей період активно розгорнула роботу Українська Гельсінська група. Її лідером став колишній політв’язень Л. Лук’яненко.

Другий етап тривав у 1989 р. – на початку 1990 р. він характеризувався становленням Народного руху України за перебудову, що було відчутним кроком до політичного плюралізму в республіці.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови імені Т.Г. Шевченка, виникла найбільш масова політична організація – Рух (Народний Рух України за перебудову). Очолив його поет Іван Драч. Внаслідок спільних дій Руху та демократично налаштованих народних депутатів СРСР від України було внесено важливі поправки до проекту закону про вибори у Верховну Раду УРСР.

Третій етап – березень - квітень1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, в результаті яких Демократичний блок, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію – Народну Раду.

Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної самосвідомості населення України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала верховенство, самостійність повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою.

Проголошення Декларації про державний суверенітет стало каталізатором розвитку національної самосвідомості. Процес формування нових партій і об’єднань відбувався дуже швидко. Поява організацій демократичного спрямування, виникнення легальної опозиції, яка започаткувала конкуренцію радянським та партійним владним структурам, значно послабили позиції КПРС. Плюралізм думок, послаблення репресій сприяли суттєвій демократизації суспільства, а компартія залишалася консервативною силою, хоча в своїх заявах і рішеннях постійно стверджувала про прагнення до прогресивних перетворень.

Компартія України, державні структури прагнули зупинити наростання демократичного руху в Україні. Пропагандистська машина режиму розпочала шалену критику новостворених демократичних об’єднань. Часто вдаючись до фальсифікації.

Процес формування нових партій активізувався після лютневого 1990 р. Пленуму ЦК КПРС. Який під тиском обставин погодився вилучити з Конституції СРСР сумнозвісну статтю 6, що закріплювала керівну роль партії в радянському суспільстві.

Були утворені Українська національна партія(УНП), Демократична партія України (Дем ПУ), Партія зелених України(ПЗУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Об’єднана соціал-демократична партія України та ін.

Отже курс нового лідера СРСР М. Горбачова характеризувався подальшим розмиванням підвалин тоталітарного режиму. Під тиском обставин політичне керівництво змушене було відмовитися від положення про керівну й спрямовуючу роль КПРС, активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості, що виявилося у створенні громадських організацій та політичних партій.

4. На початку 90-х рр. стало видно, що горбачовська перебудова виявилася неспроможною, політична і економічна криза поглибилася. Політичне протистояння було між комуністичною більшістю Верховної Ради ("група 239") і її демократичною меншістю (Народна рада). КПУ проводила політику московського центру, виступала за збереження унітарної держави.

Весною І99І р, московські зверхники провели спекулятивний загальносоюзний референдум за збереження СРСР як '"оновленої"' федерації. В Україні одночасно провели опитування щодо суті нового Союзу. Більшість висловилася на підтримку Декларації про державний суверенітет 1990 р.

Після референдуму почалися переговори керівників 9 республік з президентом СРСР про новий союзний договір. Радянський Союз мав залишитися федерацією, але союзні відомства позбавлялися частини владних прерогатив, а республіки одержували більше повноважень.

Цей компроміс не задовольнив консервативні кола в центрі і на місцях. Перед підписанням договору, у ніч на 19 серпня 1991 р. в Москві відбувся путч. Президент СРСР М.С.Горбачов був ізольований, владу перебрав так званий ГКЧП (Державний комітет по надзвичайному стану), який заявив про кінець демократичних реформ а повернення до сталінських порядків.

Україні ГКЧП погрожував запровадженням надзвичайного стану.

Проти планів путчистів рішуче виступив російський президент Б.М.Єльцин, який організував опір в Москві. На третій день гекачепісти визнали свою поразку. Після провалу спроби державного перевороту та виявлення фактів підтримки керівництвом Компартії України заколоту КПУ була заборонена Верховною Радою. Припинили свою діяльність обласні, міські, районні, первинні партійні організації. Майно Компартії перейшло у власність держави

Провал перевороту став поразкою реакційних сил. Перш за все він означав крах усіх союзних унітарних структур, злам тоталітаризму

Спроба ГКЧП повністю скомпрометувала оборонців старого режиму і його кремлівських структур. Загроза суверенітетові союзних республік зробила неможливим підписання нового союзного договору. Республіки були фактично полишені на себе і стали брати усю повноту влади в свої руки. позачергова сесія Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ – Акт проголошення незалежності України.

Отже 24 серпня 1991 р. перестала існувати Українська Радянська Соціалістична Республіка. На політичній карті світу з’явилася нова незалежна держава – Україна.

Для утвердження державної самостійності визнано необхідним створити Раду оборони, власні Збройні Сили, Національну гвардію, перебрати у власність майно КПУ на території республіки,ввести в обіг українську грошову одиницю, добитись міжнародного визнання. На 1 грудня 1991 р. призначено вибори Президента України і референдум на підтвердження Акта незалежності.

1 грудня за підтвердження Акта проголошення незалежності України проголосувало 90 % громадян які брали участь у референдумі. Позитивним наслідкам референдуму сприяла передвиборча президентська кампанія, учасники якої одностайно виступили за незалежність України. На президентських виборах першим Президентом незалежної України став Леонід Кравчук, за кандидатуру котрого віддали голоси більше 61% виборців.

Підтвердження Акта проголошення незалежності України більшістю населення республіки створило якісно нову ситуацію в усьому СРСР. через тиждень Президент РРФСР Б. Єльцин, президент України Л. Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич заявили, що СРСР, як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припинив існування. 8 грудня було підписано Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще 8 союзних республік. За цих умов М. Горбачов склав повноваження Президента СРСР у зв’язку зі зникненням самої держави.

Наприкінці 1991 р. завершилася епоха, що тривала понад сім десятиліть. Залишилася в минулому радянська форма державності, яка прив’язувала Україну до тоталітарної наддержави. Народилася нова, демократична Україна.

 

Україна в умовах незалежності

 

1. Становлення владних структур.

2. Економічні проблеми незалежної України.

3. Становище в соціальній сфері.

4. Зовнішня політика незалежної України.

5. Політичне життя 1991 – 2010 рр.

 

Процес формування системи влади в Україні був складним і суперечливим. Українське суспільство не мало досвіду державотворчих дій, не було й науково обґрунтованої моделі побудови незалежної і суверенної держави.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України - Верховна Рада – дістався в спадок від Української РСР. Верховна Рада обирається раз на 4 роки у складі 450 депутатів. Її найважливішими повноваженнями є затвердження Державного бюджету України та контроль за його виконанням, визначення основ внутрішньої та зовнішньої політики, прийняття законів, внесення змін до Конституції України тощо.

На Кабінет міністрів як орган виконавчої влади покладено розроблення та реалізацію у межах його повноважень питань соціального та економічного розвитку, забезпечення розвитку освіти та культури, охорону здоров’я громадян тощо

Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України.

У липні 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про заснування посади президента України. В Конституцію було внесено доповнення: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України. Але спроби Леоніда Кравчука, який був обраний президентом, наповнити реальним змістом конституційну декларацію про президента як главу держави і главу виконавчої влади залишилися безрезультатними. Протистояння Президента України і ВР на тлі всеохоплюючої економічної кризи закінчилося рішенням обох сторін в 1994 р. провести дострокові президентські та парламентські вибори.

Реагуючи на бездіяльність влади виборці відмовили в довірі Л. Кравчуку і на вищу державну посаду обрали Л. Кучму. Переважна більшість народних депутатів попереднього скликання також не була обрана. Однак і після виборів між Верховною Радою і Президентом України продовжувалася боротьба за владні повноваження, що актуалізувало необхідність прийняття нової Конституції України.

Підготовку проекту нової Конституції було розпочато ще в червні 1991 року. Але через неузгодженість багатьох питань прийняття її затягувалося. У складних протистояннях у парламенті 28 червня1996 року на засіданні Верховної Ради було затверджено конституцію України. Цей день проголошено державним святом.

За п’ять років незалежності було сформовано усі атрибути державності – від кордонів до нагородної системи, створено цілісний державний механізм України практично з усіма його складовими. Це означало, що перехідний етап державного самовизначення було подолано.

Після прийняття Конституції процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним. Проте процес зміни і перерозподілу владних повноважень у трикутнику Президент – Прем’єр міністр (Кабінет Міністрів) – Верховна Рада продовжується

2. Утвердження політичної незалежності неможливе без становлення стабільної високоефективної національної економіки. Створювати власну економічну систему Україні доводилось на руїнах загальносоюзного народногосподарського комплексу. Сформувати цілісну й гармонійну національну економіку можливо було за умови вирішення кількох фундаментальних проблем: По – перше необхідно було перейти від командної економіки до ринкової, що ґрунтується на різних формах власності. По –друге провести структурну перебудову економіки, ліквідувавши однобічну орієнтацію на важку промисловість. збереження і розвиток перспективних, високотехнологічних підприємств. По –третє подолання ізоляції України від зовнішнього світу і включення її до світового господарства. В 90 – роки Україна задекларувала пріоритетність ринкової системи господарювання. Проте представники колишньої номенклатури, що стояли на ключових посадах в уряді переходити від слів до діла не поспішали. В січні 1992 р. в Росії почалися реформи Є. Гайдара. Скасування державного контролю за ціноутворенням призвело до стрімкого зростання цін. Намагаючись захистити внутрішній ринок український уряд запроваджує купони багаторазового використання. Однак ціни зростають від 3 до 50 разів. Життя вимагало рішучого реформування економіки, однак цього зроблено не було. Пасивні і непослідовні намагання реформувати економіку вкрай негативно позначились на всіх галузях господарства України. У 1991 – 1993 роках ми посідали останнє місце з поміж 21 країни Центральної та Східної Європи за темпами впровадження структурних економічних реформ. Рівень інфляції1993 р. був найбільшим у світі. Україна стала лідером серед країн світу за дефіцитом державного бюджету. Національний прибуток за 1991 – 1994 рр. скоротився більш як на половину (56%). Отже у період 1991 – середина 1994 рр. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилася в кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробувало різні підходи до реформування, набуло досвіду суспільних перетворень. З другої половини 90-х років увага до проблем реформування економіки значно посилюється. Протягом 1995- 1996р. вдалося зупинити падіння купоно-карбованця та у вересні 1996 р. було проведено грошову реформу. Запровадження гривні відбулося досить вдало і сприяло стабілізації грошової системи держави. Створювались передумови виходу з кризи. Але ситуація в економіці залишалась критичною. Хоча темпи спаду виробництва сповільнились все ж вони були досить значними. Відносна стабілізація окремих галузей господарства змінилась восени жорсткою фінансовою кризою, коли протягом місяця вартість гривні впала майже наполовину. Та все ж наприкінці 90-х років дали про себе знати результати реформ. Головним серед них було завершення процесу переходу від командної до ринкової економіки. До кінця 90-х років було завершено формування податкової, банківської, митної та інших систем, що визначали економічну інфраструктуру української державності. Розвинулись нові конкурентоспроможні форми виробництва, все більшого значення набувало підприємництво. Реформа аграрного сектора передбачала надання права всім членам колгоспів вільного виходу з цих підприємств та створення господарських товариств, кооперативів або інших суб’єктів заснованих на приватній власності. Така система прийнята в усьому світі. Вона створює перспективи виходу з кризи та економічного зростання. У 1999 р. вперше з’явилися ознаки економічної стабілізації, перш за все подолання падіння ВВП. Найвищі темпи зростання були зафіксовані в галузях, які виробляли товари народного споживання.Позитивну роль в цьому процесі відігравало реформування відносин власності, роздержавлення та приватизація. На жаль приватизація проводилась не завжди відкрито і чесно. Однак нові власники підприємств доклали максимум зусиль, щоб зробити роботу власних підприємств якомога ефективнішою. На 2000 рік в Україні діяло понад 200 банків, 1300 інвестиційних компаній, близько 300 страхових компаній. Україна налагодила економічні зв’язки з зарубіжними країнами та стала рівноправним партнером. Зовнішньоекономічна сфера виявилась одним з пріоритетних напрямків діяльності держави. За 1993 – частина експорту у структурі ВВП зросла з 26 до 53%. Позитивно оцінюючи курс на реформування варто усвідомити, що ситуація в економіці залишається надзвичайно складною. Причин такої ситуації кілька. Основними серед них є: 1. Надзвичайно складні стартові умови реформування української економіки. 2. Тривале політичне протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади. Незавершеність законодавчого процесу. 3. Недостатньо послідовно здійснювалися і самі реформи. Не вдалося сформувати сучасної системи управління економікою. Неефективним та логічно незавершеним виявився процес приватизації. Багато проблем накопичилося у галузі банківської діяльності, страхування. Слабким місцем розвитку економіки стало мале підприємництво. Великих масштабів набула тонізація економіки корупція та організована злочинність. Ці проблеми в економіці, непослідовність і гальмування реформ зумовлені постсоціалістичним синдромом, складнощами перехідного періоду, недостатнім ступенем обґрунтованості економічних реформ. Цивілізоване поглиблення ринкових перетворень можливе лише на основі утвердження повноцінного громадянського суспільства. Процес демократизації всіх сфер суспільного життя в Україні має стати більш динамічним, перейти в логічне, осмислене русло

3. Економічна криза кінця 80-х – початку 90-х мала негативний вплив на рівень життя населення України та його відтворення. В 1993 р. чисельність населення України досягла найвищої за всю історію позначки 52, 2 млн. чоловік і після цього пішла на спад, склавши в 2000 р. близько 49, 5 млн. чоловік. Це сталося за рахунок значного скорочення народжуваності, зростання смертності та збільшення кількості тих хто виїхав з України через економічні причини.

Тривалість життя в Україні майже на 10 років менша ніж у розвинутих країнах світу. Вдвічі вищим ніж у країнах Заходу, є рівень дитячої смертності.

Знизився життєвий рівень переважної більшості населення. Інфляція повністю «з’їла» ті скромні заощадження які частина громадян накопичувала протягом життя.

. Криза економіки, невдалі спроби реформування господарського життя, негативно позначилися на матеріальному становищі основних верств суспільства. Чисельність робітників постійно скорочувалася. Усе більше число підприємств не працювало взагалі або працювало неповний робочий тиждень. Загальна кількість зайнятих зменшилась більш як на 25%. Новим явищем стало безробіття.

Аналогічні процеси відбувалися й на селі. Криза колгоспно-радгоспної системи, повільне впровадження нових форм власності призвели до поширення на селі деструктивних соціальних процесів. Водночас активно йшло формування соціальної групи сільських підприємців – фермерів.

Кризові явища охопили інтелігенцію. Низький рівень заробітної плати, падіння престижності багатьох видів розумової праці негативно позначились на її складі. Частина спеціалістів була вимушена зайнятися нетрадиційною для них комерційною діяльністю. внаслідок цього відбувалася масова декваліфікація кадрів, значна частина здібної молоді з науки й виробництва у комерційні структури, значна кількість учених виїхала на роботу за кордон

Природним наслідком впровадження ринкових відносин є соціальна диференціація, тобто розшарування населення, його поділ на заможних, середньо забезпечених і бідних. Диференціація – це неминуча ціна, яку суспільство повинне платити за соціально-економічний прогрес.

Однією з найболючіших і найгостріших проблем молодої української держави залишається забруднення довкілля. Значна частина республіки виявилась зоною екологічного лиха.

 

 

4. Проголошення незалежності вивело Україну на міжнародну арену. Саме з цього часу можна говорити про власну, самостійну зовнішню політику держави.

Перші зовнішньополітичні кроки України були спрямовані на визнання світом її незалежності. Це завдання було виконане. На сьогоднішній день Україну як незалежну державу визнали більше як 150 держав світу.

У липні 1992 р. Верховна Рада схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України», що визначили миролюбний характер міжнародної діяльності української держави,дотримання нею норм міжнародного права, невтручання у внутрішні справи інших держав. Серед пріоритетів зовнішньої політики була визначена участь в загальноєвропейському процесі, співпраця в рамках СНД, дійова співпраця з державами Європейської співдружності і НАТО, активна участь в діяльності ООН та інших міжнародних організаціях. Майбутнє України пов’язувалося з її участю в загальноєвропейських структурах безпеки і економічних об’єднаннях.

У цьому напрямку важливою подією було входження України в 1995 р. в Раду Європи. Членство в цій організації вимагає дотримання високих стандартів прав людини, приведення власного законодавства у відповідність із нормами міжнародного права, розширення гуманітарної співпраці.

У спадщину від СРСР Україна отримала величезний ядерний потенціал. Молода незалежна держава погодилася його позбутися, стати з власної ініціативи без’ядерною країною. Ядерні боєголовки вивезли в Росію, а Україна отримала від великих держав гарантії безпеки (досить неконкретні й формальні).

Важливим кроком на шляху ядерного роззброєння стало приєднання України 16 листопада 1994 р. до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Без’ядерний статус України, її прагнення до європейської інтеграції визначили поступове зближення з блоком НАТО. У липні 1997 р. було підписано «Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО». В 2002 р Україна заявила про намір вступу до НАТО. Питання вступу до НАТО є суперечливим: з одного боку, існує політична і військово-оборонна доцільність цього кроку, з іншого - більшість населення України негативно ставиться до Альянсу.

Україна активно співпрацює з країнами СНД. Але, насамперед з ініціативи Росії, з’явилися тенденції до перетворення СНД у наддержавну політичну структуру чи навіть державу. Україна, зацікавлена передусім у розвитку економічного співробітництва, відмовилася підписати статут СНД, який звужував її суверенітет, заперечує проти створення наднаціональних структур. У 1992 – 1993 рр. надії на краще, пов’язані зі співдружністю стали розвіюватися. негативну роль у цьому відіграла позиція Росії, щодо енергоносіїв (нафти, газу) та її ставлення до проблеми Чорноморського флоту і Криму.

В той же час співробітництво з Росією та країнами СНД має для України стратегічний характер.

Важливе значення для України мають двосторонні відносини зі США та Канадою. Відкриття посольств, зустрічі на найвищому рівні створили надійну основу для їхнього розвитку.

Важливими зовнішньополітичними акціями є налагодження нормальних відносин з КНР. Підписано низку міждержавних угод з питань економічного, науково – технічного та культурного співробітництва. Високою активністю відзначається регіональна політика України. Її свідченням стало підписання ряду важливих угод з Польщею, Угорщиною, Румунією. Інтеграція в Європу, співпраця з Росією та сусідами стратегічні завдання які слід вирішувати комплексно.

5. Здобуття Україною незалежності змінило умови політичного життя. Практично всі політичні сили підтримали самостійницький вибір народу. під проводом Президента Л. Кравчука стали об’єднуватися представники партійної і господарської номенклатури. Наприкінці січня 1992 р. Л. Кравчук проголосив курс на консолідацію всіх політичних сил республіки заради розбудови державності. Частина партій відгукнулася на заклик. Проте більшість Народного Руху на чолі з В. Чорноволом стала опозицією до влади, звинувативши Л. Кравчука у гальмуванні реформ.

Восени 1991 р. частина членів колишньої КПУ об’єднались у Соціалістичну партію (СПУ), яку очолив О. Мороз.

У червні 1993 р. у Донецьку пройшов з’їзд, який проголосив відновлення діяльності Компартії України. Першим секретарем ЦК КПУ став П. Симоненко.

Близькість до комуністів за стратегічними завданнями показала селянська партія України.

Тривало згуртування політичних сил центристської орієнтації. У вересні 1991 р. відбувся установчий з’їзд Ліберальної партії України, 1993 р. утворилася партія «Трудовий конгрес».

Активізувалися й праві сили. У березні 1992 р. відбулася конференція Організації Українських Націоналістів, на якій було прийнято рішення перейменувати її в Конгрес Українських Націоналістів.

В умовах загострення суперечностей між гілками влади, між владою і народом восени 1993 р. Верховна рада прийняла рішення про проведення дострокових виборів до Верховної Ради у березні 1994 р. та дострокові вибори Президента у червні 1994р.

Вибори до Верховної Ради 1994 р. стали першими в історії України виборами, що відбувалися за умов існування багатопартійної системи. Чисельну перевагу здобули комуністи та інші ліві групи – соціалісти, аграрії тощо. Головою Верховної Ради став О. Мороз. На президентських виборах перемогу отримав Л. Кучма. Новий президент намагався проводити реформи, а більшість у Верховній Раді, що складалася з представників лівих сил виступали проти проведення ринкових реформ. В умовах кризи конституційного процесу між ВРУ і президентом було укладено конституційний договір (8 червня 1995 р.), а через рік прийнято Конституцію України (28 червня 1996 р.).

У січні 1995 р. завершилося формування Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). Помітним явищем в житті політичного «центру» стало також формування Народно-демократичної партії України.

На парламентських виборах 1998 р. абсолютним переможцем стала Компартія України – 14,7% голосів – 84 депутатські мандати. Народний рух України завоював 32 депутатські місця. Головою Верховної Ради став представник селянської партії О. Ткаченко.

Перемога Л. Кучми на президентських виборах 1999 р. та формування пропрезидентської більшості вперше за роки незалежності зробили можливим погоджені дії державної влади в соціально-економічній сфері. Виконавча й законодавча гілки влади почали опрацювання стратегії довгострокового економічного розвитку.

Діяльність Л.Кучми вподовж першого строку його президентських повноважень не може бути оцінена у білих або чорних фарбах. Без сумніву він вніс вирішальний вклад у подолання небезпеки червоного реваншу. До цього його зобов’язувала сама постать президента, яка суперечила радянській системі влади. Однак очолювана президентом «партія влади» не тільки не вела боротьбу з проявами тоталітаризму, але й використовувала його методи, щоб не допустити демократизації політичного режиму й економічного життя.

Верхи і низи українського суспільства виявилися після 1991 р. в різному становищі. Верхи були організовані й тому здатні на самостійні дії. Більшість представників колишньої номенклатури спромоглися зберегти владу і використати в своїх інтересах неминуче роздержавлення засобів виробництва.

Низи були неорганізовані, а точніше атомізовані. Суспільство тільки формально піднялося над державою. Насправді кожен громадянин перебував у цілковитій залежності від держави – економічній і психологічній.

Щоб не допустити соціального вибуху, державні чиновники турбувалися про створення елементарних умов для виживання незахищених верств населення. Але в першу чергу всі вони, починаючи від президента, турбувалися про власний добробут. Тривалий період перебування української економіки в стані хаосу пояснювався бажанням номенклатури, в умовах відсутності законів, захопити у власність найбільш прибуткові підприємства.

«Партія влади» майже нічого не зробила для утвердження в Україні соціальної держави. Як заявив Л. Кучма у листопаді 2000 р. реформи проводилися за рахунок соціальних чинників. У цілому ряді випадків демонтовано навіть ті соціальні здобутки, які свого часу були запозичені західними країнами. Усе це стало повною протилежністю реформам, що здійснювались, наприклад у Німеччині Людвігом Ерхардом, а також в інших країнах повоєнної Європи, де завжди і в усьому був визначальним принцип соціальної спрямованості економічних перетворень.

Якраз у 2000 р. Україна подолала тривалу економічну кризу і за 2000 – 2004 рр. більше ніж на третину підвищила свій ВВП. Скористався цим знову- таки капітал, а не труд. Реальні заробітки і пенсії майже не збільшилися. Держава, яку уособлював передусім президент, не турбувалася про народ, унаслідок чого розрив у рівні життя між бідними і багатими досяг потворних розмірів. І знову Л. Кучма, цього разу вже у 2004 р., визнав крах соціальної політики, аніскільки не ототожнюючи себе з державою: «Я з розумінням ставлюся до тих співвітчизників, особливо людей похилого віку, які з ностальгією згадують про минуле. Наші реформи, на жаль, не виправдали сподівань суспільства на швидкі соціальні зміни. Я знаю, що в багатьох людей саме слово «реформи» викликає відразу».

Президент був незмінно повернутий обличчям до «партії влади». Турбуючись про стабільність побудованої ним системи влади, він покладався не на потужну соціальну політику, а на збільшення чисельності військ і спецпідрозділів МВС, оснащених гумовими кийками та кулями, балонами зі сльозогінним газом і водометами.

Багато іноземних вчених-економістів, що вивчали характер ринкових реформ в Росії та інших країнах СНД називають Україну державою вишукувачів надприбутків, маючи на увазі доходи, які багатократно перевищували прибуток одержуваний від підприємництва в конкурентному середовищі. Величезні доходи одержувалися від підприємництва, захищеного пільгами та преференціями, від державних субсидій, які не треба було повертати, від необкладуваних податками посередницьких операцій тощо. Та основними шляхами збагачення представників «партії влади» було надання їм у власність за символічну ціну великих підприємств.

Після переобрання на новий строк Л. Кучма мав намір продовжити концентрацію влади у своїх руках. Всі шість запитань Всеукраїнського референдуму 2000 р. були націлені на обмеження прав і функцій Верховної Ради. Незважаючи на майже 90% позитивні результати референдуму узаконити його наслідки Л. Кучмі не вдалося.

Отже управлінська корпорація дбаючи про власні інтереси побудувала таку державу, яка була чужою для простого народу. Однак поступово в українському суспільстві сформувалися економічні і політичні структури, здатні на повний голос заявити про свої інтереси. Конфлікт між «партією влади», яка була уособленням комуністичного минулого, і суспільством, в якому відбувався процес самоорганізації, ставав неминучим.

Особливо ускладнилася політична ситуація в Україні під час президентських виборів 2004р. Основними кандидатами у Президенти України були: провладний кандидат – прем’єр-міністр України В. Янукович та лідер опозиційної парламентської фракції «Наша Україна» В. Ющенко. Перший тур президентських виборів не привів до перемоги жодного з кандидатів. ЦВК призначила другий тур виборів. Боротьба за владну посаду розгорілася з новою силою. Після переходу на бік В. Ющенка значної частини політичних сил шанси В. Януковича на перемогу значно зменшилися, і влада пішла на фальшування виборів. Це дало можливість В. Януковичу стати переможцем другого туру виборів, що відбулися 21 листопада 2004 р. таке відверте ігнорування волевиявлення народу викликало масові акції протесту. Епіцентром волевиявлення народу став Майдан Незалежності у Києві. 22 листопада опозиція створила коаліцію «Сила народу». У цей же день в центрі міста з’явилося «Наметове містечко». Почалися події, які отримали назву «померанчевої революції».

Переломним моментом помаранчевої революції стало рішення Верховного Суду у грудні 2004 р. про визнання недійсними результатів другого туру виборів і проведення повторного голосування 26 листопада 2004 р.

У переголосуванні другого туру переконливу перемогу здобув В. Ющенко.

Масова й активна участь українського народу у суспільному і політичному житті засвідчила глибокі зміни у національній самосвідомості, становлення української спільноти як політичної нації, що прагне свободи і демократії, соціальних і економічних перетворень.

Після призначення прем’єр-міністром країни Ю. Тимошенко новий уряд взявся активно реалізовувати обіцянки, що були дані на Майдані. Програма уряду була підтримана більшістю депутатів ВРУ, за неї голосували і опозиційні депутати. Проте втілення в життя гасел і обіцянок виявилось непростою справою.

Уряд поставив перед собою декілька ключових завдань: 1) наповнити державний бюджет за рахунок ліквідації пільг в оподаткуванні, вільних економічних зон і всіляких тіньових схем отримання доходів; припинення контрабанди, маніпуляціями з поверненням НДС; 2) підвищити доходи громадян за рахунок збільшення заробітної плати, розширення соціальних виплат тощо. 3) реприватизація незаконно приватизованої власності. Крім того відбувалися значні кадрові зміни, що привели понад 13 тис. посадовців різних ланок.

Але реалізація такого курсу Президента і уряду викликала розбіжності

У самій команді та опір тих сил, інтереси яких зачіпали перетворення.

Для подолання негативних явищ в економіці уряд вдався до адміністративного втручання, тим самим проголошені принципи вільного ринку. Відштовхнуло від України іноземних інвесторів питання реприватизації. Загалом погіршилися економічні показники. Своє невдоволення політикою уряду стали висловлювати середні та дрібні підприємці, які найбільше підтримували «померанчеву революцію». Неодноразово спалахували конфлікти у середині урядової команди. Таким чином у команді президента відбувся розкол. Який привів до відставки Ю. Тимошенко.

В той же час відбувається консолідація антипомеранчевих сил. Після перших місяців розгубленості вони починають активно заявляти про себе, використовуючи промахи «померанчевої влади».

Ще одним провалом померанчевої влади стали переговори з Росією, щодо постачання газу. Ціна газу зросла майже у 2 рази, а сама схема поставок була заплутаною і непрозорою через посередницьку структуру РосУкрЕнерго.

У виборах 2006 р. лише 5 партій подолали 3% бар’єр. Найбільше голосів набрала партія Регіонів (32, 14%), другу позицію посів Блок Юлії Тимошенко (22,29%), далі йшов блок «Наша Україна» (менше 14%), Соціалістична партія (5,6%), Комуністична партія (3,6%).

Вибори 2006 р. вперше відбувалися за пропорційною системою. Проте головну роль у виборі відіграли не партійні програми, а авторитет лідерів. парламентська кампанія стала продовженням президентських виборів 2004 р., а перемога Партії регіонів розглядалась як реванш за попередню поразку. Проте набраної кількості голосів регіоналам було недостатньо для формування самостійної парламентської більшості. Така ситуація зумовила тривалий переговорний процес і жорстку боротьбу навколо створення парламентської більшості.

6 липня 2006 р. Головою Верховної Ради було обрано Мороза. Це стало свідченням домовленості про створення Антикризової коаліції між Партією регіонів КПУ і СПУ. Так в результаті переходу СПУ на бік Партії регіонів померанчеві потерпіли поразку. До того ж вступали в силу поправки до Конституції України, які значно зменшували повноваження Президента України.

В таких умовах В. Ющенко зробив спробу врятувати становище шляхом підписання всіма політичними силами Універсала національної єдності. Після проведення відповідного круглого столу. Хоча цей документ і був підписаний, але він не набув ніякої юридичної сили і не виконувався.

За поданням Президента Верховна Рада затверджує прем’єр-міністром В. Януковича. Передбачалося створення широкої коаліції, проте спільної роботи не вийшло. У країні розгорілася гостра політична криза. Зрештою обидві сторони усвідомили, що посилення конфлікту є неперспективним. У результаті переговорів було досягнуто політичних домовленостей про призначення позачергових виборів. Вибори було призначено на 31 жовтня 2007 р.

На виборах 3% бар’єр подолали 5 партій: Партія регіонів (34,37%), Блок Юлії Тимошенко (30, 71%), Блок «Наша Україна – Народна самооборона» (14,15%), Комуністична партія України (5,39%), «Блок Литвина» (3, 96%). Соціалістична партія України набрала 2,86% і до парламенту не потрапила.

У новому складі Верховної Ради України Блок Юлії Тимошенко і блок «Наша Україна – Народна самооборона утворили парламентську більшість у складі 227 депутатів. Головою Верховної Ради України було обрано А. Яценюка, а Прем’єр-міністром Ю.Тимошенко. але демократична коаліція виявилась нежиттєздатною. Постійно виникали конфлікти між Прем’єр-міністром Ю. Тимошенко та адміністрацією Президента В. Ющенка. У вересні 2008 р. коаліція фактично припинила своє існування.

Восени 2008 р. Україну вразила світова економічна криза. Падіння виробництва в основних галузях становили до 50-60 %. Але криза не консолідувала політикум: політичне протистояння посилилось. У такій атмосфері розпочалася передвиборча кампанія по виборах президента України у січні 2010 р.

Наступним Президентом України став Віктор Янукович. Він був обраний в другому турі виборів, що відбулися 7 лютого2010 р. за нього проголосували 48, 95%голосів виборців. Експерти ще в той момент попереджували главу держави, що він спирається на довір’я менш ніж половини населення країни, тому має діяти обережно і зважено.