Тема 17. Післявоєнна відбудова і розвиток України в 1945 – середині 1950-х рр

1. Підвищення міжнародного статусу України.

2. Особливості відбудови промисловості.

3. Становище в сільському господарстві.

4. Рівень життя та побуту населення.

5. Внутріпартійне життя.

6. Радянізація західних областей України.

У ході міжнародних переговорів щодо утворення ООН Україна і Білорусія, як республіки, що найбільше постраждали від війни були включені до майбутньої міжнародної організації. 26 червня 1945 р. на конференції ООН у Сан-Франциско делегація Української РСР, як і делегації інших держав засновниць, підписала Статут ООН. Таким чином Україна стала одним із фундаторів цієї авторитетної міжнародної організації, не раз входила до багатьох її комісій та комітетів.

У 1948 – 1949 рр. Україну обирають непостійним членом Ради Безпеки ООН. Підпис України, як і інших держав-переможниць у ІІ світовій війні, стоїть під мирними договорами з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини – Італією, Румунією,Угорщиною та Фінляндією

У перші повоєнні роки УРСР була представлена в 20 міжнародних організаціях і уклала 65 міждержавних угод. Але повернення України на міжнародну арену мало обмежений характер. Вся дипломатична діяльність УРСР здійснювалася під наглядом Москви

2. Після війни відбудовчий процес відбувався прискореними темпами. Основні завдання четвертої п’ятирічки полягали у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства і навіть його перевищенні. Виснажені війною робітники змушені були тяжко працювати. Різко скоротилося число працівників, не вистачало фінансів, необхідного обладнання і транспорту. Повернення в Україну евакуйованого на Схід устаткування було визнано недоцільним і економічно нераціональним. У 1945 – 1946 рр. Україна отримала устаткування десятків заводів, демонтованих у Німеччині. До кінця 1945 р. було відновлено майже третину довоєнного індустріального виробництва республіки.

Основні кошти йшли на відбудову галузей промисловості групи «А» - шахт Донбасу і Кривбасу, металургійних заводів Дніпропетровська, Кривого Рогу тощо.

Головною особливістю повоєнної відбудови в Україні, порівняно з західноєвропейськими державами було те, що в нас відбудова йшла під гаслом «відбудовувати все, як було до війни». В цей час на Заході розпочалося будівництво нових, наукомістких галузей. Саме в цей час Й.Сталін визначив головне завдання для промисловості, яке полягало у переозброєнні Радянської Армії, насамперед створення ракетно-ядерної зброї.

Характерними ознаками повоєнного розвитку було те, що командна економіка розвивалася екстенсивно, тобто переважно за рахунок залучення додаткової робочої сили. Форсоване зростання важкої промисловості відбувалося за рахунок обмеження виробництва вкрай необхідних товарів народного споживання; сільське господарство, наука і культура фінансувалися за залишковим принципом.

В цей же час у виробництві головними були не якісні, а кількісні показники, тиражувалася стара техніка, робоча сила залучалася через трудові мобілізації (в основному з села), використовувалася також примусова праця німецьких військовополонених.

Незважаючи на істотні недоліки радянської економічної моделі відбудова важкої промисловості та її подальші успіхи були вражаючими. У цьому досягненні проявилася здатність тоталітарних режимів за допомогою жорсткого планування, репресій і соціальної демагогії концентрувати наявні ресурси на одній ділянці. Але забезпечити гармонійний розвиток усього народного господарства за допомогою цих методів було неможливо.

3.На початку 1946 р. у сільському господарстві України склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала змін у аграрній політиці та негайної допомоги з боку керівництва СРСР. Але цього не сталося. Колгоспи й підсобні господарства селян були обкладені великими податками, обов’язковими натуральними поставками. Під тиском сталінської верхівки уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували на 1946р. форсоване збільшення посівних площ, урожайності та хлібозаготівель. Навесні та влітку 1946 р. була страшна засуха. Зимові та ярі культури майже цілком загинули. Керівництво кількох областей звернулося до уряду УРСР з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель. Виконуючи вказівки Москви, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не тільки підтверджувало нереальні плани, а й вимагало від колгоспів повернути борги за минулі роки. Було вжито надзвичайних заходів для того, щоб будь якою ціною отримати від колгоспів заплановану кількість хліба.

У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки й областей, суду, прокуратури. Відновивши діяльність «Закону про п’ять колосків» початку 30-х років, судові органи республіки тільки у листопаді 1946р. жорстоко покарали 2313 селян. Але незважаючи на суворі каральні заходи, у колгоспах не виконувалася повною мірою заготівля зерна. На Україні вибухнув страшний голод. У 16 східних областях померли від голоду майже 800 тис. людей. Закуповувати українським колгоспам за власні кошти хліб на Кубані Москва не дозволяла. Водночас у період голоду з СРСР було вивезено 1, 7 млн. пудів хліба як безплатну допомогу країнам «народної демократії» - Польщі, Чехословаччині, Болгарії та ін..

Керівництво республіки, опинившись у загрозливій ситуації неодноразово звертається по допомогу особисто до Сталіна. Реакція Москви була типовою – замість М. Хрущова у березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено Л. Кагановича. Проте мінімальну допомогу насінням і фуражним зерном все ж було надано.

Офіційна пропаганда усіляко замовчувала масштаби трагедії, звинувативши у труднощах «саботажників». А спроби врятувати людей від голодної смерті кваліфікувала як злісне порушення радянських законів.

Загроза голодної смерті зникла лише після жнив 1947 р., коли зібрали новий врожай. Тоді ж з’явилася можливість реально розпочати відбудову села. Відбудова сільського господарства в Україні здійснювалася повільно. капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми. В результаті технічна озброєність колгоспів залишалася надзвичайно слабкою. Держава домагалася інтенсифікації праці примусовими методами.

4. Проведена у 1947 р. грошова реформа призвела до вилучення грошей у тих хто заощадив певні суми. Особливо боляче реформа вдарила по селянству, сільській інтелігенції. на селі обмін грошей, що зберігалися вдома, здійснювався з розрахунку 1:10. Скасування карткової системи призвело до зростання цін на продукти. Нові ціни більше ніж у три рази перевищували довоєнний рівень, тоді як заробітна плата збільшилася лише на половину.

Поступово економіка УРСР була втягнута в процес мілітаризації, що мало негативні наслідки для розвитку сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери.

5. В Україні зберігалась напруженість довоєнного часу. Масові репресії тривали. Вони були насамперед спрямовані проти людей, яких вважали за скомпрометованих у ході війни: не тільки осіб, що перекинулись на бік ворога, а й полонених, інтернованих, всіх, хто перебував на окупованій території. Репресії спрямовувались також проти учасників національно-визвольного руху,

В 1947 р. в Україну для "викоренення націоналізму" знову був відряджений Л.М.Каганович, якого слухняно обрано першим секретарем ЦК КП/б/У. Він негайно почав розправи над українською інтелігенцією (видана була ціла низка розгромних постанов, що стосувалися науки та літератури). На щастя, Кагановича швидко відкликали. КП/б/У знову очолив М.С.Хрущов.

Після переведення Хрущова до Москви, на його місце в 1949 р. був призначений Л.Г.Мельников.

Й.Сталін, впевнений в слухняності підлеглих, і далі йшов шляхом нищення "ворогів народу" ("ленінградська справа", "справа лікарів"). Одночасно з чистками проводились формальні виборчі кампанії в зв'язку з виборами до Рад різних рівнів 1946, 1947, 1948 рр.

 

6. Радянізацію Західної України здійснювали переважно ті, хто добровільно або під тиском переселявся до західних областей України. Зі східних областей України, а також з інших республік туди їхали десятки тисяч апаратних працівників та кваліфікованих спеціалістів різного профілю.

У партійно-урядових постановах повоєнного періоду особлива увага приділялася індустріалізації західних областей. Зокрема передбачалося протягом п’яти років перетворити Львів на великий індустріальний центр республіки. До Львова з Калуги було перебазовано завод телефонної та телеграфної апаратури. Понад 730 робітників та інженерно-технічних працівників з Ленінграда було переведено на електроламповий завод. Було побудовано великий завод автонавантажувачів, будувався Львівський автобусний завод. У Львівській та Волинській областях було знайдено промислові запаси вугілля, де було закладено перші шахти. В 1949 р було побудовано найбільший в Європі магістральний газопровід Дашава – Київ.

У 1949 р. в Західній Україні діяло 2500 великих і середніх промислових підприємств. Кількість робітників за роки повоєнної п’ятирічки тут збільшилася у 7 разів, а валова продукція промисловості зросла у 10 разів.

Надзвичайно швидка індустріалізація краю мала на меті не лише створення нового індустріального центру, а й зміну традиційної соціальної структури, збільшення в ньому питомої ваги робітничого класу та службовців, які могли б служити надійною соціальною базою радянської влади. Радянізація супроводжувалася репресіями місцевого населення, яке часто не погоджувалося з політикою сталінського керівництва. Жертвою репресій стала і Українська греко-католицька церква. В березні 1946 р. групою віруючих на чолі зі священиком Г. Костельником у Львові під тиском державних органів був сфальсифікований собор греко-католицької церкви. На ньому за відсутності єпископів було прийнято рішення про скасування Берестейської унії і підпорядкування греко-католицької церкви Російській православній церкві.

З приходом на західноукраїнські землі радянських військ відновилася розпочата ще у 1939 – 1941 роках примусова колективізація сільського господарства. На заможних селян, які виступали проти колективізації держава накладала великі податки. Бідноту й колгоспників звільняли від натуральних податків.

Використовуючи насильницькі методи, розкуркулення, влада завершила колективізацію до 1950 р. примусова колективізація, антинародна податкова політика, командні методи хлібозаготівель викликали незадоволення селянства яке поповнювало ряди вояків УПА.

У серпні 1943 р. ОУН (Б) внесла принципові поправки у свої документи. Йшлося насамперед про відмову від основних принципів інтегрального націоналізму. Бандерівці проголошували рівність прав усіх громадян майбутньої Української держави незалежно від їхньої національності, підтверджували право національних меншин на вільний розвиток культури.

Після перемоги над Німеччиною радянське військове командування розпочало масштабні акції спрямовані на винищення українських націоналістів. У цих акціях використовувалися переважно війська НКВС. У відкритих боях, зважаючи на явну перевагу противника в чисельності та озброєнні бійці УПА здебільшого зазнавали поразок. Сили сторін були нерівними тому закордонний провід ОУН прийняв рішення вивести Українську повстанську армію до Німеччини й Австрії. Україну покинули близько 50 тис. повстанців. підрозділи, які виявили бажання залишитися, подрібнювалися на глибоко законспіровані групи, здатні діяти автономно.

В умовах коли боротьба йшла не на життя а на смерть противники не цурались найжорстокіших методів. Органи держбезпеки проводили заходи щодо дискредитації учасників національно –визвольної боротьби. У свою чергу, останні вбивали партійних та радянських працівників.

У березні 1950 р. оточений спецпідрозділами МВС-МВД, неподалік від Львова загинув командир УПА Роман Шухевич. Це була важка втрата для повстанців.

Але збройне підпілля продовжувало організовану боротьбу до середини 50-х років, а деякі групи діяли до початку 60-х років.

Після узгодження кордону між Польщею та СРСР передбачався обмін населенням на добровільних умовах. Значна частина українців що споконвіку жили на даній землі опинилася на польській території і не бажала переселятися до СРСР де був запроваджений жорстокий сталінський режим. Більше того частина українців, які були переселилися в Україну потім нелегально повернулися до Польщі.

У 1947 р. виселення українців з південно-східної Польщі вступило в завершальну стадію. На цьому етапі воно було особливо жорстоким. Польські власті за погодженням з радянським керівництвом провели великомасштабну воєнно-репресивну депортаційну операцію «Вісла». Її метою було переселення залишків українського населення Посяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя на захід і північ Польщі, на так звані «повернуті землі». Це була помста тоталітарної влади українцям, які підтримували формування ОУН-УПА, що діяли тут з часів війни. Операцію «Вісла» спланували спецслужби Польщі у взаємодії з радянськими консультантами. Близько 300 тис. польських солдат і офіцерів спираючись на підтримку радянських сил, оточили радянських партизанів і в запеклих боях знищили або захопили багатьох з них. Під загрозою розстрілу у стислі строки було переселено з насиджених місць 140 тисяч українського населення. Для тих хто уникав переселення або повертався додому, було створено концентраційний табір на базі колишнього німецького концтабору Освенцім.

Внаслідок депортацій них акцій населені українцями землі на території Польщі були полонізовані. Одночасно з території України переселили поляків (близько 1 млн. чоловік) і також властивими радянській владі насильницькими методами.