Основи законодавства України про охорону здоров'я, 1992

————————————— 594 —————————————

Т

Відповідальність за професійні правопорушення

 

них інститутів та іншими акредитованими закладами охо­рони здоров'я, службою швидкої допомоги, а також окре­мими працівниками, які мають відповідний дозвіл (ліцен­зію). Для забезпечення лікувально-профілактичною допо­могою громадян України, які мають відповідні пільги, встановлені законодавством, створюються спеціальні лі­кувально-профілактичні заклади.

Відповідно до ст. З 5 "Основ", держава гарантує надання доступної, лікувально-профілактичної допомоги, яка роз­поділяється на три етапи:

1) первинна лікувально-профілактична допомога — надається переважно за територіальною озна­кою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики;

2) вторинна — спеціалізована лікувально-профі­лактична допомога — надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забез­печити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики;

3) третинна — високоспеціалізована лікувально-профілактична допомога — надається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підго­товку у галузі складних для діагностики і ліку­вання хвороб, у разі лікування хвороб, що потре­бують спеціальних методів діагностики та ліку­вання, а також з метою встановлення діагнозу і лікування хвороб, що рідко спостерігаються.

Обов'язки лікаря, згідно зі ст. 34 "Основ", полягають у своєчасному і кваліфікованому обстеженні і лікуванні пацієнта. Відповідно до цієї статті, лікар має право відмо­витись від подальшого лікування пацієнта, якщо останній

д ' д Відповідальність за професійні правопорушення "^р*

не виконує медичних призначень або правил внутрішньо­го розпорядку закладу охорони здоров'я, заумови, що це не загрожуватиме жи п ю і здоров'ю населення.

Лікар не несе відповідальності за здоров 'я хворого у разі відмови останнього від виконання медичних призна­чень або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму

До нового законодавства внесено багато нових поло­жень, деякі з них доповнено, змінено. Розглянемо окремі положення.

Питання про лікарську таємницю давно відоме. Ще за часів Гіппократа лікарі присягалися зберігати лікарську таємницю. Випускники медичних вузів за кордоном і за­раз складають таку присягу. Причому, в деяких державах порушення цього положення присяги тягне за собою кри­мінальну відповідальність. З 1971 р. в усіх медичних вузах колишнього Радянського Союзу, в тому числі і в Україні, випускники також почали складати таку присягу. Зараз в медичних вузах України випускники складають цю прися­гу у дещо зміненому вигляді. Новий текст "Клятви лікаря" був затверджений Указом Президента від 15.06.92р. В одному з пунктів цього документа щодо лікарської таєм­ниці зазначено, що лікарі повинні її зберігати і не викори­стовувати на шкоду людині.

Під лікарською таємницею слід розуміти відомості про хворого двоякого роду:

1) отримані медичним працівником від хворого або в процесі лікування, які не повинні розголошува­тись іншим особам;

2) ті, які лікар не повинен сповіщати хворому (на­приклад, назву хвороби, несприятливий прог­ноз).

—————————————— 596 ——————————————

д і а Відповідальність за професійні правопорушення "^^>

Увага до проблеми лікарської таємниці існує протягом усієї історії медицини.

Цілком очевидно, що всі види взаємин лікаря і хворо­го, лікаря і колективу, які входять у поняття лікарської таємниці, не можуть регламентуватися правовими нор­мами. В ряді випадків вони стають предметом лише мо­ральної оцінки. Часто тільки совість лікаря та його так­товність можуть підказати йому, відкривати таємницю чи ні.

Багато видатних медиків вважали за необхідне прихо­вувати від хворого несприятливі відомості про стан його здоров'я, навіть коли це пов'язане з обманом, особливо щодо невиліковних хворих. Зумовлене це тим, що не­обізнані в своєму тяжкому стані хворі легше вмирають. Це стосується не лише непоінформованих осіб, а й лікарів, навіть відомих вчених, які під час своєї хвороби перетво­рюються в пригнічених хворобою пацієнтів.

Відома й інша точка зору відносно питання про дотри­мання лікарської таємниці.

Деякі лікарі вважають, що хворому, на його прохання, можна сповіщати про тяжкість хвороби. Аргументують це тим, що лікар, замовчуючи про тяжкий стан хворого або загрозу смерті, бере на себе відповідальність за матеріальні і духовні наслідки, наприклад, правом наслідування мо­жуть скористатися не ті особи, яких хворий хотів би бачити спадкоємцями.

Тому рівень поінформованості хворого про стан його здоров'я залежить від розвитку і особливостей його пси­хічного стану. Спокійна, врівноважена, вольова людина, знаючи правду про стан свого здоров'я, може бути по­мічником лікаря, а помисливий, боягузливий хворий — лише перешкоджає лікуванню.

-————————————— 597 ——————————————

д-*-д Відповідальність за професійні правопорушення '^F*

Cm. 39 "Основ" трактує питання надання медичної інформації таким чином:

"Лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мсту запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я.

Пацієнт має право ознайомлюватися із історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім'їабо законного представника пацієнта, врахо­вуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані".

У cm. 40 "Основ" сформульоване положення про лікарську таємницю:

"Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконан­ням професійних або службових обов'язків стало відомо про хво­робу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімей­ну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випад­ків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємни­цю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта".

Проте в даній статті не вказується, що замовчування деяких фактів, які стосуються хворого, наприклад, інфек­ційних і психічних хвороб, отруєння, кримінального ви­кидня, зараження венеричними хворобами тощо супере­чить професійному і громадянському обов'язку лікаря і є небезпечним для суспільства. Про це мають бути повідом­лені керівники органів охорони здоров'я і слідства для

—————————————— 598 ——————————————

д і д Відповідальність за професійні правопорушення -^в»

вжиття відповідних заходів. Тому було б бажано першу частину цієї статті доповнити словами "якщо ці відомості не загрожують інтересам суспільства".

Наприклад, якщо в акушерсько-гінекологічне відділен­ня лікарні госпіталізована хвора з будь-якою патологією сечостатевої системи, то відомості про її хворобу, обсяг операції, прогноз є лікарською таємницею і сповіщати про це знайомих, які можуть використати ці дані з корис­ливою метою, можна лиже в загальних рисах. Якщо ж в лікарню госпіталізована хвора в зв'язку з кримінальним викиднем, про це потрібно сповістити органи слідства для вжиття відповідних заходів щодо особи, яка скоїла цей злочин і є соціальне небезпечним суб'єктом.

Слід розглянути питання лікарської таємниці також щодо хворих на венеричні хвороби і СНЩ.

Якщо хворий проводить лікування, не порушує режим, і не є джерелом зараження, то відомості про його стан є лікарською таємницею. Проте, коли хворий не додержуєть­ся режиму лікування або відмовляється від нього, є джере­лом зараження, то про його хворобу потрібно сповістити керівництво органів охорони здоров'я, і хворий підлягає примусовому лікуванню. А якщо він відмовляється від примусового лікування, то про його хворобу сповіщають органи слідства і такого хворого притягують до криміналь­ної відповідальності згідно зі ст. 1081' КК України, якою передбачено різні види покарання (від штрафу до 2 років позбавлення волі).

Питання про умови медичного втручання було спірним, дискусійним і дістало юридичне оформлення в ст. 42 "Основ".

"Медичне втручання (застосування методів діагностики, про­філактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм люди-

—————————————— 599———————————————

д-^д Відповідальність за професійні правопорушення "Ч^

ни) допускається лише у тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров'ю пацієнта.

Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливе.

Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування вичн.ію'іься допустимими, якщо вони відповідають сучасним нау-конообі рунтовіїним вимолім, спрямовані на відвернення реальної 'ті ро ні житію і;і ідоров'ю п.щіснта, застосовуються за згодою поіііформошіноіо про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар нжив.іс' всіх належних у таких випадках заходів, щоб не заподіяти шкоди життю і здоров'ю пацієнта".

Причому, ці дії повинні проводитись за згодою хворих або близьких, які мають на це моральне чи юридичне право, що передбачено cm. 43 "Основ ".

Раніше діючим законодавством не визначалось, як дія­ти лікареві, якщо дорослий хворий при повній свідомості відмовляється від операції, яка йому конче потрібна, а "зволікання подібне до смерті". В зв'язку з цим у лікарів, особливо у хірургів, виникали запитання — як бути, що робити?

На думку багатьох лікарів, в такій ситуації потрібно наполегливо вимагати згоди, переконувати в необхідності операції всіма доступними методами. Такі труднощі часто виникають у дитячих хірургів у разі необхідності одержан­ня згоди рідних на операцію у дитини.

В історії медицини відомі випадки, коли хірургічні операції за життєвими показаннями проводились і без одержання згоди рід­них. Так, знаменитий професор-педіатр К.А. Раухфус (1835-1915) Зробив трахеотомію дитині проти згоди матері і батька, які катего­рично відмовлялися від операції, незважаючи на тяжкий стан

——————————————— 600 ———————————————

д і «Відповідальність за професійні правопорушення —^Э

дитини. Він запропонував фельдшеру зв'язати рідних дитини і закрити їх у комірчині, провів операцію. Завдяки операції дитину було врятовано, за що рідні щиро подякували професору.

Проте, коли цей випадок розглядався на засіданні Петербурзь­кого юридичного наукового товариства, поведінку К.А. Раухфуса кваліфікували як подвійну кримінальну справу:

1) заподіяння тілесного пошкодження дитині;

і

2) позбавлення волі її батьків.

На ці звинувачення проф. Раухфус відповів, що у нього не було іншого виходу, оскільки без цієї операції дитина мала померти.

Юридичним нормам згідно з законодавством того часу щодо необхідності одержання згоди на медичне втручання не було при­ділено уваги.

В "Основах законодавства України про охорону здо­ров 'я" положення про згоду на медичне втручання (cm. 43) сформульовано так:

"Згода об'єктивно поінформованого дієздатного пацієнта необ­хідна для вживання методів діагностики, профілактики та лікуван­ня. Якщо останній не досяг п'ятнадцятирічного віку чи був визна­ний судом недієздатним або за фізичним станом не може повідоми­ти про своє рішення, медичне втручання можливе за згодою батьків або інших законних представників пацієнта. Особам віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмеже­но дієздатними таке втручання проводиться за їх згодою та згодою їх батьків або інших законних представників.

У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого с наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна".

У cm. 44 "Основ " розглянуто застосування методів профілактики, діагностики, лікування та лікарських за­собів.

"У медичній практиці лікарі зобов'язані застосовувати методи профілактики, діагностики і лікування та лікарські засоби, дозво­лені Міністерством охорони здоров'я окраїни.

——————————————— 601 ———————————————

д ' л Відповідальність за професійні правопорушення "^р*

В інтересах вилікування хворого та за його згодою, а щодо неповнолітніх та осіб. яких було визнано судом недієздатними, — за згодою їх батьків, опікунів або піклувальників лікар може застосувати нові. науково обгрунтовані, проте ще не допущені до загального частосування методи діагностики, профілактики, ліку­вання та лікарські часоби. Щодо осіб віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визначних судом обмежено дієздатними застосування таких методів і засобів проводиться за згодою їх батьків або інших законних представників. Порядок застосування зазначених мстодівдіагностики, профілактики, лікування і лікарсь­ких засобів встановлює Міністерство охорони здоров'я України."

Питання про припустимість мед ико-біологічних ек­спериментів на людях дискутувалося в цілому (тобто на здорових чи на хворих, з лікувальною метою чи для роз­витку науки тощо), і викликало різне ставлення медичних колективів і юристів, оскільки в процесі виконання цих експериментів виникає ризик для здоров'я людини.

Незважаючи на необхідність експерименту для прогре­су медицини, положення про нього раніше не мало законо­давчого закріплення.

В "Основах законодавства України про охорону здо­ров 'я " це питання розглянуто у cm. 45..

"Застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільнокорисною метою за умови їх наукової обгрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричи­нення тяжких наслідків для здоров'я або життя, гласності застосу­вання експерименту, повної поінформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту, про вимоги його застосу­вання, збереження в необхідних випадках лікарської таємниці.

Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапев­тичного експерименту на людях, хвороба яких не має безпосеред­нього зв'язку з метою досліду."

Статтями 59-66 "Основ " передбачені положення про охорону здоров 'я дітей і підлітків, їх фізичний і духовний

д і д Відповідальність за професійні правопорушення •^с9

розвиток, контроль за цим у дитячих виховних і навчаль­них закладах, який повинен здійснюватись установами охорони здоров'я, народної освіти за участю громадських організацій. Передбачені також державна допомога грома­дянам у здійсненні догляду за дітьми з дефектами фізич­ного або духовного розвитку, надання пільг матерям у разі хвороби дітей; передбачений контроль за трудовим і ви­робничим навчанням та умовами праці підлітків, обов'яз­кові медичні огляди працюючих підлітків, вказано, що батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я своїх дітей, ведення здорового способу життя, а у разі порушення цих обов'язків, якщо вони завдають шкоди здоров'ю дитини, винні у встановленому порядку і можуть бути позбавлені батьківських прав, А працівники дитячих лікувальних, виховних або навчальних закладів, які не належним чином виконують обов'язки щодо охорони життя і здоров'я, мо­жуть бути притягнені до кримінальної відповідальності.

Питання трансплантації органів та інших анато­мічних матеріалів трактується cm. 47 "Основ". Вона сформульована так:

"Застосування методу пересадження від донора до реципієнта органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначе­ному законодавством порядку при наявності їх згоди або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших за­собів і методів для підтримки життя, відновлення або поліпшення здоров'я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнтові."

"Основами законодавства України про охорону здоро­в'я" розглянуто деякі питання, що часто виникали в ме­дичній практиці, проте юридичне не були закріплені зако­ном. Це ставлення до штучного запліднення та імплантації ембріона, застосування методів стерилізації, зміни стате-

—————————————— 603 ——————————————

д-*-д Відповідальність за професійні правопорушення '^р*

вої приналежності, ставлення до евтаназії тощо, які сфор­мульовані в ст. ст. 48-52.

Штучне запліднення та імплантація ембріона (ст.

48).

"Застосування штучного запліднення та імплантації ембріо­на здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленим Міністерством охорони здоров'я України, на прохання дієздатної жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці.

Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку, передбаченому законодавством".

Застосування методів стерилізації (ст. 49)

"Застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредито­ваних закладах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюється Міністерством охорони здоров'я України".

Питання зміни (корекції) статевої приналежності

розглянуто у ст. 51 "Основ".

"На прохання пацієнта у відповідності з медико-біологічним і соціально-психологічними показаннями, які встановлюються Міністерством охорони здоров'я України, йому може бути про­ведено шляхом медичного втручання в акредитованих закладах охорони здоров'я зміну (корекцію) його статевої приналежнос­ті.

Особі, якій було здійснено зміну статевої приналежності, ви­дається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі."

В "Основи законодавства України про охорону здоро­в'я" введена також ст. 52, яка трактує питання надання медичної допомоги хворому, який перебуває в критич­ному для життя (термінальному) стані.

—————————————— 604 -—————————————

д-і-д Відповідальність за професійні правопорушення -у»

На сторінках вітчизняної літератури останнім часом питання про евтаназію (від грец. en — хороше, thanatos — смерть; — хороша, легка смерть) широко дискутувалось, проте ставлення до цієї проблеми було різним і у юристів, і у лікарів.

Суть проблеми полягає в тому, чи можливе навмисне прискорення лікарем смерті на прохання самого вмираю­чого або його рідних і близьких.

Розрізняють активну і пасивну евтаназію. Ідеї пасивної евтаназії, тобто способу зменшення мук безнадійно хворо­го, наприкінці XIX ст. намагались відновити зарубіжні вчені, хоча активна евтаназія категорично заперечувалась ще клятвою Гіппократа.

Така активна евтаназія різко критикується не тільки у нашій, айв інших державах. Більшість зарубіжних лікарів і юристів вважали її зовсім неприпустимою і, більш того, кримінальне карною дією.

В медичній літературі наведено матеріали судових про­цесів над лікарями у Бельгії, Нідерландах, ФРН, США, які здійснили подібні дії щодо своїх пацієнтів. Відповідаль­ність за такі дії (вбивство на прохання) передбачена за­конодавством цих держав і карається позбавленням во­лі.

Законодавче положення щодо евтаназії сформульо­вано в ст. 52 "Основ ".

"Медичні працівники зобов'язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який перебуває в критичному для життя стані. Така допомога може також надаватися спеціально створени­ми закладами охорони здоров'я, що користуються пільгами з боку держави. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припи­няються в тому випадку, коли стан людини визначається як незво-ротна смерть.

——————————————— 605 ———————————————

д ' д Відповідальність за професійні правопорушення '^^

Порядок припинення таких заходів, поняття і критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.

Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії — навмисного прискорення смерті або вмертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань".

Розглянуті положення законодавства України щодо охорони здоров'я визначають основні принципи діяль­ності медичних працівників, які повинні сумлінно викону­ватись. Ці положеннярозвиваютьсяідеталізуютьсяувідом-чих документах (накази, розпорядження, інструкції, пра­вила, методичні листи таін.), які встановлюють порядок їх реалізації.

Законодавство України передбачає також дисциплінар­ну, адміністративну і кримінальну відповідальність ме­дичних працівників і фармацевтів за порушення ними професійно-посадових обов'язків.