У процесі багатовікової лікарської практики склалися особливі норми взаємин між лікарем і хворим, що сприяло формуванню лікарської етики і деонтології.
Питання лікарської етики і медичної деонтології потрібно розглядати в єдності, тісному взаємозв'язку, оскільки ці поняття відрізняються лише за обсягом.
Під лікарською етикою (від грец. ethos — звичай, характер) слід розуміти вчення про моральність лікаря і норми його поведінки. Медична деонтологія (від грец. deon — повинен, logos — вчення) — це вчення про необхідну поведінку лікаря (медичного працівника) в процесі надання медичної допомоги. Виходячи з цього, медичну деонтологію слід розглядати як частину лікарської етики. Ці поняття дуже тісно пов'язані між собою, проте мають деякі несуттєві відмінності.
Норми поведінки лікарів у взаєминах із хворими, колегами, з усіма членами суспільства формувались протягом багатьох сторіч. Вони передавались із покоління в покоління, закріплялись у традиціях і письмових джерелах, поступово оформлюючись в особливі професійні кодекси, які були різними для кожної епохи і кожної держави.
—————————————— 591 ——————————————
л ' л Відповідальність за професійні правопорушення 'ТР*
Основні гуманістичні принципи лікарської етики і деонтології почали формуватись ще на початку становлення медицини. Видатна роль у цій справі належить основоположнику наукової медицини давньогрецькому лікарю Гіппократу (460-377 pp. до н.е.). Ідеї, висловлені ним у відомій "Клятві", книжках "Про лікаря", "Про благопристойну поведінку" та ін., не втратили своєї актуальності і дотепер. Кращі представники світової медицини вважали за честь бути нащадками етичних принципів цього видатного лікаря давнини.
Можна лише дивуватись, наскільки сучасно звучать думки, висловлені 25 сторіч тому: "Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості... В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, несправедливого і згубного...
Щоб при лікуванні — а також і без лікування — я не побачив і не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею".
Гіппократ вважав, що лікар повинен бути скромним і стриманим, добрим і привітним, постійно поповнювати свої знання, вбачаючи свою мету не в здобутті пошани і грошей, а в полегшенні страждань і зціленні хворих, у намаганні допомогти людям, які звертаються до нього по допомогу і пораду.
Значний внесок у розвиток морально-етичних норм медицини зробив видатний таджицький філософ і лікар Ібн-Сіна (Авіценна — 980-103 7 pp.). Його відомий "Канон лікарської науки" кілька сторіч був підручником не тільки в країнах Сходу, а й у державах Західної Європи. Викладені
д ' д Відповідальність за професійні правопорушення -^в>
в ньому настанови відіграли важливу роль у боротьбі медицини проти догматів церкви і справили позитивний вплив на подальший розвиток науки.
В ХІ-ХП ст. у Київській Русі лікарювання вважали високим мистецтвом, яким потрібно володіти досконало, щоб зціляти хворих. Для цього лікар повинен був забезпечити хворому ретельний догляд ("плотьно пегова-ние").
У багатьох указах Петра І поряд із докладним переліком практичних обов'язків лікарів наведені і вимоги морального плану: "чтобы доктор в докторстве основание и практику имел, трезвым, умеренным и доброхотным себя держал и в нужных случаях чин свой нощно и дневно отправлять мог"...
Вітчизняна медицина завжди передбачала високі морально-етичні принципи як обов'язкову основу для всієї лікарської діяльності.
Одним із перших вітчизняних лікарів, які надавали особливого значення морально-етичним принципам в лікарській діяльності, був Данила Самойлович, який вважав обов'язковим наявність у характері лікарів таких якостей як простота, правдивість, чуйність, щиросердність. Він таврував скупість, жадібність, вважав їх ганебними для лікаря, закликав своїх учнів бути милосердними, співчувати хворим, любити своїх ближніх, як самих себе.
У подальшому розвитку етичних принципів у медицині в Росії значну роль відігравали такі видатні лікарі як М.Я.Мудров, С.П.Боткін. Останній вважав за необхідне створення своєрідного морального кодексу лікаря.
Проблеми лікарської етики обговорювались на засіданнях Петербурзького лікарського товариства на ХШ, Х Пироговських з'їздах.
—————————————— 593 ——————————————
/^•д Відповідальність за професійні правопорушення 'T^
На початку XX ст. було видано перші кодекси лікарської етики: у 1902 р. — "Правила Врачебной этики", а в 1903 р. — "Врачебная этика" Уманським товариством лікарів. Проте вони не набули визнання серед широкої громадськості, оскільки в них норми поведінки лікарів було сформульовано відповідно до вузько кастових інтересів. У них розглядались такі питання, як розподіл гоно-. рару між учасниками консиліуму, неприпустимість вельми дешевого, а тим більше несплачуваного лікування, привселюдності критики діяльності колеги та ін.
У подальші роки проблема лікарської етики і деонтології обговорювалась на багатьох міжнародних конгресах і симпозіумах (Париж, 1967; Бухарест, 1970; Варна, 1973), вітчизняних нарадах (1969, 1977), а також у публікаціях з цих питань.
2. Регламентація деяких видів лікарської діяльності згідно з "Основами законодавства України про охорону здоров'я"*
Незважаючи на те, що деякі з питань, які виникли в процесі лікарської діяльності, були частково вирішені і закріплені законодавством, багато з них залишилось без уваги.
На VII сесії Верховної Ради України було прийнято "Основи законодавства України про охорону здоров'я ", які набули законної сили з грудня 1992 р. В них послідовно викладено основні положення законодавства щодо діяльності медичних працівників.
Згідно з "Основами" (ст. 33), громадянам України надається лікувально-профілактична допомога поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослід-
