Представництво у цивільному процесі зарубіжних держав.
Представництво у цивільних процесуальних відносинах (судове представництво) – це правовідносини, в силу яких одна особа (представник) вчиняє процесуальні дії від імені іншої особи (представляємої особи), і правові наслідки цих дій виникають безпосередньо для особи, яку представляють.
Як і представництво в матеріальних правовідносинах, судове представництво може бути засноване на:
· законі (законне представництво) та
· договорі (договірне представництво).
Законне представництво
Судове представництво, засноване на законі, у країнах континентальної Європи регулюється в основному нормами матеріального права і в самостійний процесуальний інститут не виділяється. Інший підхід характерний для Англії та США. Детальна регламентація процедури призначення судового представника та його статусу в правилах судочинства дозволяє зробити висновок про самостійний характер цього інституту в країнах загального права.
Для всіх правових систем актуальним буде поділ законного судового представництва на підвиди залежно від умов його виникнення:
1) представництво може слідувати безпосередньо з закону (наприклад, представництво батьками своєї малолітньої дитини). У таких випадках для його виникнення, як правило, не потрібно будь-якого додаткового акту крім правового нормативного припису;
2) часто судове представництво базується на законі і на судовому або адміністративному акті. Наприклад, у випадку пред’явлення позову до процесуально недієздатної особи, яка не має законного представника, за клопотанням позивача суд повинен назначити представника цій особі. Необхідність призначення за розпорядженням суду виникає також тоді, коли виникає конфлікт між інтересами законного представника та інтересами особи, яку представляють (спір між батьками та їх неповнолітньою дитиною про поділ спадщини). У цих та інших аналогічних ситуаціях для захисту в суді прав недієздатних передбачається представництво, для виникнення якого необхідна не лише правова норма, але і правозастосовчий акт у вигляді судової чи адміністративної постанови про призначення певної особи представником;
3) повноваження органів юридичної особи, представників інших об’єднань, за якими визнається процесуальна правоздатність, кваліфікуються деякими авторами як законне представництво в силу корпоративних норм.
Договірне представництво
У зарубіжному цивільному процесі в силу складності матеріально-правового регулювання і судової процедури, а також в силу прямої вимоги закону сторони повинні діяти через адвокатів, тобто осіб, що мають юридичну кваліфікацію, ліцензію на здійснення цього виду діяльності та які є членами асоціації адвокатів.
В договірному процесуальному представництві розрізняють внутрішні та зовнішні відносини. Зміст зовнішніх відносин, зокрема обсяг повноважень представника по вчиненню дій від імені особи, яку представляють, визначається процесуальними нормами, а також довіреністю. Внутрішні стосунки – стосунки між представником та представляємим, у тому числі розмір гонорару, – регулюються договором, що заключається на основі відповідних норм матеріального права.
Процесуально-правове становище адвокатів у Франції.
Французське цивільно-процесуальне законодавство розрізняє судове представництво та надання правової допомоги у вигляді консультацій. Повноваження на судове представництво включає в себе право і обов’язок здійснювати процесуальні дії від імені особи, що представляють, а також надання правової допомоги. Інші функції у захисника-консультанта. Він в праві і зобов’язаний тільки консультувати свого клієнта. Хоча при цьому він може наводити доводи на захист його позиції перед третіми особами, однак дії консультанта не ведуть до виникнення обов’язків клієнта.
Особи, що здійснюють представництво або надають правову допомогу у вигляді консультацій, повинні доводити наявність відповідного доручення, але адвокати від цього обов’язку звільнені. Діє презумпція наявності у них належних повноважень. Якщо хтось оспорює легітимність повноважень адвоката, він повинен доводити обґрунтованість своїх тверджень. Від можливих зловживань з боку адвоката клієнта оберігають як норми професійної адвокатської етики, так і загроза застосування майнових санкцій.
Щодо правового статусу адвокатів, то особа, що володіє таким статусом, може представляти сторону в суді, виступати з промовою в судовому засіданні, а також надавати позасудову правову допомогу. Крім того, у Франції особливий статус мають:
· адвокати, уповноважені на ведення справ в апеляційних судах;
· адвокати касаційного суду.
Статус адвоката у Франції доступний не тільки для громадян Франції, але і для іноземців на умовах взаємності, тобто іноземець в праві розраховувати на позитивне вирішення питання по його клопотанню, якщо французам в його країні подібний статус також надається. Закріплення принципу взаємності в міжнародному договорі не потрібно, достатньо, щоб його дотримувалися фактично.
Загальні вимоги для отримання статусу адвоката – це моральні та професійні якості претендента. Адвокатами не можуть бути особи, засуджені за злочини проти честі, совісті та добрих звичаїв, а також особи, притягнені до адміністративної або дисциплінарної відповідальності за проступки того ж характеру. Крім того, адвокати не можуть займатися тими видами діяльності, які завдають шкоди їх свободі та незалежності.
Умовами, покликаними забезпечити необхідну професійну кваліфікацію адвокатів є необхідність для кандидата мати як мінімум ступінь магістра права та сертифікат придатності до адвокатської діяльності. Для отримання останнього кандидат повинен здати вступний іспит до професійного регіонального учбового центру адвокатури, потім успішно завершити в цьому центрі дванадцятимісячний курс спеціальної теоретичної і практичної підготовки.
