Політичний перформанс є спеціальною, як правило, символічною, зазвичай ритуальною діяльністю, що здійснюється індивідом або групою осіб із метою справити враження на іншого індивіда, групу або масу людей і привернути увагу до своєї діяльності та функціонування. Він реалізується у так званих квазіподіях (тобто спланованих та організованих політичним суб‘єктом для нарощення власного пабліцитного капіталу).
Політичний перфоманс як нетрадиційний комунікаційний інструмент апелює до ірраціональних складових суспільної свідомості. Межа між перформансом і звичайним життям досить умовна (доречно згадати підхід філософа-режисера першої половини XX ст.
Головною метою політичного перфомансу є не сам комунікативний акт, а завоювання уваги аудиторії. Адже політичний вибір багатьма здійснюється не після виваженого аналізу, а під впливом емоційного враження
Політика стає драмою персоналії, фокусується на скандалах і сенсаціях, які викликають необхідний емоційний відклик.
У. Ільницька важливим аспектом політичних перформансів називає видовищність, певну театралізацію дійсності; прикладами дослідниця наводить інаугурацію президента, коронацію монарха, військові паради, авіашоу, присвоєння військових звань, урочисті засідання парламентів, святкові мітинги, демонстрації, судові засідання (зі суддівськими мантіями) і под. Утім, на нашу думку, необхідно розмежовувати політичний перфоманс і політичний ритуал, до якого і належать наведені приклади. Зауважимо: якщо у політичних ритуалах (парадах, інаугураціях і под.) є кордон між виконавцем і глядачем, то у перфомансі кордон спеціально стирається, творчі зигзаги заохочуються (залучаються перехожі, усяк підкреслюється єдність з навколишнім світом). Акцент робиться на взаємодії сцени і глядацького залу, що неможливо у випадку урочистого політичного (а подекуди і сакрального) ритуалу. Перформанс є комплексною комунікативною дією, де рівноцінною є і роль дійових осіб, і власне аудиторії. Сутність перформансу проявляється в його функції як способі маніфестації політичних ідей і демонстрації ролі своїх прихильників.
Т. Кремень вважає, що через перфоманси політична мобілізація досягає аполітичних верств населення, залучає їх до політичної діяльності шляхом надання політичній участі елементів гри; дослідниця наводить приклад ефективної політичної мобілізації через соціальні мережі, завдяки їх емоційній забарвленості. Перформанс передбачає спонтанності; в ньому є організація та чітка ієрархія; він переслідує певні цілі і не розрахований на випадкових глядачів, організатори вибирають місце і час із метою найбільшого впливу на аудиторію. Використання політичного перформансу дає певну гарантію привернення уваги аудиторії до політичних проблем, передбачуваності, основи модельованості політичної діяльності.
• Політичний скандал у структурі політичного менеджменту.
В умовах експансії агресивних дискурсів політики та реклами в зростаючому середовищі ЗМІ (Інтернет, супутникове телебачення, та ін.) Феномен політичного скандалу став значущим мовним явищем, двигуном новинної історії. На час черговий скандал стає головною подією, що формує політичний процес, являючи собою зліпок сучасного йому стану мови і суспільства.
Політичний скандал має свою хронологію, і початком його, як правило, служить публічне звинувачення політика в здійсненні вчинків, несумісних з його високим становищем. Словники визначають скандал як «1. Подія, що ганебить його учасників, 2. Подія, гучна сварка, що порушує порядок»(Тлумачний словник Ушакова, 1990), а також як«поведінка чи подія, часто за участю відомих людей, які вважаються аморальними або шокуючими»(Longman, 1992), або просто як «ганебна дія чи подія» (Collins, 1992).
Політичний скандал належить до складних дискурсивних утворень, що володіють високою суспільно-політичною значимістю.
Політичний скандал також може бути інтерпретований як політичний наратив, оскільки володіє його головними властивостями: сюжетно-рольової структурою, множинністю викладів, взаємодією опозицій етичних цінностей та ідеологій, протяжністю в часі, і т.д. Конститутивними ознаками політичного скандалу як складного дискурсивного утворення є: 1) наявність елемента «опозорення» головних дійових осіб в силу порушення ними етичних норм; 2) вплив скандалу на політичний процес; 3) жанрова варіативність скандалу, зокрема, присутність текстів художнього дискурсу (включаючи фольклор), а також побутового дискурсу у вигляді жанру розмов про політику і чутки.
Політичний скандал, як неминуче явище в демократичному суспільстві, існує у двох середовищах - інституційній комунікації (насамперед, у політичному дискурсі та дискурсі мас-медіа), і неінституційній комунікації (побутовий дискурс, художній дискурс). Порівняння цих двох модусів існування політичного скандалу показує різницю між тим, як скандал реалізується через представників соціальних інститутів, і тим, як ті ж процеси переломлюються в широких верствах суспільства.
Політичний скандал може бути реалізований в інституційній комунікації як інформаційне повідомлення, політичний коментар, інтерв'ю, публічний виступ, відкритий лист.
В неінституційній як жанр побутових розмов про політику (який можна поділити на власне усну комунікацію на вулиці або в транспорті, і інтернет-спілкування у форумах), а також корпус комічних жанрів, таких, як анекдоти, пародії, епіграми, поетичний фольклор, і т.д.
Політичний скандал є невідємною комунікативною складовою політичного менеджменту.
• Рекомендація як складова політичного менеджменту. Презентація рекомендації та її форми.
Рекомендації є невідємною складовою політичного менеджменту та аналізу політики. Аналіз політики як комплекс аналітичних процедур стосується вироблення рекомендацій (порад) органам влади щодо найкращого з-поміж можливих курсу дій – суспільна політика загалом або окремі її складники, і цей процес містить також питання оцінювання, моніторингу результатів і наслідків виконання рішень задля покращення показників суспільного розвитку. Рекомендації щодо “найкращого” вибору мають базуватися на суспільних цінностях, на суспільному й соціальному виборі, який зроблено в демократичному суспільстві. Перефразовуючи слова провідного канадського дослідника Л.Пала [7], аналіз політики можна визначити як висококваліфіковане застосування інтелекту до вирішення суспільних проблем. Аналітики політики – це експерти, які власне й здійснюють попередній аналіз, готують рекомендації для замовників аналізу політики.
. Веймер та Е. Вайнінг визначають політичний аналіз як надання корисної поради, що стосується державних рішень і визначається суспільними цінностями
Оскільки поради політичному діячеві можуть давати дуже багато, починаючи від дружини і закінчуючи президентом країни, то нам перш за все слід визначити зміст поняття «політичне консультування». Під політичним консультуванням ми будемо розуміти процес надання професійної допомоги політикам-практикам у вирішенні ними певних політичних завдань.
Пояснимо деякі терміни у наведеному вище визначенні. Політики-практики - це ті люди, які беруть активну участь у політичному житті суспільства, ставлять політичні цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Масштаб фігури політика-практика може бути різний - від глави держави до партійного активіста або людини, вперше виставляє свою кандидатуру на виборах до місцевих органів влади.
Професійна допомога - це послуги, які надають фахівці, що володіють відповідними знаннями та навичками. Таким чином, політичне консультування - це не будь-яка порада політикам-практикам, а тільки допомога, що надається професіоналами у своїй галузі, які за її надання отримують відповідну винагороду.
Прийнято виділяти два види політичного консультування. Перший - «внутрішнє» консультування, коли допомога високопоставленому політику-практику надають працівники його апарату - помічники, радники, консультанти, а також спеціально створені для цього структури, наприклад прес-служби та РА-служби. Другий - «зовнішнє» консультування, коли послуги надають незалежні агентства, спеціалізовані політичні консалтингові фірми. Кожен з цих видів має свою специфіку.
Головною особливістю «внутрішнього» консультування є те, що консультанти включені в структуру, якою керує політик-практик, вони знаходяться на службі, і їх функції визначаються в першу чергу штатним розкладом. Так, у функції помічника зазвичай входить вирішення наступних завдань: розгляд підготовлених документів (проектів рішень) на предмет їх відповідності формальним вимогам (чи правильно оформлені папери) і раніше прийнятим рішенням; організація у разі необхідності доопрацювання проектів рішень, проведення додаткової експертизи; доповіді політику; здійснення контролю за виконанням рішень і т.п. У функції радників входить консультування політика в окремих областях (в галузі економіки, фінансів і т.д.) і вироблення пропозицій щодо вирішення стратегічних питань. У функції спеціальних служб - консультування політика з ведення окремих політичних кампаній з приводу, наприклад, формування іміджу самого політика та організації, яку він очолює.
«Зовнішнє» консультування здійснюється шляхом укладення договору з незалежними консультантами або консалтинговими фірмами, в якому вказується перелік надаваних послуг і обумовлюються умови їх оплати. До послуг «зовнішніх» консультантів політики-практики вдаються у тих випадках, коли компетенція помічників і радників виявляється недостатньою. Зазвичай таке відбувається при необхідності швидкого вирішення несподівано виниклої проблеми або у випадку, коли проблема не може бути вирішена тільки силами працівників апарату. Найбільш частим випадком звернення до послуг «зовнішніх» консультантів є прийняття політиком рішення брати участь у виборах.
Кожен вид політичного консультування має свої переваги та обмеження. Так, «внутрішнє» консультування здійснюється на постійній основі, політик може в будь-який момент звернутися до свого штатному працівнику. «Зовнішній» консультант зазвичай буває доступний тільки на термін дії договору. Оскільки своїх помічників і радників політик приймає на роботу сам, а в процесі спільної роботи у нього складаються з деякими з них особисті, неформальні відносини, то і довіри до них він, як правило, відчуває більше, ніж до сторонніх консультантів.
З іншого боку, штатні помічники і радники залежні від свого політика-керівника. Ця залежність може привести до появи бажання «підлаштуватися» під нього, тобто давати тільки ті поради, які зручні політику, які він хотів би почути. При такій ситуації ефективність «внутрішнього» консультування різко знижується. Не можна сказати, що «зовнішнє» консультування повністю позбавлене цього недоліку. Бажаючи укласти вигідний договір, консультанти нерідко йдуть на поводу у політика, але все-таки їх самостійність створює більш сприятливі умови для об'єктивного консультування.
