Затверджено на засіданні кафедри правознавство 6 страница

За статтею 146 карається лише незаконне позбавлення волі. То­му відповідальність виключається, коли особу було позбавлено волі внаслідок акту необхідної оборони або крайньої необхідності, або в результаті акту правомірного затримання.

З суб'єктивної сторони цей злочин вчиняється лише з прямим умислом і може характеризуватися різними мотивами (користь, помста та ін.).

Суб'єктом незаконного позбавлення волі, передбаченого ст. 146, є лише приватна особа. Службові особи за подібного роду дії несуть відповідальність за перевищення влади, тобто за ст. 365.

Частина 2 ст. 146 вважає кваліфікуючими ознаками цього зло­чину незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вчинені щодо малолітнього чи з корисливих мотивів, щодо двох або більше осіб, за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпеч­ним для життя чи здоров'я потерпілого (наприклад, утримання в си­рому, холодному або темному приміщенні), або такі, що супрово­джувалися заподіянням йому фізичних страждань (наприклад, по­збавлення волі без надання потерпілому їжі), або із застосуванням зброї (якщо на цю зброю не був встановлений дозвіл — діяння ви­магає додаткової кваліфікації за ст. 263), або здійснювані протягом тривалого часу.

У частині 3 ст. 146 КК передбачені особливо кваліфікуючі обста­вини цього злочину: вчинення його організованою групою, або спри­чинення внаслідок позбавлення волі або викрадення тяжких наслід­ків (смерті, самогубства потерпілого, тяжких тілесних ушкоджень тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 146 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 146 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбав­лення волі на той самий строк; за ч. З ст. 146 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Захоплення заручників (ст. 147). Ця стаття включена до КК відповідно до міжнародної конвенції, прийнятої Генеральною Асамб­леєю ООН у 1979 р., до якої приєдналася й Україна.

Об'єктом злочину є не тільки особиста воля, але і особиста без­пека особи, яка захоплена як заручник.

З об'єктивної сторони захоплення заручника — це його викра­дення, яке може бути таємним або відкритим, вчиненим шляхом об­ману, з насильством, в тому числі із застосуванням зброї або може обійтися без такого насильства. Тримання заручника — це, як пра­вило, логічний наслідок його захоплення, хоч тримання і може здій­снюватися особою, яка не бере участі у захопленні. Тримання — це позбавлення заручника волі.

Захоплення і тримання заручника відрізняються від злочину, пе­редбаченого ст. 146 КК, особливою метою, яку переслідує суб'єкт злочину. Діючи з прямим умислом, винний має на меті спонукання родичів заручника, державної або іншої установи, підприємства або організації, фізичної, юридичної або службової особи до здійснення, або, навпаки, утримання від здійснення будь-якої дії як умови звіль­нення заручника. Інакше кажучи, злочинець пов'язує звільнення за­ручника із задоволенням його вимог, які він висуває вказаним вище особам і органам держави (це, наприклад, вимога викупу, звільнен­ня особи (осіб), яка відбуває покарання, надання транспортних за­собів, іноземної валюти, зброї тощо). Злочин вважається закінченим з моменту захоплення або тримання заручника. Подальші насиль­ницькі дії щодо заручника, якщо вони утворюють самостійні злочи­ни, кваліфікуються додатково за іншими статтями Особливої части­ни КК.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку.

У частині 2 ст. 147 передбачені такі кваліфікуючі ознаки злочину: здійснення цього злочину щодо неповнолітнього або орга­нізованою групою, або дії, які поєднані з погрозою знищення людей (наприклад, винний загрожує висадити будівлю, в якій він знахо­диться із заручником тощо), або такі, що спричинили тяжкі наслід­ки (наприклад, смерть заручника, його самогубство, заподіяння йо­му тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, заподіяння значної матеріальної шкоди). Тяжкими наслідками слід також вва­жати смерть або заподіяння тілесних ушкоджень близьким родичам заручника, особам, які брали участь у звільненні заручника. При вбивстві заручника або інших осіб дії винного додатково кваліфіку­ються за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115.

Захоплення або тримання як заручника працівника правоохо­ронного органу охоплюється ст. 349.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 147 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років; за ч. 2 ст. 147 — позбавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.

Підміна дитини (ст. 148). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в підміні чужої дитини, тобто в заміні одного новонародже­ного або грудного немовляти іншим.

З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений лише з прямим умислом. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони є ко­рисливі або інші особисті мотиви.

Суб'єктом злочину є будь-яка особа, яка досягла 16-ти років. Підміна новонародженого, що мала місце через необережність, наприклад, няні або сестер пологового будинку, може потягти за собою відповідальність за ст. 140 за наявності всіх інших ознак складу злочину.

Покарання за злочин: за ст. 148 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо переда­чі людини (ст. 149) — злочин досить поширений, особливо щодо молодих жінок і дівчат, які вербуються для роботи за кордоном і там використовуються злочинцями в своїх корисливих інтересах.

Крім волі людини — основного безпосереднього об'єкта — до­датковим безпосереднім об'єктом цього злочину, залежно від мети використання потерпілого, можуть виступати різні його блага: ста­тева недоторканність, честь і гідність, трудові та інші права грома­дянина.

З об'єктивної сторони — це продаж людини (що передбачає її купівлю), інша оплатна передача (наприклад, передача людини в ра­хунок боргу) або здійснення щодо людини будь-якої іншої незакон­ної угоди (наприклад, угоди про вербування або інше залучення жі­нок для подальшого використання в порнобізнесі та ін.). До того ж ЦІ дії мають обов'язково пов'язуватись із законним або незаконним переміщенням потерпілого через державний кордон України. Згода або, навпаки, її відсутність з боку потерпілого на таке переміщення, значення для кваліфікації злочину не має. Продаж, інша оплатна пе­редача людини, вчинена щодо неї інша операція, проводяться для подальшого продажу або іншої передачі потерпілого іншій особі або особам.

Суб'єктивна сторона цього злочину — тільки прямий умисел, Що пов'язаний з певною метою. Ця мета, виходячи з тексту ст. 149, може бути найближчою і віддаленою (первинною і кінцевою). Най­ближчою метою винного є продаж потерпілого, інша оплатна пере­дача його іншій особі або особам. Вочевидь, що така мета пов'язана ³ корисливими мотивами, прагненням отримати злочинний прибу­ток від операції. Однак для складу злочину слід встановити і відда­лену (кінцеву) мету. Перелік різних цілей вичерпно визначений у ст. 149. Це — використання потерпілого з метою сексуальної екс­плуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяль­ність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в ко­мерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуата­ція праці потерпілого. Для складу злочину досить встановити хоча б одну з цих цілей.

Важливо зазначити, що закон не вимагає, щоб конкретна кінце­ва мета була досягнута. Для складу злочину досить, якщо винний переслідував цю мету. Тому злочин вважається закінченим вже з моменту продажу потерпілого, його іншої оплатної передачі, або ін­шої угоди щодо людини, пов'язаної з переміщенням потерпілого че­рез державний кордон України.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка особа, причому відповідаль­ності підлягають всі учасники злочинної операції, звичайно, крім по­терпілого. Це покупець і продавець, посередники операцій і будь-яка інша особа, яка бере участь в здійсненні дій, вказаних у ст. 149.

У частині 2 ст. 149 вказані кваліфікуючі ознаки цього злочину: здійснення злочину щодо неповнолітнього, кількох осіб (хоч би двох), повторно, за попередньою змовою групою осіб, з використан­ням суб'єктом свого службового становища або особою, від якої по­терпілий був у матеріальній або іншій залежності (в цих випадках злочин здійснюється спеціальними суб'єктами).

Частина 3 ст. 149 передбачає особливо кваліфікований вид цього злочину. Це вчинення його організованою групою або якщо він пов'язаний з незаконним вивезенням дітей за кордон чи непо­верненням їх в Україну, або з метою вилучення у потерпілого орга­нів чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства, або якщо такі дії спричинили тяжкі наслідки (наприклад, самогубство, тяжку хворобу потерпілого, залишення потерпілого після викорис­тання напризволяще тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 149 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років; за ч. 2 ст. 149 — позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої; за ч. З ст. 149 — позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна.

 

Експлуатація дітей (ст. 150). З об'єктивної сторони цей зло­чин полягає в експлуатації дітей або підлітків, які не досягли віку, з якого дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку. Це, наприклад, використання праці підлітків підприємцем в своїй майстерні без належної оплати або використання особою групи підлітків для миття автомашин, що знаходяться на стоянці, з вилученням у них повністю або в більшій частині отриманої від клієнтів винагороди.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, пов'язаний з корисливою метою — отримання від праці потерпілих прибутку.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, в тому числі службова.

Частина 2 ст. 150 передбачає кваліфікований склад цього злочи­ну, коли він вчинюється щодо кількох дітей або якщо він спричинює істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, або поєднаний з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 150 — арешт на строк до шес­ти місяців або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавлен­ням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 150 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151) являє собою спеціальний вид незаконного позбавлення волі.

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в поміщенні (осе­ленні) в психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи. Для складу злочину не має значення, в який саме заклад поміщено потерпілого: із звичайним, посиленим або навіть суворим наглядом. Однак ця обставина може враховуватися при призначенні покаран­ня. Злочин вважається закінченим з моменту поміщення потерпіло­го в психіатричний заклад.

З суб'єктивної сторони цей злочин здійснюється з прямим умислом, за якого винний усвідомлює, що поміщує в психіатричний заклад завідомо психічно здорову людину і бажає цього. Мотиви цього злочину можуть бути різними (прагнення отримати матеріаль­ну вигоду, заволодіти житлом потерпілого, бажання позбутися лю­дини тощо) і на кваліфікацію злочину не впливають. Вони можуть враховуватися при призначенні покарання.

Суб'єкт злочину спеціальний — лікар-психіатр, член комісії лі-карів-психіатрів, головний психіатр. Якщо таким суб'єктом виступає службова особа (завідуючий відділенням, головний психіатр тощо) вчинене утворює сукупність злочинів і кваліфікується за статтями 151 і 365 (перевищення влади).

Частина 2 ст. 151 передбачає кваліфікований склад цього злочи­ну, якщо він спричинив тяжкі наслідки (тяжку хворобу, самогуб­ство потерпілого тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 151 — арешт на строк від трьох до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 151 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займа­тися певною діяльністю на строк до трьох років.

 

Тема Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи

 

Статеві злочини мають своїм об'єктом статеву свободу особис­тості (зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування до вступу в статевий зв'язок) або статеву недоторканість неповнолітніх (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, і розбещення неповно­літніх). Зґвалтування (ст. 152). Цей злочин визначається законом як статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози йо­го застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Безпосереднім об'єктом зґвалтування є статева свобода, а як­що потерпіла особа не досягла статевої зрілості — її статева недо­торканість. Причому ні моральне обличчя потерпілої особи, ні га­небний спосіб життя, ні аморальна поведінка, ні характер відносин з тим, хто притягується до відповідальності за її зґвалтування (по­дружні стосунки, наявність попереднього зґвалтування або добро­вільного статевого зв'язку тощо) не виключають, за доведеності ін­ших ознак складу цього злочину, відповідальності за ст. 152. Вік-тимна поведінка потерпілої особи за жодних умов не може звільни­ти винного від відповідальності за ст. 152, проте може бути врахована при визначенні покарання насильнику. Як випливає з тексту ст. 152, у законі йдеться про потерпілу особу, тобто він визнає зґвалтуванням не лише насильницькі стате­ві зносини чоловіка з жінкою, а й такі самі зносини жінки з чолові­ком. У першому випадку фізичним виконавцем злочину є чоловік, а потерпілою — жінка, у другому, навпаки, виконавець — жінка (жін­ки), а потерпілий — чоловік.

У житті типовими є випадки зґвалтування жінки особами чоло­вічої статі, тому весь подальший аналіз складу злочину проводиться виходячи саме з цього. При цьому слід мати на увазі, що все, що бу­де сказано щодо ознак складу злочину, застосовується і до ситуації, якщо потерпілим буде особа чоловічої статі, а суб'єктом злочину — жінка.

З об'єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зноси­нах із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосу­вання або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. Тобто статеві зносини при зґвалтуванні відбуваються проти волі по­терпілої особи. Внаслідок застосування фізичного насильства або погрози ним воля потерпілої особи пригнічується, а при використан­ні безпорадного стану така воля ігнорується.

Для відповідальності за ст. 152 достатньо, щоб статеві зносини супроводжувалися хоча б однією з цих ознак. Одне лише домагання на вступ у статевий зв'язок, якщо раніше він мав місце без застосу­вання фізичного насильства, погрози ним або використання безпо­радного стану, не утворює складу цього злочину.

Статеві зносини при зґвалтуванні — це лише природні статеві зносини, тобто зносини (сполучення) чоловіка з жінкою шляхом уведення чоловічого статевого члена в статеві органи жінки. Зґвал­тування вважається закінченим з моменту початку статевих зносин. Дії, безпосередньо спрямовані на вчинення статевого акту, але не доведені до його початку з причин, що не залежать від волі винного, утворять собою замах на зґвалтування (наприклад, спроба перебо­роти опір потерпілої особи шляхом застосування фізичного насиль­ства, зв'язування, погроза негайною фізичною розправою, зривання одягу). Придбання, наприклад, наркотиків для приведення потерпі­лої особи у безпорадний стан, заманювання у зручне місце, створен­ня групи для вчинення зґвалтування та інше утворюють готування до цього злочину. Добровільна відмова від зґвалтування відповідно до ст. 17 виключає кримінальну відповідальність за готування або замах на цей злочин.

Фізичне насильство як ознака об'єктивної сторони зґвалтування — це фізичне подолання опору, який чинить потерпіла особа, або очі­куваного опору, який обумовлений небажанням вступити з винним у статевий зв'язок. Фізичне насильство має бути таким, щоб пере­бороти дійсний, а не вигаданий (удаваний) опір жінки. Злочинець може застосувати фізичну силу, різні предмети або навіть зброю, щоб зламати опір. Він може намагатися зв'язати потерпілу, завдати побої, тілесні ушкодження різної тяжкості, наносити удари, здавлю­вати шию руками або накинутою петлею тощо.

Згідно з практикою Верховного Суду України зґвалтування або замах на нього, що супроводжувалися заподіянням легких або се­редньої тяжкості тілесних ушкоджень, підлягають кваліфікації за частинами 1—3 ст. 152, а якщо при зґвалтуванні заподіяно тілесні ушкодження, що спричинили наслідки, зазначені в ст. 121, — за ч. 4 ст. 152. Додаткова кваліфікація таких дій за іншими статтями КК про злочини проти здоров'я не потрібна, адже застосування фі­зичного насильства і заподіяння шкоди здоров'ю потерпілої особи цілком охоплюється ознаками об'єктивної сторони цього злочину.

Зґвалтування або замах на нього, пов'язане з вбивством, квалі­фікується за п. 10 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 152.

Застосування погрози фізичним насильством як ознака об'єктив­ної сторони зґвалтування являє собою різного роду психічне насиль­ство, що застосовується до потерпілої особи для того, щоб зламати її опір. У статті 152 при окресленні зґвалтування застосування по­грози фізичним насильством поставлено в один ряд із застосуван­ням фізичного насильства, і в цьому відношенні ця погроза є рівно­значною фізичному насильству, тобто є безпосередньою і може бути негайно виконана суб'єктом злочину. Цей характер погрози і мож­ливість її негайного виконання ставлять потерпілу особу в безвихід­ний стан, змушують поступитися домаганням насильника.

За своїм змістом погроза при зґвалтуванні полягає в негайному застосуванні тільки фізичного насильства (наприклад погроза вби­ти, покалічити). Погроза може виражатися в словах («вб'ю», «зарі­жу», «покалічу» тощо), демонстрації зброї або інших предметів, яки­ми можна заподіяти тілесні ушкодження, може випливати з обста­новки, що створилася, якщо, наприклад, група насильників оточує жінку в безлюдному місці, вимагаючи підкоритися їхнім домаган­ням. Погроза може мати невизначений характер (наприклад, «мов­чи, а то гірше буде»).

Роз'яснюючи поняття погрози при зґвалтуванні, Пленум Верхов­ного Суду України ще в постанові «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р. ре­комендував розуміти її як залякування потерпілої особи висловлю­ванням, жестами й іншими діями, які виражають намір негайного застосування фізичного насильства до самої потерпілої особи або її родичів (наприклад, до дитини). Тому погроза, наприклад, вбити або покалічити немовля, якщо його мати негайно не поступається дома­ганням винного, яка відбувалася в такій ситуації, коли мати опини­лася в безвихідному становищі, подібному до стану крайньої необ­хідності, не може виключати відповідальності за зґвалтування або замах на нього.

Використання безпорадного стану потерпілої особи при зґвалтуванні полягає у вчиненні статевого акту, за якого, наприк­лад, жінка не могла розуміти характеру і значення дій, що чиняться над нею, або хоча і розуміла, що відбувається, але не мала можли­вості чинити опір насильникові.

При використанні безпорадного стану немає потреби застосову­вати насильство або погрози, тому що опору жінки тут немає.

Варто розрізняти психічну безпорадність, при якій потерпіла особа не розуміє значення того, що вчинюється статевий акт (пси­хічна хвороба, непритомний стан, малолітній вік) і фізичну безпо­радність, коли потерпіла особа хоч і розуміє характер дій, що відбу­ваються, але не в змозі чинити опір насильникові (хвороба, не пов'язана з психічним захворюванням, фізичні хиби, похилий вік, безпорадність, що сталася внаслідок автоаварії та ін.).

Велике значення має питання щодо наявності безпорадного ста­ну внаслідок алкогольного або наркотичного сп'яніння чи викорис­тання одурманюючих речовин. У судовій практиці визнається, що самі по собі статеві зносини з жінкою, яка перебуває у стані сп'янін­ня, без застосування фізичного насильства і погроз, ще не є підста­вою для розгляду цього діяння як злочинного. Для такої оцінки вчи­неного необхідно, щоб ступінь сп'яніння характеризував стан потер­пілої особи як безпорадний, який позбавляє можливості усвідомлю­вати навколишнє оточення, розуміти значення дій, що вчинюються винним, або чинити йому опір. Саме такий ступінь сп'яніння свід­чить, що потерпіла особа перебувала у безпорадному стані.

Для визнання зґвалтування, як вчиненого з використанням без­порадного стану потерпілої особи, причини, що викликали безпорад­ність, значення не мають. Практика Верховного Суду України не ви­ключає відповідальності за цей злочин, як у випадку, коли винний сам довів жінку до такого стану (наприклад, напоїв до безчуттєвого стану, дав наркотики, снотворне тощо), так і коли потерпіла особа знаходилася в такому стані незалежно від його дій (наприклад, була малолітньою, знепритомніла внаслідок нещасного випадку та ін.).

З суб'єктивної сторони зґвалтування відбувається лише з пря­мим умислом, за якого винний усвідомлює, що застосовує насиль­ство, погрозу або використовує безпорадний стан потерпілої особи для вступу з нею в статеві зносини і бажає цього. Мотив зґвалту­вання виявляється в прагненні задовольнити статеву пристрасть, тобто це мотив сексуальний. Він може поєднуватися з іншими по­бічними мотивами — хуліганськими спонуканнями, бажанням при­низити потерпілу особу, помстою тощо. Але домінуючими в цьому злочині залишаються сексуальні спонукання.

Суб'єктом зґвалтування — безпосереднім виконавцем злочи­ну — може бути особа чоловічої статі, яка досягла 14-річного віку. Співучасником може виступати і жінка. Наприклад, якщо вона за­манює потерпілу в глибину парку для того, щоб, користуючись від­сутністю людей, винний вчинив звалтування, — така жінка є посіб­ником у злочині.

Як уже зазначалося, за своєю об'єктивною стороною зґвалту­вання — складний злочин, що полягає не тільки у вчиненні стате­вого акту, а й у тому, що цей акт вчинюється шляхом застосування фізичного насильства або погроз. Тому виконавцем злочину визна­ється і той, хто застосовує до потерпілої особи фізичне насильство з метою примусити її вступити в статеві зносини з насильником. У цих випадках субсидіарним (додатковим) виконавцем може бути жінка, яка бере участь, наприклад, у зв'язуванні потерпілої особи для того, щоб винний здійснив з нею насильницький статевий акт, або погрожує потерпілій особі заподіяти каліцтво з цією самою ме­тою. Крім того, безпосереднім виконавцем злочину закон визнає жінку, яка досягла 14-річного віку, коли потерпілою особою від зло­чину є особа чоловічої статі.

У частині 2 ст. 152 передбачена відповідальність за зґвалтуван­ня, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153—155 КК. Повторним воно вважається, якщо йому передувало таке саме діяння, вказане у час­тинах 1—4 ст. 152. Поняття повторності зґвалтування охоплює як фактичну повторність, так і спеціальний рецидив. Тому для визнан­ня зґвалтування повторним не має значення, чи був винний засу­джений за раніше вчинений злочин чи усі ці злочини вчинені до за­судження. Для повторності не має також значення, чи були закін­ченими обидва злочини і чи був винний їх співвиконавцем або ін­шим співучасником. Повторність може мати місце, коли потерпіли­ми (у кожному випадку зґвалтування) є різні особи чи одна й та са­ма. Але звалтування не може бути визнано повторним, якщо судимість за раніше вчинений злочин знята або погашена або закін­чилися строки давності.

У частині 3 ст. 152 передбачена відповідальність за зґвалтуван­ня, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи непов­нолітнього.

Вчинення зґвалтування групою осіб передбачає: а) вчинення злочину кількома виконавцями (двома або більше), які досягли 14-ти років і б) узгодженість дій учасників групи щодо потерпілої особи. При цьому попередня змова між учасниками зґвалтування не є обов'язковою.

Виконавцем зґвалтування визнається як особа, що безпосеред­ньо вчинює статевий акт з потерпілою особою, або що робить замах на такі дії, так і та, яка застосовує до потерпілої фізичне насильство або погрози з метою примусити її вступити в статевий акт з будь-яким з учасників групи. У цьому випадку дії співвиконавців кваліфі­куються за ч. З ст. 152 без посилання на ст. 27.

Групове зґвалтування може мати місце як щодо однієї, так і щодо кількох потерпілих осіб. Причому таким визнається зґвалту­вання, коли винні, вчинюючи узгоджено і застосовуючи фізичне на­сильство або погрозу стосовно кількох потерпілих, потім вчинюють статеві акти кожний з однією з них.

Зґвалтування неповнолітньої особи має місце тоді, коли воно вчинюється щодо потерпілих осіб, які знаходяться у віці від 14 до 18 років. Зґвалтування особи до 14-ти років кваліфікується за ч. 4 ст. 152 як зґвалтування малолітньої чи малолітнього. Причому для кваліфікації за ч. З не має значення настання шлюбного віку або статевої зрілості потерпілої особи. Важливо, що вона не досягла повноліття. Для відповідальності необхідно встановити, що насиль­ник знав або допускав, що здійснює насильницький статевий акт з неповнолітньою особою, або міг це передбачити. Якщо ж винний сумлінно помилявся щодо фактичного віку потерпілої, тобто за всіма обставинами справи вважав, що жінка досягла повноліття, дійсне її неповноліття не може бути підставою для застосування ч. З ст. 152.

У частині 4 ст. 152 передбачена відповідальність за зґвалтуван­ня, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також звалтування малолітньої чи малолітнього.

Що стосується згвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, то поняття особливо тяжких наслідків згвалтування за­кон не розкриває, надаючи це право теорії та судовій практиціи. У практиці Верховного Суду України до таких наслідків відносяться: смерть або самогубство потерпілої, розлад психічної діяльності, що настав внаслідок згвалтування, зараження вірусом імунодефіциту людини, сифілісом, а також спричинення потерпілій тілесних ушко­джень в процесі згвалтування або замаху на нього, що призвело до втрати зору, слуху, переривання вагітності або інших наслідків, пе­редбачених ст. 121. Таким чином, особливо тяжкими наслідками ви­знаються лише ті, які заподіюють потерпілій реальну шкоду. Спри­чинення ж потерпілій тяжких тілесних ушкоджень, лише небезпеч­них для життя, не відноситься до особливо тяжких наслідків згвал­тування, оскільки під ним розуміється не будь-яке згвалтування, що відрізняється особливо небезпечним характером, а таке, внаслідок якого настали виняткові за своєю тяжкістю наслідки. Тому такі дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів за відповідними час­тинами статей 121 і 152, залежно від наявності чи відсутності інших кваліфікуючих ознак.

Позбавлення невинності (дефлорація) і вагітність потерпілої як можливий (природний) результат згвалтування не розцінюються як особливо тяжкі наслідки. Зараження венеричною хворобою (крім сифілісу) вважається таким, якщо воно призвело до наслідків, заз­начених у ст. 121 (наприклад до безплідності).

Для відповідальності за згвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, необхідно встановлення причинного зв'язку між зґвалтуванням і цими наслідками. Відсутність такого причинного зв'язку виключає можливість кваліфікації згвалтування за ч. 4 ст. 152.

Із суб'єктивної сторони для поставлення у вину особі особливо тяжких наслідків досить встановити наявність до них непрямого умислу або навіть необережної вини.

Згвалтування малолітньої або малолітнього, про яке йдеться у ч. 4 ст. 152, передбачає, що потерпілій особі не виповнилося 14-ти років. Таке згвалтування підпадає під ознаки ч. 4 ст. 152 лише за умови, що особа усвідомлювала або хоча б могла усвідомлювати, що потерпілому ще немає 14-ти років.

Покарання за згвалтування: за ч. 1 ст. 152 — позбавлення во­лі на строк від трьох до п'яти років; за ч. 2 ст. 152 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років; за ч. З ст. 152 — позбавлен­ня волі на строк від семи до дванадцяти років; за ч. 4 ст. 152 — по­збавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років.

Насильницьке задоволення статевої пристрасті непри­родним способом (ст. 153) утворює злочин, якщо воно вчинене із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Ця стаття встановлює відповідальність за насильницькі гетеро-сексуальні та гомосексуальні дії щодо потерпілої особи. Цей злочин може виразитися: 1) в неприродних статевих зносинах з жінкою, тобто зносини per os або per anum; 2) в мужолозтві, тобто педерас­тії чи інших видах чоловічого гомосексуалізму; 3) в лесбіянстві, тоб­то зносинах жінки з жінкою; 4) в інших сексуальних діях, спрямо­ваних на задоволення статевої пристрасті. Неприродні статеві зно­сини або інші сексуальні дії мають обов'язково супроводжуватися фізичним насильством або погрозою його застосування, або вчиню­ються з використанням безпорадного стану потерпілої особи. При­родні статеві зносини за цих обставин утворять собою згвалтування і кваліфікуватимуться за ст. 152.

Добровільна згода потерпілого на здійснення з ним дій, описа­них в ст. 153, виключає кримінальну відповідальність. Однак, якщо таку добровільну згоду дала потерпіла особа, яка не досягла 16-ти років, особі, яка вже досягла повноліття, вчинене кваліфікується за ст. 156. Так само кваліфікується добровільне мужолозтво повноліт­ньої особи з підлітком, який не досяг 16-ти років.

Такі ознаки цього злочину, як фізичне насильство, погроза його застосування, використання безпорадного стану потерпілої особи, аналогічні з однойменними ознаками згвалтування і викладені при його характеристиці.