Затверджено на засіданні кафедри правознавство 4 страница

Тяжке тілесне ушкодження, що виразилося в непоправному зні­веченні обличчя, має місце, якщо ушкодження обличчя, будучи неусувним, додає йому відразливий, потворний зовнішній вигляд.

Знівечення є непоправним, якщо його не можна усунути за до­помогою звичайних методів лікування або воно може бути усунено лише завдяки пластичній операції. Тимчасове знівечення обличчя тяжким тілесним ушкодженням не визнається.

Для встановлення факту непоправності ушкодження призна­чається судово-медична експертиза, а наявність знівечення визна­чається слідчими та судовими органами. Суд оцінює зовнішній ви­гляд потерпілого на момент судового розгляду, виходячи із загальноприйнятих уявлень про людський вигляд. Особистість потерпіло­го (стать, вік, професія, національність тощо) при вирішенні цього питання значення не має.

Випадки знівечення інших частин людського тіла поняттям, що розглядається, не охоплюються.

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 121, характе­ризується умисною виною. Винний усвідомлює, що може заподіяти тяжку шкоду здоров'ю потерпілого, і бажає або свідомо допускає настання такої шкоди.

Відповідальність за ст. 121 настає також у разі, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здо­ров'ю, а фактично було заподіяно тяжке тілесне ушкодження.

Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження тягне відпо­відальність за ч. 2 ст. 121 за наявності хоча б однієї з таких обста­вин: якщо воно було вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування по­терпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричини­ло смерть потерпілого.

Відповідно до Правил під мученням слід розуміти дії, що заподія­ли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, пиття, тепла, залишення його в шкідливих для здоров'я умовах та інші подібні дії.

Сюди ж відносяться дії, пов'язані з багаторазовим або тривалим спричиненням особливого болю (шмагання, щипання, застосування термічних факторів тощо).

Мучення викликають не просто больові відчуття, що мають міс­це при кожному тяжкому тілесному ушкодженні, а заподіюють особ­ливо сильний фізичний біль і страждання. Слід мати на увазі, що мучення самі по собі не є видом тяжкого тілесного ушкодження і можуть тягти відповідальність за ч. 2 ст. 121 лише за наявності од­нієї з ознак, перерахованих у ч. 1 цієї статті. Наявність мучення встановлюється судом за допомогою судово-медичної експертизи.

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження групою осіб передба­чає його вчинення двома або більше особами, які діють як виконав­ці. Попередня змова не обов'язкова.

Вчинення тяжкого тілесного ушкодження з метою залякування має місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи залякати потерпіло­го або інших осіб (наприклад, родичів, товаришів по службі).

Вчинення тяжкого тілесного ушкодження на замовлення має ті самі ознаки, що розглядалися при аналізі п. 11 ч. 2 ст. 115.

Тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, передбачає, що причиною смерті було ушкодження, вказане в ч. 1 ст. 121. Для застосування ч. 2 ст. 121 в цьому випадку слід встано­вити наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкоджен­ня і необережної вини стосовно смерті потерпілого. Якщо смерть по­терпілого була результатом тяжкого тілесного ушкодження, вчине­ного через необережність, відповідальність за ч. 2 ст. 121 наставати не може. У цьому випадку особа може нести відповідальність за вбивство через необережність.

Частина 2 ст. 121 не застосовується також у разі, якщо винний в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження не передба­чав можливості настання смерті та за обставинами справи не пови­нен був або не міг її передбачити. Випадкове заподіяння смерті у ви­ну не ставиться.

Для відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого, від умисного вбивства, слід ретельно дослідити всі обставини, що мають значення для вста­новлення спрямованості умислу винного. Слід виходити з сукупнос­ті всіх обставин вчиненого злочину і враховувати, зокрема, поперед­ню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини, спосіб і знаряддя злочину, а також характер і локалізацію поранень (на­приклад, в життєво важливі органи людини). Якщо суд визнає дове­деним, що підсудний передбачав можливість заподіяння смерті та байдуже ставився до цих наслідків (непрямий умисел), дії винного кваліфікуються як умисне вбивство.

Умисне поранення життєво важливих органів, внаслідок якого настала смерть, свідчить про наявність прямого чи непрямого умис­лу винного на вбивство. Тому такі дії кваліфікуються як умисне вбивство, а не як умисне нанесення тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123), є тілесним ушко­дженням за пом'якшуючих обставин.

Поняття сильного душевного хвилювання та інші умови застосу­вання ст. 123 аналогічні таким самим ознакам, висвітленим при ана­лізі складу умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевно­го хвилювання (ст. 116).

Суб'єктивна сторона злочину, який розглядається, характери­зується як прямим, так і непрямим умислом. Необережне заподіян­ня тяжкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хви­лювання тягне відповідальність за ст. 128, причому такий стан має розглядатися як обставина, що пом'якшує відповідальність (п. 7 ст. 66).

Якщо в діях винного поряд з ознаками, передбаченими ст. 123, є така кваліфікуюча ознака, як настання смерті потерпілого, відпо­відальність все одно настає за ст. 123.

Протизаконне насильство може за своїм характером створювати право особи на необхідну оборону. Тому умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, хоча і в стані сильного душевного хвилюван­ня, але якщо воно було результатом перевищення меж необхідної оборони, слід кваліфікувати не за ст. 123, а за ст. 124.

За ст. 123 заподіяння середньої тяжкості або легкого тілесного ушкодження не є злочинним.

Покарання за злочин: за ст. 123 — громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років.

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищен­ня заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124). Відповідальність за цей злочин настає за наявності наслідків, зазна­чених у ст. 121. Умови, за яких тяжке тілесне ушкодження вва­жається вчиненим при перевищенні меж необхідної оборони або за­ходів щодо затримання злочинця, такі самі, як і при умисному вбивстві, передбаченому ст. 118.

Якщо цей злочин вчинений у стані сильного душевного хвилю­вання, викликаного протиправними діями потерпілого, відповідаль­ність настає не за ст. 123, а за ст. 124.Заподіяння середньої тяжкості і легкого тілесного ушкодження за обставин, зазначених у ст. 124, не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Покарання за злочин: за ст. 124 — громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, або обме­ження волі на строк до двох років.

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125). У частині 1 ст. 125 встановлена відповідальність за легке тілесне ушкодження. Це таке тілесне ушкодження, яке не спричинило короткочасного розладу здоров'я чи незначної стійкої втрати працездатності. До них Правила відносять ушкодження, що мають незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як шість днів (садна, синці тощо).

Суб'єктивна сторона злочину, який розглядається, характери­зується тільки умисною виною. Відповідальність за ст. 125 настає і в тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіян­ня невизначеної шкоди здоров'ю, якщо фактично було заподіяно легке тілесне ушкодження.

Суб'єктом цього злочину є особа, якій виповнилося 16 років.

У частині 2 ст. 125 встановлена відповідальність за легке тілесне ушкодження, шо спричинило короткочасний розлад здоров'я чи незначну стійку втрату працездатності. Відповідно до Правил корот­кочасним є розлад здоров'я тривалістю понад шести днів, але не більше ніж 21 день (три тижні). Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату загальної працездатності до 10 відсотків.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 125 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські робо­ти на строк до двохсот годин, або виправні роботи строком до одно­го року; за ч. 2 ст. 125 — громадські роботи на строк від ста п'ят­десяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до од­ного року, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років.

Оскільки ч. 2 ст. 121 передбачає щодо смерті потерпілого необе­режну вину, кваліфікація вчиненого як замах на тяжке тілесне уш­кодження, що спричинило смерть, неможлива.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 121 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років; за ч. 2 ст. 121 — позбавлення волі на строк від семи до десяти років.

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122). Середньої тяжкості вважається таке тілесне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, властивих тяжкому тілесному ушкодженню, але спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менше як на одну третину. Тривалий розлад здоров'я виявляється в порушенні функ­цій будь-якого органу. Правила відносять до такого розладу послаб­лення функцій органів зору, слуху, язика, ноги, руки тощо. Повна втрата органу або позбавлення його назавжди здібності функціону­вати є тяжким тілесним ушкодженням і за ст. 122 кваліфікуватися не можуть. Разом з тим, склад злочину, що розглядається, може мати місце й у разі повної, але тимчасової втрати органом його функцій.

Стаття 122 застосовується лише за умови, що порушення функ­ції будь-якого органу було тривалим. Відповідно до Правил під три­валим слід розуміти розлад здоров'я строком понад 3-х тижнів (більш ніж 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину слід розуміти втрату загальної працездатності від 10 до 33 відсотків.

З суб'єктивної сторони злочин, що розглядається, може бути вчинений з прямим або непрямим умислом.

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок яко­го настала смерть потерпілого, щодо якої має місце необережна ви­на, має тягти відповідальність за сукупністю злочинів — за стаття­ми 122 і 119.

Частина 2 ст. 122 встановлює відповідальність за середньої тяж­кості тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпіло­го або його родичів чи примусу до певних дій (наприклад, звільнити житлову площу тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 121 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 121 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років.

 

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушко­дження (ст. 128). Необережне тілесне ушкодження тягне кримі­нальну відповідальність за умови, якщо були заподіяні тяжкі або се­редньої тяжкості тілесні ушкодження. Заподіяння через необереж­ність легких тілесних ушкоджень не є злочином.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 126 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські робо­ти на строк до двохсот годин, або виправні роботи на строк до одно­го року; за ч. 2 ст. 126 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк. останніми роками у всьому світі і створює серйозні побоювання у світової спільноти, оскільки й досі не знайдені засоби лікування цієї хвороби.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої не­виліковної інфекційної хвороби (ст. 130) є спеціальним видом тілесного ушкодження. СНІД (синдром набутого імунодефіциту), що викликається особливим вірусом, досить швидко поширюється

Захворювання на СНІД настає внаслідок зараження люди­ни вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). СНІД є кінцевою стадією ВІЛ-інфекції. Стаття 130 встановлює відповідальність за зараження саме ВІЛ-інфекцією, хоча нею охоплюється такий наслідок цього за­раження як СНІД. Встановлено, що ВІЛ-інфекція передається тіль­ки при попаданні вірусу з зараженою кров'ю в кров здорової людини (наприклад, при користуванні наркоманами одним і тим же шпри-цем) і при статевих контактах (в тому числі й гомосексуальних). Не менш небезпечні випадки зараження іншими невиліковними інфек­ційними хворобами, що є небезпечними для життя людей (наприк­лад, важкі форми туберкульозу).

Частина 1 ст. 130 встановлює відповідальність за свідоме по­ставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіци­ту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небез­печною для життя людини. Поставлення в небезпеку зараження з об'єктивної сторони полягає в різних діях, які створюють реальну загрозу зараження потерпілого ВІЛ-інфекцією, СНІДом, іншою невиліковною хворобою. Це такі дії, які в даних конкретних умовах можуть привести до зараження іншої особи, і, якщо таке зараження не настає, то тільки внаслідок випадкових обставин, або заходів, вжитих потерпілим. Злочин вважається закінченим з моменту по­ставлення в небезпеку зараження. Згода потерпілого в цих випад­ках не виключає відповідальності суб'єкта злочину.

Способом поставлення в небезпеку зараження є статеві зносини або інші дії.

З суб'єктивної сторони цей злочин передбачає усвідомлення, тобто знання особою про наявність у неї ВІЛ-інфекції або СНІДу чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для жит­тя людей, і усвідомлення ним того, що він своїми діями ставить по­терпілого в небезпеку зараження.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років,

Катування (ст. 127). Ця стаття включена до КК відповідно до Міжнародної Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і пока­рання, ратифікованої Україною 26 січня 1987 р.

З об'єктивної сторони цей злочин виражається в заподіянні сильного фізичного болю або фізичних чи моральних страждань шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій (наприклад, тілесних ушкоджень). Від інших злочинів проти здоров'я катування відрізняється своєю суб'єктивною стороною. Вона вимагає не тільки умислу, а й встановлення спеціальної мети — спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі. Це, наприклад, мордуван­ня потерпілого з метою спонукати його видати гроші чи інші ціннос­ті і вказати місце, де вони зберігаються та ін.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка особа якій виповнилось 16 років. Службові особи або працівники правоохоронних органів за застосування катування несуть відповідальність за ст. 365 або 373. Катування може мати

місце при вимаганні, захопленні заручників, викраденні людей. У цих випадках крім ст. 127 підлягають також за­стосуванню відповідно ст. 189, ст. 147 або ст. 146.

Частина 2 ст. 127 встановлює відповідальність за катування, як­що воно вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб. Ці ознаки вже висвітлювалися стосовно складів інших злочинів і ніяких особливостей не мають.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 127 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років; за ч. 2 ст. 127 — позбавлення волі від п'яти до десяти років.

Частина 2 ст. 127 встановлює відповідальність за катування, як­що воно вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб. Ці ознаки вже висвітлювалися стосовно складів інших злочинів і ніяких особливостей не мають.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 127 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років; за ч. 2 ст. 127 — позбавлення волі від п'яти до десяти років.

Зараження венеричною хворобою — це також спеціальний вид тілесного ушкодження (ст. 133).

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в зараженні однією особою іншої венеричною хворобою. До венеричних відносяться та­кі інфекційні захворювання, як сифіліс, гонорея, м'який шанкер та ін. Характер венеричного захворювання, методи і тривалість їх ліку­вання, можливість лікування не впливають на кваліфікацію злочи­ну. Для відповідальності за ст. 133 досить зараження хоча б однією з венеричних хвороб. Не мають значення для кваліфікації і способи зараження. Воно переважно настає внаслідок статевих зносин, в то­му числі і гомосексуальних, не виключається і зараження іншим чином, наприклад, шляхом передачі недопалків, внаслідок поцілунку.

Згода потерпілого, наприклад, на статеві зносини з особою, хво­рою на венеричну хворобу, що призвело до зараження, не виключає протиправності діяння.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фак­тично захворів на венеричну хворобу. Це злочин з матеріальним складом

 

З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений умисно (тобто з прямим або непрямим умислом) або внаслідок злочинної самовпевненості. У законі спеціально встановлено, що відповідаль­ність за ст. 133 настає, якщо особа знала про наявність у неї вене­ричного захворювання, тобто усвідомлювала, що хворіє саме на та­ку хворобу і що хвороба знаходиться у неї в стадії зараження (на­приклад, особа вступає в статеві зносини, не закінчивши курсу лі­кування).

Необхідною ознакою об'єктивної сторони цього злочину є при­чинний зв'язок між діянням і зараженням потерпілого, згода якого на таке зараження не виключає відповідальності винного. Якщо не можна встановити, чи заразився потерпілий саме від дій цієї особи, останній може відповідати за ч. 1 ст. 130 — за поставлення в небез­пеку зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хворобою.

Суб'єктивна сторона цього злочину— лише злочинна само­впевненість. Оскільки закон вимагає усвідомлення особою наяв­ності у неї хвороби, вина у вигляді злочинної недбалості виклю­чається. Умисне зараження вказаними в ст. 130 хворобами тягне відповідальність за ч. 4 цієї статті.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років і яка страждає на ці захворювання.

У частині 3 ст. 130 встановлена відповідальність за зараження вказаними хворобами двох чи більше осіб або неповнолітнього.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 130 — арешт на строк до трьох місяців або обмеження волі на строк до п'яти років, або по­збавлення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 130 — позбавлен­ня волі на строк від двох до п'яти років; за ч. З ст. 130 — позбав­лення волі на строк від трьох до восьми років; за ч. 4 ст. 130 — по­збавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров'я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування

До цих злочинів відносяться: неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131); розго­лошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132); незаконна лікувальна діяльність (ст. 138); нена-дання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139); неналеж­не виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтич­ним працівником (ст. 140); порушення прав пацієнта (ст. 141); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142); порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143); насильницьке донорство (ст. 144); незаконне роз­голошення лікарської таємниці (ст. 145).

Неналежне виконання професійних обов'язків, що спри­чинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131). З об'єктив­ної сторони злочин, передбачений ст. 131, виражається в неналеж­ному виконанні (дії або бездіяльності) медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків, внаслідок нед­балого або несумлінного до них ставлення. Професійні обов'язки визначаються сферою діяльності суб'єкта злочину, а також відповідними нормативними актами в галузі боротьби із СНІДом, іншими невиліковними імунодефіцитними хворобами. Так, існують певні правила, що зобов'язують медичного працівника при переливанні крові хворому перевіряти її на наявність ВІЛ-інфекції, або правила діагностування на ВІЛ-інфекцію та інших інфекційних хвороб. Пра­цівники міліції, наприклад, зобов'язані направляти наркоманів, які вводять наркотики шляхом ін'єкцій, на медпункти огляду для вияв­лення ВІЛ-інфекції та ін.

Неналежне виконання обов'язків відбувається внаслідок недба­лого або несумлінного до них ставлення: наприклад, медична сестра не проводить необхідної обробки медичних інструментів або праців­ник СІЗО поміщує ВІЛ-інфікованого в камеру до інших підслідних тощо.

Обов'язковим наслідком вказаної дії або бездіяльності є зара­ження вірусом імунодефіциту або іншої невиліковної інфекційної хвороби хоча б однієї людини (ч. 1 ст. 131) або двох і більше осіб (ч. 2 цієї статті).

Між дією (бездіяльністю) особи, що порушила професійні обов'язки, і вказаними наслідками слід встановити причинний зв'язок.

Суб'єктивна сторона цього злочину — тільки необережність у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Суб'єкт злочину — спеціальний. Це медичні або фармацевтичні працівники (лікарі, медичні сестри, співробітники лабораторій, які здійснюють діагностику цих захворювань або проведення дослі­джень інфікованого матеріалу тощо). Це також можуть бути працівники інших сфер — міліції, місць позбавлення волі, до обов'язків яких входить попередження і недопущення поширення ВІЛ-інфекції та інших інфекцій від інфікованих осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 131 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той же строк з позбав­ленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 131 — позбавлення волі від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Розголошення відомостей про проведення медичного ог­ляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту люди­ни чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132). Медичний огляд на виявлення цих хвороб — це лабораторне дослі­дження крові або інших біологічних рідин з метою виявлення їх ві­русів. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р.¹ затверджені Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Ці Правила визначають умови і встановлюють порядок медичного огляду громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території України. Медичний огляд про­водиться з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), здійснення епідеміологічного контролю, а також надання консультацій, медичної та психосоціальної допомоги ВІЛ-інфі-кованим.

Медичний огляд проводиться добровільно.

Обов'язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-ін-фекції підлягає кров (її компоненти), отримана від донорів крові та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини.

Медичний огляд вагітних за їх згодою проводиться під час взят­тя їх на облік або перед пологами шляхом обстеження на наявність антитіл до ВІЛ. У разі якщо дані про медичний огляд вагітної відсут­ні або дитина народжена ВІЛ-інфікованою жінкою, обов'язковому дослідженню на антитіла до ВІЛ підлягає пуповинна кров новонаро­дженого.

За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здоров'я для проведення медичного огляду, медичний огляд може бути про­ведено анонімно.

Медичний працівник має додержуватися конфіденційності ін­формації про ВІЛ-інфікованість особи чи захворювання на СНІД.

За ст. 132 можуть відповідати лише особи, які повідомили про виявлені в ході огляду позитивні дані про ВІЛ-інфекцію або захво­рювання на СНІД або іншою невиліковною інфекційною хворобою. Повідомлення про огляд, що дали негативні результати, ст. 132 не охоплюються, тобто не є злочином, передбаченим цією статтею КК.

З об'єктивної сторони злочин полягає в розголошенні відомос­тей про наявність у особи ВІЛ-інфекції, СНІДу або іншої невиліков­ної хвороби (наприклад, важкої форми туберкульозу) за умови, що ці відомості стали відомі в зв'язку з виконанням службових або про­фесійних обов'язків. Під розголошенням розуміють повідомлення цих відомостей хоча б одній особі, якій згідно із законом ці відомості не можуть бути повідомлені. Відомості можуть бути розголошені під час розмови, у листі, шляхом показу відповідних документів іншим особам, викладу їх у друкованих засобах, на науковій конференції, за допомогою технічних засобів тощо. Злочин вважається закінченим з того моменту, коли відомості стали надбанням хоча б однієї особи, якій ці відомості не належить знати.

Суб'єктивна сторона цього злочину — умисел або необереж­ність.

Суб'єкт злочину — службові особи медичної установи, допо­міжний персонал (наприклад, секретар, реєстратор лікарні), що са­мовільно здобули інформацію про хвороби (наприклад, при ознайом­ленні з історією хвороби), або медичні працівники (наприклад, ліка­рі, медичні сестри).

Покарання за злочин: за ст. 132 — штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські робо­ти на строк до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльніс­тю на строк до трьох років або без такого.

Незаконна лікувальна діяльність (ст. 138). Об'єктивна сторона цього злочину виражається в постійному або тимчасовому занятті лікувальною діяльністю особою, яка не має належної медич­ної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Незаконна лікувальна діяльність — це вплив на людину шля­хом заборонених медичних засобів і методів, або хоч і дозволеними засобами і методами, але що здійснюється особою, яка не має на це права (наприклад, проведення медсестрою операцій або маніпуля­цій, право на здійснення яких надано лише лікареві певної спеціаль­ності, або лікування захворювання внутрішніх органів лікарем-сто-матологом). Закон встановлює відповідальність за незаконну ліку­вальну діяльність, тому окремі випадки таких дій не створюють цього складу злочину і можуть бути кваліфіковані за іншими стат­тями КК, наприклад, необережне тяжке тілесне ушкодження — за ст. 128.

Закінченим цей злочин є лише у випадку, якщо внаслідок неза­конної лікувальної діяльності настали тяжкі наслідки (наприклад, смерть хворого, тяжка.хвороба та ін.).

Суб'єктивна сторона цього злочину — власне заняття діяль­ністю здійснюється умисно, щодо наслідків — вина необережна.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка особа, яка не має відповідної медичної освіти і яка досягла 16-ти років. Якщо цей злочин супро­воджувався обманом, поєднаним з отриманням винагороди, вчинене кваліфікується за сукупністю статей 138 і 190.

Покарання за злочин: за ст. 138 — виправні роботи на строк До двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або по­збавлення волі на строк до трьох років.

Ненадання допомоги хворому медичним працівником

(ст. 139). У частині 1 ст. 139 встановлюється відповідальність за не­надання без поважних причин допомоги хворому медичним праців­ником, який зобов'язаний, згідно з установленими правилами, нада­ти таку допомогу, якідо медичному працівникові завідомо відомо, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого.

З об'єктивної сторони злочин полягає в бездіяльності — в ненаданні допомоги хворому без поважних на те причин, якщо це могло спричинити тяжкі для нього наслідки. Ненадання допомоги може бути виражене у відмові практикуючого лікаря або медсестри, які знаходяться вдома, тобто поза службою, з'явитися за викликом до хворого або його близьких, у відмові надати допомогу при нещас­ному випадку, події на вулиці тощо. Поважні причини ненадання до­помоги, які виключають відповідальність, можуть бути різними: непереборна сила, стан крайньої необхідності, хвороба самого ме­дичного працівника, що позбавляє його можливості надати допомо­гу, некомпетентність цього працівника, якщо ним вжиті заходи щодо виклику належного фахівця, відсутність медикаментів або хі­рургічних інструментів, невміння ними маніпулювати та ін. Можливість настання тяжких наслідків для хворого в зв'язку з ненаданням йому допомоги має бути реальною, тобто такою, яка за звичайного її розвитку може в конкретних умовах призвести до смерті або ін­ших тяжких наслідків.

З суб'єктивної сторони злочин передбачає завідомість (умисел або самовпевненість), за якої винний усвідомлює, що ненадання ним допомоги хворому може спричинити його смерть, серйозні ус­кладнення та інші тяжкі наслідки.

Суб'єкт злочину спеціальний — це медичний працівник, зо­бов'язаний відповідно до встановлених правил надавати допомогу хворому (лікарі, в тому числі й ті, які не працюють в медичних уста­новах, наприклад, займаються приватною практикою, медичні сест­ри, акушерки, фельдшери, фармацевти, які на час ненадання допо­моги знаходяться на службі).

У частині 2 ст. 139 встановлена відповідальність за ненадання допомоги хворому, що спричинило смерть або інші тяжкі наслідки (наприклад, важкі ускладнення тощо). Між ненаданням допомоги і цими наслідками має бути встановлений причинний зв'язок. Однак якщо надання допомоги все одно не могло запобігти настанню вка­заних наслідків, медичний працівник відповідає за ч. 1 ст. 139, за сам факт ненадання такої допомоги. Наслідки, що настали, не мо­жуть бути поставлені йому в вину, оскільки тут між ненаданням до­помоги і цими наслідками відсутній причинний зв'язок.