Мистецтво першої половини ХХ століття

Тема 13. Культура Новітньої епохи

 

Зміст теми

13.1. Особливості культурного розвитку на зламі ХХ-ХХІ століть.

13.2. Мистецтво Новітньої епохи.

13.2.1. Мистецтво першої половини ХХ століття.

13.2.2. Мистецтво постмодернізму.

13.3. Проблема діалогу культур у контексті сучасних глобалізаційних процесів.

Особливості сучасного культурного розвитку

На зламі ХХ-ХХІ століть

ХХ століття можна вважати лише миттєвістю в масштабах існування людського суспільства. Проте кількість подій та проблем, що виникли в межах культури ХХ століття, безумовно, мають вирішальне значення для ходу людської історії. Численні дослідження особливостей сучасної культури носять суперечливий характер - від оптимістичних концепцій до абсолютного песимізму. При спробі сучасників адекватно оцінювати тенденції культурного розвитку ХХ ст. виникають значні труднощі. Вони пов’язані як з величезним розмаїттям культурного матеріалу, так і з тим, що для людей, які знаходяться ще фактично всередині сучасної культури, важко скласти про неї більш-менш об’єктивне судження, адже для цього потрібна певна історична дистанція.

Події XX століття – дві найжорстокіші світові війни, поява тоталітарних держав, процеси розвитку всесвітньої системи господарювання, ринкових відносин і демократичних структур, науково-технічна революція – привели до зміни мислення і системи цінностей. Суть цієї трансформації - криза гуманізму. Оскільки саме перша світова війна розвіяла всі ілюзії щодо розумності та ґрунтовності основ європейської цивілізації довоєнного часу, то, всупереч календарю, початок XX століття змістовно прийнято відносити до 1914 року.

Загалом, характеризуючи культурний розвиток ХХ століття, слід звернути увагу на ряд наступних його суттєвих взаємопов’язаних рис.

Виключного значення в культурі ХХ століття набули наука і техніка. Наука досягла значних висот практично в усіх сферах буття людини. З’явилося багато нових наук, значення яких ще повністю не виявилось: кібернетика, екологія, генна інженерія; відбулися революційні відкриття в галузі ядерної фізики, хімії, математики, психології. Науково-технічна революція здійснює небувалий переворот у житті людей. У найбільш розвинених країнах формується постіндустріальне суспільство, для якого характерні такі риси: створення економіки послуг, домінування у суспільстві науково-технічних спеціалістів, панування інформаційного сектора в економіці, зростання соціальної мобільності, темпу життя.

Сучасні дослідники по-різному оцінюють вплив науково-технічної революції на життя суспільства. З одного боку, висловлюється оптимістична впевненість у безмежних можливостях науково-технічного розуму, висуваються технократичні утопії (Тоффлер, Масуда); з іншого – посилюються антисцієнтистські настрої. Техногенні кризи, поява глобальних проблем вказують на те, що науково-технічний прогрес, позбавлений гуманістичного виміру, не врівноважений прогресом моральним і духовним, несе загрозу людству. Суперечливий характер науково-технічного прогресу буде предметом спеціального розгляду в курсі “Філософія”.

Особливої динаміки і гостроти набули у ХХ столітті суспільно-політичні процеси: дві світові війни, розгортання протистояння різних політичних систем, ряд революцій та громадянських воєн – у Росії, Угорщині, Німеччині, Китаї та в інших країнах, складання авторитарних та тоталітарних режимів.

ХХ століття характеризується розвитком світового ринку, у який включаються всі країни. Формуються глобальні господарські зв’язки між країнами, встановлюється всесвітня система господарства. Поширення ринкових відносин означає формування приватних власників, а отже – і приватновласницької орієнтованості індивідуальної поведінки людини. У результаті остаточно пориваються зв’язки з традиційним суспільством. Це стосується, перш за все, європейської цивілізації і тих народів, що знаходяться під її впливом, де сучасний розвиток веде до панування ринкової культури.

Товарно-грошові відносини починають домінувати над усіма іншими; формальні, механістичні форми спілкування витісняють такі, що несуть у собі безпосередньо людський сенс. Відбувається ціннісна абсолютизація грошей. На те, що у зв’язку з прискореним розвитком товарного типу господарства змінюється шкала цінностей у суспільстві, вказував ще на рубежі ХІХ-ХХ століть німецький мислитель Г. Зіммель. У своїй праці “Філософія грошей” він зазначав: “Сьогодні, як це мало місце в час занепаду, усі людські відносини і об’єктивна культура пройняті інтересом до грошей. Іронія історичного розвитку полягає в тому, що внаслідок атрофії змістовних життєвих цілей місце їх зайняла цінність, котра є лише засобом і нічим більше”.

ХХ століття яскраво виявило дегуманізуючий характер споживацьких цінностей, що характеризують західну цивілізацію. Світ сучасної західної людини – гіпертрофовано-речовий. Як влучно зазначив філософ і поет Р. Емерсон, “речі скочили у сідло і поганяють людство”. Сучасний філософ Е. Фромм у своїй праці “Мати чи бути?” зазначає: “Якщо я є те, що я маю, і якщо я втрачаю те, що я маю, то хто ж тоді я є? Ніхто інший як повалена, спустошена людина – жалюгідне свідоцтво неправильного способу життя”.

Конкуренція як неодмінна риса ринкової культури, поділ праці ведуть до розширення сфери індивідуальної свободи дії. Усе це обумовлює знецінення традиційних релігійних основ культури. Сучасність вперше в історії створює передумови для чіткого розмежування надособистісних і особистісних регулятивів поведінки. Секуляризований індивід стає масовим явищем. Звільнившись від Бога, від будь-яких абсолютів, масовий індивід ХХ століття отримує широкий простір для вільної усвідомлено-добровільної дії, керуючись лише власним розумінням добра і зла. Тобто зменшується сфера суспільного контролю над особистістю, що вимагає розширення сфери дії особистісних регулятивів. Це несе у собі загрозу сваволі, відриву свободи особистості від її відповідальності та обов’язку. Відбувається атомізація суспільства, раціоналізм усе більше набуває форми утилітаризму, практицизму, прагматизму.

Криза гуманізму посилюється процесами масовізації суспільства. Формування масової культури – важлива риса ХХ століття. Її передумови: індустріалізація, стандартизація виробництва і споживання, розвиток засобів масової комунікації, здатних тиражувати інформацію в глобальному масштабі, комерціалізація всіх сфер життя. Виникає можливість формувати стандарти мислення і почуття, «однодумність» у все більших масштабах. На відміну від культури елітарної, масова орієнтована на пересічний рівен ь масового споживача культурної продукції і відтворює цей рівень. Уявна демократичність масової культури, її начебто антиелітарність фактично спрямовані проти особистості, ведуть до втрати її творчих сил, формують особистість пасивного споживача. Важлива риса масової культури – ескапізм – орієнтація споживача культури на втечу у світ фантазій, ілюзорний світ відео, гри. Перетворюючи людину на пасивний гвинтик, масова культура створює передумови для виникнення тоталітарних режимів.

У ХХ столітті раціоналістичний підхід до світу, що визначив специфіку європейської культурної традиції, значною мірою був витіснений різними напрямками ірраціоналізму, відбувається певний відхід від ідеї європоцентризму і, як наслідок – поява інтересу до східних культур та релігій.

Найбільш значимими та пріоритетними проблемами сучасності виступають глобальні проблеми. Термін “глобальні проблеми” був уведений у наукову літературу і отримав широке розповсюдження завдяки діяльності Римського клубу. Сьогодні під глобальними проблемамирозуміють цілу низку проблем, які зачіпають життя всього людства, а їх розв’язання можливе лише зусиллями всіх народів, які населяють Землю. Причому, глибина проникнення глобальних проблем у суспільне життя зростає з часом у геометричній прогресії. У процесі історичної еволюції людство вже підійшло до межі, коли його існування в науково-технічному, соціокультурному і природному середовищах без фундаментальних перетворень вихідних принципів співжиття може призвести до загибелі людської цивілізації.

Глобальність нових проблем, що постали перед світом, не лише в тому, що вони повсюдні чи пов’язані з особливою „біосоціальною” природою людини, а ще і в тому, що інтернаціоналізація суспільного життя створила такі якісно нові форми взаємодії, які суттєво вплинули на взаємозалежність прогресивного розвитку всіх країн.

Весь комплекс глобальних проблем можна згрупувати навколо трьох фундаментальних напрямків розвитку, що описують спосіб існування людини у світі. Це взаємозв’язки: „людина – техніка”, „людина – культура”, „людина – природа”. У кожній із цих систем по-своєму проявляється загроза людству. Зокрема, у системі „людина – техніка” загроза виникає з боку використання таких видів енергії як ядерна, термоядерна тощо. Зовсім невідомі для людини наслідки роботи машин, що працюють на принципах самовдосконалення і самонавчання.

Система „людина – культура” зачіпає сутнісні риси людського буття. Як зазначають культурологи, скорочення культурного поля людини загрожує всім. Зокрема, Річард Пек, американський письменник, вважає, що існує тенденція втрати національних культур. Гвінейський поет Елдор Проенс стверджує, що припинилось наслідування культур. Більш однозначно з цього приводу висловився А. Вознесенський: „Рівній небезпеці піддається як зовнішня, так і внутрішня духовність: із крахом однієї з них загине і друга”.

Система „людина – природа” складалася тисячоліттями. На початку людської історії в ній діяли табу, ритуали, культи, що досить адекватно часу забезпечували єдність природного і штучно створеного. Людина мислила синкретично, не виділяючи себе із природного середовища. Матеріалістичний погляд на світ не тільки сприяв появі нових машин і механізмів, а й відділив людину від першооснов буття. Екологічна проблема віддзеркалює обмеженість сучасної стадії прогресу людства і реалізується в процесах, що загрожують глибинним засадам людського буття. Протягом усього історичного розвитку людства індивід вбачав у природі, навіть у прояві її всемогутності, невід’ємний елемент свого існування. На сучасному етапі, внаслідок нерозумного втручання людини в природу, остання все більше починає проявляти себе як могутня „кимось керована” сила, що зможе знищити все людство.

У зв’язку з цим у світоглядних засадах культури ХХ століття спостерігається тенденція до переходу на позиції плюралізму, толерантності. У ХХ столітті сформувалася нова філософська традиція – філософія діалогу, що представлена іменами М. Бубера, М. Бахтіна та інших. Детальніше про це буде йтися в подальшому.

 

Мистецтво Новітньої епохи

 

У культурі ХХ ст. з особливою виразністю проявилися особливості переломного етапу в розвитку світової історії. Кардинальні зміни в культурі знайшли своє втілення у сфері мистецтва. Мистецтво ХХ ст. - це пошук нових форм, стилів, ідейно–художніх засад. Поки що проблематичною є спроба визначити деякий загальний стиль мистецтва цієї епохи та розташувати в єдиний ряд стильової еволюції всі складові його художнього розвитку. Мистецтву XX ст. притаманна широка стильова диференціація, відсутність панівного стилю. Тому сучасну художню культуру характеризують як «конгломеративну», яка пов’язана, зокрема, з демократизмом сучасного суспільства, що утверджує принципи толерантності.

Мистецтво ХХ століття продовжує розвивати практично всі створені способи художнього осягнення світу. У зв’язку з величезним розмаїттям мистецьких напрямків, стилів, що характеризують Новітню епоху, розглянемо спочатку особливості мистецтва першої, а потім другої половини ХХ століття.

Мистецтво першої половини ХХ століття

Численну кількість несхожих між собою, суперечливих художніх напрямків в світовому мистецтві XX століттяпозначають як модернізм, або “сучасне мистецтво”. Під “сучасним мистецтвом” мислиться така творча діяльність, у якій повністю втрачено зв’язки з традицією і створюється щось абсолютно нове, що ніколи раніше не було виражене митцем, у якому б схожість із реальністю була мінімальною: чим менше життя в мистецтві, тим більше воно є мистецтвом.

Мистецтво модернізму стало своєрідною опозицією технократичному мисленню та сцієнтизму, що продемонстрували свій трагізм та антигуманність у культурі. Спроба вийти за межі раціональної діяльності сприяла абсолютизації спонтанного, інтуїтивного діалогу людини і Всесвіту. У межах цієї тенденції стверджувалось світосприйняття, засноване на емпатії - здібності людини до глибокого співчуття, осягненню буття за допомогою інтенсивного емоційного прозріння, що призвело до появи таких форм художнього світосприйняття, як фовізм, дадаїзм, абстракціонізм, ташизм, орфізм, сюрреалізм тощо.

Художникам на початку XX ст., щоб привернути до себе увагу, постійно потрібно було бути оригінальними, винахідниками, збагачуючи арсенал образотворчих прийомів. Так, одні напрямки модернізму абсолютизували об’єктивний зміст образу (натуралізм), інші – його формальну сторону (формалізм), треті – його психологічні витоки (література “потоку свідомості”), четверті – його емоційну насиченість (експресіонізм).

Численні течії модернізму: кубізм, фовізм, неоімпресіонізм, експресіонізм, символізм, футуризм, імажинізм, сюрреалізм, конструктивізм, абстракціонізм, поп-арт, примітивізм та інші - відійшли від традиції зовнішньої схожості при зображенні життя. Основна риса модернізму - метафорична побудова образу за принципом асоціативності, вільної відповідності виразних форм настроям і переживанням. Іншими словами, люди мистецтва XX ст. свідомо відмовилися наслідувати реальному світу, а почали створювати свій штучний світ, що живе за законами їх фантазії та інтелекту. Модерністи відмовляються від традицій у мистецтві і вважають формальний експеримент основою свого творчого методу. Модерністське мистецтво починає розвиватися під знаком знищення образності на користь алегоричності, деформації, примітивізму, абстракції.

Створення нової реальності мистецтвом визнавалось на рівні маніфестів різних модерністських течій; так, один із фундаторів естетики модернізму К.Фідлер наголошував, що мистецтво не покликано проникати в нікчемну дійсність, мета мистецтва – створення нової дійсності. Намагання створити нову реальність породжували в мистецтві численні умовні форми, у яких несхожість з дійсністю стає основною темою. З часом виникає тенденція до формування безпредметного мистецтва.

Першим художнім напрямком, у якому реалізувалися основні положення естетики початку XX ст., вважають фовізм. Картини А. Матісса, Ж. Брака, О. Фрієза відрізнялися незвичайно яскравими кольорами, що поглинали природні обриси предметів, навмисно грубим викривленням форм, що знищувало певною мірою розумні межі мистецтва. Це і дало підставу представників цього напрямку назвати дикунами - фовістами(від франц. – les fauves – дикий). Фовізм відзначався спрямованістю на емоційність у художньому відображенні світу, стихійність ритму та інтенсивність кольору і став першим поштовхом до розвитку нереалістичного мистецтва XX ст., значно вплинувши на все декоративно-прикладне мистецтво нашого часу.

Одним із найбільш самобутніх напрямків мистецтва XX століття вважається кубізм, попередниками якого були П. Сезанн та фовісти. Засновниками кубізму стали Пабло Пікассо і Жорже Брак. Складність реальності і людини кубісти намагалися представити в простих геометричних формах та їх просторових сполученнях (куби, трикутники і т.д.). Ознаками кубізму можна вважати: геометризацію ліній та форм; деформацію; площинність зображення; асиметрію. Логіку творчості кубістів можна виразити в таких судженнях: відмова від бажання зображувати речі такими, якими вони постають перед нашим зором; спроба будувати картину із окремих першоформ; намагання досягти відчуття матеріальної цільності та сталості; мета творчості – не імітація зовнішності, а створення конструкції. Для них задача полягала в тому, щоб повністю позбавитися залежності живопису від зору, оскільки те, що ми бачимо – лише ілюзія та обман. Такий підхід, на їх думку, дозволяє представити в живопису не ознаки, ілюзії, а предмет як такий. Для кубістів форма завжди була на першому місті, а сюжет – на другому. Кубістичний принцип відображення привів мистецтво до деформації предметів, до розщеплення об’єктів на геометричні об’єми. Кубізм проголосив відмову від зображення життя. Саме цей напрямок мистецтва модернізму ознаменував завершення мистецтва в його класичному розумінні. Мета мистецтва, як стверджували теоретики кубізму, полягає в тому, щоб осягнути сутність речей, оминаючи реальність, що представлена на рівні наших відчуттів.

На початку ХХ століття в Італії і Франції сформувався новий напрямок мистецтва – футуризм (від лат. futurum – майбутнє), який теж оголосив свою опозиційність усім попереднім течіям у мистецтві, підґрунтям яких був реалізм. Перший Маніфест футуризму був опублікований у 1909 році в Парижі італійським поетом Ф. Марінетті. Футуризм намагався знайти і ввести в художню практику нові форми для відображення прискореного темпу життя у XX ст. та процесу індустріалізації суспільства, які, на їх думку, були ознаками нової ери. Покладаючи реальні надії на можливості техніки, футуристи вважали, що всі проблеми традиційної культури можна вирішити шляхом техніцизму, урбанізації та нової науки. Автомобіль, потяг, літак надихають митця-футуриста на творчість більше, ніж природа і почуття. Футуристи наголошували, що формою існування культури XX ст. є рух. Рух втілювався в швидкості та мобільності нових засобів зв’язку, динаміці сучасних машин і механізмів, бунтарстві мас, соціальних конфліктах. Цей абсолютний рух вони прагнули виразити засобами мистецтва. Найчастіше рух передавався шляхом накладення послідовних фаз на одне зображення. Виникав ефект “змазаного” кадру, наприклад собака з двадцатьма ногами. Фактично у футуризмі намагалися зображувати не самі предмети, а утворюючі їх енергетичні лінії. Як особливість мистецтва футуризму слід виділити введення в образотворче мистецтво звуку візуальними засобами. Звідси введення звуку в назву картин: наприклад, назва картини “Швидкість автомобіля + світло + шум”. Ідея об’єднання у витворі мистецтва класичної форми, кольору, руху та звуку була взята на озброєння кінетизмом, а ідея щодо посилення пластичних емоцій за рахунок сили, дерева, картону, дзеркал, волосся та ін. була використана поп-артом.

На становлення теорії футуризму вплинули ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, бунтарські лозунги анархізму, тому однією з головних рис футуризму був культ сили і особистості художника.

У соціально-політичному плані в якості санітаром культури футуристи визнавали революції та війну. Проголосивши, що “війна – єдина гігієна світу”, багато з італійських футуристів у 1914-1915 рр. йшли добровольцями на фронт, де й гинули. У Росії войовничий нігілізм футуристів виявився співзвучним ідеології пролетарської революції, анархізму, соціалізму. Тому футуризм можна вважати не тільки напрямком образотворчого мистецтва, а й активною суспільно-політичною течією.

Лідерами російського футуризму стали поети В. Маяковський, А. Кручений, В. Хлебніков. Вони першими почали розглядати мистецтво як силу в революційній перебудові світу. В літературі футуристи намагалися змінити традиційну систему літературного тексту, починаючи від мішанини з усіх жанрів, введення нових принципів у складанні віршів до створення заум.

Одним із найскладніших напрямків мистецтва XX століття є абстракціонізм (від франц. – abstrativisme – відволікання); цей напрямок ще характеризують як безпредметне мистецтво. У межах світової культури абстракціонізм - це своєрідний вияв людських пошуків універсальних та суттєвих ознак буття шляхом відволікання від випадкового і несуттєвого.

Абстракціонізм відмовився від реалістичного зо­браження предметів і явищ, прагне замінити натуралістичну предметність вільною грою кольорів, ліній і форм. Ознаками абстракціонізму є відмова від малюнка; символіка ліній та форм, кольору; відсутність сюжету. Абстракціоністи орієнтувалися виключно на асоціативні, синтетичні, виразні якості кольору, абстрактні форми. Це, на їх думку, дозволяло художникові зосередитись на вирішенні виключно художніх завдань – гармонізації кольору та форми, за допомогою яких людина може відчути зв’язок зі Всесвітом. Його основні представники: В. Кандінський, К. Малевич, П. Клее, Р. Делоне, П. Мондріан.

В абстракціонізмі виділяють дві лінії: абстрактний експресіонізм, який полягає в послідовній відмові від конкретності форм, що зображуються, з метою посилення експресії (В. Кандинський); конструктивний геометризм, який полягає у спробі конкретизувати абстрактні, загальні ідеї в геометричних формах (П. Мондріан, К. Малевич).

Своєрідним виявом кризи раціоналізму в культурі XX століття став сюрреалізм (від франц. surrealite – надреальне). Як художній напрямок, він сформувався в Парижі в 1919-1924 рр. і початково існував як літературна течія. Основні представники сюрреалізму Д. Де, А. Бретон (автор “Маніфесту сюрреалізму”), Р. Магрітт, М. Ернст, Х. Міро, І. Тангі, А. Массон, найбільш яскравий - Сальвадор Далі.

Основним філософським підгрунтям сюрреалізму виступив фрейдизм. На цій основі в сюрреалізмі сформувалося уявлення про позасвідому природу творчого процесу, що за своєю суттю є повністю алогічним та ірраціональним, виводиться із “ чистого психічного автоматизму ”. Ознаками сюрреалізму можна вважати: неприродне, ірраціональне поєднання реальних речей з іншими реальними речами; поєднання в прямому сюжетному зв’язку реального та фантастичного; взаємопроникнення різних предметів. Центральне поняття естетики сюрреалізму - “ірраціональна реальність”, сюрреальність, що є вільною від будь-яких раціональних характеристик, непідвладною законам логіки. Сюрреалісти запевняли, що людина живе в абсурдному, драматично-напруженому світі, воля її паралізована. Тому натхнення для творчості сюрреалісти черпали у снах і галюцинаціях, вивчали малюнки дітей та психічно хворих. Відомий цікавий факт історії цього напряму: в 1925 р. сюрреалісти звернулись до уряду Франції з вимогою випустити на свободу всіх душевно хворих, як таких, що є “вільними від розуму”.

Крім означених художніх напрямків, у межах мистецтва XX ст. також розвивалися експресіонізм, дадаїзм та інші.

 

Мистецтво постмодернізму

Друга половина ХХ сторіччя ознаменувала себе як доба постмодернізму - нового періоду в розвитку культурно-історичного процесу. Стосовно самого терміна “постмодернізм”, його тлумачення, історії виникнення та відношення до попередньої модерністської культури досі немає чітких і загальноприйнятних визначень. Існує безліч різноманітних концепцій стосовно характеристик та хронологічних рамок визначення та описання постмодернізму, що іноді висловлюють прямо протилежні точки зору.

Саме плюралізм і визначає принципову відмінність постмодернової культури від попередніх. Плюралістична позиція, що полягає не лише в множинності думок, точок зору, наукових концепцій, а і в рівноправності їх існування, означає відмову від пошуку істини та спроб її відображення, що було характерно для культури модернізму. При ситуації множинності та відносності світоглядів та картин світу знімається проблема реальності, вона зникає. Це дає підставу відомому російському дослідникові постмодернізму М.Н. Епштейну стверджувати, що поняття “реальність” у сучасних наукових концепціях є настільки умовним, що навіть не використовується без лапок. Тому сформулювати загальне всеохоплююче уявлення про культуру постмодернізму надто складно. Дослідники постмодернізму, хоча й використовують відносно єдиний понятійний апарат і аналітичний інструментарій, але в загальному постмодерністському комплексі існують окремі течії чи групи критиків з ідейно-теоретичними та естетичними орієнтаціями, які суттєво відрізняються один від одного.

Постмодернізм сформувався як теорія мистецтва та літератури в ході спроб освоїти досвід різноманітних неоавангардистських течій за весь період після Другої світової війни. Виникнення постмодернізму як умонастрою людини останньої чверті ХХ століття пов’язане з розвитком технічних засобів масових комунікацій і несе на собі відбиток розчарування в ідеалах і цінностях доби Відродження і Просвітництва з їх вірою в прогрес, панування розуму, безмежність людських можливостей.

Термін “постмодернізм” вперше було застосовано в 1917 році в праці Р. Паннвіца “Кризис европейской культуры», а в 1934 році літературознавець Ф. Де Оніс використовує його для означення реакції на модернізм. У 1947 році А. Тойнбі в праці “Осягнення історії» надає терміну “постмодернізм” культурологічного значення, вживаючи його як символ кінця західного панування в релігії та культурі. Статус поняття постмодернізм набуває у 80-і роки завдяки працям Ж.Ф. Ліотара, який розповсюдив дискусію про нього на сферу філософії.

На сьогоднішній день існує ряд підходів до сутності постмодерну. Зокрема, М. Н. Епштейн головним чинником виникнення постмодерністської культури розглядає безперервне зростання кількості циркулюючої в суспільстві інформації. Людина на рубежі ХХ–ХХІ сторіччя має сприйняти в десятки тисяч раз більше інформації, ніж це було 300-400 років тому. Саме це надає постмодерністській культурі травматичного характеру, бо індивід відчуває себе здебільшого калікою, що нездатна співвідносити себе з навколишнім середовищем. Виникає новий тип чуттєвості, що характеризується байдужим, притупленим відношенням до існуючого. Постмодерний індивід відкритий до всього, але ж він сприймає все як знаки, навіть не намагаючись осягнути сутність явищ. Тому постмодернізм – культура швидких і легких дотиків, коли все сприймається як цитата, умовність, за якою неможливо знайти основу. Свідома орієнтація на компіляцію та цитування мистецьких творів минулих століть – одна з характерних рис постмодернізму. З цим пов’язані такі риси, як: зміщення уваги з породження нового на гру з уже створеним; відмова від уявлення про митця як творця; скепсис по відношенню до оригінальності твору; стирання відмінностей між “високою” і “масовою” культурою;

Художні устремління постмодерну характеризуються як пошук альтернатив модернізму, що призвели до створення нових образів, нових засобів і матеріалів зображення. Так, у художній практиці відбувся перехід від зацікавленості об’єктами зображення до самого процесу їх створення. Посилюється соціальна спрямованість мистецтва (фемінізм у мистецтві, «мистецтво аутсайдерів» - етнічних меншин). Активно розвиваються напрямки, що використовують образи масової культури; розквітає фотомистецтво; великий вплив на творчість митців має розвиток технологій (відео, комп’ютерів, Інтернету).

Уособленням постмодернізму в мистецтві можна вважати концептуальне мистецтво (від лат. conseptus – ідея, думка, уявлення), що вимагає не емоційної реакції при його сприйнятті, а інтелектуального осмислення. Концептуальне мистецтво репрезентує себе в таких формах, як відео-арт, інсталяція та перформанс.

Відео-арт використовує для висловлення художньої концепції можливості відеотехніки, комп’ютерного та телевізійного зображення.

Інсталяція (від лат. – розміщення, монтаж) – формування просторових композицій з побутових предметів, промислових матеріалів. Головна мета інсталяції - створення художньо-смислового простору, який дозволяє актуалізувати смисли та почуття, недоступні нам у буденності; глядач у ньому стає активним учасником, а не спостерігачем.

Перформанс спрямований на активізацію позасвідомих складових психіки людини. Піонерами перформансу вважають югославську художницю Марину Абрамович та німецького художника Йозефа Бойса, найбільш масштабною акцією якого«7000 дубів» (1982 р.), під час якої поступово розбиралися базальтові блоки і висаджувались дерева.

Митці та скульптори беруть активну участь у так званих « хеппенінгах » - театралізованих акціях, що ґрунтуються на імпровізаціях. Засновником хеппенінгу є Джон Кейдж, котрий здійснив свій перший хеппенінг у 1958 році.

Граффітізм виник в Америці і характеризується переносом прийомів та образів граффіті в станковий живопис і графіку. Представниками цього напрямку сучасного мистецтва є Креш (Джон Матос), Дейз (Кріс Еліс), Футура 2000 (Леонар Макгар) та інші.

Мінімалізм (від. англ. minimal art) виходить з мінімальної трансформації матеріалів у творчому процесі, форми позначаються простотою та одноманітністю. Мінімалісти використовують промислові та природні матеріали простих геометричних форм і нейтрального кольору.

Соц-арт виникає як пародія на офіційне радянське мистецтво та образи сучасної масової культури (іронія знайшла свій прояв у назві самого напрямку). Так, соц-арт об’єднує два поняття: соцреалізм та поп-арт. Винахідниками соц-арту вважаються московські митці Віталій Комар та Олександр Меламід.

У 80-і роки виникають такі напрямки в мистецтві, як вільна фігуративність, нові дикі, нео-гео, мультікультуралізм, молоді британські митці, нео-поп, неоконцептуалізм, апт-арт.

Вільна фігуративність виникає у Франції, започаткував її французький художник Бен Вотир; головна ідея - наполягання на спонтанності художнього процесу, який не потребує спеціальної підготовки.

Нові дикі (Георг Базелі, Йорг Імендорф, Мартін Кіппенбергер, Ансельм Кіфер) – напрямок німецького постмодернізму в живописі, художники звертаються до фігуративності, кольору та експресивності в своїх творах.

Нео-гео (негеометричний концептуалізм) заснований Пітером Хеллі, який вважає свою творчість схемами і графіками сучасного соціуму: квадрати і прямокутники виступають осередками суспільства, лінії – соціальними зв’язками і комунікаційними мережами.

Нео-поп, нео-поп-арт – напрямок, що є новим етапом розвитку поп-арта, використовує образи з масової культури та масмедіа. Одним з найбільш відомих митців цього напрямку є Джеф Кунс.

Апт-арт – «квартирне мистецтво», назва походить від злиття англійських слів «apartment» (квартира), «art» (мистецтво). Микита Алексєєв вигадав цей термін для позначення квартирних виставок. Апт-арт вважається суто російським внеском у розвиток сучасного мистецтва. Учасників апт-арту за відсутності єдиного стилю об’єднує іронічне ставлення до мистецтва та дух героїчної легковажності.

Оп-арт (скорочено англійською Optical Art – оптичне мистецтво) - напрям у мис­тецтві модернізму 60-х рр. XX ст., що розробляє в живописі й графіці декоративні ефекти простих геометричних форм, зазвичай розрахованих на оптичний ефект, обман зору. Художник ніби бавиться з глядачем, змушуючи свої образи мерехтіти й пульсувати. Хоч сам твір залишається статичним, форми й кольори підібрані так, що створюють оптичну ілюзію руху (Вазарелі, Райлі).

Поп-арт - напрям мистецтва у США та Великобританії, що виник у 1950-ті роки і використовував образи масової споживацької культури: комікси, рекламу та продукти промислового виробництва. Один із творців поп-арту Річард Гамільтон визначив його зміст такими словами: “популярний, недовговічний, перехідний, дешевий, масовий, молодий, дотепний, сексуальний, жартівливий, вишуканий і великий бізнес”. Сьогочасність сюжету в живописі часто підкреслюють технікою, що нагадує ефект фотографії, а в скульптурі – скрупульозним відтворенням дрібних деталей (Гамільтон, Пітер Блейк, Вессельман та ін.)

У 90-і роки виникають такі нові напрями: нет-арт, массюреалізм, Нова лейпцизька школа, стакізм, мистецтво взаємовідносин (або соціальне мистецтво).

Нет-арт (англ. net.art, англ. Internet art) - мистецтво, що використовує в якості основного засобу висловлення Інтернет.

Массюреалізм (Massurrealism), для якого характерним є використання сучасних технологій та масмедіа при створенні сюрреалістичних образів.

Мистецтво взаємовідносин – назва напрямку з’явилася в книзі Ніколя Бурріо «Естетика взаємовідносин». Це набір художніх практик, які обертаються навколо сфери людських взаємовідносин і головною метою яких є співпраця з глядачем. Смисл твору народжується в результаті взаємодії з глядачем, а не нав’язується йому.

Стакізм – напрямок у британському мистецтві, у маніфесті якого зазначено необхідність відмовитися від поверхового новаторства, нігілізму і іронії, які так характерні для постмодернізму.