Процес становлення національної самосвідомості. Етапи національно - культурного відродження в Україні

Радимо спочатку з'ясувати питання, що ж таке національна самосвідомість. Її можна визначити, як певну сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на підставі чого люди і вважають себе представниками тої чи іншої національності.В епоху феодалізму для людей найважливіше значення мали правові, станові, релігійні відмінності, але в переломний період кінця XVIII - пі XIX ст., період Великої французької революції, вони втрачають своє значення. Одночасно йде процес формування нової системи цінностей, в основі якого лежить етнічна приналежність.Формування української самосвідомості відбувалося в складних умовах поділу українських земель між двома імперіями - Російською і Австрійською, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування російської і польської мови, культури, звичаїв.Носієм української свідомості стала українська інтелігенція, яка змогла піднятися над вузько егоїстичними інтересами окремих груп населення і бачити загальнонаціональні інтереси.Формування української національної свідомості займає тривалий період XIX - початку XX ст. Перший етап цього процесу, який можна "збиранням спадщини", припадає на кінець XVIII - 40-і роки XIXст. Він почався з пошуків українського історичного минулого, інтересу частини інтелігенції та дворянства до Гетьманщини, до етнографії. Водночас ішов процес становлення нової української літератури.Історик Петро Симоновський у своїй праці "Короткий опис про козацький малоруський народ та його військові справи", виданий у 1765 р., відразу після ліквідації Гетьманщини, намагався обґрунтувати ідею козацької автономії. У 70-80-х роках XVIII ст. в полемічній поемі "Розмова Великоросії з Малоросією” С.Дівовича, а також в "Топографічному описі Чернігівського намісництва” О.Шафонського підкреслюється самобутність української історії. Початок українській етнографії поклала робота Григорія Калиновського "Опис весільних українських обрядів", що вийшла у 1777 р.Переломним моментом у розвитку української мови та літератури була публікація в 1798 р. поеми "Енеїда" І.Котляревського, яка була написаназвичайною на той час народною мовою. Формуванню національної самосвідомості сприяв створений в кінці XVIII - на початку XIX ст. Визначний політичний трактат "Історія русів". На основі різноманітного історичного матеріалу невідомий автор проводив думку про те, що: а) народ України - безпосередній і єдиний нащадок давніх русів; б) що Україна з найдавніших часів постійно мала свою автономію. Автор гостро засуджував російський царизм за порушення давніх прав України, гарантованих численними договорами і трактатами. Початок науковому дослідженню української старовини заклали Василь Полетика, Андріан Чепа, Михайло Антоновський, Максим Берлинський та ряд інших діячів. Повний курс української історії у 1822 р. був виданий за авторством Дмитра Бантиш-Каменського під назвою "История Малой России".Чудовий збірник українського фольклору опублікував у 1819 р. князь Микола Цертелєв під назвою "Попытка собрания старых малороссийских песен". Найбільш повне і наукове дослідження української етнографії "Малороссийские народные песни" за авторством Михайла Максимовича вийшло 1827 р.Таким чином, завдяки зусиллям української інтелігенції в кінці XVIII - на початку XIX ст., не тільки зародився національний рух у вигляді збирання старовини, історичних, етнографічних досліджень, утвердження української мови як літературної, а й теоретично обгрунтована була необхідність повернення українського автономного устрою.Не припинялися також спроби перейти до практичного втілення цього завдання. Ще в 1791 р. полтавський дворянин Василь Капніст їздив до Берліна І вів переговори з міністром закордонних справ Пруссії Герцбертом про можливість підтримки королівством повстання проти Росії.На початку XIX ст. виникають перші таємні українські організації, що створювались у формі масонських лож. Спочатку завданням масонства було внутрішнє вдосконалення людини, але поступово організації "вільних мулярів" (так з французької перекладається назва франкмасонів) набувають політичного характеру. У 1818р. Михайло Новиков створює в Полтаві ложу "Любов до істини", до якої входили І. Котляревський, В.Тарновський, В. Лукашевнч. Окремі українські ложі виникають також у Крем'янці та у Вишнівці на Волині. В інших масонських ложах переважали поляки.Не задовольнившись діяльністю масонських організацій, один із членів полтавської ложі В.Лукашевич з 1819 р. розпочав створення таємного Малоросійського товариства Метою нової організації мало бути досягнення Україною самостійності в союзі з Польщею. До однодумців Лукашевича належали українські дворяни Василь Тарновський, Петро Капніст, Семен Кочубей, Олександр Величко, Іван Котляревський, представники інтелігенції - викладачі Ніжинської гімназії Микола Білоусов, Казимир Шапалинський, Семен Андрущенко. Для пропаганди ідеї товариства Лукашевич склав "Катехізис автономіста". Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та інших містах. Хоч Малоросійське товариство не змогло виробити чіткої програми дій, його діяльність свідчила про активізацію національного руху в Україні.У 1826 р. Лукашевича було ув'язнено в Петропавловській фортеці у Петербурзі, після чого до кінця свого життя він прожив у своєму маєтку під наглядом царської охранки. У 1830 р. викладачі Ніжинської гімназії Білоусов, Шапалинський і Андрущенко, на яких надійшли доноси до жандармерії, позбавлені права викладання і вислані.Репресії царизму не могли зупинити розвиток українською національного руху. У цей час багато представників передової інтелігенції активно працюють над дослідженням української історії, етнографії у Харківському та Київському університетах. Серед них - І.Срезневський, М.Костомаров, М.Маркевич.Українська література перетворюється на могутню силу формування національної самосвідомості завдяки геніальній творчості Тараса Шевченка. У 1846 р. в Києві виникла таємна організація української інтелігенції під назвою "Кирило-Мефодіївське братство". Засновниками братства були історик Микола Костомаров, чиновник канцелярії Микола Гулак і студент Василь Білозерський. Крім засновників до братства увійшло ще 9 чоловік: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Опанас Маркович, Олександр Тулуб, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков.Програма кирило-мефодіївців була розроблена у двох документах "Книзі буття українського народу" та "Статуті Кирило-Мефодіївського братства". Найважливішими завданнями братство вважало визволення слов'ян від самодержавного гніту, ліквідацію кріпацтва, станів та об'єднання всіх слов'янських народів в одну рівноправну федерацію, де кожен народ має свою державність - Річ Посполиту. Українському народові відводилась месіанська роль першого, хто покличе всіх слов'ян на визвольну боротьбу. Київ мав стати центром всієї слов'янської федерації. Саме українська національно-визвольна ідея відрізняла програму кирило-мефодіівців від схожої на неї в цілому програми Товариства об'єднаних слов'ян.В тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко - шлях повстання і повалення царизму. Братство підготувало ряд відозв: "Брати українці!", "Брати великоросіяни і поляки!", у яких народи закликалися до боротьби за своє визволення. Члени братства займалися пропагандою своїх ідей, гуртували однодумців, намагались поширювати освіту серед народу.Але в 1847 р. за доносом одного із студентів кирило-мефодіївці були заарештовані. Якщо представників поміркованого крила та організації покарали порівняно легко, то з радикалами повелися суворіше: Шевченко був відданий у солдати на 10 років, а Гулак ув'язнений на 3 роки.Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає, по-перше, в тому, що не була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; по-друге, братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р., що має відносно різні за змістом етапи: а) національного відродження (1917—1933 рр.)ї б) тоталітарного панування "соцреалізму" (1933—1956 рр.); в) стихійного піднесення духу національного опору (1956—1987 рр.); г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У І Універсалі Центральної Ради сутність національного відродження було визначено словами: "Віднині самі творитимемо наше життя". За короткий час, у 1917—1921 рр., сформувалися соціально-політичні та національно-духовні цінності, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної державності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу й тих народів, що жили на території України. З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відродження, відома під назвою "українізації". Ідеологи та організатори цього процесу — українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали українізацію як залучення широких мас до національної освіти та культури, як "дерусифікацію пролетаріату". Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням найкращих сил творчої інтелігенції. "Розстріляне відродження" — під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.Для другого етапу (початок 30-х—середина 50-х рр.) у історії української культури XX ст. був характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру "соціалістичну, демократичну, народну" з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакційну" — з другого. Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали принаймні два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок цієї доби — фізичне й духовне знищення найскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934—1938 рр. було репресовано більше ніж половину членів та кандидатів у члени Спілки письменників України.Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в пост-сталінську добу знайшла своє продовження та логічне завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Розвести ці два явища важко. Вони співіснували довший час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм — на офіційному. Проте в 70—80-ті рр. ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською культурою. Пошук власних, національних творчих резервів відходить на другий план, поступається місцем численним кліше та стереотипам комерційної спрямованості.Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності й культури. її розвиткові сприяли передові українські громадські діячі. Так, у період політичної відлиги (1956—1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусиллями таких провідних діячів української культури, як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимошенко, трохи поліпшилася мовна ситуація, зокрема, було перевидано "Словник української мови" Б. Грінченка, зроблено деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім у західних областях України. Проте головним наслідком "відлиги" було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих шістдесятників, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи. Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М. Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи та багатьох інших, яка була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить одну з героїчних сторінок в історії української культури. "Відлига" скінчилась трагічно для покоління "шістдесятників". Більшість із них репресували, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув'язненні.У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, пов'язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури. Розпочинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космополітичних вартостей комерційної поп-культури. Цей, четвертий, етап у історії української культури XX ст. органічно пов'язаний із відродженням національної державності.