. Ідейний задум, проблематика, хронотоп, персоно сфера поеми Мільтона «Втрачений рай»(тут лише аналіз тексту, але все в ньому можна знайти)
Твір складався з 12 пісень і містив близько 11 тисяч віршів. Поема стверджувала, що шлях страждання людства приводить до його прогресу. У центрі — боротьба сатани, пропащих янголів проти Бога — небесного "авторитету".
Сатана змушений покинути небеса і оселитися у Пеклі, він і непереможні янголи не зупинилися і готувалися продовжити боротьбу проти Бога. Сатана вирішив нанести свій удар на Рай Земний, у якому жили перші люди- Адам і Єва. Далі сюжет розгортався у відповідності із біблійною легендою.
Традиційні персонажі середньовічної містерії— Бог, Адам, Єва, диявол, янголи — набули у Мільтона нового звучання. Гріхопадіння перших людей він зобразив майже як акт прометеїзму. Єва й Адам одержимі прагненням до самостійного знання. Вища сутність людини, на відміну від нерозумної природи, могла виявитися лише у вільній волі (типова ренесансна думка), яка виражалася у вільному пізнанні світу. Ніщо не могло перешкоджати людині вільно пізнавати природу добра і зла (типова барокова думка). Так, Єва дійшла висновку, що сама її людська природа обумовила право зірвати заборонений плід з дерева пізнання. Ця жадоба пізнання, усвідомлення права на незалежне й вільне знання зробили Адама і Єву посередниками персонажів просвітницької літератури, і не в останню чергу — Фауста з твору Гете.
Мільтон ввів до матеріального плану свого твору ідею провіденціалізму — мотив, поширений в добу зміцнення ренесансних держав. У такому творі описувалася вирішальна історична подія минулого, яка приводила світ (суспільство) до сучасного його стану. Провіденціальний план поеми автор різко розвів вихідну точку подій як причину (гріхопадіння Адама і Єви) і точку зору поета-спостерігача як історичний наслідок. На відміну від "буденних пороків" у Дантовій поемі, гріхопадіння прабатьків визначало долю всього людства на землі.
Мільтона, як барокового мислителя, більше захоплювала проблема людського сумління і самоусвідомлення. Подібно до Дайте, який з погляду гуманності визнав за грішниками у Пеклі право на пристрасті, Мільтон також виправдав Адама і Єву з вищої позиції. Це позиція барокового індивідуалізму, сутністю якого було право особистості утверджувати себе в самостійному мисленні і прийнятті рішення.
Тож зрозуміло, чому так нетрадиційно для містерій втілив Мільтон образ сатани. У цьому персонажі чимало рис ренесансного титанізму. Він викликав в пам'яті шекспірівських персонажів, які у своїх монологах висловлювали глибоку образу на долю, що стала на перешкоді їхнім прагненням, і готовність їх перебороти її рішучим і зухвалим вчинком. Залежність Сатани від Бога сковувала його вільну волю в той час, як він прагнув до самостійного рішення. Цим пояснювався його бунт, спрямований проти примусу й насильства над особистістю в будь-яких формах. Це бунт самовизначення — фактично вияв барокового індивідуалізму.
Ставши самотнім, Сатана прирік себе на трагічну самотність і на страждання самотньої душі. Йому не просто примиритися з думкою, що заради самоствердження він мусив підняти руку на красу, юність, щастя. Він не просто хотів зухвало зруйнувати світлу гармонію і безтурботний спокій перших людей у Раю. Просто він не міг змиритися з тим, що ця гармонія рабського самозасліплення і спокій бездумної покори зводили людей до рівня неживої природи і зберігали, вищу владу джерело вічної нерівності. Сатана викликав у читача не тільки осуд, ай симпатію і співчуття. Таке розкриття образу Сатани було вельми далеким від матеріального канону.
Поет схилявся до визнання вільної волі людини, що проявлялася у самостійно прийнятому рішенні на основі індивідуального мислення, і тут він виступав як послідовник Відродження. Однак як бароковий мислитель Мільтон схильний до визнання залежності всього сущого від незмінного і вічного світового порядку та вищої волі.
У поемі символом світового порядку, гармонії, непорушних законів Всесвіту був Бог. Він творець, суть його творчості — краса. Бог втілив в поемі античний (і ренесансний) ідеал прекрасного і гармонійного фатуму. Проте Мільтон не в змозі примирити індивідуальну вільну волю і бароковий фатум. Це надало його творові барокової напруженості, трагедійності. Поету належила пальма першості у розробці нового жанру — так званої барокової поеми.
Бароко рішуче вводило у літературу проблему моралі. Розкриваючи світ у стані бурхливого руху і становлення, мистецтво бароко розкривало в людині болісну внутрішню боротьбу, що розгорталася, як правило, між двома рівнозначними мотивами.
Домінантою поеми була колізія рівнозначних мотивів. Мільтон розкривав боротьбу мотивів у душі Адама і Єви. ці мотиви характеризували вишу людську сутність: відданість і вдячність (у даному разі — Богові, який створив людину) та розум і кохання; проте вони приходили у трагічне зіткнення між собою.
Єва міркувала так: якщо Бог сотворив їх як живих людей, тобто виділив із неживої природи, то їхня людська сутність може виразитися лише у вільній волі. Вільна воля людини виражалася у вільному пізнанні світу. Ніщо не могло перешкоджати людині вільно пізнавати природу добра, зла. Так Єва дійшла висновку, що сама її людська природа обумовила право зірвати заборонений плід з дерева пізнання.
Далі подавалося складне мотивування вчинку Адама. Його спонукали розділити гріх Єви вірність і співчуття. Ці кращі людські почуття, разом із мисленням, також притаманні людській природі.
. 42) Ідейний зміст антицерковного памфлету «Казка про бочку»
Живучи в Мур-парке, Свіфт працював над "Казкою про бочку" (видана в 1704 році) - добутком, спрямованим проти основних релігійних систем, розповсюджених у Європі.
В часи Свіфта вираз " Казка про бочку " позначало безладдя. Так називали і нескладні історії. "Казка " Свіфта в композиційному відношенні мозаїчна, розбита не на глави, а на розділи, у ній багато передмов і відступів від основного сюжету.
Свіфт свої погляди, думки й оцінки висловлює в "Передмові автора", у "Присвяті книгопродавця", у звертанні "Книгопродавця до читача", у "Присвятному посланні його королівській високості принцу потомству" і в міркуваннях про критика.
Вираження "казка про бочок" мало й інше, цілком реальне значення. В англійських моряків існував своєрідний звичай. Якщо вони зустрічали під час плавання кита, то, щоб відвернути його увага від корабля, моряки кидали в океан порожні бочки.
Свіфт релігійні системи свого часу вважав порожніми бочками і вирішив висміяти їхніх захисників. В основу сюжету він поклав відому легенду про батька і трьох синах. Але вона під його пером придбала інший ідейний зміст і перетворилася в різку сатиру на церкву. Батько, умирав, заповідав своїм синам Пітеру, Мартінові і Джеку три каптани і просив не переробляти їх.
Сім років брати строго виконували цей завіт, але потім, захоплені модою, прикрасили каптани аксельбантами і галунами. Заповіт вони тлумачили криво і навскіс і цим виправдували свої вчинки.
Мартін і Джек, згадавши про заповіт батька, вирішили привести каптани в первісний вид. Зриваючи прикраси, Мартін не зашкодив свого каптана, а Джек зіпсував його. Так, прибігаючи до алегорії, Свіфт осміював католиків і кальвіністів.
"Казка про бочок" - добуток алегоричне. В образі Пітера автор осміяв апостола Петра, представника католицизму, у Мартіні читачі дізнавалися Мартіна Лютера - засновника протестантизму, у Джекові - Джона Віклефа - керівника англіканської церкви. Батько ж їх - символ християнства. Свіфт створив типові образи представників цих релігійних систем.
Старший брат Пітер за безцінь придбав материк і, продаючи його по шматках, розбагатів. Він став надмірно честолюбним і гордої. Пітер носив три капелюхи, надягнуті одна поверх іншої (так пародійно Свіфт осміював папську тіару). Він винайшов засіб від глистів (натяк на відпущення гріхів), універсальний розсіл-маринад (свята вода), створив шептальню (сповідальню) і розмножував буйволів (папські булли). Брати повинні були цілувати йому ноги, як роблять католики при зустрічі з папою. Незважаючи на це, Пітер вигнав їх з будинку.
Свіфт намалював і огидний образ Джек-кальвініста. Джек без каяття совісті робив підлі вчинки, але перед цим "ставав на коліна, закочував ока і починав молитися". Він ненавидів яскраві фарби, музику; йому далекі були шляхетні людські прагнення.
Мартін-протестанта автор описав більш м'якими фарбами. Свіфт вважав протестантизм, у порівнянні з іншими релігійними плинами, менш безглуздою системою.
У свій час ідейний зміст свіфтовського памфлету розкрив Вольтер. "Свіфт,- писав він,- висміяв і своїй "Казці про бочок" католицтво, лютеранство і кальвінізм. Він посилається на те, що не торкнувся християнства, він запевняє, що був виконаний поваги до батька, хоча пригостив його трьох синів сотнею різок; але недовірливі люди знайшли, що різки були настільки довгі, що зачіпали і батька".
Свіфт у своєму творі виступив не тільки проти релігії. У "Казці про бочок" письменник з ненавистю засудив і весь суспільний лад Англії того часу. "Ми живемо в підступний час",- писав він. Свіфт категорично стверджував, що "шахрайство і безвір'я панують, як епідемія, як віспа". Його памфлет - це гірка і зла сатира на багатих, влада імущих, на захисників англійської соціально-політичxної системи.
Свіфт іноді направляв свою сатиру і на конкретних облич. Так, він осміяв у своєму памфлеті слугу двору, письменника Джона Драйдена, офіційного критика й археолога Томаса Раймера і філолога Ричарда Бентлі.
Свіфт рішуче засуджує війни і сатирично пише про один государя-воїна, що тридцять років брав і втрачав різні міста. Йому були ненависні і філософи-схоласти, що підганяли різноманітний, складний світ "під свою довжину, ширину і височину". Свої ідеї і думки Свіфт виражає різними художніми засобами. Він часто прибігає до пародії, гротеску і гіперболі.
Лексика Свіфта дуже багата і різноманітна. Він майстерно використовує мову свого народу,
релігійну, філософську і наукову термінологію.
