Сентименталізм як напрям просвітницької літератури 18 ст

Сентименталізм - напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах, змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає класицистичний поділ жанрів на «високі» і «низькі», усі вони стають рівноправними. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань.
Визначальні риси сентименталізму:
- відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;
- позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;
- вільна побудова твору;
- підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;
- мальовничі сільські пейзажі;
- розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;
- інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.
Видатними представниками цього напряму є Ж.-Ж. Руссо (Франція), С. Річардсон (Англія), Й.-В, Гете (Німеччина.

Сентименталісти бачили своє завдання в тому, щоб розчулити читача, вони описували нещасливе кохання, страждання благородної людини, утиски і переслідування. Страждаючи від жорстокості дворян, сентиментальний герой позитивно впливає на своїх кривдників.

Сентименталізм сприяв демократизації літератури. Головний герой сентименталістів — людина середнього стану, здатна на благородні вчинки і глибокі переживання. Вона не пристосована до життя, непрактична, не вміє жити "за законами розуму", живе за законами серця, у світі зла і несправедливості є наївним диваком. Герой сентименталістів пасивний, злі люди роблять його нещасним, він, за словами М. Бахтіна, "навіть не гине, його приводять до загибелі"

Улюбленими ліричними жанрами сентименталістів були елегія, ідилія, послання, мадригал. Сентименталісти рідше зверталися до драматичних жанрів ("міщанська драма", "серйозна комедія ", "сльозлива комедія"). Вони відмовилися від суворих правил побудови творів. У епічних творах сентименталістів часто зустрічаються ліричні відступи, їх автори нерідко відмовляються від елементів сюжету (зав'язка, розвиток, дії, кульмінація, розв'язка). Особливе місце у їх творах займає пейзаж як засіб розкриття внутрішнього стану персонажа. Він викликає здебільшого меланхолійні переживання.

66. Сентименталізм ванглійській поезії(Д.Томсон, Е.Юнг, Т. Грей, О. Голдсміт)

Поезію англійських сентименталістів представляють Дж. Томсон, Е. Юнг, Т. Грей, О. Ґолдеміт. Сумні мотиви у їх творах породили назву "цвинтарна поезія". Відомим твором сентименталізму є "Елегія, написана на сільському цвинтарі" Т. Ґрея. Цвинтарна поезія - умовне позначення поетичного напрямку в сентименталізмі, що виник в Англії з середини XVIII століття (епоха перед промисловим переворотом), що поширився у другій половині століття і в Німеччині, а до кінця його - в Росії і типового як елемент стилю дворянського романтизму, або, точніше, предромантизма.

Цвинтарна поезія є найбільш різким тематичним виразом загального настрою меланхолії і зречення, що характеризує в цю епоху англійську поезію природи. Розвиток теми екзотизму сільського життя і ландшафту (Бетлер - Грей - Томсон - Шенстон) в силу розпаду соціальної бази дворянства як класу призводить до меланхолійним пейзажам, до поетичних мотивів ночі або вечора, туману, зловісного пейзажу і т. п. Нейтральний ландшафт змінюється таємничим і страшним: ліс - пожарищем, руїнами, нарешті кладовищем. У той же час запозичений у буржуазії раціоналістичний протестантизм стає містичним. Виникає англійська предромантизм: містичне відродження готики, меланхолійне, примирення милування природою, осіанізм, сентименталізм і, як вища його точка, цвинтарна поезія, думці якої про марність світу, сум, зловісний поетичний краєвид, цвинтар (або символ його - руїни) як неодмінна місце спостереження, примирення-безнадійний тон авторського монологу.

Типовими попередниками напрямку можна вважати Р. Блейр (1699-1746) і Е. Юнга («Скарга, або нічні думи про життя, смерть і безсмертя»).

Джеймс Томсон (1700-1748) стоїть біля витоків сентиментальної поезії XVIII в. У своїх трагедіях, так само як і в цивільно-патріотичної поемі «Свобода» (1735-1736), він ще слід принципам класицизму. В історію світової літератури Томсон увійшов насамперед циклом з чотирьох поем «Пори року» (1726-1730). Природа сільській Англії дана тут в безперестанної зміні фарб і звуків, починаючи з перших весняних відлиг і кінчаючи зимовими хуртовинами. Описовий елемент ще переважає тут над суб'єктивної рефлексією, яка згодом стане такою характерною рисою поезії сентименталізму. Томсон малює спокійні англійські пейзажі, жваві мирною працею поселян, іноді картинами полювання або рибного лову або святкового сільського веселощів. Уважний і тонкий спостерігач, він, однак, ще не надто захоплюється деталями; його образам властива відома узагальненість і навіть умовність. На противагу відточеним римованим двовірш Попа Томсон користується під «Порах року» вільно поточним білим віршем, успадкованим від Мільтона.

Едвард Юнг (1683-1765), також пробував свої сили в жанрі класицистичної трагедії і поеми, увійшов у світову літературу завдяки самому пізнього своєму твору - філософсько-дидактичної поемі «Скарга, або Нічні думи» (1742-1745). У вільній формі самотнього роздуму чи бесіди з уявним співрозмовником, юним Лоренцо, якого поет хоче переконати в марність світської суєти і вільнодумства, розвиває Юнг свої погляди на природу людини і його призначення. ітературно-історичне значення «Нічних дум» виходить далеко за межі релігійної проповіді. Юнг втілив тут своє відчуття глибоких протиріч, що вкорінені в самій натурі людини і в умовах його існування. «Хробак? Бог?»- Ці слова Юнга молодий Жуковський поставив епіграфом до свого вірша«Людина»(1801), багато в чому розвиває мотиви«Нічних дум». Релігійна ідея Юнга була пофарбована похмурим, трагічним колоритом; в ній відчувається болісно вистраждане поетом свідомість нездійсненності людських поривань і ідеалів. Бурхливо-емоційний стиль поеми багатий безліччю відтінків: палка захопленість, зневіру, іронія, відчай, сумна резіньяціі зливаються тут воєдино. Характерний і похмурий, «нічний» колорит поеми, заснований на нових для англійської просвітницької поезії XVIII в. критеріях мальовничості.

Томас Грей (1716-1771), творець «Елегії, написаної на сільському кладовищі» (1751), істотно відрізняється від автора «Нічних дум». У «Елегії», якій Грей зобов'язаний своєю загальноєвропейської популярністю, немає місця збентеженим поривам розпачу й скорботи, які надають трагічну забарвлення поемі Юнга. Інакше налаштований сам поет, іншим представляється йому і світ. «Елегія» висвітлено не лиховісним нічним мороком, а останніми відблисками заходу, на зміну якому непомітно приходять тихі сутінки. Спокійні і тихі і роздуми поета (Голдсміт вірно помітив, що Грей скористався в «Елегії» найповільнішим розміром, який можливий в англійській поезії). Серед могил поет чує звуки, що нагадують про життя: кроки втомленого орача, мукання корів, які повертаються з пасовища, і побрязкування їх дзвіночків... Смерть тут постає як природне завершення життя, не обривати уз любові і дружби (померлі як і раніше живуть в пам'яті односельців). Поет замислюється над долями тих, хто знайшов вічний спокій на цьому занедбаному сільському цвинтарі.

Ставлення Олівера Голдсміта (1728-1774) до його попередників - іншим поетам англійського сентименталізму - представляє двоякий інтерес. Воно показує, як неоднозначні були явища, що об'єднуються поняттям «поезія англійського сентименталізму», а разом з тим дозволяє точніше усвідомити місце, займане в ній самим Голдсмітом. Можна помітити неприховану непочтітельность в багатьох відгуках автора «покинуті села» про зачинателя сентиментальної поезії. Так, схвалюючи один з вставних епізодів «Пір року» за його «надзвичайну простоту», Голдсміт, однак, стверджує, що Томсон взагалі-то «багатослівний і пихатий поет». Від оцінки «Нічних дум» Юнга він відбувається лукавою недомовки: про них-де відгукуються по-різному - все залежить від того, «до чого більш схильний читач - до веселості або до меланхолії». Навіть «Елегія, написана на сільському цвинтарі» здається йому, при всіх її достоїнствах, «перевантаженої епітетами».

Сам Голдсміт в поезії (так само, як і в «Векфілдський священик" і комедіях) дійсно прагне до простоти і природності у вираженні почуття. Як і Грей, він цікавиться народним поетичною творчістю, але звертається при цьому до жанру англійської балади, якій наслідує в «Едвіні і Анджеліні». Найзначнішим з віршованих творів Голдсміта була його пізня «Покинуте село» (1770). Тут з найбільшою силою і безпосередністю проявилася демократична спрямованість англійської сентиментальної поезії. «Покинуте село» властиві звичайні прикмети поезії англійського сентименталізму - ліричне сприйняття природи в поєднанні з мрійливою рефлексією поета-споглядальника; вільні переходи від справжнього до минулого і майбутнього; невимушеність, природність інтонацій. Але є тут і щось нове. На зміну розчулення спокою, з яким Грей розмірковує про долю англійських селян, приходить сумне обурення.

67.Сентименталізм в англійській прозі 18 ст. (С.Річардсон, Л. Стерн)

У своїй творчості Стерн підбив підсумок сентименталізму в англійській літературі й одночасно намітив шляхи її подальшого розвитку. Його книги стали символом перехідної епохи. Не пориваючи з культом почуттів, він, тим не менше, ставиться до нього з іронією й скептицизмом. Так виникає знамените мистецтво Стерна - мистецтво схованого натяку, мистецтво напівзаперечення - напівствердження, у якому чутливість сполучається із сатирою, де підтекст не менш важливий, ніж те, що говориться відкрито.
Пильний інтерес до людини як до унікальної особистості, неповторної у своєму розвитку, став тією основою, на якій будувалася вся творчість Стерна. Його книги затверджують право людини вільно проявляти себе всупереч всім труднощам життя. Ці особливості творчості Стерна вимагають нових художніх засобів, які, однак, не заперечують досвід письменників Просвіти. У безперервній полеміці з ними й одночасно в опорі їм виникає художній метод романіста.
"Життя й думки Тристрама Шенді" - твір, одночасно й продовжуючи традиції просвітительського сімейно-побутового роману, і повністю їх заперечуючи. Вся структура роману суперечить традиційній просвітительській уяві про сюжет. А основні проблеми, які піднімає в ній Стерн, - це споконвічні проблеми просвітительської літератури, але вирішені вони зовсім по-новому.
Вже сама назва містить у собі це протиріччя. Звичні "Життя й пригоди" замінені тут "Життям і думками".
У центрі книги - питання про людську природу й способи її зображення. Стерн переносить акцент із традиційного в просвітительських романах повчання читача на вивчення характеру героя. Він не стільки розповідає про вчинки персонажів, скільки досліджує причини, що спонукали їх до цих учинків.
Уява про характер складається з окремих зауважень і коментарів, що втримуються у відступах від основної сюжетної лінії.
Значне місце автор приділяє опису, здавалося б, зовсім незначних подій і їхньому сприйняттю героєм. Він підкреслює роль почуттів у цьому сприйнятті, їхня безпосередність і непостійність.
Світосприйняття людини і його взаємини з іншими людьми займають центральне положення в оповіданні, а місце зовнішньої історії людського життя займає "біографія душі".
Стерн значно ускладнює просвітительську концепцію характеру. Об'єктом зображення письменник обирає складний і суперечливий духовний мир свого героя. При цьому Стерн виявляє в ньому одну переважну рису: це - пристрасть до вивчення людини. Герой постійно займається самоаналізом і аналізом людської природи.
Тристрам, а разом з ним і автор помічають саме головне в аналізованому персонажі й у його відносинах з іншими. Так виникає "роман-гра" з його своєрідною архітектонікою, що "перевертає" традиційну структуру просвітительського роману. Стерн створює нову структуру, що ніби повторює хід думки автора, а світ його роману має форму, ніби властивому самому розумовому процесу.
Письменник не просто підриває зсередини традиційні принципи композиції роману. Найбільшою своєрідністю володіє й художній час, і простір. Слідуючи теорії й практиці просвітительського роману, Стерн повинен був би почати розповідь із моменту народження героя. Письменник начебто слухняно притримується норми, насправді ж - іронічно спростовує її. Почавши в першому розділі оповідання з моменту зачаття, він до кінця величезної книги доводить розповідь лише до перших місяців життя героя. Час у цій основній оповідальній лінії рухається вкрай повільно, майже непомітно. Це відбувається тому, що в розповідь утягується незліченна безліч найдокладніших, найвлучніших спостережень, на яких звичайно не зупиняється погляд художника. Однак час у романі Стерна багатошаровий. Паралельно з повільним потоком життя немовляти перед читачем проходять події, що трапилися із Тристрамом, коли йому здійснилося п'ять років. А поскільки розповідь від першої особи веде вже дорослий герой-оповідач, ті тимчасові рамки роману значно розширюються за рахунок відомостей, що включають життєвий досвід оповідача. Настільки ж неоднорідним та багатоступінчастим виявляється й художній простір роману.
На очах у читача минуле стає сьогоденням, а сьогодення перетворюється в минуле. Тимчасова послідовність залежить не від астрономічного часу, але від ходу авторської думки. Крім цього розповідь постійно переривається різного роду відступами, стрибками в минуле, вставними розповідями про осіб і події, які не мають ніякого відношення до життя Тристрама Шенді.
Структура роману Стерна обумовлена парадоксом існування людини в часі й поза ним, у безчасовій свідомості. Так виникає діалектична єдність хронологічної послідовності подій, що викладають, і її свідомого порушення автором. Це порушення обумовлене спробою оповідача вмістити в єдину мить різночасові явища, пропущені крізь людську свідомість, і показати людський досвід у всьому його обсязі.
Така структура роману визначена насамперед філософією Локка, єдиного філософа, ім'я якого згадано в романі. Відповідно до неї письменник ніби прагне на мить зупинити хід думки й показати, як вона виникає. При цьому принцип відбору описуваних подій - єдність і цілісність свідомості самого оповідача. А гадана випадковість цього відбору в дійсності визначена двома аспектами локковської філософії: теорією відчуттів і теорією асоціації ідей.
Стерн показує, як конкретні образи, що виникають у свідомості разом із приємними емоціями, ведуть до формування абстрактних ідей і як потім автор переходить від думки до знову створених образів, що викликають почуття.