Бароко - загальноєвропейське явище. Це синтез мистецтва Відродження і середньовіччя. Д. Чижевський писав, що "культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу зустрічаємо в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці, замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури — знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, бачимо в бароко знову помітне присилення ролі церкви і держави". Далі Д. Чижевський зазначає, що бароко, переймаючи спадщину ренесансу, "цілком приймає "відродження" античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з'єднати античність з християнством; бароко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; бароко не відкидає навіть культу "сильної людини", лише таку "вищу" людину воно хоче виховати та й справді виховує для служби Богові"2. У присвяті себе служінню Богу, у стражданнях за віру герой літератури бароко знаходить мету життя.
Д. Чижевський акцентує увагу і на індивідуальних особливостях бароко, зокрема на "динамізмі", рухливості. Письменники розповідають про мандрівки, відважні авантюри героїв. У цей час з'явилися "Мандри Гуллівера" Джонатана Свіфта, "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо. Крім сюжетного динамізму, письменники бароко використовують динамізм тематичний: зміни, метаморфози у житті персонажів, плин хмар, води, струмків, і психологічний: постійні зміни внутрішнього стану. Мотиви швидкоплинності життя поєднуються з мотивами змісту людського життя, покликання людини. Літературі бароко властиве трагічне напруження, настрої скепсису, розчарування. У багатьох творах звучить ідея — життя скороминуще, людина - піщинка у Всесвіті, вона приречена на страждання і смерть. Німецький письменник Андреас Гріфіус заявляв, що життя в світі хаосу є гіршим від смерті. На думку іспанського поста Гонгори-і-Арготе, не варто народжуватися, краще померти. Життя ілюзорне. П. Кальлерон дав своїй драмі назву "Життя є сон". Такі особливості Відродження, як оптимізм, гуманізм, простота, прозорість, ясність письменники бароко відкидають, замінюють вигадливістю, пишнослів'ям. Мистецтво для них — гра розуму, забава. "Бароко, — відзначає І. Іваньо, — було мистецтвом синтезу, примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Тут дивовижно сполучаються міфологічні й біблійні образи, християнські й ангельські уявлення. Для цього стилю характерні поєднання чуттєвості і аскетизму, абстрактної думки й натуралістичної конкретності, фантастики й правдоподібності". В результаті християнсько-міфологічного синтезу Богородиця постає в образі Діани, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у богословських трактатах з'являються "амури" і "купідони".
Навколишній світ у мистецтві бароко постає у складності, багатогранності виявів, безмежності і мінливості. Він реальний і водночас загадковий. У ньому поряд з реальними людьми діють міфічні істоти. Цей світ — поєднання суперечливих начал, арена боротьби добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, Бога і диявола. Митці бароко змальовують життя у найбільш напружених моментах. їх герої беруть активну участь у вирішенні конфліктів, вони складні, багатогранні, пристрасні, емоційні і суперечливі. У них бореться дух і плоть, "високе" і "низьке", жага насолоди і аскетизм. Психологія героїв літератури бароко сповнена контрастів, у одній особі співіснують християнська покірність і відвертий сатанізм. "Людина, — за словами А. Макарова, — була для них другим дивом після Бога і другим страхіттям після диявола. Ця людина наділена особливим почуттям метафізичної тривоги за себе, світ, природу, минуле, майбутнє, за сенс буття, за людський рід, розум і Бога".
Література бароко не обмежувалася змалюванням складності і суперечливості життя, вона створювала праобраз "раю на землі", щоб через красу наблизити людину до Всевишнього. Архітектура бароко виявлялася у хвилястих лініях, масштабних будівлях. Прикладами архітектурного бароко в Україні є Покровська церква (1766 р.), церква св. Андрія Первозванного (1747 1753 рр.), церкви Печорської лаври, Софіївський собор. Із творів видатних художників бароко (Караваджо — Італія, Рубенс — Фландрія, Рембрандт — Голландія) дивляться герої, охоплені пристрастями і суперечностями. Для музики бароко, зокрема творів Г.Ф. Генделя, Й.С. Баха, характерні сильні образи, драматизм почуттів, такі засоби виразності, які надають декоративності, величності, емоційності.
Для літератури бароко характерна підкреслена метафоричність і символічність. Талант письменника виявлявся у тонкощах тлумачення символів. І. Іваньо відзначає, що "естетика бароко вимагала поваги до традицій, певного трафарету думки, почуттів, ситуацій. Однак ця традиційність і регламентованість дивовижно співіснує з безмежними пориваннями фантазії"1. За спостереженнями І. Іваньо, "митців бароко цікавить не стільки зрима, зовнішня, реальна сторона речей, скільки духовна сутність, використання їх з повчальною дидактичною метою". Дидактизм бароко втілювався у вишуканих формах — параболах, гіперболах, парадоксах, антитезах, притчах, у напруженому метафоризмові.
