Творчість Кальдерона — вершина літературного бароко

Дон Педро Кальдерон де ля Барка народився у Мадриді 17 січня 1600 року у родині незаможного дворянина, змушеного через бідність працювати у Раді (міністерстві) з фінансів. Початкову освіту Кальдерон отримав у єзуїтській колегії у Мадриді. Після її закінчення продовжив освіту в університетах Алькала і Саламанки, де вивчав богослов'я, схоластику, філософію і право. Але схоластичні вправи не викликали, вочевидь, особливого захоплення у темпераментного молодого іспанця і, закинувши навчання, близько 1619 року він повернувся до Мадрида з тим, щоб знайти справжнє своє покликання, яким, починаючи з цього часу на все життя, стане для нього театр, сцена.

Юнак не жартома захопився поширеними на той час літературними змаганнями, у яких брали участь знані і шановані майстри сцени, які користувалися неабиякою популярністю як серед простих, так і вельможних іспанців. А невдовзі і сам Кальдерон уже дебютував у одному із таких змагань — і доволі успішно. У 1622 році він брав участь у змаганні поетів на честь свята святого Ісідора. Його помітив і відзначив своєю похвалою сам Лопе де Вега. Можливо, саме ця обставина стала початком блискучої театральної кар'єри Кальдерона і спонукала його до серйозних занять сценічним мистецтвом. Через рік з'явиться його перша п'єса "Кохання, честь і влада". З 1625 року Кальдерон уже входить до числа головних постачальників п'єс для придворного театру та ауто (одноактних драм релігійно-дидактичного характеру) для церковних вистав. Здавалося б, тепер справи Кальлерона мали піти блискуче, і так воно, очевидно, і було б, якби не запальний характер поета, який у сполученні із природною неврівноваженістю південного темпераменту утворював просто-таки вибухонебезпечну суміш. Шпагою уславлений драматург володів анітрохи не гірше, ніж пером, а привід відчути себе ображеним знаходив із неймовірною легкістю, тому кривавим сутичкам і дуелям, у яких брав участь Кальдерон та його брати, не було кінця. Інколи справа набувала надто серйозного характеру. Братам доводилося навіть продати батьківське місце у міністерстві фінансів з тим, щоб покрити рахунки в суді після чергової дуелі одного з них. Під час іншої сутички, у якій було важко поранено брата Кальлерона, поет, переслідуючи кривдників, разом із друзями увірвався до одного з католицьких монастирів, порушивши таким чином, право церковної недоторканності, що могло мати вельми серйозні наслідки, — і мало б, якби не високопоставлені покровителі драматурга.

Незважаючи на різко неприйнятне ставлення до Кальлерона з боку єзуїтів, у Іспанії все ж було чимало освічених і впливових осіб, які розуміли справжню ціну його таланту. Суспільні позиції Кальлерона ще більше зміцнились у 30-роках XVII століття. У 1635 році помирає "патріарх" іспанської драматургії Лопе де Вега, і того ж року Кальдерон отримує звання придворного драматурга, формально і по суті (з огляду на рівень і популярність його п'єс), посідаючи роль першої персони в іспанському театрі. Цей неофіційний статус Кальлерона невдовзі підтверджує і сам король Іспанії Філіпп IV, який на знак своєї високої уваги подарував драматургу звання лицаря і орден Сант-Яго.

Протягом 1640—1642 років Кальдерон брав участь у війні Іспанії проти Франції, а також у придушенні повстання в Каталонії. Є відомості, що в архівах навіть зберігається документ, який засвідчує мужність та хоробрість Кальдерона, виявлену у ході цих кампаній.

З 1651 року, паралельно до театральної, Кальдерон робить і церковну кар'єру. Він приймає сан священика, а ще через деякий час отримує посаду почесного капелана (духівника) короля Філіппа IV.

Цілком вдалу зовні біографію Кальдерона аж ніяк не можна назвати ані безхмарною, ані легкою. На роки розквіту його таланту припадають особливо агресивні спроби єзуїтів звести рахунки з іспанською сценою. Тричі впродовж життя Кальдерона церковники намагалися добитися повної заборони театру. Частково їхні спроби мали успіх. Незважаючи на свої особисті симпатії до драматургії Кальдерона, король Філіпп IV все ж змушений був рахуватися з вимогами церковної верхівки. У 40-х роках, зокрема з 1644 до 1649 року, в Іспанії були закриті всі театри, більш ніж на 25 років було призупинено видання творів Кальдерона. Подібні гоніння та цькування драматург пережив ще двічі, у 1665 і у 1672 роках. В останні десятиліття свого життя він змушений був писати переважно для релігійної сцени, на якій ставилися вистави під час різних церковних свят. Навіть смерть Кальдерона (помер 25 травня 1681 року), єзуїти сприйняли як сигнал для початку нової атаки на іспанський театр.

56. Драматургія П.Кальдерона. Драма «Життя – це сон»

Драматургічний спадок драматурга значний за обсягом і нараховує близько 120 світських п'єс, 78 ауто і 20 інтермедій (сценок, переважно комічного характеру, що виконувалися між окремими діями драми).

Світські п'єси, які складають основну частину драматургічного спадку, відповідно до характеру їхньої проблематики, поділяють на три типи:

1. Комедія (була дуже популярною серед митців бароко). В центрі комедій Кальдерона, як правило, тема кохання, за сюжетним типом більшість з них належить до так званих "комедій інтриг" (тобто п'єс, сюжет яких будується на швидкій і несподіваній зміні ситуацій, на неприродному комічному збігові обставин, стрімкому розвиткові дії тощо). До найбільш вдалих комедій Кальдерона належать п'єси "З коханням не жартуй" (1627), "Дама — невидимка" (1629), "Сам собі охорона" (1635), "Не завжди довіряй гіршому" (1650) та ін.

2. "Драми честі" - - це поширені в іспанській драматургії XVI—XVII століття п'єси, у яких порушуються проблеми неписаного кодексу дворянської честі, її порушення та помсти кривдникам за образу. Сюди належать п'єси: "Живописець власного безчестя" (1648), "За таємну образу - таємна помста" (1635). "Лікар своєї честі" (1633—1635), "Саламейський алькальд" (1642—1644) та ін.

3. Морально-філософські, релігійні драми (у цих драмах знайшли свій яскравий вираз і далеко неоднозначну інтерпретацію основні ідейні постулати та релігійно-філософські проблеми епохи контрреформації та бароко). У цих драмах відбилися сумніви, духовні пошуки та пристрасні почуття, що хвилювали Кальлерона та його сучасників. До цього типу належать п'єси Кальдерона "Стійкий принц" (1628), "Поклоніння хресту" (1630—1632), "Чудодійний маг" (1637), "Чистилище святого Патрика" (1643) та ін. Найзнаменитіша з них і водночас найвизначніша п'єса європейського бароко — морально-філософська драма "Життя — це сон".

П'єса "Життя це сон" написана Кальдероном у період між 1632—1635 роками. На сцені вона вперше поставлена у Мадриді у 1635 році, а через рік, у 1636 році, була опублікована у книжковому варіанті.

Сюжет п’єси напружений і гостродинамічний, з багатьма несподіваними поворотами, що притаманне літературі бароко. Дія відбувається у вельми умовній Полонії (Польському королівстві), деякі персонажі (Росаура, Астольфо, Кларін) путі філософські проблеми: яким є місце людини у світі? Чим вона відрізняється від звіра і що робить людину людиною? Чи впливає людина на свою долю і як може це робити?

Водночас це твір алегоричний, адже життя Сехисмундо можна розглядати як алегорію (інакомовлення, паралель) життя людства — пошуки свого місця у світі, намагання розібратися в мотивах своїх і чужих учинків. Та й сама типова для бароко формула «життя — це сон» може розглядатися і як метафора, і як алегорія (лис — це хитрість, а життя — це сон).

Будова драми струнка й добре продумана: вона складається з трьох хорнад. Як пише чудовий знавець іспанської мови М. Литвинець, «хорнада — прадавнє іспанське слово, що означає “шлях, пройдений людиною за день”». Справді, у драмі «Життя — це сон» є три хорнади і дія в ній відбувається за три дні.

Оскільки драма є «служницею двох панів» — літератури й театру (тобто вона розрахована як на читання, так і на інсценізацію), то з цієї точки зору поділ саме на три хорнади ідеально підходить для втілення сюжету твору (зокрема — зміни театральних декорацій):

•перша хорнада (перший день) — Сехисмундо у вежі — ніч (сон);

•друга хорнада (другий день) — Сехисмундо в палаці — ніч (сон);

•третя хорнада (третій день) — Сехисмундо спочатку у вежі, а потім — у палаці.

План Басиліо почали втілювати: випивши снодійного напою, Сехисмундо заснув, а коли прокинувся в палаці й нарешті дізнався про причини свого безвинного ув’язнення, то обурився і пові в себе так свавільно й жорстоко, ідо начебто «підтвердив» віщування зловісного гороскопа. Басиліо, переконаний у своїй правоті, наказує повернути в’язня до вежі так само під час сну. Прокинувшись у добре знайомій вежі, принц уважає, що палац і всі події минулого дня були його сном («життя — це сон»).

Тим часом, дізнавшись, що є законний спадкоємець трону, але владу збираються віддати чужинцюмосковиту, частина війська збунтувалася й звільнила Сехисмундо, запропонувавши йому стати королем Полонії. У вирішальній битві війська принца перемогли армію Басиліо. Здавалося б, колишньому в’язню саме час помститися батькові за все, що той із ним зробив. Цього очікували як придворні, так і сам Басиліо. Однак Сехисмундо ув’язнив організаторів бунту, які зрадили Басиліо («Зрадник більше не потрібний/В час, коли минула зрада») і звільнили його самого, пробачив батькові кривду, повернув йому трон і визнав своїм королем. Усі сприймають це як диво, як чудесну метаморфозу — перетворення звіра на людину, причому людину шляхетну й мудру (Басиліо: «Розум твій усіх дивує»; Астольфо: «В нього вже й не та повада!»; Росаура: «Мудрий він і справедливий!»).

А в палаці, нарешті дізнавшись про причини своїх страждань, він просто почав мстити за несправедливість. То де ж витоки його жорстокості: у вродженій потребі творити зло чи в примусовому позбавленні волі, яке спровокувало його на жорстокі вчинки? І хто винен у тому, що людина перетворюється на звіра: Сехисмундо чи Басиліо?

А в очах оточуючих його жорстокість дійсно мала звіроподібний вигляд і справджувала страшне віщування: «Що візьмеш від людини, / В якої людського — ім’я єдине, /Яка — лиха, безжальна, / Жорстока, тиранічна і брутальна, /Породжена між звірів?..»

І лише друге звільнення принца бунтівними солдатами являє нам Сехисмундолюдину. Він сам зробив себе справжньою людиною, стримавши свої інстинкти й забаганки, і, зрештою, заявив: «…Загнуздаєм / Честолюбство і злобу, / Це шаленство йлють сліпу». Це — кульмінація твору, моральне переродження звіра на людину.

А Сехисмундо на початку і наприкінці твору — це взагалі дві різні людини. Спочатку це напівдикий самітник, який зріс у вежі поміж диких звірів і сам нагадує звіра як внутрішньо (дика вдача, нестриманість, намагання задовольняти свій перший ліпший інстинкт або бажання), так і зовнішньо — не випадково він постійно з’являється у звірячій шкурі.

Мало змінює його внутрішню сутність і перевдягання в пишний одяг принца, коли, за його словами, «ретельні служники / Уклякали, називали/Мене принцом і вдягали/ У шарлати і шовки». У гніві він викинув із вікна слугу («заподіяв смерть нароком»), погрожував Астольфо, брутально поводився з жінками. Тобто сама по собі наявність королівської мантії не є гарантією, що на троні сидить людина, а не звір (це теж важлива думка, особливо в часи монархії, коли жив Кальдерон).

Проте чи не тому Сехисмундо й перетворився на звіра, що його ув’язнили без вини, повіривши туманним віщуванням гороскопа? І саме це стало справжньою причиною, через яку жахливе пророцтво почало здійснюватися? Зло породжує зло: несправедливість,

долі скорився, той за нею іде, а хто ні — того вона тягне за сооою силоміць»?

Через усю п’єсу «Життя — це сон» послідовно проводиться думка: людина може й повинна долати не присуди долі, а саму себе — шляхом духовного й морального вдосконалення, це й є той істинний шлях, що веде до добра. Треба приборкувати в собі звіра, і тоді людина не повністю залежатиме від фатуму. Цей, другий, «рецепт» теж укладений у вуста Сехисмундо: «…Хто змогти бажає / Свою долю, той розумним /1 терплячим бути має».