Література доби Просвітництва

XVIII століття — поворотний етап у духовному роз­витку людства.

Ще у другій половині XVII ст. в середовищі освіче­них людей утвердилося прагнення пояснити всі явища природи і людського життя. Зростав авторитет науки.

У XVIII ст. віра в людський розум стала провідною. Учені, письменники, філософи висували і відстоювали ідеї суспільного прогресу, вільного розвитку особистості, вважали, що людині потрібно нагадати про її високе призначення на землі, пробудити її розум — і тоді во­на сама зрозуміє, що таке добро і зло, зможе сама від­повідати і за свої вчинки, і за своє життя.

У XVIII ст. людину оцінюють не за становим поход­женням, а за розумом, внутрішніми якостями. Учених, письменників, філософів, які були переконані в необхід­ності просвітити людей, назвали просвітниками, а саму добу —Просвітництвом. XVIII століття ще називають Віком Розуму.

Просвітницький рух зародився в Англії. Ви вже знайомі з творчістю деяких письменників-просвітників. Це і Даніель Дефо, і Джонатан Свіфт, і Роберт Бернс. Пізніше ідеї Просвітництва почали поширюватися по всій Європі, проповідуючи культ знання та культ книги. Головна мета Просвітництва: за допомогою світла розу­му змінити світ, зробити ясним і зрозумілим все, що оточує людину, просвітити й розвинути саму людину, щоб в ній гармонійно поєднувалися розум і почуття. На думку просвітників, розум здатен змінити суспільні відносини таким чином, щоб кожна людина, ким би во­на не була за своїм походженням і майновим станом, могла виявити свою внутрішню суть.

Відомий німецький філософ Іммануїл Кант дуже влучно охарактеризував добу Просвітництва: «Просвіт­ництво — це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття — це нездатність користуватися власним розумом без ке­рівництва з боку когось іншого... май мужність корис­туватися власним розумом! — таким є гасло Просвіт­ництва».

Просвітництво охопило всі європейські країни, але в кожній воно набувало специфічних рис, залежно від рівня політичного розвитку та від національних особ­ливостей культури.

Просвітницька література має повчальний характер. Художній твір служить розкриттю певної філософської концепції. Письменників-просвітників характеризує активна громадянська позиція, вони виступають при­хильниками ідейного мистецтва, яке здатне перетво­рити, змінити світ. Саме в добу Просвітництва в літера­туру вступило нове покоління письменників, що принес­ли не тільки новий зміст і нові форми, а й новий погляд на роль літератури, яка проголошувалась дієвим засобом перетворення суспільства.

Літературне життя доби Просвітництва характери­зується пожвавленням національних зв'язків, активною перекладацькою діяльністю, що дає змогу говорити про єдиний літературний процес у XVIII ст.

Протягом усього XVIII ст. центри літературного і куль­турного життя переміщувались. Так, зародившись в Англії (кінець XVII — початок XVIII ст.), Просвітництво потім набуло поширення у Франції. У другій половині XVIII ст. просвітницький рух активізується в Німеч­чині. Ідеї просвітництва в цей час почали поширюватися і в Росії та Україні, про що свідчить творчість О. Радищева, Ф. Прокоповича, С. Яворського, І. Кроковського.

Аналіз панівних тенденцій у культурному розвитку Європи того часу знову звертає нашу увагу на Францію, батьківщину Вольтера, Дідро, Руссо, котрі уособили дух Просвітництва. Не одне покоління мислителів і письменників формувалося під впливом ідей Марі- Франсуа Аруе, відомого під псевдонімом Вольтер. Охоче вдаючись до іронії та скепсису, він глумився з церкви, викривав мракобісся, релігійний фанатизм, тиранію, висміював безпідставну гонористість аристократів, самовдоволення буржуазії. Його варіант погляду на ідеальне суспільство поступався глибині й сміливості переконань Дідро та Руссо своєю помірністю вимог, абстрактно-гуманістичним характером влаштовував і буржуазію, і аристократів, і монархів. Але життя Вольтера, стиль його мислення, світосприймання, система поглядів, особливості таланту зробили його символом передової думки свого часу. Цьому сприяла притаманна мислителеві здатність відкривати оригінальність і перспективність чужих концепцій та думок, вдало їх пропагувати, як це сталося з класичним твором підпільної літератури — «Заповітом» Жана Мельє, котрий сприяв появі комуністичних утопій XVIII століття.

Загальну увагу до себе Вольтер привернув пропагандою прогресивної соціальної системи й передової філософії в книгах «Філософські листи» (1733 р.) та «Основи філософії Ньютона» (1738 p.), де зіставлялися англійські та французькі погляди не на користь останніх. Авторитет провідного майстра слова закріплюється за ним великим успіхом історичних праць, пронизаної ідеями просвітницького абсолютизму історичної поеми «Генріада» (1723 p.), знаменитої поеми «Орлеанська діва» (1735 p., видана 1755 p.), що розвінчувала церковне потрактування історичного прототипу. Минуле під пером письменника й філософа набувало чітко окреслених рис сучасності.

Та офіційного визнання в літературі Вольтер досягає як драматург, творець просвітительського класицизму, відмінного від класицизму XVII століття. Шануючи й наслідуючи традиції Корнеля та Расіна, він розвиває їх у напрямі політизації тематики, зіткнення різних ідеологій та їхнього впливу на людей, посилення активності персонажів, уведення гострих філософських проблем, дотримання історичної й етнографічної достовірності, привернення уваги до почуттів героїв. «Едіп» (1718 р.), «Брут» (1731 p.), «Заїра» (1732 p.), «Смерть Цезаря» (1736 p.), «Фанатизм, або Пророк Магомет» (1740 p.) — ось неповний перелік численних драматичних творів, адресованих людям, котрі розмірковували над політичними, філософськими, моральними, релігійними проблемами.

Вольтер оцінює людське життя з точки зору розуму й здорового глузду, нічого не сприймаючи на віру, все піддаючи сумніву. Показові його повісті «Задіг, або Доля» (1748 p.), «Кандід, або Оптимізм» (1759 p.), «Простак» (1767 р.), у яких, міркуючи про недосконалість світу й тривкість у ньому зла, мріючи про ідеальну державу Ельдорадо, він розкриває соціальний зміст злого, санкціонованого релігією, узаконеного беззаконня. Авторитет Вольтера як письменника, психолога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяжним і довгочасним. Його ідеї значною мірою визначили ідеологічну палітру Великої французької революції, яка вшанувала його пам'ять величним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастилії над могилою письменника в Пантеоні.

Та не одному Вольтерові належала честь відкриття нових шляхів розвитку людства, культури, літератури. Свої яскраві таланти віддали цій справі Дідро й Руссо. Продовжуючи антиклерикальну діяльність Вольтера, Дідро відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Виголошені ним ідеї про незалежність матерії від духу, єдності органічної й неорганічної природи, про еволюцію природних форм дістали широкий суспільний резонанс («Лист про сліпих на науку зрячим», «Розмова Д'Аламбера з Дідро» та ін.).

Випереджала сучасників і соціальна думка Дідро. Не поділяючи типове для просвітників розуміння рівності як правового феномена, він вірив у її реалізацію в суспільстві, що не ставить у центрі всього розрахунок. Він вірив у можливість побудови нової спільноти, життєвим принципом якої мала стати природна доброта й народжувана нею самопожертва. Особливу увагу філософа привертали ті суспільні звичаї, що орієнтували людину на добровільне й некорисливе здійснення вчинків заради інших.

На основі подібних поглядів будується естетична концепція Дідро, яка мала надзвичайне значення для розвитку європейського мистецтва, зокрема літератури. Виходячи з ідей англійського Просвітництва (Гатчесон, Шефтсбері та ін.), він загострює їх і розвиває: стверджує об'єктивну основу краси, розглядає мистецтво як діяльність, що не поступається науці в пізнанні, розвиває філософські основи реалізму, приділяє увагу питанням типізації у створенні художнього образу. Від визнання величезного моральнісного впливу мистецтва на людину мислитель приходить до створення цілої програми революційно-демократичного виховання громадян, вимагає від художника високої ідейності, закликає до демократизації мистецтва. Особливий акцент філософ робить на театрі як найдійовішому способі пропаганди просвітницьких ідей, підкреслює пріоритет серйозної комедії та міщанської драми з їхніми можливостями зображення життя звичайної людини. У «Парадоксі про актора» (1773 р.) Дідро обґрунтовує свою концепцію акторської гри, вимагаючи вивчення й зображення людської природи без суб'єктивного впливу власних емоцій. Запропонована у зв'язку з цим система драматургічних жанрів поставила під сумнів нормативну естетику Буало вже тим, що центральне місце серед жанрів віддавалося «середньому», побудованому на конфліктах і проблемах людей третього стану. Свої принципи Дідро послідовно розвивав у статтях до «Енциклопедії», що була гімном творчій праці, в «Салонах», у серії звітів про художні виставки, які започаткували новий літературний жанр — художню критику, намагався реалізувати їх у власній творчості.

На жаль, художня практика Дідро не стала адекватною його теоретичним ідеям. Передусім це стосується його п'єс нового жанру, де безконфліктність і відсутність соціальної гостроти виявились закономірним результатом піднесення на щит патріархальних чеснот вже буржуазної родини. Вагомішим був внесок Дідро в європейський роман. Його «Черниця» (1760 p.), поглиблюючи філософську проблематику повістей Вольтера, стала бунтом проти всілякого приниження людської гідності, утвердженням суспільної природи людини. В «Небожі Рамо» (1762 p.), вступивши фактично в дискусію із самим собою, філософ перевіряв власні ідеї й позбавлявся ілюзій. Апологією реальному світові, чинникам щастя й насолоди став «Жак-фаталіст і його пан» (1773 p.). Аналіз цих творів свідчить, що Дідро яскраво репрезентував не лише розквіт суспільної думки Просвітництва, а і його художньої прози.

Як синонім сентименталізму вживається у світовій літературі ім'я Руссо, представника радикального крила французького Просвітництва. Його симпатії на боці «нових людей», проникнення в їхній внутрішній світ надає його творам особливого психологізму, густо приправленого антифеодальними мотивами. Не випадково герої Рус- со, розмірковуючи над економічними, педагогічними, релігійними й естетичними проблемами, так полюбляють писати листи.

Над усе автором ставиться моральнісна позиція героя, що гартується в зіткненні з дійсністю, з носіями протилежних поглядів, у конфлікті нового й старого. Це новаторське зображення людського характеру як арени боротьби суперечностей, добра і зла стало епохальним досягненням європейського сентименталізму. Почуття в різні епохи зображалися в мистецтві по-різному, сентименталізм зробив їх основним критерієм в оцінці характеру. Людина у Руссо — істота складна, суперечлива, здатна вступати у внутрішню боротьбу сама з собою.

Не уник суперечливості й сам Руссо як громадянин відкрито виступаючи проти «старого режиму», мріючи про демократичну республіку, нову людину, виховану на високих і благородних ідеалах, підказаних самою природою, а як мислитель втікаючи від буржуазних реалій життя у психологію, шукаючи допомоги за межами дійсності. Та вплив його виявився вирішальним для майбутнього письменства, особливо для романтиків кінця XVIII століття. Діяльність Руссо, як і інших представників просвітительського руху, сприяла тому, аби Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною й необхідною частиною. Його здобутки й тепер збагачують духовний світ людини.