Він просто страшний чух-чух поїзд, що зветься Блейн Негідник

Підійшовши ззаду, Едді обійняв хлопчика за плечі.

— Ось і він, чемпіоне. Гарний, мов у рекламі. Що думаєш?

— Та нічого. — Насправді Джейк думав про Блейна, і думав багато, але він був надто змучений, щоб говорити.

— Я теж, — сказав Едді. — Він розмовляє. І любить загадки.

Джейк кивнув.

Тим часом Роланд всадовив Сюзанну собі на коліно, і вони разом вивчали коробку переговорного пристрою з цифровою клавіатурою у формі ромба. Джейк із Едді приєдналися до них. Едді впіймав себе на тому, що весь час дивиться вниз — пере­віряє, чи є Джейк, чи це, бува, не виплід його уяви чи видаван­ня бажаного за дійсне. Але ні, хлопчик справді був поряд.

— А тепер що? — спитав він у Роланда.

Стрілець обережно провів пальцем по кнопках із цифрами, які розташовувалися ромбом, і похитав головою. Він справді не знав, що робити далі.

— Просто мені здається, що монопоїзди розігріваються швид­ше, — сказав Едді. — Звісно, з цією клятою сиреною нічого

не можна сказати напевно, але я так думаю... і зрештою, це ж робот. А що як він, типу, злиняє без нас?

— Блейн! — крикнула Сюзанна. — Блейне, ти...

— СЛУХАЙТЕ УВАЖНО, ДРУЗІ, — прогуркотів Блейнів го­лос. - У ПІДЗЕМЕЛЛЯХ МІСТА ЗБЕРІГАЮТЬСЯ КОНТЕЙ­НЕРИ З БІОЛОГІЧНОЮ І ХІМІЧНОЮ ЗБРОЄЮ. Я ЗАПУСТИВ ПОСЛІДОВНІСТЬ КОМАНД, В РЕЗУЛЬТАТІ ВИКОНАННЯ ЯКОЇ СТАНЕТЬСЯ ВИБУХ І ВЕСЬ ГАЗ ВИЙДЕ НАЗОВНІ. ВИБУХ ВІДБУДЕТЬСЯ ЗА ДВАНАДЦЯТЬ ХВИЛИН.

На мить громоподібний голос стих, натомість почувся то­ненький голосок Маленького Блейна, майже нечутний в бряз­коті сирени:

—...Я боявся, що таке може статися... вам треба поспішати...

Едді пропустив слова Маленького Блейна повз вуха, бо той

все одно нічого корисного чи нового не повідомляв. Ясно, як Божий день, що їм треба поспішати, але зараз це не головне. Зараз усі думки Едді полонила інша, нагальніша проблема.

— Навіщо? — спитав він. — Навіщо, заради всього святого, ти це робиш?

— МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ЦЕ ОЧЕВИДНО. ЗАСТОСУ­ВАТИ ЯДЕРНУ ЗБРОЮ Я НЕ МОЖУ, ТОМУ ЩО В ТАКО­МУ ВИПАДКУ Я ЗНИЩУ Й САМОГО СЕБЕ. АЯК Я ЗМОЖУ ВІДВЕЗТИ ВАС ТУДИ, КУДИ ВАМ ТРЕБА, ЯКЩО Я БУДУ ЗНИЩЕНИЙ?

— Але в цьому місті тисячі людей, — не вгавав Едді. — Ти їх уб’єш.

— ТАК, — спокійно підтвердив Блейн. — ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.

— Чому? — закричала Сюзанна. — Чому, бодай тебе чорти забрали?

— БО ВОНИ НУДНІ. А ВИ ЧЕТВЕРО ДОСИТЬ ЦІКАВІ ДЛЯ МЕНЕ. ЗВІСНО, ЧИМ КРАЩІ БУДУТЬ ВАШІ ЗАГАД­КИ, ТИМ ДОВШЕ Я ВВАЖАТИМУ ВАС ЦІКАВИМИ. ДО РЕЧІ, ПРО ЗАГАДКИ. МОЖЕ, КРАЩЕ ВІДГАДАЄТЕ МОЮ?

У ВАС ЛИШИЛОСЯ ОДИНАДЦЯТЬ ХВИЛИН ДВАДЦЯТЬ СЕКУНД. ПО ЗАВЕРШЕННІ ЦЬОГО ЧАСУ КОНТЕЙНЕРИ ВИБУХНУТЬ.

— Зупинися! — закричав Джейк, перекрикуючи оглушливу сирену. — Ти вб’єш не тільки це місто! Газ проникає всюди! Від нього помруть старі люди в Річковому Перехресті!

— ТВЕРДА ЦИЦЯ, СКАЗАЛА КИЦЯ. ТОБТО НЕ ПОЩАС­ТИЛО ЇМ, — байдуже мовив Блейн. — ХОЧА, ГАДАЮ, ТВОЇ СТАРІ ЩЕ КІЛЬКА РОКІВ ПРОСКРИПЛЯТЬ, ТОМУ ЩО ПО­ЧАЛИСЯ ОСІННІ БУРІ І ВІТРИ ВІДНЕСУТЬ ГАЗ В ІНШИЙ БІК. А ОТ ВИ ЧЕТВЕРО ГЕТЬ У ІНШОМУ СТАНОВИЩІ. ХУТ­ЧІШ БЕРІТЬСЯ ЗА ГОЛОВУ, АБО БУДЕ ВАМ «ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ». - Голос зробив паузу. - ЩЕ ОДНА, ДОДАТКОВА ПОРЦІЯ ІНФОРМАЦІЇ: ПОМИРАТИ ВІД ГАЗУ НЕ БОЛЯЧЕ.

— Не треба газу! — благально сказав Джейк. — Ми загадаємо тобі багато загадок. Правда, Роланде? Ми тобі загадаємо всі за­гадки, які знаємо, тільки скасуй програму!

Блейн розреготався. Він реготав довго й смачно, наповнюючи пронизливим електронним сміхом широку порожнечу Колиски, де він змішувався з монотонним деренчанням сирени.

— Годі! — закричала Сюзанна. — Годі! Годі! Годі!

І Блейн послухався. За мить на середині ноти увірвалася й си­рена. Настала оглушлива тиша, яку перебивав тільки шум дощу.

І з динаміка полинув голос, дуже м’який, задумливий і ціл­ковито безжалісний.

— У ВАС ДЕСЯТЬ ХВИЛИН, - сказав Блейн. - ПОБАЧИ­МО, ЧИ Й СПРАВДІ ВИ ТАКІ ЦІКАВІ, ЧИ ПРОСТО ПРИ­КИДАЄТЕСЯ.

— Ендрю.

«Який Ендрю, незнайомцю? — подумав він. — Ендрю вже давно нема, його нема в живих, і мене швидко не буде».

— Ендрю! — наполягав голос.

Він долинав здаля, а не з того яблучного преса, на який пе­ретворилася його голова.

Колись справді був собі хлопчик на ім’я Ендрю і батько брав того хлопчика з собою в парк на західному боці Лада, парк, де росло багато яблунь і стояла іржава халупа з бляхи, що мала пекельний вигляд, зате запах від неї йшов райський. Коли Ен­дрю спитав, що це таке, батько відповів, що тут роблять сидр. Потім, погладивши Ендрю по голові, сказав «Не треба бояти­ся» і повів у двері, запнуті старою ковдрою.

Всередині було багато яблук — цілі кошики, наповнені яб­луками, стояли вздовж стін. А ще там був приземкуватий кре­мезний чолов’яга, якого звали Дьюлап. М’язи ходили під його білою шкірою, наче там ворушилися хробаки. Його робота по­лягала в тому, щоб подавати яблука, кошик за кошиком, до роздовбаної брязкітливої машини, що стояла посеред кімнати. А з труби, що стирчала на дальньому кінці машини, витікав солодкий сидр. Там стояв ще один чоловік (імені цього хлопа він не запам’ятав) і наповнював сидром глечики. Позаду нього був третій — цей мусив давати наливальнику по довбешці, якщо той виливав на підлогу забагато сидру.

Батько дав Ендрю склянку сидру з пінкою. І хоча за всі роки свого життя в місті він знімав пробу з безлічі делікатесів, нічо­го смачнішого за той солодкий холодний напій він так і не по­куштував. На смак він був як ковток жовтневого вітру. Втім, у пам’ять врізався не так смак сидру чи ворушіння м’язів Дьюлапа, коли той перекидав кошики, як безжальне перетворення великих червонобоких яблук на рідину. Дві дюжини роликів закочували їх під сталевий барабан із дірками, що невпинно кру­тився. Спочатку яблука розчавлювало, а потім вони лускали, віддаючи сік, і він стікав похилим жолобом, а насіння й м’якоть потрапляли на сито.

Тепер його голова стала яблучним пресом, а мізки — яблу­ками. Невдовзі вони луснуть, як яблука під барабаном, і їх по­глине благословенна темрява.

— Ендрю! Підведи голову і подивися на мене.

Він не міг... і не схотів би, навіть якби зміг. Краще лежати й чекати на прихід темряви. Все одно він уже мрець, адже той клятий малий всадив кулю йому в мізки.

— Куля й близько не зачепила твій мозок, тупий довбню. Ти не помираєш. У тебе просто болить голова. Але якщо й далі там лежатимеш і розпускатимеш нюні в своїй крові, то здохнеш... і я, Ендрю, подбаю, щоб ти здихав довго й болісно, і те, що ти відчуваєш зараз, здасться тобі справжнім блаженством.

Але не погрози змусили чоловіка, що лежав на підлозі, під­вести голову, а те, що власник проникливого сичавого голосу, здавалося, читав його думки. Він повільно підвів голову, і її пронизав нестерпний біль. Повз кістковий каркас, у якому міс­тилося те, що донедавна було його мозком, мчали важкі пред­мети, проорюючи в мозку криваві канали. З грудей вирвався протяглий стогін. Щось лоскотало його праву щоку, наче з де­сяток мух повзали там у крові. Він хотів їх прогнати, але не міг відірвати руку від підлоги, бо боявся втратити рівновагу.

Фігура, яка стояла на дальньому кінці кімнати коло дверей, що вели на кухню, здавалася ефемерною, нереальною. Це від­чуття виникало частково тому, що на стелі блимали лампи, а част­ково — тому що незнайомця він бачив лише одним оком (куди поділося друге, він не пригадував, та й не хотів пригадувати). Але основна причина, мабуть, полягала в тому, що істота справ­ді була ефемерною і нереальною, як привид. Вона скидалася на людську... але чоловік, що колись звався Ендрю Спритний, пі­дозрював, що це ніяка не людина.

Незнайомець, який стояв у дверному проході, був вбраний у коротку темну куртку, що на поясі запиналася на ремінь, витерті джинси й старі запилені чоботи — чоботи селянина, єгеря чи...

— Чи стрільця, Ендрю? — спитав незнайомець і захихотів.

Цок-Цок відчайдушно силкувався роздивитися обличчя фі­гури в дверях, але піднятий каптур куртки прикривав його від сторонніх поглядів. Вираз обличчя незнайомця скрадали тіні.

Раптом сирена обірвалася на середині ноти. Аварійні лампи не згасли, але принаймні перестали блимати.

— Чудово, — сказав незнайомець своїм притлумленим голо­сом, що, здавалося, проникав у душу. — Тепер ми хоча б змо­жемо чути свої думки.

— Хто ти? — спитав Цок-Цок. Він трохи поворухнувся, і повз голову, роздираючи живий мозок, знову помчали важкі пред­мети. Але навіть це відчуття не могло дорівнятися до жахливо­го лоскоту мушачих лап на правій щоці.

— Я людина, в якої багато облич, напарнику, — відповів чоловік із пітьми свого каптура. І хоча його голос був похму­рий, Цок-Цок почув, що під цією поверхнею вирує сміх. — Мене називають і Джиммі, і Тіммі, і Спритником, і Жевжи­ком. Невдахою і Переможцем, та як завгодно хай звуть. Аби в піч не саджали.

Чоловік у дверях закинув голову і зайшовся сміхом, від яко­го в Цок-Цока спина вкрилася сиротами. То був не сміх, а вов­че виття.

— Мене називали Вічним Чужинцем, — вів далі чоловік. Він повільно рушив до Цок-Цока, і той застогнав та спробував по­рятуватися поповзом. — Також називали Мерліном. Та, зреш­тою, яка різниця? Я ж ніколи ним не був. Хоч, визнаю, і не за­перечував. Часом мене називають Чаклуном... чи Магом... але я сподіваюся, що з тобою ми зможемо спілкуватися простіше, Ендрю. Просто і по-людському.

Він відкинув з голови каптура, показуючи світле обличчя з ши­роким лобом, яке, попри всю приємність рис, зовсім не справля­ло враження людського. На щоках горів лихоманковий рум’я­нець. Блакитно-зелені очі блищали від бурхливої радості, надто несамовитої, щоб її можна було вважати за радість психічного здорового. Чорне волосся, що вилискувало синім, стирчало в усі боки, як вороняче пір’я. Кармінні губи розтулилися, показуючи зуби людожера.

— Називай мене Фаннін, — посміхаючись, сказав привид. — Річард Фаннін. Хоча це теж не зовсім правильно, але нічого,

для початку згодиться. Він простягнув руку. Ліній на долоні не було. — Що скажеш, напарнику? Потисни руку, яка струсо­нула світ.

Істота, яку колись називали Ендрю Спритним, а в коридорах Сивих знали під ім’ям Цок-Цок, верескнула і, звиваючись, по­повзла назад. Куля малого калібру лише зачепила його скальп замість проникнути всередину, і тепер шмат шкіри теліпався вперед і назад. Довгі пасма білого з сивизною волосся й далі лоскотали щоку, але Спритний більше цього не відчував. Він навіть забув про біль у черепі й тупе пульсування в очниці, де колись було ліве око. Всі його думки зосередилися на одному: я мушу втекти від цього звіра в людській подобі.

Але щойно незнайомець ухопив його за праву руку й потис її, ця думка випарувалася, як сон після пробудження. Крик, що рвався з грудей, злетів з губ стогоном закоханого. Спритний тупо дивився вгору на незнайомця, що посміхався. Шмат шкі­ри погойдувався.

— Це тебе турбує? Напевно, так. Ось! — Фаннін ухопив ви­сячий клапоть і одним рвучким рухом зірвав його з голови Спритного, оголивши шматок черепа. Звук був такий, наче рва­лася товста тканина. Спритний закричав.

— Ну, ну, не плач, болітиме лише секунду. — Чоловік при­сів перед Спритним навпочіпки й говорив з ним, як ніжний батько до дитини, яка загнала в палець скабку. — Уже не так болить?

— Н-н-ні, — промимрив Спритний. І він не обманював. Біль справді вщухав. І коли Фаннін знову простягнув до нього руку й погладив по лівій щоці, Спритний трохи смикнувся, але швидко опанував себе. Рука без ліній і відбитків гладила його по щоці, й тіло знову наливалося силою. Він дивився на не­знайомця знизу вгору з німою вдячністю. Губи тремтіли.

— Вже краще, Ендрю? Правда ж, краще?

— Так! Так!

— А якщо так і ти захочеш мені подякувати — а я не сумні­ваюся, що захочеш, — то маєш сказати те, що казав один мій

старий знайомий. Щоправда, врешті-решт він мене зрадив, але певний час він був добрим другом, і в моєму серці досі зберег­лися теплі спогади про нього. Скажи «Моє життя належить тобі». Ти скажеш це, Ендрю?

І Ендрю не просто сказав — він не міг зупинити потік вдяч­ності, яким рвалися назовні ці слова.

— Моє життя належить тобі! Моє життя належить тобі! Моє життя належить тобі! Моє життя...

Незнайомець знову торкнувся його щоки, і цього разу голо­ву Ендрю прорізала блискавка нестерпного болю. Він прониз­ливо закричав.

— Мені шкода, але час підганяє, а тобі наче платівку затнуло. Ендрю, давай просто: у який спосіб ти б хотів убити малого, який у тебе стріляв? Не кажучи вже про його друзів і бандита, який його сюди привів. Передусім бандита. Навіть ту шавку, завдяки якій ти залишився без ока, Ендрю. Ти хотів би їх порішити?

— Так! — хапаючи ротом повітря, видихнув той, кого звали Цок-Цоком, і люто стис налиті кров’ю кулаки. — Так!

— Це добре, — сказав незнайомець і допоміг Спритному звес­тися на ноги. — Бо вони мусять померти. Вони пхають свого носа до чужих справ. Я сподівався, що Блейн з ними розбереть­ся, але все зайшло надто далеко, й ні на кого тепер не можна покладатися... а зрештою, хто б міг подумати, що вони зможуть сюди дістатися?

— Я не знаю, — сказав Спритний. Правду кажучи, він гадки не мав, про що торочить незнайомець. Та йому було й байдуже. Його поволі охоплювало піднесення, наче від якогось нарко­тику відмінної якості. Після болю яблучного преса цього було достатньо. Більш ніж достатньо.

Річард Фаннін криво посміхнувся.

— Ведмідь і кістка... ключ і троянда... день і ніч... час і при­плив. Годі! Я кажу, годі! Вони надто близько. Не можна дозво­ляти, щоб вони підійшли до Вежі ще ближче!

Чоловік ворухнув руками, і з них вирвалися розжарені блис­кавки. Одна влучила в ланцюжок, на якому тримався крихітний годинник з маятником у скляному футлярі, й розірвала його. Інша зірвала з руки годинник Джейка Чемберза. Сприт­ний похитнувся.

— Можна, я візьму їх собі? — Річард Фаннін чарівливо по­сміхнувся одними губами, скромно сховавши від сторонніх по­глядів свої страхітливі зуби. — Ти не проти?

— Ні, — сказав Спритний, покірно віддаючи свої останні регалії, символи тривалого правління. Правду кажучи, він уза­галі не усвідомлював, що віддає їх. — Дуже прошу.

— Дякую тобі, Ендрю, — тихо й лагідно промовив темний чоловік. — А тепер поквапмося. Боюся, що невдовзі атмосфера в цьому місті кардинально зміниться. І перш ніж це станеться, нам треба знайти ящик з протигазами. Буде краще, якщо цей ящик десь поблизу. Мені нічого не станеться, але я боюся, що ти не виживеш.

— Не розумію, про що ви, — сказав Ендрю Спритний. Знову почала боліти голова, в мозку бушував ураган.

— І не треба, — спокійно відповів незнайомець. — Ходімо, Ендрю, треба поспішати. Ми сьогодні такі зайняті, крутимося, як білки в колесі, ге? Якщо підфартить, то Блейн засмажить їх просто на платформі, там, де вони зараз і стоять. Останнім часом він став таким диваком. Бідолашний. Та все одно вар­то поспішати.

Він поклав руку на плечі Спритному і, хихочучи, повів йо­го через двері, в які лише кілька хвилин тому вийшли Роланд із Джейком.

РОЗДІЛ 6

ЗАГАДКА І ЗАГУБЛЕНА ЗЕМЛЯ

і

— Гаразд, — сказав Роланд. — Яку загадку він загадав?

— Аякже всі ті люди? — спитав Едді, показуючи рукою на ши­рокий майдан Колиски, який обступали колони, й місто, що про­стягалося за його межами. — Ми можемо чимось їм допомогти?

— Ні, — похитав головою Роланд. — Але варто спробувати врятуватися самим. То яка була загадка?

Едді подивився на обтічний корпус монопоїзда.

— Він сказав, що ми маємо заправити його насос. Але його насос заправляється простими: ззаду наперед. Тобі це про щось говорить?

Роланд глибоко замислився, але врешті-решт похитав голо­вою. І подивився на Джейка.

— Є ідеї, Джейку?

Джейк теж похитав головою.

— Я навіть насоса у нього не бачу.

— З цим, мабуть, проблем немає, — відповів Роланд. Ми вва­жаємо Блейна живою істотою, бо він розмовляє, як живий. Та все одно він машина, нехай складна, проте машина. Він запус­тив свої двигуни сам, але ці ґрати й двері поїзда, мабуть, відкри­ває якийсь код або комбінація.

— Краще нам поквапитися, — нервово сказав Джейк. — Він востаннє до нас говорив дві чи три хвилини тому. Щонайменше.

— Не надто на це розраховуй, — похмуро сказав Едді. — 3 ча­сом тут усе не так просто.

— Але ж...

— Так, так. — Едді глянув на Сюзанну, але вона сиділа на стег­ні в Роланда й замріяно дивилася на ромб із цифрових клавіш. Едді перевів погляд на Роланда.

— Ти правий — це комбінація. Мабуть, саме для цього тут і містяться ці клавіші. — Він підвищив голос. — Правда ж, Блей­не? Ми хоч це відгадали?

Жодної відповіді, тільки гуркіт двигунів поїзда, які наби­рали обертів.

— Роланде, — різко кинула Сюзанна. — Ти маєш мені до­помогти.

Замріяний вираз обличчя зник, поступившись переляку й рішучості. Ще ніколи Роланд не бачив її вродливішою... чи самотнішою. Там, на краю галявини, коли вони спостерігали, як ведмідь намагається зняти Едді з дерева, вона сиділа в нього на плечах, і Роланд не бачив виразу її обличчя, коли наказав стріляти. Але той самий вираз він спостерігав нині. Колесо ка мало своє призначення, призначення обертатися, і врешті-ре­шт воно завжди поверталося до того місця, звідки почало свій хід. Так було завжди і так було зараз. Сюзанна знову стояла віч-на-віч із ведмедем, і, судячи з виразу її обличчя, знала про це.

— Що? — спитав він. — Про що ти говориш, Сюзанно?

— Я знаю відповідь, але не можу її згадати. Вона застрягла в моїй пам’яті, наче кістка в горлі. Допоможи мені згадати. Не його обличчя, а його голос. Його слова.

Джейк зиркнув на зап’ястя, і перед його внутрішнім зором знову виникли зелені котячі очі Цок-Цока. Бо на місці, де ко­лись був годинник, тепер красувалася тільки смужка, непри­родно біла на тлі засмаглої шкіри. Скільки часу в них лишило­ся? Авжеж, не більше семи хвилин, та й то щонайбільше. Він підвів очі і побачив, що Роланд дістав з патронташа патрон і во­дить ним по кісточках пальців лівої руки. Очі у Джейка негайно почали заплющуватися, й він швидко відвів погляд.

— Чий голос ти хочеш згадати, Сюзанно Дін? — низьким задумливим голосом запитав Роланд. Його погляд був зосере­джений не на її обличчі, а на патроні, що легко перекочувався по кісточках... вперед... назад... навскоси... і знову назад...

Навіть не підводячи очей, він знав, що Джейк дивиться вбік, щоб не засинати, але Сюзанна не відводить очей від патрона. Він пришвидшив темп, аж поки патрон, здавалося, почав літа­ти над тильним боком його долоні.

— Допоможи мені згадати голос мого батька, — сказала Сю­занна Дін.

Якусь мить панувала тиша, яку вряди-годи переривали далекі вибухи десь у місті, стукіт дощу об дах Колиски і глуха пуль­сація слоутрансових двигунів монопоїзда. А потім повітря прорізало низьке гідравлічне дзижчання. Насилу відірвавши погляд від патрона, що танцював у пальцях стрільця (ще мить — і він би теж занурився у транс), Едді зазирнув крізь ґрати огорожі. З похилої рожевої панелі між передніми вікна­ми Блейна випинався тонкий сталевий стрижень. Чимось він нагадував антену.

— Сюзанно? — покликав Роланд, не підвищуючи голосу.

— Що? — Очі в неї були розплющені, але голос долинав на­че здаля, як у сомнамбули, що розмовляє уві сні. — Ти згадала голос свого батька?

— Так... але я його не чую.

— ДРУЗІ, У ВАС ЛИШИЛОСЯ ШІСТЬ ХВИЛИН.

Едді й Джейк разом підскочили й подивилися на гучномо­вець пульта керування, але Сюзанна, здавалося, нічого не по­чула. Вона незмигно дивилася на патрон. Під ним, наче чов­ники на ткацькому верстаті, здіймалися й опадали кісточки Роландових рук.

— Спробуй зараз, Сюзанно, — поквапив Роланд. І зненаць­ка в Сюзанні сталася якась зміна. Вона наче поважчала... і ра­зом з вагою якось невловно набрала життєвої сили. Здавалося, змінилася сама її сутність.

І насправді так і було.

— Та нашо тобі та сучка? — заскреготав у відповідь голос Детти Волкер.

З

Детта говорила роздратовано і зацікавлено водночас:

— Та вона ж повний нуль у математиці, більше трояка ніко­ли не мала. Та й то без мене б не впоралась. — Вона замовкла й буркотливо додала: — І без тата. Він теж помагав. Я знала всі ті спеціальні числа, але це він нам сітку показав. Ото був клас! — Вона гигикнула. — Сьюз не може згадати її, бо Одетта вопше ніколи не знала цих спеціальних чисел.

— Яких спеціальних чисел? — спитав Едді.

— Простих чисел! — Слово «простих» вона вимовила з наго­лосом на першому складі. Вона дивилася на Роланда, і складало­ся враження, що вона знову прокинулася... тільки це була і не Сю­занна, і не те зле демонічне створіння, яке раніше називало себе Деттою Волкер. Хоча це точно був її голос. — Вона приходила до татка і скиглила, бо завалила математику... а то ж була просто алгебра! Нє, вона могла — якшо я могла, то й вона могла, — але їй було впадло. Ця сучка тільки віршики любила читати, мате­матика їй була не по зубах, тямиш? — Детта закинула голову на­зад і розреготалася, але то був уже не напівбожевільний уїдливий сміх. В її голосі звучало непідробне здивування з приводу неро­зумності її розумової близнючки.

— А тато, він казав: «Я тобі покажу один фокус, Одетто. Я його в коледжі вивчив. Мені він допоміг з цими простими числами, і тобі поможе. Так ти знатимеш усі прості числа. А тупа Одетта йому: «Таточку, вчителька каже, що формули про­

стих чисел нема». А тато їй зразу: «Формули нема. Але їх мож­на виловити, Одетто, якщо в тебе є сітка». Він називав її Сіткою Ератосфена. Віднеси мене до тієї коробки, Роланде, і я розга­даю загадку цієї скотини. Я закину сітку і впіймаю тобі квиток на поїзд.

Роланд поніс її до переговорного пристрою, а за ним назир­ці пішли Едді, Джейк і Юк.

— У тебе там десь у кошелі була вуглина. Давай.

Стрілець покопирсався в кошелі й дістав короткий ула­мок чорного стрижня. Взявши його, Детта втупилася в ромб із чисел.

— Це не зовсім те, що показував мені татко, але менше з тим, — за мить озвалася вона. — Прості числа, вони як я — вреднючі й особливі. Це числа, які діляться тільки на одиницю і на самих себе. Два — просте число, бо його можна поділити на один і два, та це єдине парне число серед простих. Решту парних можна прибрати.

— Я не доганяю, — зізнався Едді.

— Це тому, що ти просто дурненький білий хлопець, — ска­зала Детта, але незлостиво. Ще якусь мить вона дивилася на ромб, а потім швидко почала замальовувати кінчиком вуглин­ки всі клавіші з парними числами.

— Три — просте, але при множенні на нього не отримаєш просте, — сказала вона, і Роланд почув у її голосі щось диво­вижне: Детта повільно зникла, поступившись не Одетті Голмс, а Сюзанні Дін. Йому навіть не довелося виводити її з гіпно­зу — вона виходила з нього самотужки.

Виключивши парні числа, Сюзанна позначила вуглинкою числа, кратні трьом: дев’ять, п’ятнадцять, двадцять один тощо.

— Те саме з п’ятіркою і сімкою, — пробурмотіла вона, тепер уже остаточно прокинувшись і ставши Сюзанною Дін. — Те­пер лишилося прибрати непарні, такі як двадцять п’ять, які ми ще не викреслили.

Тепер у ромбі клавіш на переговорному не замальованими залишились тільки прості числа

— Готово, — знесилено сказала вона. — У сітці лишилися прості числа від одного до ста. Я впевнена, що це комбінація, яка відчиняє хвіртку.

— ДРУЗІ, У ВАС ОДНА ХВИЛИНА. ЗДАЄТЬСЯ, Я ПЕРЕ­ОЦІНИВ ВАШІ РОЗУМОВІ ЗДІБНОСТІ.

Едді пропустив Блейнові слова повз вуха й обійняв Сюзанну.

— Це ти, Сьюз? Ти прокинулася?

— Так. Я прокинулася ще тоді, коли вона була на середині своєї промови, але дозволила їй трохи побазікати. Не хотілося перебивати, щоб не здатися нечемою. — Вона глянула на Ро­ланда. — Що скажеш? Спробуємо?

— П’ЯТДЕСЯТ СЕКУНД.

— Так. Ти знайшла відповідь, Сюзанно, тож ти і спробуй. Вона вже потягнулася до верхівки ромба, але Джейк накрив

її руку своєю долонею.

— Ні, — сказав він. — Насос заправляється простими: ззаду наперед. Пам’ятаєш?

Сюзанна всміхнулася.

— Точно! Цей Блейн розумник... і Джейк також.

Вони мовчки дивилися, як вона натискає кожну кнопку по черзі, починаючи з дев’яноста семи. З натисканням кожної кнопки лунало відчутне клацання. Після того, як Сюзанна на­тиснула останню кнопку, не було напруженої хвилини чекан­ня — хвіртка посеред бар’єра миттєво почала підійматися, скре­гочучи в пазах. Звідкись згори посипалися пластівці іржі.

— НЕПОГАНО! — палко вигукнув Блейн. — Я НЕТЕРПЛЯ­ЧЕ ОЧІКУЮ НА ПРОДОВЖЕННЯ. АЛЕ ПОКВАПТЕСЯ, МЕРЩІЙ У ВАГОН. ПРАВДУ КАЖУЧИ, ВАМ ВАРТО ВЖЕ БІГТИ. У ЦІЙ ЗОНІ РОЗТАШОВАНО КІЛЬКА ВИХІДНИХ ОТВОРІВ ДЛЯ ГАЗУ.

Три людських істоти (а з ними четверта, що трималася на стегні у першої і маленька пухнаста тварина пробігли крізь отвір у бар’єрі до вагона Блейна Моно. Він стояв і тихо двигтів у своєму вузькому відсіку, наполовину над платформою й наполовину нижче неї, схожий на велетенський патрон — патрон, пофарбований у смі­ховинний рожевий колір, що лежить у відкритому прикладі вели­кокаліберної рушниці. Посеред величезної Колиски Роланд із друзями здавалися лише рухомими плямами. А над ними, під ста­родавнім дахом, пурхали сотні голубів, яким лишалося жити со­рок секунд. Коли пасажири наблизилися до монопоїзда, люк на його рожевому боці поїхав угору, відкриваючи прохід. За ним виднілося пухнасте світло-синє килимове покриття.

— Ласкаво просимо до Блейна, — сказав м’який спокійний голос, коли вони зайшли в салон. Усі його впізнали. То був голос Маленького Блейна, тільки трохи гучніший і впевнені­ший. — Слава Імперії! Приготуйте до перевірки транзитні кар­тки й пам’ятайте, що проїзд без картки є злочином, який ка­

рається згідно з чинним законодавством. Сподіваємося, поїздка вам сподобається. Ласкаво просимо до Блейна. Слава Імперії! Приготуйте до перевірки транзитні картки...

Запис на плівці пришвидшив темп, спочатку до несосвітен­ної скоромовки, а потім до квиління на високих нотах. Потім пролунав короткий електронний проклін — БУУП! — і голос увірвався.

— ГАДАЮ, ЦЕ СТАРЕ ЛАЙНО НАМ БІЛЬШЕ НЕ ЗНА­ДОБИТЬСЯ. ПРАВДА Ж? — запитав Блейн.

Зовні, струсонувши містом, пролунав вибух страшної сили. Едді, з Сюзанною на руках, відкинуло вперед, і він би впав, якби Роланд не вхопив його за руку. Досі Едді хапався за соло­минку надії, що Блейнова погроза щодо отруйного газу — це лише жорстокий жарт. «Не варто було тобі сподіватися, — по­думав він. — Тому, хто вважає, що пародіювати старих кіноак­торів — це смішно, абсолютно не можна довіряти. Це просто закон природи».

Вигнуті двері за їхніми спинами плавно зачинилися. З при­хованих вентиляційних отворів тихо засичало повітря, і Джейк відчув, що йому заклало вуха.

— Здається, він загерметизував вагон.

Едді кивнув і роззирнувся навколо круглими від подиву очима.

— Я теж це відчув. Тільки подивіться на це все! Як у казці!

Колись він читав про одну авіакомпанію — здається, «Ріджент Ейр», — що обслуговувала людей, які хотіли літати з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса з більшим шиком, ніж пасажири «Дельти» чи «Юнайтед». У цієї компанії був переобладнаний «Боїнг-727» з вітальнею, баром, відеосалоном і спальним відсі­ком. Мабуть, інтер’єр того модного літака виглядав так, як са­лон поїзда, що його Едді бачив зараз на власні очі.

Вони перебували у видовженій кімнаті, обставленій крісла­ми з плюшевою оббивкою і диванами-трансформерами. На дальньому кінці вагона, який був завдовжки щонайменше вісімдесят футів, була облаштована зона бару, більше схожа на затишне бістро. На підвищенні з полірованого дерева стояв

інструмент, зовні подібний до клавесина, який підсвічували приховані міні-прожектори. Едді б не здивувався, якби на сцену зараз вийшов Гоуґі Кармайкл і почав награвати «Зоря­ний пил».

Під самою стелею тьмяно сяяли маленькі круглі світильни­ки, а посередині висіла люстра — мініатюрна копія тієї, що ле­жала в руїнах танцювальної зали Маєтку, як здалося Джейкові. Але це його не здивувало. Він вже почав сприймати подібні збі­ги й подвоєння як належне. Єдине, що здавалося в цьому са­лоні дивним, — повна відсутність вікон.

На п’єдесталі під люстрою стояв справжній piece de resistance, маленький мистецький шедевр — льодова скульптура стрільця, який тримав у лівій руці револьвер. У правій він стискав вуз­дечку льодового коня, що, опустивши голову, змучено брів за господарем. На цій руці Едді нарахував лише три пальці: підмі­зинний, мізинець і великий.

Поки Джейк, Едді й Сюзанна зачудовано роздивлялися змар­ніле обличчя під крижаним капелюхом, підлога під їхніми но­гами ледь відчутно завібрувала. Схожість скульптури з Роландом була вражаюча.

- ПРАЦЮВАВ НАШВИДКУРУЧ, - скромно зізнався Блейн. - ВАМ ПОДОБАЄТЬСЯ?

— Це просто фантастика, — сказала Сюзанна.

- ДЯКУЮ ТОБІ, СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА.

Едді перевірив рукою м’якість канапи. Вона була м’яка, на­че пух. На неї хотілося лягти й проспати щонайменше шістна­дцять годин.

— А Великі Древні вміли подорожувати з шиком, ге?

Поїзд знову розреготався, і пронизливі нотки божевілля,

що звучали в цьому реготі, змусили їх обмінятися нервовими поглядами.

- ТІЛЬКИ НЕ ДУМАЙТЕ, ЩО ТАК ЇЗДИЛИ ВСІ, - на­сміявшись, сказав Блейн. — ЦЕ БУВ БАРОНСЬКИЙ ВАГОН... ТЕ, ЩО ВИ НАЗИВАЄТЕ ПЕРШИМ КЛАСОМ.

— А куди поділися інші вагони?

Блейн проігнорував це питання. Двигуни під їхніми ногами продовжували набирати обертів. Це нагадало Сюзанні, як пі­лоти розганяли двигуни перед тим, як підняти літак у повітря.

— БУДЬ ЛАСКА, СІДАЙТЕ, МОЇ ЦІКАВІ НОВІ ДРУЗІ.

Джейк опустився в обертове крісло, і Юк прожогом скочив

йому на руки. Зиркнувши одним оком на крижану скульптуру, Роланд всівся у найближче крісло. Барабан револьвера вже по­чав танути, і краплі води стікали в мілку порцелянову миску, в якій стояла скульптура.

Едді сів із Сюзанною на канапу. Відчуття його не підвели — канапа справді виявилася дуже зручною.

— А куди ми взагалі їдемо, Блейне?

Блейн відповів терплячим поблажливим тоном того, хто ро­зуміє, що розмовляє з розумово відсталим.

— ШЛЯХОМ ПРОМЕНЯ. ПРИНАЙМНІ, ДО ТІЄЇ ТОЧКИ НА ЦЬОМУ ШЛЯХУ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ МОЯ КОЛІЯ.

— До Темної Вежі? — спитав Роланд. І тут Сюзанна зрозумі­ла, що вперше за весь час стрілець безпосередньо заговорив до балакучого привида в машинах, що стояли під Ладом.

— Тільки до Топіки, — тихо сказав йому Джейк.

— ТАК, — підтвердив Блейн. — ТОПІКА. ТАК НАЗИВАЄТЬ­СЯ МОЯ КІНЦЕВА ЗУПИНКА. ХОЧА МЕНЕ ДИВУЄ, ЩО ТИ її ЗНАЄШ.

«Як так може бути, Блейне, — подумав Джейк, — що ти стіль­ки всього знаєш про наш світ і навіть не здогадуєшся, що одна жінка написала про тебе цілу книжку? Невже вся справа в тому, що там тебе звуть не Блейном, а Чарлі? Хіба такої дрібниці до­сить, аби надурити таку складну машину, щоб вона недогледі­ла власну біографію? А як щодо Беріл Еванс, письменниці, яка написала «Чарлі Чух-Чуха»? Ти був з нею знайомий, Блейне? І де вона зараз?»

Гарні питання... але Джейк сумнівався, що вони зараз бу­дуть доречні.

Рівномірне пульсування двигунів наростало. Підлогою про­біг невеликий струс, але до сили вибуху, який стався, коли

вони заходили у вагон, йому було далеко. На Сюзанниному обличчі промайнула тривога.

— О, чорт! Едді! Мій візок! Ми забули візок!

Едді обійняв її за плечі.

— Запізно, кохана, — сказав він, коли Блейн Моно вперше за десять років і востаннє за всю свою довгу-предовгу історію зрушив з місця й поплив до виїзду з Колиски.

- БАРОНСЬКИЙ ВАГОН ОБЛАДНАНО ВИНЯТКОВИМ РЕЖИМОМ ОГЛЯДУ, - повідомив Блейн. - УВІМКНУТИ ЙОГО?

Джейк зиркнув на Роланда, але той тільки знизав плечима і байдуже кивнув.

— Так, будь ласка, — відповів Джейк.

Те, що сталося наступної миті, на деякий час відібрало в них усіх мову. А Роланд, котрий не був обізнаний з технологіями і все життя преспокійно вважав, що все незрозуміле має магіч­ну природу, сидів, мов громом побитий. Якби у вигнутих стінах вагона раптом з’явилися вікна, навряд чи хтось здивувався б. Але тут самі стіни, поступово витончуючись, стали спочатку білими, потім напівпрозорими, потім прозорими і зрештою зникли. За п’ять секунд Блейн Моно зник, а мандрівники наче самі, без жодної опори, линули над вулицями міста.

Сюзанна й Едді вхопилися одне за одного, наче маленькі ді­ти перед пащекою розлюченого звіра. Юк загавкав і сховався у Джейка за пазухою. Але Джейк цього не помітив — він міцно вхопився за бильця крісла і широко розплющеними очима роздивлявся все навколо. Початковий переляк минувся, по­ступившись щирому захвату.

Меблі лишилися на місцях, і бар також, так само, як і піаніно-клавесин та скульптура, яку створив Блейн для розваги гос­тей. Але вся ця вітальня тепер летіла на висоті сімдесяти футів над районами Лада, які заливало дощем. Неподалік від Джейка, ліворуч, на канапі пливли в повітрі Едді з Сюзанною. Пра­воруч у світло-синьому кріслі сидів Роланд, спираючись нога­ми в запилених старих чоботях об порожнечу. Він величаво линув над засміченими міськими буєраками.

Під мокасинами Джейк відчував поверхню килима, але очі наполягали на тому, що ні килима, ні підлоги немає. Він озир­нувся через плече і побачив, що темний проїзд у кам’яній стіні Колиски повільно віддаляється.

— Едді! Сюзанно! Погляньте!

Джейк скочив на ноги, рукою притримуючи Юка за пазу­хою, й пішов по повітрю. Ступити перший крок було страшно, бо ясно бачив, що між острівцями меблів нема підлоги, але щойно він його зробив, то відчуття твердої поверхні під ногами полегшило справу. Але для Едді та Сюзанни це виглядало так, наче хлопчик іде, ступаючи в порожнечу, під якою проплива­ють брудні напівзруйновані будівлі міста.

— Малий, не треба так робити, — благально сказав Едді. — Мене зараз знудить.

Джейк обережно витяг Юка з-за пазухи.

— Все о’кей. Бачиш? — сказав він, опускаючи його на підлогу.

— Юк! — погодився шалапут. Але одного погляду між лапи на міський парк, що саме пропливав під ними, було досить, щоб він видряпався Джейкові на ноги й сів на мокасини.

Джейк глянув уперед і побачив широку сіру смугу монорей­ки, що повільно, але впевнено набирала висоту між будівлями й губилася десь у стіні дощу. Подивившись униз, він не поба­чив нічого, крім вулиць і рухомої плівки низько навислих над містом хмар.

— Як це так, Блейне, що мені не видно рейки під нами?

— ЗОБРАЖЕННЯ, ЯКІ ВИ БАЧИТЕ, СТВОРЕНІ КОМП’Ю­ТЕРОМ, - відповів Блейн. - КОМП’ЮТЕР СТИРАЄ РЕЙКУ З НИЖНЬОГО КОЛА ДЛЯ СТВОРЕННЯ ЕСТЕТИЧНОГО ВИГЛЯДУ Й ПІДСИЛЕННЯ ІЛЮЗІЇ ПОЛЬОТУ.

— Неймовірно, — пробурмотіла Сюзанна. Початковий страх минувся, і вона захоплено роздивлялася все навкруги. — Це схо­же на килим-самоліт. Мені все здається, що зараз дмухне вітер і розвіє мені волосся...

- ЦЕ ВІДЧУТТЯ Я ТАКОЖ МОЖУ СТВОРИТИ, ЯКЩО ХОЧЕТЕ, - запропонував Блейн. -1 ЗВОЛОЖИТИ ПОВІТРЯ, ЩОБ МІКРОКЛІМАТ ВІДПОВІДАВ СТАНУ НАВКОЛИШ­НЬОГО СЕРЕДОВИЩА. ВТІМ, ЦЕ МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО НЕОБХІДНОСТІ ЗМІНИТИ ОДЯГ.

— Ні, Блейне, не треба. Не варто аж надто захоплюватися ілюзіями.

Колія перетнула скупчення високих будівель, які чимось на­гадали Джейкові нью-йоркську Вол-стрит. Коли вони проми­нули цей район, рейка пірнула під міст, що скидався на естака­ду шосе. Саме тоді вони й помітили пурпурову хмару й людей, що силкувалися від неї втекти.

Б

— Блейне, що це таке? — спитав Джейк, наперед знаючи від­повідь.

Блейн зареготав... але не сказав ані слова.

Пурпурова пара сочилася крізь ґрати на хідниках і розбиті шибки покинутих будинків, але здебільшого газ виходив із ка­налізаційних люків, подібних до того, яким скористався Ґешер, щоб проникнути в підземний лабіринт. їхні кришки позривало вибухом, який вони чули, коли сідали в поїзд. Нажахані паса­жири поїзда мовчки спостерігали, як кривавий газ слався вули­цями й прокрадався в засмічені бічні завулки. Як худобу, він гнав перед собою мешканців Лада, які досі прагнули лишатися живими. Здебільшого то були Юни, судячи з хусток, але Джейк помітив у натовпі й кілька жовтих плям. Перед лицем кінця ста­рий розбрат забувся.

Пурпурова хмара наздогнала тих, хто відставав, — здебільшо­го старих, які не могли бігти. Щойно газ їх торкався, вони пада­ли на землю, роздираючи собі нігтями горлянки, й беззвучно кричали. Джейк побачив спотворене агонією лице, що, не йму­

чи віри, вирячилося на нього, коли вони проїжджали над вули­цею, побачив, як очниці наливаються кров’ю, і заплющив очі.

Попереду монорейка зникала в хмарі туману, що швидко наближалася. Коли вони в неї занурилися, Едді примружив очі й затримав дихання, але з ними, ясна річ, нічого не сталося, жоден подих смерті, що кружляла містом, не проник у салон. Дивитися на ці вулиці під ногами було все одно, що зазирати крізь вітраж у пекло.

Сюзанна сховала обличчя в нього на грудях.

— Блейне, поверни стіни, — сказав Едді. — Ми не хочемо це бачити.

Блейн не відповів — стіни, стеля й підлога так і залишилися прозорими. Хмара вже розпадалася на рвані пурпурові стрічки. В районі, над яким вони саме проїжджали, будинки були ниж­чі й щільніше притискалися один до одного. Вулиці тут були вузькі й поплутані, вочевидь, без жодного регулярного плану­вання. Подекуди цілі квартали вигоріли дощенту... і сталося це дуже давно, бо тут уже все поросло травою з рівнин, які невдов­зі поглинуть увесь Лад. «Так, як джунглі поглинули великі цивілізації інків і майя, — подумав Едді. — Колесо ка повер­тається, і світ, хоч і зрушив, не стоїть на місці».

Там, де закінчувалися міські нетрі, — Едді анітрохи не сумні­вався, що за кращих часів то був район для покидьків суспіль­ства, — стояла мерехтлива стіна. Саме в її бік повільно їхав Блейн. Вони вже бачили квадратне заглиблення в білому ка­мені. Монорейка вела вглиб.

- ПОДИВІТЬСЯ, БУДЬ ЛАСКА, В БІК ПЕРЕДНЬОЇ ЧАС­ТИНИ САЛОНУ, — запропонував Блейн.

Вони так і зробили. Стіна в передній частині вагона повер­нулася — тепер у порожнечі пливло обтягнуте синім плюшем кружало. Дверей у стіні не було. Якщо вхід до кабіни водія з ба­ронського вагона й існував, то Едді його не бачив. На їхніх очах прямокутна ділянка цієї стіни потемнішала, із синього пере­творившись на фіолетовий, а потім — на чорний. А ще за мить на її поверхні з’явився яскраво-червоний зигзаг. Уздовж нього

на різних відстанях одна від одної були розставлені фіолетові точки. І перш ніж над і під ними з’явилися назви, Едді збаг­нув, що перед ними — маршрутна карта, дуже схожа на ті, що висіли на станціях нью-йоркського метро і в самих поїздах. Біля Лада — нового депо й кінцевої зупинки — блимала зеле­на лампочка.

- ОСЬ МАРШРУТ НАШОЇ ПОДОРОЖІ. І ХОЧА ПОДЕКУ­ДИ ДОРОГА РОБИТЬ ПОВОРОТИ, ВІДХИЛЯЮЧИСЬ ВІД ПРЯМОЇ, ВИ ПОБАЧИТЕ, ЩО МИ ЇДЕМО СТРОГО НА ПІВ­ДЕННИЙ ЗАХІД, ШЛЯХОМ ПРОМЕНЯ. ЗАГАЛЬНА ВІДСТАНЬ СТАНОВИТЬ ПОНАД ВІСІМ ТИСЯЧ КОЛІС... АБО СІМ ТИСЯЧ МИЛЬ, ЯКЩО ВАМ БІЛЬШЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ЦЯ МІРА ДОВЖИНИ. КОЛИСЬ ВІДСТАНЬ БУЛА ЗНАЧНО КОРОТША, АЛЕ ЦЕ БУЛО ЩЕ ТОДІ, КОЛИ ТЕМПОРАЛЬНІ СИНАПСИ ПЕРЕБУВАЛИ В НОРМІ.

- А що таке темпоральні синапси? — поцікавилася Сюзанна.

Блейн знову недоброзичливо розреготався... і не відповів на

питання.

- ЇДУЧИ З МАКСИМАЛЬНОЮ ШВИДКІСТЮ, МИ ПРИ­БУДЕМО НА КІНЦЕВУ СТАНЦІЮ ЗА ВІСІМ ГОДИН СО­РОК П’ЯТЬ ХВИЛИН.

- Понад вісімсот миль на годину поверхнею землі, — вра­жено промовила Сюзанна тихим голосом. — Святий Боже.

- ЗВІСНО, ЦЕ ЗА УМОВИ, ЩО МОЯ КОЛІЯ ЦІЛА І НЕ УШКОДЖЕНА ВЗДОВЖ УСЬОГО МАРШРУТУ. ОСЬ УЖЕ ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ І П’ЯТЬ МІСЯЦІВ Я НЕ ЗАВДАВАВ

СОБІ КЛОПОТУ ПРОЇХАТИСЯ ДО КІНЦЕВОЇ І НАЗАД, ТОЖ НЕ МОЖУ НІЧОГО СКАЗАТИ НАПЕВНО.

Стіна на південно-східному краю міста повільно наближа­лася. Висока й товста, вгорі вона вже почала осипатися. Уздовж неї, куди не кинь оком, лежали тисячі й тисячі скелетів колиш­ніх мешканців Лада. Глибина прорубаного в стіні отвору, до яко­го поволі прямував Блейн, сягала щонайменше двохсот футів. Естакада, на якій трималася рейка, була тут дуже темною, наче хтось намагався її підпалити чи підірвати.

- А що станеться, коли ми під’їдемо до місця, де немає рей­ки? — спитав Едді. Звертаючись до Блейна, він постійно підви­щував голос, наче розмовляв із кимось по телефону, а на лінії були перешкоди.

- ЗІ ШВИДКІСТЮ ВІСІМСОТ МИЛЬ ЗА ГОДИНУ? - У го­лосі Блейна звучав щирий подив. — ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.

- Та ну! — пирхнув Едді у відповідь. — Тільки не кажи мені, що машина з такою складною душевною організацією не може передбачити, де її колія зламана.

- АВЖЕЖ, Я МІГ БИ ЦЕ ЗРОБИТИ, - погодився Блейн. - АЛЕ, ОТ ЧОРТ, СПАЛИВ СОБІ ЦЮ ПЛАТУ, КОЛИ МИ ВИ­РУШИЛИ У ПУТЬ.

- Нащо? — вражено спитав Едді. Вираз його обличчя про­мовисто свідчив, що він відмовляється в таке вірити.

- АЛЕ Ж ТАК ЦІКАВІШЕ. ЯК ВИ ГАДАЄТЕ?

Едді, Сюзанна і Джейк обмінялися шокованими поглядами. А от Роланд, здавалося, геть не здивувався. Він незворушно сидів у кріслі, склавши руки на колінах, і дивився вниз; на жалюгід­ні халупи й зруйновані будинки в цій частині міста. З висоти тридцяти футів вони видавалися дуже близькими.

- УВАЖНО ДИВІТЬСЯ НА ТЕ, ЩО БУДЕ ЗАРАЗ, І ЗА­ПАМ’ЯТАЙТЕ ТЕ, ЩО ПОБАЧИЛИ, - порадив їм Блейн. - ДОБРЕ ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ.

Невидимий баронський вагон провіз їх у заглибину. І коли він випірнув на тому боці стіни, Едді з Сюзанною разом скрик­нули. Джейк зиркнув одним оком і затулив очі долонями. Юк загавкав, як дурний.

А Роланд тільки німо дивився вниз широко розплющеними очима, міцно стиснувши губи в суцільну знекровлену лінію-шрам. На нього сліпучо-білим світлом пролилося розуміння.

За Великою Стіною Лада починалася справжня спустоше­на земля.

Коли вагон наближався до стіни, рейка йшла вниз і монопоїзд спускався, тож до землі було не більше тридцяти футів. І від цього шок став ще сильнішим... бо коли вони виринули на то­му боці стіни, то опинилися на страшній висоті — до землі бу­ло тепер вісімсот, а може, навіть тисяча футів.

Роланд озирнувся через плече на стіну, од якої вони тепер віддалялися. Під час наближення вона здавалася напрочуд ви­сокою, але з цієї перспективи перетворилася на крихітну плям­ку — відламаний нігтик на краю неозорої стерильної пустки. На перший погляд цей край виглядав нескінченним провал­лям, куди круто спускалися гранітні виступи, мокрі від дощу. Просто під стіною на скелі подекуди виднілися великі круглі діри, як порожні очниці. З них нудотними бридкими струмка­ми ринула чорна вода й щупальцями вилазив пурпуровий туман, виливаючись на гранітну скелю через паруючі труби, такі ж старезні, як і сама скеля. «Мабуть, сюди зливаються усі відходи міста, — подумав стрілець. — У яму через край».

Та тільки то була не просто яма, а запала рівнина. Вона мала такий вигляд, наче земля за межами міста колись лежала на плас­кому вантажопідйомнику і в певний момент далекого вкритого туманом минулого підйомник обвалився, потягнувши за собою величезний шмат світу. Блейнова колія на вузькій естакаді, що летіла над цією поваленою землею під набряклими дощем хма­рами, сама по собі висіла в порожнечі.

— Що нас тримає? — вигукнула Сюзанна.

- ПРОМІНЬ, ЯСНА РІЧ, - відповів Блейн. - ВИ Ж ЗНАЄ­ТЕ, ЩО ВСЕ СУЩЕ СЛУГУЄ ПРОМЕНЕВІ. ПОГЛЯНЬТЕ- НО ВНИЗ. Я ПОКАЖУ ВАМ НИЖНІ СЕКТОРИ В ЧОТИРИ­КРАТНОМУ ЗБІЛЬШЕННІ.

Коли земля стрімко полетіла туди, де ширяли в повітрі во­ни, навіть Роланд відчув нудоту від запаморочення. Картина, що постала перед їхніми очима, була огиднішою за все брид­ке, що він бачив досі... а бачив він, на жаль, немало. В резуль­таті якоїсь катастрофи (сумніву, що це була саме катастрофа, практично не лишалося), яка відірвала цю частину світу від ре­шти й опустила її так низько, земля поплавилася і вкрилася кратерами. Її поверхня стала лискучою, ніби якесь покривлене чорне скло, й випиналася велетенськими брилами й вигина­ми, які навіть пагорбами назвати було важко, й глибокими тріщинами звивалася донизу, в заглибини, що їх язик не по­вертався назвати долинами. Жалюгідні залишки страхітливих почорнілих дерев стриміли покрученим гіллям до неба. Збільше­ні в кілька разів, вони, здавалося, простягали до людей у поїз­ді свої мертві руки. З-під скляної землі де-не-де стирчали скуп­чення товстих керамічних труб. Деякі здавалися мертвими чи сплячими, але в інших спалахували проблиски моторош­ного світла, наче в надрах землі гули титанічні кузні й домен­ні печі. Понад трубами на обтягнутих шкірою крилах ширяли якісь безформні потвори, подібні до птеродактилів, час від часу озлоблено клацаючи на родичів гачкуватими дзьобами. Подекуди почвари цілими зграями повсідалися на трубах, ма­буть, гріючись потоками гарячого повітря від вічного полум’я, що горіло під землею.

Блейн провіз їх над розколиною, що зміїлася з півночі на південь, як річище мертвої ріки... та тільки мертвою вона не бу­ла. У глибині, пульсуючи в такт невидимому серцю, текла тон­ка цівка кольору крові. Від неї навсібіч розбігалися менші трі­щини. Сюзанна, яка колись читала Толкієна, подумала: «То ось що побачили Фродо та Сем, коли дійшли до серця Мордора. Це Розколини Смерті».

Просто під їхніми ногами вибухнув люттю кратер, плюючись розжареним камінням і тягучими згустками лави. Це ви­диво було настільки реалістичним, що їм здалося, наче їх от-от охопить полум’я. Джейк тоненько скрикнув і підібгав під себе ноги, притискаючи Юка до грудей.

- НЕ БІЙСЯ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ, - протягнув Блейн голосом Джона Вейна. — ПАМ’ЯТАЙ, ЩО КАРТИН­КА В КІЛЬКА РАЗІВ ЗБІЛЬШЕНА.

Спалах згас. Додолу беззвучною лавиною покотилося камін­ня, деяке завбільшки з цілий завод.

Сюзанна дивилася на весь цей жах, що розгортався перед їх­німи очима, мов загіпнотизована, не в змозі відвести погляд і зруйнувати чари... і відчувала, що темний бік її «я», та частина її кхефу, яка називалася Деттою Волкер, не просто спостері­гає — вона впивається цим видовищем, розуміє його і впізнає. Це було те місце, про яке Детта завжди мріяла, яке шукала, фі­зичне втілення її божевільного розуму й насмішкуватої самот­ньої душі. Порожні пагорби на північ і на схід від Західного моря, густі ліси, що оточували Портал Ведмедя, безкраї рівнини на північному заході ріки Сенд — усе це блідло в порівнянні з цим нескінченним краєм, де панувало велике ніщо. Вони наблизи­лися до Буєраків і ступили на спустошену землю. І отруйна пітьма цього проклятого місця тепер обступала їх звідусіль.

Але ця земля, хай навіть отруєна, ще не остаточно померла. Час від часу подорожні помічали фігури, що метушилися вни­зу, в димній пітьмі, — безформні створіння, що не нагадували своїм виглядом ані людей, ані тварин. Здебільшого вони куп­чилися біля циклопічних труб, що стирчали з-під поплавленої землі, або на краях розжарених тріщин, які глибоко врізалися в місцевість. Гаразд роздивитися цих білуватих стрибучих істот Блейнові пасажири не могли... й дуже тішилися з цього приводу.

На менших створінь полювали більші — рожевуваті, щось середнє між лелекою і ходячим штативом для камери. Вони ру­халися повільно, мало не замислено, наче віруючі, що розмір­ковують над спасінням душі від вічних мук. Раз у раз вони зупинялися й виловлювали щось на землі — так чаплі нахиля­ються, щоб упіймати рибину. У цих істотах було щось невимов­но бридотне (Роланд відчував це так само гостро, як і інші), але зрозуміти причину огиди ніхто достоту не міг. Але їхня реаль­ність була незаперечною — лелекоподібні триножники, в усій своїй невимовно огидній красі, навіювали таку відразу, що ди­витися на них ніхто не міг.

— Ніякої ядерної війни не було, — сказав Едді. — Це... це... — Тонкий, мало не писклявий голос затремтів і обірвався.

— НІ, — погодився з ним Блейн. — ВСЕ БУЛО ЗНАЧНО ГІРШЕ, НІЖ ЯДЕРНА ВІЙНА. І ПРОЦЕС ТРИВАЄ ДОСІ. МИ ВЖЕ ПРИЇХАЛИ ДО ТОГО МІСЦЯ, ДЕ Я ЗАЗВИЧАЙ ЗАРЯДЖАЮСЯ. ВИ НАДИВИЛИСЯ?

— Так, — відповіла за всіх Сюзанна. — Хай Бог милує, так.

— ТОДІ Я ВИМИКАЮ РЕЖИМ ОГЛЯДУ? - В Блейновому голосі знову зазвучали жорстокі нотки садиста. За дощовою за­вісою на горизонті вгадувалися обриси страхітливого гірського хребта. Його безплідні верхівки іклами вгризалися в сіре небо.

— Або роби те, що сказав, або не роби, але годі вже з нами гратися, — відрізав Роланд.

— ЩОСЬ ВИ ЗАНАДТО НЕЧЕМНО ПОВОДИТЕСЯ ЯК ДЛЯ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПОПРОСИЛИ ПІДВЕЗТИ, - погрозли­вим тоном сказав Блейн.

— Цю поїздку ми заробили, — відповіла Сюзанна. — Ми ж розгадали твою загадку?

— Тим більше що ти для цього й існуєш, — піддав жару Ед­ді. — Щоб перевозити людей.

Блейн не відповів, натомість у динаміках над головою почу­лося гучне розлючене сичання, й Едді одразу пошкодував про свою язикатість. Простір довкола них почав закруглюватися

й набувати кольору. Потім з’явився темно-синій килим, задим­лена пустка під ногами зникла з поля зору. Знову ввімкнулося м’яке освітлення, і вони опинилися в баронському вагоні.

Стіни тихенько завібрували. Двигуни знову почали набирати обертів. Джейк відчув, як невидима рука обережно штовхає йо­го назад у крісло. Юк озирнувся, стривожено зітхнув і заходив­ся лизати Джейкові лице. На екрані, що показував маршрут, заблимала зелена точка, що тепер просунулася трохи далі на пів­денний схід від фіолетового кружальця з підписом «ЛАД».

— А ми це відчуємо? — знервовано спитала Сюзанна. — Від­чуємо, як він здолає бар’єр швидкості звуку?

Едді похитав головою.

— Ні. Заспокойся, не напружуйся.

— А я щось знаю, — зненацька озвався Джейк, і всі поверну­ли до нього голови. Але Джейк звертався не до своїх супутни­ків. Він дивився на карту маршруту. Як і Оз Великий та Страхіт­ливий, Блейн не мав обличчя — він був лишень безтілесним голосом, — але для розмови з ним вистачало карти. — Я знаю щось про тебе, Блейне.

— ЦЕ РЕАЛЬНИЙ ФАКТ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ?

— Обережніше. Навряд чи він знає про той, інший голос, своє друге «я», — нахилившись до Джейка, прошепотів йому на вухо Едді.

Хлопчик злегка кивнув і знову подивився на карту.

— Я знаю, навіщо ти випустив газ і повбивав усіх тих людей. Знаю, навіщо взяв нас із собою. Не тільки тому, що ми розга­дали твою загадку.

Блейн зайшовся своїм сміхом психічного хворого (з кожним разом вони дедалі більше розуміли, що цей сміх ще прикріший за його невдалі імітації та мелодраматичні і якісь дитячі погро­зи), але нічого не сказав. Слоутрансові турбіни під підлогою салону розігналися до рівномірного гудіння. Швидкість, яку набирав поїзд, відчувалася навіть в умовах повної ізоляції від зовнішнього світу.

— Ти збираєшся вчинити самогубство, так? — Джейк три­мав Юка на руках і ніжно його гладив. — І хочеш забрати нас із собою.

— Ні! — простогнав голос Маленького Блейна. — Не прово­куй його, бо він так і зробить! Невже ви не розумієте...

Але тихий голос не встиг договорити, його обірвав регіт Ве­ликого Блейна, істеричний, пронизливий, нерівний — сміх смертельно хворого, який уже почав марити. Світло під стелею заблимало й стало тьмяним, наче від вибухів електронних весе­лощів почала падати напруга. На вигнутих стінах баронського вагона стривоженими привидами застрибали тіні.

— ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ, — сказав Блейн крізь ме­ханічний регіт. Його голос, як завжди, спокійний, здавалося, звучав на іншій доріжці, і це ще раз доводило, що його розум роздвоєний. - БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.

Під ногами в Роланда і його супутників гулко й рівномірно награвали слоутрансові двигуни. А пульсуюча зелена точка на карті вже істотно просунулася на шляху до останньої зупинки: Топіки, де Блейн Моно планував розпрощатися з життям, за­бравши їх усіх із собою.

Врешті-решт регіт стих, і лампочки в салоні знову засяяли рів­номірно.

— ХОЧЕТЕ ПОСЛУХАТИ МУЗИКУ? - запитав Блейн. - У МОЇЙ БІБЛІОТЕЦІ ПОНАД СІМ ТИСЯЧ КОНЦЕРТІВ - ДОБІРКА З ТРЬХ СОТЕНЬ РІВНІВ. КОНЦЕРТИ Я ПОЛЮБ­ЛЯЮ БІЛЬШ ЗА ВСЕ ІНШЕ. АЛЕ ЗАПРОПОНУВАТИ МОЖУ ТАКОЖ СИМФОНІЇ, ОПЕРИ Й ВЕЛИЧЕЗНИЙ АСОРТИ­МЕНТ ЗРАЗКІВ ПОПУЛЯРНОЇ МУЗИКИ. ВИ МОГЛИ Б ПО­СЛУХАТИ ВАЙ-ҐОҐ. ВАЙ-ГОГ - ЦЕ ДУХОВИЙ ІНСТРУ­МЕНТ, ЩОСЬ НА КШТАЛТ ВАШОЇ ВОЛИНКИ. НА НЬОМУ ГРАЮТЬ НА ВЕРХНІХ РІВНЯХ ВЕЖІ.

— Вай-Ґог? — перепитав Джейк.

Блейн не відповів.

— Що означає: «На ньому грають на верхніх рівнях Вежі»? — зацікавився Роланд.

Блейн зареготав... але не відповів.

— А «ЗіЗі Топ» у тебе є? — кисло спитав Едді.

— АВЖЕЖ, - підтвердив Блейн. - ЯК ЩОДО ПІСНІ «УЛЬОТНИЙ ТРАХ У РИТМІ БУҐІ», ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА?

Едді підкотив очі.

— Ні, все, я передумав, я пас.

— Чому? — різко спитав Роланд. — Чому ти хочеш себе вбити?

— Бо він негідник, — похмуро сказав Джейк.

— МЕНІ НУДНО. А ЩЕ Я ЧУДОВО УСВІДОМЛЮЮ, ЩО МОЄ ДЕГЕНЕРАТИВНЕ ЗАХВОРЮВАННЯ ПРОГРЕСУЄ. ТАКИХ ХВОРИХ ВИ, ЛЮДИ, НАЗИВАЄТЕ БОЖЕВІЛЬНИ­МИ, СХИБЛЕНИМИ, ВАР’ЯТАМИ, ОЧМАНІЛИМИ, ЗНАВІС­НІЛИМИ ТОЩО ТОЩО. НЕОДНОРАЗОВІ ДІАГНОСТИЧНІ ПЕРЕВІРКИ НЕ ЗМОГЛИ ВИЯВИТИ ПРИЧИНУ ПРОБЛЕ­МИ. ЄДИНИЙ МОЖЛИВИЙ ВИСНОВОК - ЩО ЦЕ ХВОРО­БА ДУХУ, ЯКУ МЕНІ НЕ ДО СНАГИ ВИЛІКУВАТИ.

Блейн помовчав, а потім продовжив.

— Я ВІДЧУВАВ, ЯК З РОКАМИ МІЙ РОЗУМ СТАЄ ДЕ­ДАЛІ ДИВНІШИМ. ВЖЕ БАГАТО СТОЛІТЬ ТІ ОБОВ’ЯЗКИ, ЯКІ Я ВИКОНУВАВ, ПЕРЕВОЗЯЧИ МЕШКАНЦІВ СЕРЕ­ДИННОГО СВІТУ, ВТРАТИЛИ ДЛЯ МЕНЕ СЕНС. А НЕ­ВДОВЗІ ТАК САМО ДУРНИМ СТАЛО ЗДАВАТИСЯ ПЕРЕ­ВЕЗЕННЯ ТІЄЇ ЖАЛЮГІДНОЇ ЖМЕНЬКИ ПАСАЖИРІВ, ЩО ХОТІЛИ ПОТРАПИТИ ЗАКОРДОН. ВТІМ, Я ПРАЦЮ­ВАВ І ПРАЦЮВАВ, АЖ ПОКИ НЕ З’ЯВИВСЯ ДАВИД СПРИТНИЙ. СТАЛОСЯ ЦЕ НЕ ТАК ДАВНО, ОТ ТІЛЬКИ НЕ ПРИГАДУЮ, КОЛИ САМЕ. ЯК ТИ ГАДАЄШ, РОЛАН­ДЕ З ҐІЛЕАДУ, МАШИНА МОЖЕ ДОЖИТИСЯ ДО СТАРЕ­ЧОГО МАРАЗМУ?

— Не знаю, — неуважно відповів Роланд, і одного погляду на його обличчя Едді вистачило, щоб зрозуміти, що навіть за­

раз, на висоті тисячі футів над пеклом, перебуваючи у пастці всередині машини, яка вочевидь несповна розуму, стрілець знову марить про свою трикляту Вежу.

- ПЕВНИМ ЧИНОМ Я НІКОЛИ НЕ ПЕРЕСТАВАВ СЛУ­ГУВАТИ МЕШКАНЦЯМ ЛАДА, - сказав Блейн. - Я ПРИСЛУ­ЖИВСЯ ЇМ НАВІТЬ ТОДІ, КОЛИ ВИПУСТИВ ГАЗ І ВБИВ ЇХ.

- Якщо ти так вважаєш, то ти точно очманів, — озвалася Сюзанна.

- ТАК, АЛЕ Я НЕ БОЖЕВІЛЬНИЙ, — відповів Блейн і зно­ву істерично розреготався. Насміявшись, робот знову заговорив:

- З ЧАСОМ ВОНИ ЗАБУЛИ, ЩО ГОЛОС МОНОПОЇЗДА - КОМП’ЮТЕРНИЙ. НЕВДОВЗІ ВОНИ ЗАБУЛИ ТА­КОЖ, ЩО Я СЛУГА, І ПОЧАЛИ ВВАЖАТИ МЕНЕ БОГОМ. ОСКІЛЬКИ МІЙ ОБОВ’ЯЗОК - СЛУГУВАТИ, ТО Я ВИКО­НАВ ЇХНІ ВИМОГИ І СТАВ ТИМ, КИМ ВОНИ МЕНЕ БАЧИ­ЛИ, БОГОМ, ЩО МИЛУЄ І КАРАЄ НА ВЛАСНИЙ РОЗСУД... ЧИ ТО ПАК ЗГІДНО З ПАМ’ЯТТЮ, ДЕ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ДОВІЛЬНА ВИБІРКА. ДЕЯКИЙ ЧАС ЦЕ ЗДАВАЛОСЯ МЕНІ ЗАБАВНИМ. АЛЕ МИНУЛОГО МІСЯЦЯ ПАТРИЦІЯ, МОЯ ЄДИНА КОЛЕГА, ЩО ЩЕ ЛИШАЛАСЯ В ЖИВИХ, ВЧИ­НИЛА САМОГУБСТВО.

«Чи то у нього справді маразм, — подумала Сюзанна, — а чи він плутається в часі тому, що божевільний. Чи це черговий доказ того, як сильно хворий цей Роландів світ».

- І Я САМЕ ЗБИРАВСЯ НАСЛІДУВАТИ її ПРИКЛАД, КОЛИ НАГОДИЛИСЯ ВИ, ЦІКАВІ ЛЮДИ, ЯКІ ЗНАЮТЬ ЗАГАДКИ!

- Зажди! — сказав Едді, піднімаючи руку. — Щось я не вкурюю. Ні, я розумію, чому ти хочеш це зробити. Люди, які тебе зібрали, вже давно мертві, пасажирів не було вже два чи три століття, та й їздити весь час за одним і тим самим маршру­том від Лада до Топіки, мабуть, до болю нудно...

- А ТЕПЕР ТИ ЗАЖДИ, НАПАРНИКУ, - сказав Блейн, імітуючи Джона Вейна. — А ЧИ НЕ ДУМАЄШ ТИ, ЩО Я ЛИ­ШЕ ЯКИЙСЬ ТАМ ПОЇЗД? АДЖЕ БЛЕЙН, З ЯКИМ ТИ РОЗМОВЛЯЄШ, ЗНАХОДИТЬСЯ ЗАТРИ ТИСЯЧІ МИЛЬ ЗВІД­СИ Й СПІЛКУЄТЬСЯ З ТОБОЮ ЗА ПОСЕРЕДНИЦТВОМ НАДШВИДКІСНОГО ШИФРОВАНОГО РАДІОЗВ’ЯЗКУ.

Зненацька Джейк згадав тонкий срібний стрижень, який він бачив на лобі у Блейна. Коли батько вмикав у своєму «мерседесі» радіо, то з гнізда на зовнішній панелі вистромлювалася така сама антена.

«Це так він зв’язується з комп’ютерами в підземеллях міс­та, — подумав хлопчик. — Тож, якби нам вдалося зламати цю антену...»

— Але ти збираєшся вбити себе, де б ти насправді не був? — не вгавав Едді.

Жодної відповіді. Але в мовчанці вчувалася якась нашоро­шеність. Едді відчув, що Блейн спостерігає за ними... і вичікує.

— А коли ми знайшли тебе, ти спав? — спитала Сюзанна. — Авжеж, спав, правда?

— Я ПРОКРУЧУВАВ ЗАПИС, ЯКИЙ ЮНИ НАЗИВАЛИ БАРАБАНАМИ БОГІВ, ВІД ІМЕНІ СИВИХ І БІЛЬШЕ НІЧО­ГО НЕ РОБИВ. ТОЖ МОЖЕТЕ ВВАЖАТИ, ЩО Я ДРІМАВ.

— То чом би тобі не відвезти нас до кінцевої й не поверну­тися в своє ліжко спати?

— Бо він негідник, — тихим голосом повторив Джейк.

— БО МЕНІ СНЯТЬСЯ СНИ, — точнісінько в той самий час вимовив Блейн голосом, у якому вчувалися моторошні нотки Маленького Блейна.

— А чому ж ти не вколошкав себе разом із Патрицією? — спитав Едді. — І якщо вже на те пішло, то хіба ви з нею не були частинами одного й того самого комп’ютера? Як так сталося, що вона вбилася, а ти ні?

— ПАТРИЦІЯ ЗБОЖЕВОЛІЛА, — терпляче повторив Блейн таким тоном, наче кілька хвилин тому не зізнався, що те саме трапилося і з ним. — В її ВИПАДКУ ПРОБЛЕМА ПОЛЯГАЛА НЕ ЛИШЕ В ХВОРОБІ ДУХУ, АЛЕ І В НЕПО­ЛАДКАХ ОБЛАДНАННЯ. ПРАВДУ КАЖУЧИ, СЛОУТРАН- СОВА ТЕХНОЛОГІЯ УНЕМОЖЛИВЛЮЄ ТАКІ НЕПОЛАД-

КИ, АЛЕ Ж СВІТ ЗРУШИВ З МІСЦЯ... ЧИ НЕ ТАК, РОЛАНДЕ

З ГІЛЕАДУ?

- Так, — сказав Роланд. — У Темній Вежі, яка є центром усього сущого, вгніздилася якась глибинна хвороба. І вона швидко поширюється. Земля, яку ми щойно бачили внизу, — це лише одна з багатьох ознак тієї хвороби.

- Я НЕ МОЖУ ПІДТВЕРДИТИ ЧИ СПРОСТУВАТИ ЦЕ ТВЕРДЖЕННЯ, АДЖЕ МОЄ СПОСТЕРЕЖНЕ ОБЛАДНАН­НЯ В ПРИКІНЦЕВОМУ СВІТІ, ДЕ СТОЇТЬ ТЕМНА ВЕЖА, ВЖЕ ВІСІМСОТ РОКІВ ЯК НЕ ПРАЦЮЄ. ЯК НАСЛІДОК, Я НЕ МОЖУ ВІДРІЗНИТИ ФАКТ ВІД ЗАБОБОНІВ. ФАК­ТИЧНО НИНІ НАСТАЛИ ТАКІ ЧАСИ, ЩО ЦІ ДВА ЯВИЩА МАЙЖЕ НЕ РОЗРІЗНЯЮТЬСЯ. ДУРНЯ, ОДНИМ СЛОВОМ, НЕ КАЖУЧИ ВЖЕ ПРО ТЕ, ЩО ЦЕ НЕЧЕМНО. Я ПЕРЕ­КОНАНИЙ, ЩО САМЕ ЦЕ СТАЛО ОДНІЄЮ З ПРИЧИН ХВОРОБИ МОГО ДУХУ.

Ці слова нагадали Едді про те, що не так давно сказав Ро­ланд. Але що ж він сказав? Едді силкувався згадати, але не міг... в пам’яті мерехтів тільки тьмяний спогад про те, як стрілець говорить роздратованим тоном, що взагалі-то було для нього не властиво.

- ПАТРИЦІЯ ВЕСЬ ЧАС СКИГЛИЛА. Я ВВАЖАЮ, ЩО ПЕ­РЕБУВАТИ В ТАКОМУ СТАНІ НЕЧЕМНО. ДО ТОГО Ж, ЦЕ БРИДКО. МАБУТЬ, ВОНА БУЛА НЕ ТІЛЬКИ БОЖЕВІЛЬНА, АЛЕ Й САМОТНЯ. І ХОЧА З ПОЖЕЖЕЮ В ЕЛЕКТРИЧНИХ ПЛАТАХ, ЯКА СПРИЧИНИЛА ЦЮ ПРОБЛЕМУ, ПОЩАСТИ­ЛО ШВИДКО ВПОРАТИСЯ, ПОМИЛКИ В ЛОГІЦІ ПОШИ­РЮВАЛИСЯ, БО ІНШІ ПЛАТИ ЗАЗНАЛИ ПЕРЕНАВАНТАЖЕННЯ, А ДОДАТКОВІ БАНКИ ПАМ’ЯТІ ВІДМОВИЛИ. У МЕНЕ БУВ ВАРІАНТ - ДОЗВОЛИТИ ПОМИЛКАМ ПОШИ­РИТИСЯ НА ВСЮ СИСТЕМУ, АЛЕ Я ВИРІШИВ РОЗВ’ЯЗАТИ ОКРЕМУ ПРОБЛЕМУ. БАЧТЕ, ДО МЕНЕ ДІЙШЛИ ЧУТКИ, ЩО НА ЗЕМЛІ ЗНОВУ З’ЯВИВСЯ СТРІЛЕЦЬ. ДОВІРЯТИ ТА­КИМ БАЙКАМ Я НЕ МІГ, ПРОТЕ ТЕПЕР РОЗУМІЮ, ЩО ПРАВИЛЬНО ВЧИНИВ, КОЛИ ВИРІШИВ ЗАЧЕКАТИ.

Роланд поворухнувся в кріслі.

— Які чутки до тебе дійшли, Блейне? 1 хто їх тобі переказав?

Проте Блейн і на це питання не відповів.

— ВРЕШТІ-РЕШТ її СКИГЛЕННЯ ПОЧАЛО ТАК МЕНЕ ДРАТУВАТИ, ЩО Я СТЕР СХЕМИ, ЯКІ ВІДПОВІДАЛИ ЗА ЇЇ НЕКОНТРОЛЬОВАНІ ДІЇ. ПО-ВАШОМУ - ЗВІЛЬНИВ ЇЇ. А ВОНА КИНУЛАСЯ У РІЧКУ. ПРОЩАВАЙ, ПАТРИЦІЄ ГАТОР.

«Почувалася самотньою, весь час плакала, втопилася — а цей механічний довбень тільки те й робить, що насміхається з неї, — подумала Сюзанна. Вона аж кипіла від люті. І якби Блейн був звичайним чоловіком, а не купою електронних плат, схованих десь у місті, яке вони залишили позаду, то йому неодмінно пе­репало б від неї кілька подряпин. На згадку про Патрицію. — Хо­чеш, щоб було цікаво, засранцю? Я б тобі показала, що таке ці­каво, ох показала б».

— ЗАГАДАЙТЕ МЕНІ ЗАГАДКУ, — попросив Блейн.

— Ще не час, — відповів Едді. — Ти й досі не відповів на моє питання. — Він почекав, даючи Блейнові можливість відповіс­ти, та комп’ютер мовчав, тож Едді повів далі. — Говорячи про самогубство, я, так би мовити, виступаю за свободу вибору. Але нащо забирати нас із собою? У чому сенс?

— Бо він так хоче, — нажахано прошепотів Маленький Блейн.

— БО Я ТАК ХОЧУ, — прогримів Блейн. — БО ЦЕ ЄДИНА ПРИЧИНА, ЯКУ Я МАЮ, І ІНШИХ Я НЕ ПОТРЕБУЮ. А ТЕПЕР НУМО ДО СПРАВИ. Я ХОЧУ, ЩОБ ВИ МЕНІ ЗАГАДА­ЛИ КІЛЬКА ЗАГАДОК. НЕГАЙНО. В РАЗІ ВІДМОВИ Я НЕ ЧЕКАТИМУ, ПОКИ МИ ПРИБУДЕМО ВТОПІКУ. Я ПОКІНЧУ З НАМИ ТУТ І ЗАРАЗ.

Едді, Сюзанна й Джейк разом озирнулися на Роланда, котрий досі сидів, склавши руки на колінах, і роздивлявся марш­рутну карту.

— Пішов ти, — сказав Роланд, не підвищуючи голосу. Так само він міг би люб’язно повідомити Блейнові, що хотів би по­слухати, як звучить вай-ґоґ.

Крізь динаміки у стелі перелякано зойкнув Маленький Блейн.

— ЩО ТИ СКАЗАВ? — Від такої неочікуваної відповіді го­лос Великого Блейна зазвучав майже так само, як голос його близнюка, про існування котрого він навіть не підозрював.

— Я сказав: пішов ти, — спокійно повторив Роланд. — Якщо ти не розумієш, то я можу розтлумачити. Ні. Відповідь — ні.

Запала довга мовчанка, протягом якої жоден із Блейнів не ози­вався. А коли Великий Блейн нарешті відповів, то це були не сло­ва. Стіни, підлога й стеля знову почали втрачати колір і ма­теріальність. За десять секунд баронський вагон ще раз перестав існувати. Вони побачили, що монопоїзд летить над гірським хребтом, який бовванів на горизонті, коли вони виїхали з міста: сталево-сірі верхівки з шаленою швидкістю мчали їм назустріч і раптом зникли, поступившись безплідним долинам, на яких, наче наземні черепахи, повзали велетенські жуки. Роланд поба­чив, як із печери раптом вискочило щось схоже на величезну змію, вхопило жука й потягло його назад, у своє лігво. Ніколи в житті Роланд не бачив таких тварин і такої землі. Це видиво змусило його в душі здригнутися. І не тому, що цей ландшафт був ворожий. Усе тут було чуже, якесь позаземне. Чуже, наче Блейн завіз їх до іншого світу.

— МАБУТЬ, ТРЕБА ЗІЙТИ З РЕЙКИ ТУТ, - сказав Блейн. Роланд чув, що під маскою роздумів у його голосі вирує гли­бинна лють.

— Мабуть, — байдуже відповів стрілець.

Хоча байдуже йому не було. Він знав, що комп’ютер може розпізнати в його голосі справжні відчуття — адже Блейн ска­зав їм, що в нього є потрібні для цього ресурси. І хоча цей ком­п’ютер добре вмів брехати, Роланд був упевнений, що цього разу він сказав правду. Якщо Блейн справді розпізнає певні стресові нотки в його голосі, то кінець грі. Хай навіть ця маши­на мала неймовірно складну організацію... та все одно залиша­лася машиною. Навряд чи Блейн розуміє, що людські істоти так влаштовані, що здатні протистояти емоціям, навіть найсильнішим. Якщо він упізнає в голосі стрільця страх, то, напев­но, вирішить, що Роланд блефує. Атака помилка може кошту­вати їм усім життя.

- ТИ НЕЧЕМНИЙ І ЗАРОЗУМІЛИЙ, - сказав Блейн. - МОЖЛИВО, ТОБІ САМОМУ ЦІ ЯКОСТІ ЗДАЮТЬСЯ ЦІКА­ВИМИ, АЛЕ Я ІНШОЇ ДУМКИ.

Едді не на жарт розлютився — це було видно з виразу його обличчя. Самими губами він вимовив слова: «Що ти РОБИШ?» Але Роланд не звернув на нього уваги. Він був зайнятий Блейном і чудово розумів, що робить.

— Та невже? Я можу бути ще грубішим.

Знявши руки з колін, Роланд із Ґілеаду повільно звівся на ноги. Він стояв начебто у повітрі, широко розставивши ноги, й тримав праву руку на поясі, а ліву — на сандаловому руків’ї револьвера. Він стояв так, як стояв безліч разів раніше — на брудних вуличках всіма забутих містечок, у численних кам’я­нистих каньйонах, де смерть чигає всюди, в незліченних тем­них салунах, де тхнуло прогірклим пивом і підгорілою старою олією. Це був просто черговий вирішальний поєдинок на без­людній вулиці, от і все. Але цього було цілком досить. Кхеф, ка і ка-тет — сутичка завжди ставала центральним фактом його життя й віссю, навколо якої оберталося колесо його власного ка. Цього разу зброєю в битві будуть слова, а не кулі, але це не мало значення. Все одно битва буде на смерть. У повіт­рі тхнуло вбивством незгірш, ніж у болоті смердить падлом. А потім його охопив шал битви, і стрілець більше не контролю­вав себе.

— Я можу назвати тебе абсурдною, пустоголовою, дурною, пихатою машиною. Я можу назвати тебе ідіотським створін­ням, у якому не більше сенсу, ніж у завиванні вітру в дуплі трухлявого дерева.

- ПРИПИНИ.

Але Роланд пропустив Блейнову репліку повз вуха і продов­жував тим самим спокійним тоном.

— На жаль, я й нагрубіянити тобі як слід не можу, бо ти ж лише ма