Скільком іще судилося померти, поки та касета нарешті по­рветься? 6 страница

Та незабаром до нього повернулася одна думка. Двері. Він має відчинити двері і впустити стрільця.

Не спроможний думати про щось інше, Джейк впустив ре­вольвер на залізні ґрати і примусив себе встати з крісла. Він уже тягнувся до кнопки, яку раніше натискав Цок-Цок, щоб відчи­нити двері, аж раптом на його горлі зімкнулася пара рук і хтось відтяг його від пульта.

— Я ж казав, що ти труп, мала смердючко, — прошепотів йому на вухо чийсь голос, — а Гешер своїх обіцянок не забуває.

Джейк відбивався обома руками, але удари потрапляли в по­рожнечу. Ґешерові пальці безжально впиналися йому в горло й душили, душили, душили. Перед очима в хлопчика все по­пливло. Невдовзі сірий туман став пурпуровим, а на зміну пур­пуровому прийшла чорнота.

Раптом запрацював насос, і круглий кран у центрі люка швид­ко закрутився. «Слава богам!» — подумав Роланд. Не дочекав­шись, коли колесо зупиниться, він ухопився за нього правою рукою і щосили рвонув двері на себе. Другі двері були прочи­нені, і з кімнати, до якої вони вели, лунали звуки бійки й гавкіт Юка, пронизливий від болю й несамовитої люті.

Ударом ноги Роланд розчахнув двері й побачив, що Гешер душить Джейка. Юк уже відпустив Копергеда і намагався по­рятувати свого друга, вгризаючись у чобіт Ґешера. Але чобіт ви­конував подвійну справу: він захищав свого власника від зубів шалапута, а шалапута — від вірусної інфекції, що текла в Ґешеровій крові. Брендон ударив Юка ножем у бік, щоб той пере­став чіплятися до Ґешерової гомілки, але шалапут не звернув на це уваги. Брудні руки викрадача тримали Джейка, наче маріо­нетку з перерізаними нитками. Його обличчя вже посиніло, а розпухлі губи стали блідо-фіолетовими.

Зачувши шум, Ґешер підвів голову.

— Ти, — прогарчав він.

— Я, — погодився Роланд і вистрілив. Лівий бік Ґешерової голови розлетівся на шматки. Жовта хустка злетіла з нього, а сам він приземлився спиною на Цок-Цока. Ноги кілька разів смик­нулися в агонії, а потім нерухомо застигли.

Брендон саме нахилився над Юком, щоб різонути його ще раз. Стрілець двічі вистрілив у нього, зводячи курок долонею правої руки. Брендон крутнувся на місці, вдарився об стінку і повільно сповз униз, ухопившись за світлову трубку. Крізь його обм’яклі пальці потік зелений болотний вогонь.

Юк пошкутильгав до Джейка й заходився лизати його бліде застигле лице.

Копергед і Гутс, очевидно, вирішили, що зараз не час бути героями і прожогом помчали до маленьких дверей, у які вихо­дила Тіллі, щоб набрати води. Але для лицарства теж був не час, тож Роланд пристрелив їх обох у спини. Зараз йому треба було діяти вкрай швидко, і наражатися на підступи цих двох, якщо вони ще не остаточно втратили хоробрість і вирішать дошкуля­ти йому, Роланд не збирався.

Під стелею круглої кімнати яскраво спалахнув жмут пома­ранчевих ламп, і слідом за цим вибухла сирена сигналізації. Її розлогі хрипкі трелі відскакували від стін. А за мить-дві в такт сигналізації заблимали аварійні лампи.

Коли завила сигналізація, Едді саме повертався до Сюзанни. Від несподіванки він підскочив і виставив уперед «рюгер», не знаючи, куди цілитися.

— Що відбувається?

Сюзанна тільки головою похитала — вона й сама не могла втямити. Звуки сигналізації були страшними, але, саме по собі, це було ще нічого. Найгірше було те, що від її ляскоту боліли

вуха. Звук, що йшов крізь підсилювачі, нагадав Едді гудок трактора-трейлера, тільки вдесятеро потужніший.

Тієї ж миті заблимали помаранчеві лампи. Підійшовши до Сюзанниного візка, Едді побачив, що кнопки «КОМАНДА» і «ВВЕСТИ» теж пульсують яскраво-червоним. Здавалося, це не кнопки, а очі, що моргають.

— Блейне, що відбувається? — закричав він. Роззирнувся до­вкола, але побачив тільки дикий танець тіней. — Це ти витворяєш?

Але Блейн відповів тільки сміхом — жахливим електронним сміхом, що нагадав Едді механічного клоуна, який стояв біля входу до Кімнати Страху на Коні-Айленді, коли він був малий.

— Блейне, годі! — зойкнула Сюзанна. — Під акомпанемент сирени повітряного нападу ми не зможемо розгадати твою за­гадку!

Сміх обірвався так само різко, як і почався, та Блейн не від­повідав. А, може, й відповів: за ґратами, що відділяли їх від плат­форми, забурчали величезні двигуни на слоутрансових турбінах, що працювали без тертя. їх привели в дію двополярні ком­п’ютері, про які так мріяв Цок-Цок. Вперше за десятиліття Блейн Моно прокинувся і розігрівався перед поїздкою.

Сирена, яка справді призначалася для того, щоб давно покійні мешканці Лада могли вчасно сховатися від повітряного нападу (і яку відтоді не вмикали протягом тисячі років), глухим сава­ном накрила місто. Усі лампочки і ліхтарі, що досі не перегоріли, ввімкнулися та синхронно запульсували. В тому, що нарешті настав кінець світу, не сумнівалися ні Юни з наземних буді­вель, ні Сиві з підземних лабіринтів. Сиві вирішили, що стало­ся якесь катастрофічне пошкодження механізмів. Юни ж завжди вважали, що в підземних машинах гніздяться привиди й одного дня вони повстануть, аби помститися живим. І мабуть, Юни були ближчі до правди.

У стародавніх машинах, що стояли в підземеллях міста, по­за сумнівом, жив якийсь інтелект — єдиний живий організм, і він вже давно перестав жити за законами безжального двополярного розуму, які становили для нього абсолютну реаль­ність. Логіка цього інтелекту, що з кожною хвилиною ставала дедалі незрозумілішою, зберігалася в базах пам’яті протягом восьмисот років і могла лишатися там ще стільки ж, якби не по­ява Роланда і його друзів. Втім, цей безтілесний розум мислив і щороку ставав божевільнішим. Навіть у періоди сну, котрі раз у раз частішали, він бачив сни, і чим далі зсувався світ, тим ненормальнішими вони ставали. І зараз, попри те, що фан­тастична машинерія, яка підтримувала Промені, дещо попсу­валася, цей навіжений нелюдський розум прокинувся в поко­ях руїн і знову навпомацки рушив, безтілесний, наче привид, коридорами смерті.

Блейн Моно готувався їхати геть з міста.

Стоячи навколішках коло Джейка, Роланд почув у себе за спи­ною чиїсь кроки й розвернувся, тримаючи револьвер напого­тові. Тіллі з обличчям, схожим на передсмертну маску забобон­ного страху і спантеличення, підняла руки й верескнула:

— Не вбивай мене, сей! Прошу тебе! Не вбивай!

— Тоді тікай, — різко кинув їй Роланд. Коли Тіллі ворухну­лася в бік виходу, він стукнув її в литку дулом револьвера. — Не туди. У ті двері, куди зайшов я. А якщо ти побачиш мене ще раз, то я буду останнім, кого ти взагалі побачиш. Іди!

І вона зникла, розчинилася в тінях, що кружляли по колу.

Роланд припав вухом до Джейкових грудей, долонею затуля­ючи друге вухо, щоб бодай якось притлумити виття сирени. І по­чув серцебиття — повільне, але рівне. Він просунув руки під Джейка, щоб підняти його, і хлопчикові повіки затріпотіли.

— Цього разу ти не дав мені впасти, — хрипко прошепотів він, бо говорити не міг.

— Ні. Цього разу не дав і більше ніколи не відпущу. Не на­пружуйся, не треба говорити.

— Де Юк?

— Юк! — дзявкнув шалапут. — Юк!

Брендон кілька разів різонув Юка, але жодна рана не вигля­дала смертельною чи бодай серйозною. Було видно, що шала­путові трохи боляче, але він вочевидь нетямився від радості. Сяючими очима він дивився на Джейка, висолопивши роже­вого язика.

— Ейк, Ейк, Ейк!

Розплакавшись, Джейк потягнувся до нього, а щасливий Юк пошкутильгав до нього і дозволив ненадовго стиснути себе в обіймах.

Роланд звівся на ноги і роззирнувся по кімнаті. Його погляд упав на двері на дальньому боці. Ті двоє, яких він застрелив у спину, бігли в той бік, і жінка теж хотіла туди податися. Взяв­ши Джейка на руки, стрілець пішов до дверей. Юк не відставав. Роланд відкинув ногою одного з мертвих Сивих і, пригнувши голову, ступив у прохід. Кімната, до якої він вів, виявилася кух­нею. Попри вбудовану техніку й стіни з іржостійкої сталі, в ній було брудно, як у свинарнику. Очевидно, домашнє господар­ство не надто цікавило Сивих.

— Пити, — прошепотів Джейк. — Будь ласка... я так пити хочу.

Роланд відчув дивне подвоєння, так, наче час склався навпіл

і повернувся назад. Він згадав, як сам виповз із пустелі, ошалілий від спеки й порожнечі. Згадав, як зомлів на стайні придорожньої станції, напівмертвий від спраги, і прийшов до тями від прохолод­ної води, що текла йому до рота. Тоді хлопчик зняв з себе сороч­ку, полив її водою з колонки й дав йому напитися. Тепер наста­ла його черга зробити для Джейка те, що він зробив для нього.

Роланд пошукав очима воду і побачив раковину. Підійшов­ши до неї, повернув кран, і звідти потекла холодна чиста вода. А над ними, довкола них і під ними не вгавала сирена.

— Ти зможеш стояти на ногах?

Джейк кивнув.

— Мабуть, так.

Роланд поставив хлопчика на ноги, готовий підхопити його, якщо той похитнеться, але Джейк вхопився за раковину й опус­тив голову під струмінь води. Тим часом Роланд узяв Юка на руки й оглянув його рани. Вони вже почали затягуватися. «Тобі пощастило, мій пухнастий друже», — подумав Роланд і, склав­ши долоню кухликом, підставив її під воду, щоб набрати трохи для тварини. Юк жадібно її вихлебтав.

Нарешті Джейк відірвався від крана. Його мокре волосся поприлипало до скронь. Обличчя досі було страшенно бліде, на ньому чітко проступали синці від ударів, але виглядав він значно краще, ніж тоді, коли Роланд схилився над його непо­рушним тілом. Тоді на якусь жахливу мить стрільцеві взагалі здалося, що Джейк помер.

Він піймав себе на думці, що хотів би ще раз усмак убити Ґешера. А ця думка наштовхнула на іншу.

— А що з тим типом, якого Гешер називав Цок-Цоком? Джей­ку, ти його бачив?

— Так. Юк напав на нього з засідки. Подряпав йому облич­чя. А потім я його застрелив.

— Убив?

У Джейка затремтіли губи, але він міцно їх стис.

— Так. У... — Замість слів він постукав себе над правою бро­вою. — Мені по... по... пощастило.

Роланд подивився на нього дивним оцінюючим поглядом і повільно похитав головою.

— Навряд. Але поки що не зважай. Ходімо.

— Куди ми йдемо? — Джейк досі не міг говорити, тільки по­шепки сичав. І раз у раз поглядав через Роландове плече в бік тієї кімнати, де ледь не загинув.

Роланд показав на протилежний бік кухні. Там був ще один люк, а за ним відкривався коридор. — Для початку туди.

— СТРІЛЕЦЬ, — пролунав звідусіль оглушливий голос.

Роланд дзиґою крутнувся на місці, в одній руці тримаючи

Юка, другою обіймаючи Джейка за плечі, але нікого не побачив.

— Хто зі мною розмовляє? — закричав він.

— НАЗВИСЯ, СТРІЛЬЦЮ.

— Роланд із Гілеаду, син Стівена. Хто зі мною розмовляє?

— ҐІЛЕАДУ БІЛЬШЕ НЕМАЄ, — задумливо сказав голос, ігноруючи стрільцеве питання.

Глянувши вгору, Роланд побачив на стелі концентричні ко­ла отворів. Голос долинав звідти.

— ОСЬ УЖЕ ТРИСТА РОКІВ НОГА СТРІЛЬЦЯ НЕ СТУ­ПАЛА НА ЗЕМЛІ ВНУТРІШНЬОГО ЧИ СЕРЕДИННОГО СВІТІВ.

— Ми з друзями останні.

Джейк забрав Юка з Роландових рук. Шалапут миттю захо­дився облизувати йому розпухле, вкрите синцями лице. Його очі, облямовані золотом, світилися від обожнювання і щастя.

— Це Блейн, — прошепотів Джейк до Роланда. — Правда ж?

Роланд кивнув. Авжеж, це він. І в стрільця з’явилася підозра,

що Блейн — не просто монорейковий поїзд.

— ХЛОПЧИК! ТО ЦЕ ТИ ДЖЕЙК З НЬЮ-ЙОРКА?

Тісніше притиснувшись до Роланда, Джейк подивився на

динаміки.

— Так, — сказав він. — Це я. Джейк з Нью-Йорка. Е-е... син Елмера.

— КНИЖКА З ЗАГАДКАМИ ДОСІ У ТЕБЕ? ТА, ПРО ЯКУ МЕНІ КАЗАЛИ?

Джейк за звичкою потягнувся через плече, намацав тільки свою спину і тут згадав, що наплічника немає. Він винувато подивився на стрільця, але той уже простягав йому наплічник, і хоча на вузькому, наче вирізьбленому лиці Роланда, як завж­ди, не було жодних емоцій, у кутиках його рота, здавалося, причаїлася усмішка.

— Доведеться вирівняти шлейки, — сказав стрілець, переда­ючи Джейкові наплічник. — Я їх зробив довшими.

— А «Загадки»?

Роланд кивнув.

— Обидві книжки там, усередині.

— ЩО У ТЕБЕ ТАМ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ? - на­чебто знічев’я поцікавився голос.

— Оце так! — зачудовано сказав Джейк.

«Він нас не тільки чує, а й бачить», — подумав Роланд. А на­ступної миті вже помітив невеличке скляне око в кутку, розта­шоване так високо, що за нормальних обставин людина його помітити не могла. Йому стало не по собі. Джейк міцніше притис до себе Юка, і на його обличчі з’явився такий стурбований вираз, що Роланд зрозумів — не тільки він почувається неза­тишно. Той голос належав машині, жахливо розумній і пустот­ливій машині, але все одно з ним було щось не так.

— Книжка, — відповів Джейк. — У мене книжка з загадками.

— ДОБРЕ. — У голосі прозвучала майже людська втіха. — ПРОСТО ЧУДОВО.

Раптом у дверях на дальньому боці кухні з’явився нечупар­ний бородатий чолов’яга. На руці новоприбулого теліпалася жовта хустка, вся у плямах крові й бруду.

— У стінах пожежа! — верескнув він. Охоплений панікою, він начебто не зрозумів, що Роланд і Джейк не належали до його жалюгідного підземного ка-тету. — На нижніх рівнях дим! Люди себе вбивають! Щось пішло не так! Чорт, та все не так! Нам тре...

Зненацька дверцята духовки розчахнулися, наче відвисла щелепа. Звідти вирвався тонкий струмінь синьо-білого вогню і влучив у голову нечупари. Той заточився назад. Полум’я охо­пило одяг, і шкіра обличчя взялася пухирями та вигоріла.

Джейк вражено й перелякано подивився на Роланда, і той обійняв хлопчика за плечі.

— ВІН МЕНЕ ПЕРЕБИВ, - сказав голос. - ЦЕ БУЛО НЕ­ЧЕМНО. ЧИ НЕ ТАК?

— Так, — спокійно підтвердив Роланд. — Вкрай нечемно.

— СЮЗАННА З НЬЮ-ЙОРКА СКАЗАЛА, ЩО ТИ ЗНАЄШ НАПАМ’ЯТЬ БЕЗЛІЧ ЗАГАДОК, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. ЦЕ ПРАВДА?

— Так.

В одній з кімнат, що виходили на те відгалуження коридору, стався вибух. Підлога під їхніми ногами здригнулася, нерівним хором закричали голоси. Блимання світла й нескінченний бряз­кіт сирени на мить стихли, а потім продовжилися з новою си­лою. З вентиляційних отворів поповзли струмки гіркого ядучо­го диму. Юк понюхав повітря і чхнув.

— ЗАГАДАЙ МЕНІ ОДНУ ЗІ СВОЇХ ЗАГАДОК, СТРІЛЬ- ЦЮ, — попросив голос. Він був погідний і безтурботний, наче вони зараз сиділи всі разом на мальовничому сільському май­дані, а не перебували під землею, під містом, яке от-от самоліквідується.

На якусь мить Роланд замислився, і з надр пам’яті зринула улюблена загадка Катберта.

— Гаразд, Блейне. Слухай. Що краще за всіх богів і гірше за старого з рогами й копитами? Мертві ним живляться, живі лю­ди, що це їдять, повільно помирають.

Запала довга мовчанка. Джейк занурив лице в Юкову шерсть, щоб не вдихати сморід, який ішов від спаленого Сивого.

— Будь обережний, стрільцю. — Голос, який це сказав, був ти­хий і легкий, як прохолодний подих вітерцю в найспекотніший літній день. Голос машини линув з усіх гучномовців, а цей — тільки з динаміка на стелі.

— Будь обережний, Джейку з Нью-Йорка. Пам'ятайте, що це Буєраки. Просувайтесь повільно і дуже обережно.

Джейк подивився на стрільця круглими від здивування очи­ма. Роланд ледь помітно нахилив голову і підняв пальця. Зда­валося, що він чухає ніс, але палець лежав на губах, що означа­ло: мовчи.

— РОЗУМНА ЗАГАДКА, — нарешті сказав Блейн. Тепер у його голосі звучало непідробне захоплення. — ВІДПОВІДЬ — НІЩО, АДЖЕ ТАК?

— Правильно, — сказав Роланд. — Ти й сам дуже тямущий.

Коли голос знову заговорив, Роланд почув у ньому те саме,

що раніше почув Едді: глибинну, неконтрольовану жагу.

— ЗАГАДАЙ ІНШУ ЗАГАДКУ.

Роланд глибоко вдихнув повітря.

— Тільки не зараз.

— СПОДІВАЮСЯ,™ НЕ ВІДМОВЛЯЄШ МЕНІ, РОЛАН­ДЕ, СИНУ СТІВЕНА? БО ЦЕ ТАКОЖ НЕЧЕМНО. ВКРАЙ НЕЧЕМНО.

— Відведи нас до друзів і вивези з Лада, — сказав Роланд. — А потім будемо загадки загадувати.

— Я МОЖУ ВБИТИ ТЕБЕ ПРОСТО НА МІСЦІ, - сказав голос, холодний, як найпохмуріший зимовий день.

— Так, — погодився Роланд. — Я в цьому не сумніваюся. Але тоді всі загадки помруть разом з нами.

— Я МОЖУ ЗАБРАТИ ХЛОПЧИКОВУ КНИЖКУ.

— Красти — це ще гірше, ніж відмовляти чи перебивати, — зазначив Роланд. Він говорив так, наче це була пустопорожня балачка, але пальці правої руки міцно стискали Джейкове плече.

— А ще, — додав Джейк, дивлячись на гучномовець у стелі, — у книжці нема відповідей. — Сторінки хтось вирвав. — Раптом його осяяв здогад, і він постукав себе по голові. — Але вони всі тут.

— ХЛОПЦІ, НЕ ЗАБУВАЙТЕ, ЩО НІХТО НЕ ЛЮБИТЬ РОЗУМАК, — нагадав Блейн. Пролунав ще один вибух, цього разу вже гучніше і ближче. Вентиляційні ґрати вирвало зі сті­ни, і вони реактивним снарядом пронеслися через усю кухню. А за мить крізь двері, що вели до нори Сивих, ввірвалися двоє чоловіків і жінка. Стрілець націлив на них револьвер, але вони, не звертаючи жодної уваги на Роланда і Джейка, швидко перетнули кухню й зникли в бункері. Роланд опус­тив револьвер. Вони здалися йому лісовими тваринами, що тікали від пожежі.

Сталева панель у стелі від’їхала вбік, а за нею відкрився квад­рат темряви. Усередині щось срібно зблиснуло, і за мить з от­вору до кухні опустилася сталева сфера, діаметром приблизно фут, та повисла в повітрі.

— ІДІТЬ СЛІДОМ, — сухо наказав Блейн.

— Вона виведе нас до Едді й Сюзанни? — з надією в голосі спитав Джейк.

Відповідаю йому була мовчанка... але коли куля попливла коридором, Роланд із Джейком пішли за нею.

Пам’ять зглянулася над Джейком і не зберегла чітких спогадів про наступні події. Свій світ він залишив за рік до того, як дев’ят­сот людей вчинили групове самогубство в маленькій країні Гая­на, що в Південній Америці. Але він знав про періодичні самогубчі забіги лемінгів. І те, що відбувалося в напівзруйнованому підземному місті Сивих, дуже їх нагадувало.

Лунали вибухи: деякі на їхньому поверсі, але здебільшого десь глибоко. З вентиляційних отворів час від часу просочував­ся ядучий дим, але очищувачі повітря ще працювали, тож від­водили дим, поки він не встиг зібратися в задушливі хмари. Полум’я не було видно, але Сиві поводилися так, наче настав кінець світу. Здебільшого вони просто втікали, вирячивши по­рожні очі, але багато хто з них вчиняв самогубство в коридорах і суміжних кімнатах, крізь які вела Роланда і Джейка сталева куля. Дехто стріляв собі в голову, багато перерізали собі гор­лянки чи вени, декілька людей, схоже, випили отруту. На всіх обличчях мертвих лежав один і той самий відбиток всепогли­наючого жаху. Джейк не надто добре розумів, чому вони так поводилися. А от Роланд мав трохи краще уявлення про те, що сталося з цими людьми — чому їхній розум потьмарився, — ко­ли давно мертве місто раптом ожило й почало роздирати саме себе на шматки. І саме Роланд зрозумів, що Блейн робить це навмисне. Що це Блейн підштовхує людей до самогубства.

Вони обійшли чоловіка, що повісився на трубах опалення, і спустилися лункими сходами слідом за сталевою кулею, що пливла в повітрі.

— Джейку! — крикнув Роланд. — Це ж не ти мене впустив, правда?

Джейк похитав головою.

— Ні, навряд. Це Блейн.

Зійшовши сходами, вони швидко пішли вузьким коридором, у кінці якого був люк з написом «ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕ­НО», зробленим гострими літерами Високої Мови.

— Це Блейн? — спитав Джейк.

— Так. Ім’я не гірше за будь-яке інше.

— А чий тоді другий г...

— Цить! — похмуро застеріг Роланд.

Перед люком сталева куля зупинилася. Колесо повернулося, і люк прочинився. Роланд потягнув його за колесо на себе, і во­ни ступили у величезне підземне приміщення, що простягало­ся в три сторони, скільки сягало око. Тут стояли ряди пультів керування і електронного обладнання, яким, здавалося, нема кінця-краю. Здебільшого пульти були темні, але щойно Джейк із Роландом переступили через поріг, роззираючись довкола круглими від подиву очима, на них заблимали вогники і маши­ни почали вмикатися.

— Цок-Цок говорив, що тут тисячі комп’ютерів, — сказав Джейк. — Схоже, він не брехав. Ого, ти тільки поглянь!

Роланд не знав слова «комп’ютери», тож просто промовчав. Він тільки дивився, як ряд за рядом загораються пульти керу­вання. З одного пульта вирвалася хмара іскор і язики зеленого полум’я — очевидно, там зламалося щось старе.

Втім, усі інші машини, схоже, функціонували справно. Стріл­ки, що не рухалися протягом століть, раптом стрибнули аж до зелених позначок. Закрутилися величезні алюмінієві циліндри, передаючи інформацію, що зберігалася на напівпровідникових мікросхемах, у банки пам’яті, які знову ожили й готові були при­ймати дані. На цифрових дисплеях заблимали яскраві зелені й червоні вогники точкових матриць, які показували все, що душа забажає, — від середнього значення тиску води у водоносних ша­рах баронії Західного Приріччя до сили струму в зупиненому ядер­ному реакторі басейну Сенда. Під стелею заблимали скупчення підвісних куль, випромінюючи світло рівними лініями. А знизу, згори і довкола — звідусіль — долинало низьке гудіння генера­торів і слоутрансових двигунів, що прокидалися від довгого сну.

Джейк раптом похитнувся від слабкості. Роланд підхопив його на руки й пішов слідом за сталевою кулею повз машини. У нього не було ані найменших здогадів щодо їхнього призна­чення. Юк ішов назирці. Куля повернула праворуч. Коридор, у якому вони опинилися, був обабіч заставлений рядами теле­візійних дисплеїв, наче якась дитина склала одну на одну деталі конструктора. їх були тисячі й тисячі.

«Таткові б таке сподобалося», — подумав Джейк.

У неосяжній відеогалереї, подекуди темній, було ввімкнено, проте, багато екранів. Вони показували охоплене панікою міс­то — і наземні, і підземні його райони. Перелякані Юни зграями бігали вулицями, беззвучно розтуляючи роти. Багато хто кидався униз із дахів високих будинків. Із жахом Джейк побачив, що сотні людей зібралися біля мосту через Сенд і кидалися у воду. На ін­ших екранах були великі кімнати, заставлені ліжками. У деяких із цих кімнат горіли пожежі, але, схоже, їх у паніці влаштовували самі Сиві. Вони бозна-чому підпалювали власні матраци й меблі.

На одному з екранів було видно, як широкоплечий велетень вкидає чоловіків і жінок у заляпану кров’ю машину, що нага­дувала штампувальний прес. Картина була жахлива, та ще жах­ливішим було те, що жертви вишикувалися в ряд, слухняно очі­куючи, коли надійде їхня черга. Кат у туго обв’язаній довкола голови жовтій хустці, на кінці якої були вузлики, що кісками звисали нижче вух, ухопив якусь стару й підняв її над головою, терпляче чекаючи, коли сталевий блок звільнить зону вбивства і він зможе вкинути жінку в прес. Стара не тільки не пручалася, а навіть посміхалася.

- СКРІЗЬ КУПА ЛЮДУ, - сказав Блейн, - АЛЕ НІХТО НЕ ГОВОРИТЬ ПРО МІКЕЛАНДЖЕЛО. СУМНО. - І він розреготався своїм дивним деренчливим сміхом, наче пацюки пробіглися підлогою, всіяною потрощеним склом. Від цього зву­ку Джейк увесь затремтів. Він волів би опинитися подалі від комп’ютерного розуму, що так сміявся... та чи був у них вибір?

Він безпорадно озирнувся на монітори... але Роланд узяв його за голову і змусив відвернутися. Делікатно, але твердо.

— Не треба тобі на таке дивитися, Джейку.

— Чому вони це роблять? — спитав Джейк. За весь день у ньо­го в роті макової росинки не було, та все одно до горла підсту­пала блювота. — Чому?

— Тому що вони налякані, а Блейн тільки підігріває їхній страх. Але основна причина, гадаю, в іншому. Просто вони над­то довго жили на кладовищі своїх дідів, і врешті-решт їм це на­бридло. Але не поспішай їх жаліти. Просто подумай, з якою радістю вони б забрали тебе з собою на ту галявину, де закін­чується земний шлях.

Сталева куля вилетіла з зали моніторів і ще раз звернула за ріг. Попереду виднілася стрічка з якоїсь штучної речовини, вмонтована в підлогу. Наче свіжий дьоготь, вона виблискувала між двома вузькими смужками хромованої сталі, що губилися десь удалині — не в кінці кімнаті, а на її горизонті.

Куля нетерпляче пострибала понад темною стрічкою, і зне­нацька конвеєр — то був саме конвеєр — беззвучно ожив і швид­ко поплив уперед. Куля кілька разів описала в повітрі дугу, за­прошуючи їх стати на рухому стрічку.

Роланд пробігся вздовж неї, поки не набрав потрібну швид­кість, і застрибнув. Поставив Джейка на ноги, й усі троє — стрілець, хлопчик і шалапут із золотистими очима — поїхали вперед через усю темну підземну рівнину, де одна за одною оживали стародавні машини. На шляху траплялися нескінчен­ні ряди пристроїв, що на вигляд скидалися на шафки для доку­ментів. Вони були темні... та не мертві. З їхніх надр долинало тихе гудіння, а між сталевими панелями Джейк помітив тоне­сенькі проблиски жовтого світла.

І мимоволі згадав Цок-Цока.