Скільком іще судилося померти, поки та касета нарешті по­рветься? 1 страница

І тут, наче оживши від її думок, гучномовці почали транслю­вати неперервний синкопований ритм барабанів. Від несподі­ванки Едді скрикнув. Сюзанна теж закричала й затулила вуха руками, встигнувши, проте, краєм вуха почути решту мелодії: доріжку чи доріжки, притлумлені десятки років тому, коли хтось (цілком може бути, що випадково) посунув регулятор балансу не в той бік, підсиливши барабани і відправивши у небуття гі­тари й вокал.

Едді повіз її вулицею Черепахи і Шляхом Променя, намага­ючись роззиратися в усі боки водночас і не вдихати запаху гнит­тя. «Дякую, Боже, за вітер», — подумав він.

Тепер він штовхав візок швидше, зазираючи в усі зарослі бур’яном шпарини між будинками, чи не з’явиться там, бува, ви­тончений вигин монорейкової колії, пущеної високо над містом. Йому кортіло якомога швидше вибратися з цієї нескінченної алеї мерців. І ще раз вдихнувши на повні груди солодкавого корич­ного запаху, він збагнув, що так палко не жадав нічого в житті.

До тями Джейка привів Ґешер: він брутально ухопив його за комір сорочки і різко смикнув до себе. Так жорстокий вершник зупиняє коня, що мчить галопом. Водночас він виставив упе­ред ногу, і Джейк, перечепившись через неї, гепнувся на спину. Голова вдарилася об хідник, і на якусь мить усе навколо погли­нула темрява. Але Ґешер не вирізнявся особливою гуманністю, тож він просто ухопив Джейка за нижню губу і щосили круто­нув її вбік.

Від болю Джейк закричав і різко сів, відбиваючись кулаками. Спритно ухиляючись від ударів, Ґешер підхопив другою рукою Джейка під пахву і ривком підняв на ноги. Хлопчик став на ноги, хитаючись вперед і назад, наче був п’яний. Він уже майже ні­чого не тямив, тож йому було не до протестів. Він усвідомлював тільки те, що кожен м’яз у його тілі натягнутий до межі, а по­ранена рука виє, наче звір, який потрапив до пастки.

Ґешер вочевидь потребував перепочинку, і цього разу дихан­ня поверталося до нього повільніше. Він нахилився, впираю­чись руками в коліна, обтягнені зеленим оксамитом штанів, і швидко уривчасто дихав. З його легенів виривався свист. Жов­та хустка збилася набік. Неушкоджене око блищало, мов фаль­шивий діамант. Біла шовкова пов’язка брижилася, і з-під неї на щоку сочилася якась жовтувата гидота.

— Підніми голову, дитинко, і ти побачиш, якого дідька я те­бе спинив. Помилуйся-но!

Джейк насилу підвів голову. На ту мить він був уже настіль­ки шокований, що побачене його навіть не здивувало. На ви­соті вісімдесяти футів над їхніми головами гойдався мармуро­вий фонтан завбільшки з трейлер на колесах. Вони з Ґешером перебували майже під ним. Фонтан був підвішений на двох іржа­вих кабелях, що майже повністю ховалися у величезних хитких штабелях, складених із церковних лав. Навіть у своєму напів­притомному стані Джейк зауважив, що ці кабелі стерті навіть сильніше, ніж троси, на яких тримався міст.

— Побачив? — задоволено шкірячись, спитав Ґешер. Лівою рукою він зібрав зі щоки гній і байдуже струсив його вбік. — Краса, ге? Ох, Цок-Цок — крутий хлоп, ніде правди діти. (Та де ж ті бісові барабани? Вони вже мусять грати... Якщо Копергед забув їх врубати, я засуну йому в сраку такого довгого дрюч­ка, шо він у мене скаже, яка на смак кора.) А тепер дивися впе­ред, мій солоденький.

Джейк послухався, але Ґешер вмить дав йому такого запоти­личника, що він заточився і мало не впав на спину.

— Який тупий спиногриз! Кажу ж, не в протилежний бік, а на землю! Бачиш ці два темні камінці?

За мить Джейк зміг розрізнити в землі потрібні камінці й апа­тично кивнув.

— На них не ступай, бо вся та катавасія бухнеться тобі на го­лову, серденько, і той, хто захоче тебе помацати після цього, буде тебе відшкрібати від землі. Пойняв?

Джейк знову кивнув.

— Добре. — Ґешер востаннє глибоко вдихнув і ляснув Джей­ка по плечу.

— Тоді пішов, чого закляк? Но, кажу, пішов!

Джейк переступив через перший безбарвний камінь і поба­чив, що насправді це не бруківка, а металева пластина, навмис­не заокруглена, щоб скидалося на камінь. Друга була підступно розташована таким чином, щоб непроханий гість ступив на неї, якщо раптом першу він оминув.

«Зроби це, — подумав він. — Чом би й ні? Стрілець ніколи не знайде тебе в цьому лабіринті, тож наступи й поклади цьому край. Принаймні це буде чистіше, ніж те, що готують для тебе Ґешер із друзями. І швидше».

Вкритий порохом мокасин на мить завагався над пасткою.

Ґешер стукнув його кулаком у спину, але не сильно.

— Думаєш про те, як би ґиґнути, так, мій маленький хитрунчику? — Насмішкувата жорстокість у його голосі змінилася про­стою людською цікавістю. Навіть якщо до неї домішувалося інше почуття, то був не страх, а подив. — Ну то вперед, поки ще не передумав. Бо в мене вже є квиток на той світ. Тільки швид­ко, бодай тобі боги очі повипалювали.

Але Джейк опустив ногу на землю, не торкнувшись пуско­вого механізму пастки. Жити він вирішив не тому, що споді­вався на порятунок. Просто так вчинив би на його місці Ро­ланд — він би жив і йшов уперед, допоки хтось його не спинить,

і навіть після цього, якби зміг, усе одно вперто просунувся б вперед ще на кілька кроків.

Обваливши лабіринт зараз, він забере з собою тільки Ґешера, а цього недостатньо. Одного погляду на нього досить, щоб збагнути — він справді вже однією ногою на тому світі. Якщо ж піти далі, то у нього, можливо, з’явиться шанс прихопити з со­бою кількох Гешерових друзяк, а якщо пощастить, то, може, навіть того, кого він називав Цок-Цоком.

«Якщо вже я зберуся, як він каже, ґиґнути, — подумав Джейк, — то зроблю це тільки у великій веселій компанії».

Роланд би зрозумів.

Джейк помилявся щодо стрільцевої здатності знайти дорогу в лабіринті. Вони з Ґешером залишили по собі багато слідів, і наплічник був лише одним із найпромовистіших знаків. Але Роланд швидко збагнув, що гаяти час на вишуковування знаків не варто. Все, що від нього вимагалося, — йти за Юком.

Втім, там, де стежки перетиналися, він кілька разів зупинив­ся, боячись помилитися. І щоразу, коли він це робив, Юк ози­рався і нетерпляче тихо гавкав, що мало означати: «Поквапся! Невже ти хочеш їх загубити?» Тричі Роланд знаходив знаки — сліди ніг, нитка з Джейкової сорочки, клаптик Ґешерової яскра­во-жовтої хустки, і тричі переконувався, що шалапут знає, куди бігти. Після цього стрілець просто пішов слідом за ним. Він і надалі шукав знаки, але більше не зупинявся в пошуках. А тоді знову почався барабанний бій, і саме барабани та ще Ґешерів довгий ніс, якого він пхав до наплічника Джейка, врятували Роландові життя.

Він різко загальмував на підборах запилених чобіт і витяг револьвер, ще навіть достоту не збагнувши, що то за звук. А коли зрозумів, то, невдоволено буркнувши, опустив ре­вольвер назад у кобуру. І вже збирався було бігти далі, коли

погляд упав спочатку на Джейків наплічник... а потім вихо­пив із темряви пару ледь помітних дротів, що тьмяно блища­ли в повітрі ліворуч від нього. Примружившись, Роланд роз­гледів два тонкі дроти, які перетиналися небезпечно близько від нього на рівні коліна. Низенький Юк без проблем пробіг під дашком, який утворювали перехрещені дроти, але, якби не барабани і не покинутий наплічник, Роланд би налетів про­сто на них. Він підвів очі, роздивляючись кучугури сміття оба­біч стежки, і міцно стис губи. Він був за крок від загибелі, і тільки ка його врятувало.

Юк нетерпляче дзявкнув.

Роланд ліг на живіт і проповз під дротами, повільно і обе­режно, бо був тілистіший за Джейка і Ґешера. Жоден по-справжньому кремезний чоловік не зміг би подолати цю пас­тку, не обваливши при цьому підступно підготовану лавину. У вухах лютували барабани. «Мабуть, вони всі з’їхали з глуз­ду, — подумав стрілець. — Якби мені щодня довелося це слу­хати, то я б точно збожеволів».

Він успішно переповз на той бік, підібрав Джейків напліч­ник і зазирнув усередину. Там лежали книжки і кілька пред­метів одягу, а також скарби, на які Джейк натрапив дорогою, — камінь, поцяткований чимось жовтим і блискучим, на вигляд наче золотом, але насправді то було не золото; наконечник стрі­ли, що його Джейк знайшов у діброві наступного дня після ви­добування і який, мабуть, зберігся ще з тих часів, коли в лісі жив прадавній народ; сонячні окуляри його батька і ще якісь дрібнички, справжню цінність котрих міг збагнути тільки хлоп­чик, який ще навіть не був підлітком. Ці речі дорогі йому, і він, безперечно, захоче отримати їх назад... звісно, якщо Роланд встигне забрати його до того, як Ґешер і його приятелі змінять його, завдадуть йому такого болю, що він навіки втратить інте­рес до невинних розваг дитинства.

У Роландовій уяві, наче демон чи джин із пляшки, спливла вишкірена мармиза Ґешера: криві зуби, порожній погляд, що­ки і щетинисте підборіддя, роз’їдені мандрусом. «Якщо ти його

скривдиш...» — подумав він і примусив себе думати інакше, бо то був глухий кут. — Якщо Ґешер скривдить хлопчика (Джей­ка! — люто наполягала свідомість. — Це не просто собі хлоп­чик, це Джейк! Джейк!), Роланд його вб’є. Так, уб’є. Втім, саме по собі це нічого не змінить, бо Ґешер уже ходячий мрець.

Стрілець видовжив лямки наплічника, дивуючись із хитро­мудрих застібок, які дозволяли це зробити, надів його на плечі й знову звівся на ноги. Юк уже був готовий мчати далі, але Ро­ланд покликав його на ім’я, і шалапут озирнувся.

— До мене, Юк. — Роланд не знав, чи тварина зрозуміє і якщо так, то чи послухається команди, але краще й безпечні­ше, щоб він не відходив далеко. Там, де знайшлася одна пастка, неодмінно виявляться й інші. Наступного разу Юкові може не пощастити.

— Ейк! — дзявкнув Юк, не зрушуючи з місця. Гавкіт був на­полегливий, але в очах пухнастика Роланд побачив, що той від­чуває насправді. Ті очі потемніли від страху.

— Так, але це небезпечно, — сказав йому Роланд. — Ходи до мене.

За їхніми спинами, там, звідки вони прийшли, щось важке глухо гупнулося на землю. Швидше за все, це падіння спричи­нили нескінченні вібрації барабанного бою. І Роланд побачив, що зі смітника, як голови дивних довгошиїх тварин, подекуди витикаються стовпи з гучномовцями.

Юк підбіг до нього й, важко дихаючи, подивився йому у вічі.

— Не відходь від мене.

— Ейк! Ейк-Ейк!

— Так. Джейк. — Він знову припустив бігом, і Юк, як вірний пес, побіг поряд.

Едді відчував, що його, як сказав колись якийсь мудрець, пере­слідує дежа-вю: він знову мчав з візком, силкуючись випередити час. Замість узбережжя тепер була вулиця Черепахи, але зага­лом усе лишалося таким самим. Хоча ні, тепер була одна суттє­ва відмінність: тепер він шукав не самотні двері, а залізничну станцію (чи то пак колиску).

Волосся Сюзанни майоріло на вітрі, а сама юна сиділа рівно, тримаючи в правій руці Роландів револьвер, дулом угору, до за­хмареного стурбованого неба. Барабани оглушливо стукотіли, доводячи до нестями. Попереду лежав якийсь велетенський предмет, що за своєю формою нагадував тарілку. Напружена уя­ва Едді, напевно, підігріта класичною архітектурою навколиш­ніх будівель, миттю намалювала йому картину: Юпітер і Тор грають у фрізбі. Юпітер подає, а Тор стоїть і дивиться, як тарілка летить, прорізаючи хмари. Вечірка на Олімпі та й годі.

«Фрізбі для богів, — подумав він, маневруючи з Сюзанною між двома каркасами іржавих автомобілів, — гарно придумано».

Зблизька тарілка виявилася чимось на кшталт супутникової, тож Едді підняв візок на хідник, щоб об’їхати її. Коли він уже спускав коляску через бордюр — надто вже засмічений був тро­туар, щоб по ньому можна було їхати, — барабанний дріб різко увірвався. Відлуння покотилося у тишу. Та тільки Едді зро­зумів, що насправді це не тиша. Попереду, на перетині вулиці Черепахи і якоїсь іншої авеню, виднівся арковий прохід у мар­мурову будівлю. Вона вся заросла плющем і якоюсь іншою в’юн­кою рослиною, що нагадувала кипарисове листя. Її пагони хоч і були повзучими, проте мали гідний і навіть розкішний вигляд. А за рогом збуджено вирував людський натовп.

— Не зупиняйся! — уривчасто проговорила Сюзанна. — У нас нема часу...

Белькотіння люду прорізав пронизливий істеричний крик. Його супроводжували схвальні вигуки і навіть аплодисменти. Так плескали у долоні люди після вистави у казино в Атлантик- Сіті, де Едді якось побував. Крик переріс у тривалий агонізую­чий хрип, що нагадував дзижчання цикади. Едді відчув, що волосся у нього на потилиці настовбурчується. Зиркнувши на трупи, що висіли на найближчому гучномовці, він зрозумів, що веселі ладські Юни проводять чергову привселюдну страту.

«Грандіозно, — подумав він. — Шкода тільки, що в них нема Тоні Орландо і Дона, вони б їм заграли «Постукай тричі», і, ли­бонь, усі б померли щасливими».

Едді зацікавила кучугура каменів на розі, обплетена плющем. Зблизька відчувалося, що рослина має сильний трав’яний за­пах, від якого сльозилися очі, але все одно він подобався Едді більше, ніж солодкаво-коричний аромат засохлих небіжчиків. Там, де колись був ряд аркових проходів, тепер буяли зелені па­гони лози. Дрібні завитки водоспадами стікали донизу. Знена­цька крізь один із водоспадів вигулькнула якась фігура і подрі­ботіла в їхній бік. Едді побачив, що це хлопчик, мале дитинча, яке не так давно виросло з пелюшок. Він був убраний дуже див­но — в костюм маленького лорда Фонтлероя, який доповню­вала сорочка з мереживними манжетами і короткі оксамитові штанці. У волосся вплетені стрічки. Зненацька Едді відчув ша­лене бажання помахати руками понад головою й просюсюкати щось на кшталт «Лад — холосе місто».

— Ходімо! — прокричав хлопчик високим писклявим голо­сом. У його волоссі заплуталося кілька зелених листків, і він на ходу недбало скинув їх лівою рукою. — Там вішають Спанкера! Настала черга старого Спанкера вирушати у країну барабанів! Ходімо, бо пропустите забаву, най її боги поб’ють!

Сюзанну теж вразив зовнішній вигляд хлопчика, але щось у тому, як він наближався, насторожило її. Він якось дивно й незграбно прибирав зелені паростки, що заплуталися в його перев’язаному стрічками волоссі, робив це тільки однією ру­кою. Друга як була схована за спину, коли він вибіг їм назустріч із водоспаду зелені, так і залишалася там.

«Йому, мабуть, страшенно незручно, — подумала вона, і тут у голові наче запис ввімкнувся — вона почула голос Роланда, який на краю мосту сказав: Я знав, що щось таке може статися. Але якби ми побачили його раніше, поки ще були поза радіу­сом дії його вибухового яйця... Прокляття!»

Тож вона націлила дуло Роландового револьвера на дитину, яка вже зістрибнула з бордюра й мчала просто на них.

— Стояти! — закричала вона. — Стій на місці!

— Сьюз, що ти робиш?! — теж закричав Едді.

Проте Сюзанна пропустила його докір повз вуха. Насправді Сюзанни Дін уже там не було. Її місце у візку зайняла Детта Волкер, і її очі горіли вогнем підозри.

— Стій або я стріляю!

Мабуть, маленький лорд Фонтлерой був глухим, бо її попе­редження не справило на нього жодного враження.

— Швидше! — радісно заволав він. — Ви ж усе пропустите! Спанкер заре...

З-за спини повільно почала з’являтися права рука. І цієї миті Едді збагнув, що перед ними не дитина, а карлик, чиє дитинс­тво вже було в далекому минулому. Обличчя, яке спершу зда­лося Едді по-дитячому світлим і радісним, насправді було гри­масою холодної ненависті й люті. Щоки й лоб карлика були вкриті безбарвними плямами, з яких сочився гній. Те, що Ро­ланд назвав лярвиними квіточками.

Сюзанна не дивилася на його обличчя. Вся її увага була при­кута до правої руки карлика й тьмяно-зеленої кулі, затиснутої в ній. Цього було досить. Прогримів Роландів револьвер, і, стя­тий кулею, карлик перекинувся на спину. Коли він приземлив­ся на хідник, з маленького кривого рота вирвався крик болю й ненависті. Граната вискочила з пальців і покотилася в ту ар­ку, звідки він вигулькнув.

Детта зникла, розтанула, мов сон, і тепер Сюзанна, не тямлячись від подиву, страху і хвилювання, нестямно переводила погляд з дула револьвера, звідки ще курився димок, на крихіт­ну фігурку, що, розкидавши руки, лежала на хіднику.

— О Господи! Я застрелила його! Едді, застрелила!

— Смерть... Сивим! — спробував агресивно викрикнути ма­ленький лорд Фонтлерой, але замість слів з горла вирвалося криваве булькотіння і залило ті кілька білих клаптів на його чудернацькій сорочці, що досі були не забруднені кров’ю. І тут з арки пролунав притлумлений вибух. Його хвиля здійняла гу­щавину повзучої зелені, якою заросла арка, і підняла її високо

вгору, наче корабельний прапор у сильний шторм. А слідом за нею назовні вирвалися хмари задушливого ядучого диму. Едді прикрив собою Сюзанну, і його спина, шия й маківка опини­лися під градом гострих уламків бетону. На щастя, вони всі бу­ли маленькими. Ліворуч від нього щось огидно й волого заплямкотіло. Трохи розплющивши очі, Едді побачив, як непорушно застигає в баюрі голова маленького лорда Фонтлероя. Очі кар­лика досі були розплющені, рот викривлений в передсмертній гримасі.

Тепер до їхніх вух долинали інші голоси: хтось верещав, хтось горлав, і всі до одного були розлючені. Різким рухом Едді відко­тив Сюзаннин візок убік — проїхавши трохи на одному колесі, він усе-таки не перекинувся — і пильно подивився в той бік, звідки вигулькнув карлик. До них наближався натовп обірван­ців — близько двадцяти чоловіків і жінок. Деякі з’являлися з-за рогу, інші ж, неначе злі духи, матеріалізовуючись із диму від кар­ликової гранати, продиралися крізь килими зелені, що затуляли аркові проходи наріжної будівлі. Здебільшого їхні голови були прикриті синіми хустками, і всі тримали в руках зброю — якщо можна назвати зброєю жалюгідний набір іржавих мечів, тупих ножів і гострих уламків дрючків. У руках одного чоловіка Едді побачив кувалду. Той задерикувато розмахував нею в повітрі. «Це Юни, — подумав Едді. — Ми їм перебили весь кайф від повішення, і тепер вони злі, як собаки».

— Смерть Сивим! Вони прикінчили Ластера! Смерть обом! — залунало звідусіль, коли це чарівне товариство помітило Сю­занну в візку і Едді, котрий опустився перед ним на коліно. Натовп вів чоловік із шаблею наголо, закутаний у щось на кшталт шотландського кілта. Агресивно змахнувши зброєю (тілиста жінка, яка стояла поряд із ним, упала б без голови, якби не встигла вчасно ухилитися), він метнувся у наступ. Слі­дом за ним з радісними криками посунули інші.

Повітря хмарного дня прорізав грім Роландового револьве­ра, і Юнові в кілті знесло верхню частину голови. Червоний дощ пролився на землисто-бліду шкіру жінки, якій дивом не відріза­ло шаблею голову, і вона закричала. Але знавіснілий натовп, дико водячи очима, не зупинився.

— Едді! — крикнула Сюзанна і вистрілила ще раз. Цього ра­зу на землю впав чоловік у оздобленому шовком плащі й висо­ких чоботях.

Едді безпорадно шукав «рюгер» і на якусь жахливу мить йо­го охопила паніка від думки, що пістолет загубився. Але він просто якимось чином опустився нижче, бо був запханий за по­яс штанів. Едді намацав руків’я і сильно смикнув. Клята штука не піддавалася, бо приціл зачепився за білизну.

Сюзанна вистрілила ще тричі поспіль. Кожен постріл влучав у ціль, але осатанілих Юнів це не спинило.

— Едді, помагай!

Почуваючись Суперменом низького ґатунку, Едді сильно рвонув пістолет, порвав труси, але нарешті спромігся видобути «рюгер». Ребром долоні зняв із запобіжника, сперся ліктем на ногу вище коліна і відкрив вогонь. Йому не треба було думати, навіть прицілюватися не довелося. Якось Роланд їм розповідав, що в бою руки стрільця працюють самі, ними не треба керува­ти. І зараз Едді збагнув, що малося на увазі. Хоча з такої близь­кої відстані навіть сліпий би не промазав. Сюзанна скоротила чисельність нападників, і тепер їх було не більше п’ятнадцяти. По інших, як ураган по полю пшениці, пройшовся Едді. На те, щоб покласти чотирьох, у нього йшло менше двох секунд.

Єдина фізія натовпу зі скляними й бездумними очима почала поволі розпадатися. Чоловік із кувалдою викинув свою зброю і припустив навтьоки, сильно шкутильгаючи на покривлених артритом ногах. Слідом за ним побігло ще двоє. Решта нерішу­че зупинилася і тепер тупцяла на місці.

— Вперед, боягузи! — прогарчав порівняно молодий чоловік. Синя хустка була в нього пов’язана на шиї, наче в жокея на кінних перегонах. За винятком двох жалюгідних жмутків хви­лястого рудого волосся, по одному на кожному боці голови, він був геть лисий. Сюзанні цей парубок нагадав клоуна Клерабеля, а Едді — Рональда Макдональда. Небезпечного Клерабеля

і лютого Рональда. Він пожбурив у них саморобного списа, який у першому своєму житті, можливо, був ніжкою стола. Але зброя не влучила в ціль, а просто впала на дорогу праворуч від Едді та Сюзанни. — Вперед, я сказав! Разом ми зможемо їх при...

— Пробач, друже, — пробурмотів Едді й вистрілив йому в груди.

Клерабель-Рональд заточився назад і взявся рукою за те міс­це, куди влучила куля.

У широко розплющених очах читалася одна болісна думка: все мало бути інакше, такого просто не могло статися. Рука па­рубка безсило впала додолу. З кутика рота, неймовірно яскрава в такий похмурий день, витікла цівка крові. Коли він упав нав­колішки, решта Юнів просто стояли і німо дивилися. А ще один із натовпу не витримав видовища і хотів було ганебно дати драла.

— Ані руш! — наказав Едді. — Стій, де стоїш, мій недоумку­ватий друже, якщо не хочеш гаразд роздивитися ту галявину, де закінчується твій земний шлях. — Він підвищив голос. — Ки­дайте зброю, малята! Ну ж бо, все на землю! Негайно!

— Ти... — глухо прошепотів помираючий. — Ти... стрілець?

— Ти вгадав, — відповів Едді і похмурим поглядом обвів Юнів.

— Благаю... прощення, — прошелестів кучерявий рудий і впав обличчям на землю.

— Стрільці? — спитав один з його товаришів. Він говорив так, наче щойно почав відчувати весь жах становища.

— Ви тупі, але не глухі, — відповіла Сюзанна. — Бодай якась втіха. — І помахала дулом револьвера — порожнього, Едді був у цьому впевнений. А якщо так, то скільки патронів лишилося в «рюгері»? Тут він збагнув, що не має жодного уявлення, скільки патронів міститься в обоймі, і подумки обізвав себе дурнем... але чи ж узагалі він міг уявити, що все так обернеться? Навряд. — Ви чули, що він сказав. Кидайте все на землю. Канікули закінчилися.

Один за одним вони підкорилися.

— Дарма ви вбили Вінстона, місіс. У нього ниньки день на­родження, — сказала жінка, на обличчі в якої було не менше пінти крові відважного Меча-Кілта.

— То треба було йому лишатися вдома і їсти торт, — відрізав Едді. І ні слова жінки, ні його власна реакція не здалися йому аж такими абсурдними в цій ситуації.

Серед Юнів лишалася ще одна жінка — худюща білявка, чиє довге волосся повилазило пасмами, наче від лишаю. Вона спро­бувала було непомітно відступити в бік мертвого карлика і під захист зарослих арок, але Едді поклав цьому край, випустивши кулю в розтрісканий бетон поблизу її ніг. Що з неї можна взяти, він не знав, але не хотів, щоб хтось показував іншим дурний приклад. І просто боявся того, як поведуть себе його руки, ко­ли хворі люди з понурими обличчями, що стоять зараз перед ним, спробують тікати. Хай там що поганого холодний розум думав про все це стрілецьке ремесло, його рукам воно все одно подобалося.

— Стій на місці, красуне. Офіцер Дружній радить не ризи­кувати. — Едді подивився на Сюзанну і миттю стривожився, бо вона мала дуже блідий вигляд. — Сьюз, з тобою все добре? — тихо спитав він.

— Так.

— Ти ж не зомлієш? Бо...

— Ні. — Вона глянула на нього темними, як бездонні коло­дязі, очима. — Просто я ніколи нікого не вбивала з револьве­ра... ясно?

«Ну, тоді звикай», — крутилося в нього на язиці, але він не ви­мовив цього вголос. Натомість звернув погляд до п’ятьох, що стояли перед ним. В очах, що спостерігали за ним із Сюзанною, був якийсь притлумлений страх, але до справжнього жаху йому було далеко.

«Блін, тут уже майже ніхто не пам’ятає, що таке жах, — по­думав Едді. — Радість, сум, любов... так само. Навряд чи вони здатні зараз щось відчувати. Надто вже довго вони жили в цьо­му чистилищі».

Аж раптом він згадав радісні крики, сміх і театральні апло­дисменти, які вони з Сюзанною чули раніше, і зрозумів, що помиляється. Бодай одне почуття ще досі примушувало їхні

мотори працювати, ще одне викликало в них емоції. Спанкер би це підтвердив.

— Хто тут головний? — спитав Едді. На випадок, якщо до когось повернеться хоробрість, він дуже уважно спостерігав за перехрестям за спинами маленького гурту. Поки що нічого три­вожного він там не бачив і не чув. Мабуть, їхні товариші вирі­шили залишити цю обірвану компанію на поталу долі.

Вони непевно перезирнулися. Врешті-решт подала голос жін­ка з заляпаним кров’ю лицем.

— Спанкер і був головним. Але коли заграли барабани богів, то камінь з капелюха випав Спанкерів. То ми його і відправили потанцювати. Мабуть, наступним пішов би Вінстон, але ви йо­го урехали зі своїх проклятих револьверів. — Вона навмисне стерла зі щоки кров, подивилася на неї і знову звернула похму­рий погляд до Едді.

— А як ти гадаєш, що хотів зробити зі мною Вінстон своїм проклятим списом? — спитав Едді. Йому це дуже не сподоба­лося, але жінка змусила його почуватися винним у скоєному. — Підрівняти мені баки?

— Ви прикінчили Френка і Ластера, — вперто вела далі во­на, — і хто ж ви такі? Або Сиві, і це погано, або пара проклятих приблуд, і це ще гірше. І хто ж лишився захищати Юнів із Пів­нічного Міста? Мабуть, тільки Топсі, моряк Топсі, але його тут нема. Він сів у свій човен і поплив униз річкою, щоб він скис!

Але Сюзанна вже давно не слухала її. Всі її думки зосереди­лися на тому, що жінка сказала раніше. «Камінь з капелюха випав Спанкерів. То ми його і відправили потанцювати». Ко­лись у коледжі вона читала «Лотерею» Ширлі Джейксон, тож тепер збагнула, що ці дегенерати, у яких виродилися колишні Юни, жили в жахітті, описаному Джейком. Не дивно, що вони не здатні до сильних емоцій. їм же доводилося бути учасника­ми цього зловісного дійства не раз на рік, яку романі, а не мен­ше двох-трьох разів на день.

— Чому? — хрипким від переляку голосом спитала вона в жін­ки. — Нащо ви це робите?

Жінка змірила Сюзанну таким поглядом, наче в житті не ба­чила більшої ідіотки.

— Нащо? Щоб привиди, які живуть у машинах, не забрали тіла тих, хто тут помер — і Юнів, і Сивих, — і не наслали їх на нас. Мертв’яки ж можуть вилізти крізь діри у вулицях і зжерти нас. Навіть останній йолоп це знає.

— Привидів не існує, — сказала Сюзанна, відчуваючи, про­те, що її голос звучить порожньо і геть непереконливо. Звісно, існують. У цьому світі привиди всюди. Але вона не здавалася. — Те, що ви називаєте барабанами богів, — лише плівка, яка за­стрягла в програвачі. От і все. — Зненацька її осяяло, і вона додала: — А може, це все роблять Сиві... навмисне. У вас не ви­никало таких підозр? Вони ж живуть на іншому боці міста, так? І під містом теж? Вони завжди хотіли вивести вас із гри. А що, як тепер у них з’явився справді дієвий спосіб завершити поча­те, але не своїми, а вашими ж власними руками.

Забризкана кров’ю жінка стояла біля літнього джентльмена у найстарішому в світі котелку і пошарпаних шортах захисного кольору. Він виступив уперед і звернувся до неї тоном вихова­ної людини, під яким проглядало презирство. Слова були го­стрі, мов кинджали.

— Ви помиляєтесь, мадам стрілець. У підземеллях Лада дуже багато машин, і всі вони населені привидами, демонічними ду­хами, вороже налаштованими супроти смертних. Ці демони здатні воскрешати мертвих... а у нас у Ладі є кого воскрешати, навіть не сумнівайтеся.

— Слухайте, — сказав Едді. — Дживсе, а ви самі бачили бо­дай одного з цих зомбі на власні очі? Хтось із вас їх бачив?

Дживс закопилив губу і не відповів. Але слова були не по­трібні — все сказала та закопилена губа. На що можна сподіва­тися від приблуд, у яких замість розуміння — зброя?

Едді вирішив, що час узагалі припинити це безглузде обго­ворення. Все одно він не створений для місіонерської діяльності. Дулом «рюгера» він показав на скривавлену жінку.

— Ти і твій приятель, схожий на англійського дворецького у вихідний, підете з нами. Покажете нам, де залізнична станція. Після цього ми розпрощаємося, і скажу вам правду: я вважати­му, що цей бісів робочий день закінчився вдало.

— На станцію? — перепитав чолов’яга, схожий на дворець­кого Дживса. — Що таке залізнична станція?

— Відведіть нас у Колиску, — уточнила Сюзанна. — До Блейна.

Ці слова вкінець добили Дживса. На його обличчі замість все­ленського презирства, з яким він досі до них ставився, з’явився непідробний жах.

— Туди не можна! — закричав він. — Колиска — це заборо­нена зона, а Блейн найстрашніший з усіх привидів Лада!

«Заборонена зона? — подумав Едді. — Тільки цього бракувало. Але принаймні один плюс у цьому є: там ви, кретини, переста­нете нам набридати». Приємно також було почути, що Блейн досі існує... чи то пак ці люди гадають, що він існує.

Решта, не ймучи віри, вирячилися на Едді й Сюзанну. Вра­ження було таке, нібито чужинці запропонували гурту новонавернутих християн орендувати Ковчег Завіту й перетворити його на платний туалет.

Едді націлив «рюгер» на середину Дживсового лоба.

— Ми йдемо. А ви, якщо не хочете негайно приєднатися до пращурів, припиніть триндіти і показуйте дорогу.

Дживс і скривавлена жінка обмінялися непевними погляда­ми. Але коли чоловік у котелку нарешті подивився на Едді й Сюзанну, його обличчя мало впевнений і рішучий вираз.

— Можете нас застрелити, — сказав він.

— Краще вже померти тут, а не там.

— Та ви просто банда хворих збоченців, у яких на думці одне — смерть! — розлютилася Сюзанна. — Ніхто не помре! Просто відведіть нас туди, куди нам треба, заради Бога!