Під цим довбаним містом тисяча траханих двополярних ком­п'ютерів! Мені потрібні ті комп'ютери!

«Вони оживають, — подумав Джейк. — Ти ж саме цього хотів, Цокі? Хоча, гадаю, якби ти це побачив, то одразу ж розхотів би».

Але тут же йому згадався прадід Цок-Цока — сміливець, що сів у літак з іншого світу й підняв його у небо. З такою кров’ю

в жилах Цок-Цок навряд чи чогось боявся, навпаки — його хо­робрість межувала з самогубною. І певно, що такий поворот подій його б тільки потішив... і з кожним новим самогубством його радість би тільки розквітала.

«Запізно, Цокі, — подумав Джейк. — І слава Богу».

— Усі ці ящики... — тихим зачудованим голосом озвався Ро­ланд. — Здається, я знаю, де ми. Ми їдемо крізь розум істоти, що називає себе Блейном, Джейку. Ми ідемо крізь його розум. Це неймовірно.

Джейк кивнув, і йому згадався Іспитовий Твір.

— Блейн такий головатий, що буде нам нерви тріпати.

— Так.

Джейк уважно подивився на Роланда.

— Місце, куди ми зараз ідемо, — це те, про що я думаю?

— Так, — кивнув Роланд. — Якщо ми досі на Шляху Проме­ня, то він виведе нас до Колиски.

Джейк кивнув.

— Роланде?

— Що?

— Дякую, що прийшов по мене.

Замість відповіді Роланд обійняв хлопчика за плечі.

Десь далеко попереду буркотіли величезні мотори. А за мить почався якийсь гуркіт, і на них полилося світло — різке пома­ранчеве світіння ламп. Джейк уже бачив те місце, де рухома стрічка зупинялася. Там виднівся вузький ескалатор, що круто йшов угору, просто в те помаранчеве світло.

Едді й Сюзанна почули, як під ногами в них запускаються ве­ликі двигуни. А за мить широкий прямокутник мармурової підлоги повільно поїхав назад, відкриваючи довгий освітлений прохід. Підлога швидко зникала в тому напрямку, де стояли вони з Сюзанною. Едді вхопив Сюзаннин візок за ручки і швид­ко покотив назад уздовж сталевого бар’єра між платформою

і Колискою. Прямокутник світла дедалі видовжувався, і Едді боявся, що колони, які стояли по обидва боки від нього, впа­дуть у діру, бо підлога під ними зникла. Але цього не сталося, колони трималися у повітрі, не збираючись падати.

— Я бачу ескалатор! — вигукнула Сюзанна, перекрикуючи нескінченні трелі сирени. Вона нахилилася вперед і зазирнула в отвір.

— Угу, — прокричав Едді у відповідь. — Це ж вокзал. Там, унизу, мають бути галантерейні товари, парфуми й жіноча бі­лизна.

-Що?

— Та нічого!

— Едді! — раптом заволала Сюзанна, і її обличчя засяяло від радості, наче вона дивилася на феєрверк до Дня незалежності. Вона показувала кудись униз, нахиляючись ще далі, й Едді до­велося підхопити її руками, аби вона не випала з візка. — Це ж Роланд! Вони вдвох!

Підлога здригнулася, коли отвір розкрився до кінця. Двигу­ни, що рухали плиту вздовж невидимих напрямних, протяжно застогнали і затихли. Едді підбіг до краю діри й побачив на одній зі сходинок ескалатора Роланда. Коло нього, схиливши голову на стрільцеве плече, стояв Джейк — блідий, побитий, скривав­лений, але то був не хтось інший, а саме Джейк, живий і віднос­но здоровий. А на нижній сходинці їхав Юк і дивився вгору свої­ми блискучими очиськами.

— Роланде! Джейку! — загорлав Едді. Він підстрибнув від ра­дості, й замахав руками у повітрі, й пішов танцювати на краю діри в підлозі. Будь на ньому цієї миті капелюх, він би неодмін­но підкинув його вгору.

Джейк із Роландом помітили його й помахали у відповідь. Едді побачив, що хлопчик усміхається, і всі, здавалося, не мог­ли втриматися, щоб не усміхнутися. Дива та й годі, подумав Едді. Йому здавалося, що ще трохи — і серце вирветься з гру­дей. І він затанцював швидше, махав руками й переможно ви­гукував, боячись, що емоції переллються через край і розірвуть

його, якщо він просто стоятиме на місці. Досі він не усвідом­лював, що потай від самого себе поховав у душі надію ще раз побачити Роланда і Джейка.

— Гей, хлопці! СЮДИ! Швидше! Ворушіться!

— Едді, допоможи!

Він озирнувся. Сюзанна силкувалася вибратися з візка, але її штани з оленячої шкури зачепилися за гальмо і ніяк не хотіли відчіплятися. Вона сміялася і плакала водночас, а її темні очі сяяли від щастя. Едді так рвучко витяг її з візка, що той не втри­мався і повалився на бік. І Едді закружляв Сюзанну в танці. А вона трималася однією рукою за його шию, а другою енер­гійно махала друзям.

— Роланде! Джейку! Піднімайтеся сюди! Ворушіть дупами, чуєте?

Коли вони втрьох нарешті прибули нагору, Едді ухопив Ро­ланда в обійми, гамселячи його по спині, а Сюзанна вкрила Джейкове усміхнене личко поцілунками. Юк описував довкола них вісімки і пронизливо гавкав.

— Сонечко моє! — вигукнула Сюзанна. — Ти як, нормально?

— Так, — сказав Джейк. Він усміхався, але в очах стояли сльо­зи. — Я радий, що я тут. Знала б ти, який я радий.

— Я уявляю, рідний. Ще й як уявляю. — Вона повернулася до Роланда. — Що вони з ним робили? Він виглядає так, наче його хтось бульдозером переїхав.

— Здебільшого то справа рук Гешера, — відказав Роланд. — Але більше він Джейка пальцем не зачепить. І не тільки Джейка.

— А ти як, здорованю? Цілий?

Роланд кивнув і окинув поглядом усе навколо.

— Отже, це і є Колиска.

— Еге ж, — підтвердив Едді, зазираючи в отвір. — А що там унизу?

— Машини і суцільне божевілля.

— А ти, як завжди, балакучий. — Едді дивився на Роланда і всміхався. — Ти навіть гадки не маєш, який я радий тебе ба­чити. Чи маєш?

— Здається, маю. — Роланд і собі всміхнувся, думаючи про те, як сильно змінюються люди. Свого часу (і навіть не так давно) Едді був готовий перерізати йому горлянку його влас­ним ножем.

Під землею знову запрацювали двигуни. Ескалатор зупи­нився, і діра в підлозі почала закриватися. Джейк заходився піднімати Сюзаннин перекинутий візок і раптом помітив за залізними ґратами бездоганно рівні обриси рожевого поїзда. Від цього видива в нього перехопило подих. І тут сон, який він бачив після того, як вони залишили Річкове Перехрестя, сплив у його пам’яті у найдрібніших деталях: на них із Юком, перетинаючи порожні рівнини західного Міссурі, мчить ве­личезна рожева куля. Спереду на тупій мармизі чудовиська виблискують два великих трикутних вікна, вікна, схожі на очиська... і його сон став дійсністю. Сталося саме те, чого бо­явся Джейк.