Не клей дурника. Дивися — Бачиш той плакат. Запам'ятай пікнік свого першого року- написано на ньому. Хіба на тому світі їздять на пікніки всім класом.

Не знаю. Знаю тільки, що тебе переїхала машина.

Ні!

Так. Це сталося вранці, дев'ятого травня, о 8:25. Ти помер швидко, навіть хвилини не минуло.

Ні! Ні! Ні!

— Джоне?

Спохопившись, він злякано роззирнувся навкруги. Перед ним стояв містер Бісет, учитель французької, вигляд у нього був стурбований. За спиною в нього потік інших учнів уже вливав­ся в Залу Скликань на ранкове зібрання. Майже ніхто не роз­бишакував, і криків теж не було чути. Мабуть, іншим учням так само, як і Джейкові, батьки втовкмачували, що їм страшенно пощастило потрапити до школи Пайпера, куди беруть не за

гроші (хоча річна плата становила 22 тисячі доларів), а за тяму­щість. І мабуть, багатьом із них пообіцяли, що вони кудись по­їдуть, якщо навчатимуться добре. Мабуть, батьки деяких щас­ливчиків навіть дотримають обіцянки. Мабуть...

— Джоне, з тобою все гаразд? — спитав містер Бісет.

— Авжеж, — сказав Джейк. — Все гаразд. Просто я сьогодні трохи заспав. І ще не до кінця прокинувся.

Обличчя містера Бісета розслабилося, і він усміхнувся.

— Нічого, таке трапляється навіть із найкращими з нас.

— Тільки не з моїм татком. Майстер «розправ» ніколи не про­спить.

— Ти підготувався до іспитової роботи з французької? — по­цікавився містер Бісет. — Voulez-vous faire l’examen set aprus-midi?

— Гадаю, так, — відповів Джейк. Насправді він не знав, го­товий він до іспиту чи ні.

І навіть не міг пригадати, чи готувався до письмової з фран­цузької.

Нині ніщо, крім голосів у голові, не мало особливого значення.

— Ще раз наголошую, що мені дуже сподобалося працювати з тобою, Джоне. Я хотів сказати про це твоїм батькам, але вони не прийшли на батьківський вечір...

— Вони дуже зайняті, — пробурмотів Джейк.

На знак розуміння містер Бісет кивнув.

— Ну, все одно мені приємно, що ти був моїм учнем. Ось і все, що я хотів сказати... а ще я сподіваюся побачити тебе наступ­ного року на заняттях з поглибленого вивчення французької.

— Дякую, — відповів Джейк і подумав: а якої б заспівав міс­тер Бісет, якби почув від нього «але навряд чи я вивчатиму на­ступного року французьку, хіба що ви надсилатимете мені ма­теріали до старого доброго Санівейла»?

У проході Зали Скликань з посрібленим дзвіночком у руці з’явилася Джоана Френкс, шкільний секретар. У школі Пайпе­ра у дзвінок завжди калатала чиясь рука. Джейк подумав, що, напевне, це було ще однією принадою для батьків. Спогади про маленький червоний шкільний будиночок і таке інше. Сам він

почував до цього відразу. Звук того дзвінка наче пронизував його голову...

«Я так довго не витримаю, — подумав він у відчаї. — Шкода, але я божеволію. Правда-правда, я божеволію».

Містер Бісет помітив міс Френкс, повернувся було до неї, але потім знову глянув на Джейка.

— Джоне, з тобою точно все гаразд? Ці останні кілька тижнів ти був якийсь заклопотаний. Навіть стурбований. Тебе щось тривожить?

У голосі містера Бісета звучала така непідробна доброта, що Джейк мало не розповів йому все. Але спохватився, уявивши вираз обличчя вчителя, коли він скаже: «Так. Мене щось три­вожить. Один такий маленький гидотний фактик. Бачте, я по­мер і перейшов до іншого світу. А там знову помер. Ви скажете, що такого не може бути, і, звісно, матимете рацію. Частково я теж так думаю, але більша частина мого розуму каже, що ви помиляєтеся. Це сталося насправді. Я помер».

Якби він розповів щось подібне, то містер Бісет негайно ки­нувся б телефонувати Елмерові Чемберзу. І Санівейлський са­наторій видався б Джейкові казковим курортом після того пото­ку слів, який виверг би із себе батько з приводу хлопців, у яких виникають глюки перед іспитовим тижнем. Хлопців, які вироб­лять таке, про що не розповіси під час обіду чи вечірки з коктей­лями. Хлопців, Які Підводять Своїх Батьків.

Джейк вичавив із себе посмішку і глянув на містера Бісета.

— Просто я трохи нервуюся перед іспитами.

Містер Бісет підморгнув йому.

— Ти впораєшся, все буде добре.

І тут міс Френкс затрясла дзвіночком, скликаючи всіх на зібрання. Кожен удар язичка об стінку дзвоника ножем врізав­ся у Джейкові вуха і маленькою ракетою проносився у голові.

— Ходімо, — сказав містер Бісет. — А то спізнимося. Адже не можна запізнюватися в перший день іспитового тижня, правда?

Вони проминули міс Френкс із її тріскучим дзвіночком, і міс­тер Бісет попрямував до ряду сидінь, який називали Вчительсь­кими Хорами. Хитромудрих назв, подібних до цієї, в школі Пайпера взагалі було чимало. Актова зала звалася Залою Зібрань, обідня перерва — Обідом, учні сьомих-восьмих класів — Стар­шими Хлопчиками й Дівчатками, і, звісно, складані стільці біля піаніно (на якому міс Френкс невдовзі почне тарабанити так са­мо немилосердно, як калатала в дзвоник) були не більше й не мен­ше, ніж Вчительські Хори. Усе це частина традиції, подумав Джейк. Якщо, скажімо, ти один із батьків, чия дитина ходить на поважний Обід до Зали Зібрань замість глитати бутерброди з тун­цем у кафетерії, то ти можеш бути спокійний і впевнений, що якість освіти в цій країні — на належному рівні.

Він непомітно прослизнув на сидіння в задній частині зали й там затих, пропускаючи повз вуха ранкові оголошення. У го­лові безперестану клубочився жах, змушуючи хлопчика почу­ватися загнаним щуром у колесі. Він намагався зосередитися на чомусь позитивному, на світлому прийдешньому, але бачив попереду тільки темряву.

Корабель його здорового глузду потопав.

На кафедру зійшов директор Школи, містер Гарлі, й уро­чисто виголосив коротеньку промову про важливість Іспито­вого Тижня і те, що здобуті оцінки стануть черговим кроком на Великій Дорозі Життя. Він сказав, що школа покладається на них, він сам особисто на них дуже покладається і батьки теж покладаються. Бракувало тільки того, щоб доля цілісінь­кого вільного світу залежала від них, але директор прозоро натякав, що це взагалі-то можливо. Наприкінці промови він повідомив, що на час Іспитового Тижня всі дзвінки скасову­ються (і це була єдина приємна новина з усього, що Джейк по­чув того ранку).

Міс Френкс, котра давно вже зайняла своє місце за піаніно, вдарила по клавішах, беручи кличний акорд. Учні — сімдесят хлопчиків і п’ятдесят дівчаток, усі в охайних строгих вбраннях, що свідчили про гарний смак і стабільне фінансове становище батьків, — піднялися як один, і заходилися співати шкільний гімн. Джейк теж розтуляв рота, вдаючи, ніби співає, а сам тим

часом думав про те місце, де прийшов до тями після смерті. Спочатку йому здалося, що це пекло... а коли з’явився чоловік у чорній сутані з каптуром, він у цьому впевнився.

А потім, ясна річ, прийшов той, інший. Чоловік, якого Джейк майже полюбив.