Ти мертвий, Джейку. Тебе переїхала машина, і тепер ти мертвий

РОЗДІЛ 2

КЛЮЧ І ТРОЯНДА

і

Цілих три тижні Джон «Джейк» Чемберз відважно боровся з бо­жевіллям, що поволі заповзало в його душу. Увесь цей час він почувався, наче остання людина на борту океанського лайнера, що йде на дно: відкачував воду з трюмів, щоб урятувати собі життя, намагався втримати корабель на плаву, доки не вщухне буря, небо не проясниться і не надійде допомога... будь-яка до­помога. Від будь-кого. Тридцять першого травня тисяча дев’ят­сот сімдесят сьомого року, за чотири дні до шкільних канікул, він остаточно переконався, що допомоги не буде. Час здавати­ся, падати в обійми шторму.

Останньою краплею до чаші терпіння став екзаменаційний твір з англійської мови.

Джон Чемберз, тобто Джейк для трьох-чотирьох хлопців, що були майже його друзями (якби батько довідався про цей «фак­тик», то це б його точно розлютило), закінчував свій перший рік у школі Пайпера. Йому вже виповнилося одинадцять, і він ходив до шостого класу, але був надто дрібним для свого віку. І люди, що зустрічалися з ним уперше, думали, що він набагато молод­ший. І взагалі, не так давно (десь рік тому) його ще часто вважа­ли дівчинкою, поки він не влаштував батькам істерику, і мама нарешті зглянулася над ним та дозволила підстригтися коротко. Батько, ясна річ, не мав нічого проти стрижки. Він просто ви­

шкірив зуби в жорсткій залізній посмішці і сказав: «Малий хоче бути схожим на морпіха, Лорі. Це піде йому на користь».

Батько ніколи не називав його Джейком, лише Джоном, та й то дуже рідко. Для батька він зазвичай був просто «малим».

Минулого літа (на двохсотліття Незалежності — суцільні при­краси, прапори, і повно високих кораблів у Нью-Йоркській за­тоці) тато сказав йому, що школа Пайпера — це просто Най­краща, Трясця її Матері, Школа в Країні Для Хлопця Твого Віку. І той факт, що Джейка туди прийняли, не має нічого спільного з грошима, наполегливо пояснював Елмер Чемберз. Він неса­мовито пишався цим, хоча навіть десятирічний Джейк підоз­рював, що це неправда, що насправді це лише брехня, яку бать­ко перетворив на факт, аби час від часу ненароком вставляти у розмову за обідом чи на вечірці з коктейлями: «Як мій малий? Та він ходить до школи Пайпера. Найкращої, Трясця Її Матері, Школи в Країні Для Хлопця Його Віку. Туди за гроші не по­трапиш. У школі Пайпера цінують тільки клепку, от що».

Джейк чудово розумів, що в палахкотючій печі свідомості Елмера Чемберза грубе вугілля бажань і власної думки дуже часто сплавлялося у тверді діаманти, які він називав фактами... а за менш офіційних обставин «фактиками». «Факт у тому, що...» — це була його улюблена фраза, котру він промовляв дуже часто, і шанобливо, і за будь-якої нагоди.

«Факт у тому, що до школи Пайпера просто так, за гроші не беруть, — сказав йому батько влітку на Двохсотліття, коли небо було синім-синім, і все навкруги прикрашене прапорами, і Високі Кораблі стояли у затоці. У Джейковій пам’яті це літо закарбувалося в золотистих тонах, бо тоді він ще не почав бо­жеволіти і всі турботи були тільки про те, чи добре він себе за­рекомендує у школі Пайпера, бо вона здавалася якимось гніз­дом, де висиджували геніїв. — До такого місця, як школа Пайпера, тобі допоможе потрапити тільки те, що в тебе ось тут. — Простяг­нувши руку над письмовим столом, Елмер Чемберз постукав сина по лобі твердим, вкритим плямами від нікотину пальцем. — Ясно, малий?»

Джейк кивнув. Розмовляти з батьком було не обов’язково, бо-він ставився до всіх (разом із дружиною) так само, як до під­леглих на телебаченні, де він відповідав за складання телепро­грами і вважався визнаним майстром «розправ», боротьби з кон­курентами за успіх у глядача. Все, що вимагалося, — слухати його, кивати в потрібних місцях, і через деякий час він відпус­кав на волю.

«Добре, — сказав батько, запалюючи одну з вісімдесяти си­гарет «Кемел», своєї добової норми. — Тоді вважатимемо, що ми порозумілися. Тобі доведеться добряче намуляти собі сідниці, але ти все зможеш. Якби не міг, то нам би не надіслали ось це. — Взявши зі столу лист про прийняття до школи Пайпера, він переможно стис його в руці. Жест цей чимось нагаду­вав тріумф дикуна, наче лист був убитою на полюванні твари­ною, звіром, котрого він зараз обдере і з’їсть. — Тож працюй сумлінно. Заробляй гарні оцінки. Зроби так, щоб мама і татко пишалися тобою. Якщо ти закінчиш рік на відмінно, то поїдеш до Диснейленду. Заради цього можна й погарувати, правда ж, хлопчику мій?»

І Джейк заробляв гарні оцінки — з усіх предметів мав «від­мінно». До останніх трьох тижнів. Мабуть, йому вдалося стати предметом гордощів мами й татка, хоча вони так рідко бували вдома, що Джейк нічого не міг сказати напевно. Зазвичай, ко­ли він повертався додому, там нікого не було, крім куховарки Ґрети Шоу, тож урешті-решт він показував свої роботи, напи­сані на «відмінно», їй. Після цього вони опинялися в темному кутку його кімнати. Часом Джейк їх роздивлявся і думав про те, чи є в них якийсь сенс. Йому б цього хотілося, та сумніви не по­лишали його думок.

Джейк не думав, що влітку поїде до Диснейленду, навіть якщо закінчить рік на відмінно.

Вірогіднішим варіантом видавалася божевільня.

О 8:45 тридцять першого травня, коли він переступав через поріг подвійних дверей школи Пайпера, перед його внутріш­нім зором постало жахливе видіння. Хлопчик побачив свого

батька: той сидів у своєму кабінеті в Рокфелер-плаза, 70, схилив­шись над письмовим столом. У кутику рота стирчала сигарета «Кемел», дим кільцями оповивав йому голову. Перед батьком стояв один із підлеглих. За спиною в Елмера Чемберза з вели­кої висоти було видно, мов на долоні, весь Нью-Йорк, але від його гамору надійно захищали два шари термостійкого скла.

«Факт у тому, що до Санівейлського санаторію просто так, за гроші не беруть, — тоном похмурого вдоволення вичитував тато своїй «шістці». Простягнувши руку, він постукав підлег­лого по лобі. — Єдине, що допоможе тобі потрапити в таке міс­це, — це коли тут, у черепушці, щось грандіозне перестане пра­цювати як слід. З малим так і сталося. Але він, трясця його матері, вже всі сідниці собі намуляв. Кажуть, що краще за всіх плете ці трахані кошики. А коли його випустять — якщо випус­тять, — він поїде. Поїде до...

—...придорожньої станції, — пробурмотів Джейк і торкнув­ся лоба рукою, що прагнула затремтіти. Голоси поверталися. Крикливі, сварливі голоси, що доводили його до сказу.

Ти мертвий, Джейку. Тебе переїхала машина, і тепер ти мертвий.