Загальна характеристика туристичних ресурсів України

Панкова Є.В.

Туристичне краєзнавство

Навчальний посібник. - К.: Альтерпрес, 2003. - 352 с.

 

В навчальному посібнику розкриваються основні поняття краєзнавства, простежується його розвиток і сучасний стан, аналізується взаємозв`язок краєзнавства та туризму. Посібник містить інформацію про туристичні ресурси регіонів України та її столиці - Києва.

 

Розрахований на студентів спеціальних навчальних закладів, організаторів туризму та екскурсійної діяльності.

ЗМІСТ

 

Передмова

Вступ

РОЗДІЛ І. Загальна характеристика туристичних ресурсів України

РОЗДІЛ П. Київ - туристичний центр світового значення

2.1. Природно-рекреаційні та інфраструктурні ресурси Києва

2.2. Історико-культурні ресурси Києва

2.2.1 Виникнення і ранній розвиок міста

2.2.2. Київ у ХШ-ХУШ ст.

2.2.3. Київ у XIX ст..

2.2.4. Київ XX ст.

Розділ Ш. Туристичні ресурси Правобережної України

3.1. Туристичні ресурси історичної Київщини

3.1.1. Київська область

3.1.2. Черкаська область

3.2. Туристичні ресурси історичної Волині

3.2.1. Волинська область

3.2.2. Житомирська область

3.2.3. Рівненська область

3.3. Туристичні ресурси історичного Поділля

3.3.1. Вінницька область

3.3.2. Тернопільська область

3.3.3. Хмельницька область

Розділ IV. Туристичні ресурси Лівобережної України

4.1. Туристичні ресурси Чернігівської області

4.2. Туристичні ресурси Полтавщини

Розділ V. Туристичні ресурси Слобожанщини

5.1. Харківська область

5.2. Сумська область

Розділ VI. Туристичні ресурси Західної України

6.1. Туристичні ресурси історичної Галичини

6.1.1. Львівська область

6.1.2. Івано-Франківська область

6.2. Туристичні ресурси Буковини

6.3. Туристичні ресурси Закарпаття

Розділ VII Туристичні ресурси Степової (Південної) України

7.1. Одеська область

7.2. Миколаївська область

7.3. Херсонська область

7.4. Запорізька область

7.5. Донецька область

7.6. Луганська область

7.7. Дніпропетровська область

7.8. Кіровоградська область

Розділ VIII. Туристичні ресурси Криму

Література

 

 

ПЕРЕДМОВА

Індустрія туризму в Україні розвивається в умовах жорсткої конкурентної боротьби як на внутрішньому, так і на зовнішньому туристичному ринку. У зв'язку з цим по­стає питання про якість обслуговування туристів, яка може бути забезпечена на основі належної фахової підготовки персоналу.

Студенти туристичних спеціалізацій повинні оволодіти таким обсягом професійних знань і навичок, які дозволили б їм вільно орієнтуватись у питаннях організації спеціалізо­ваного відпочинку і розваг, надання готельно-ресторанних послуг, транспортного та екскурсійного обслуговування, екологічної діяльності.

В руслі маркетингової стратегії, курс на реалізацію якої взяла Державна туристична адміністрація України, відбу­вається створення нового іміджу вітчизняного туристично­го продукту на внутрішньому і міжнародному рівнях. Це вимагає перш за все комплексної репрезентації регіонально­го туристичного потенціалу, чим і обумовлене включення до вузівських навчальних програм профільних спеціалізацій навчальної дисципліни «Туристичне краєзнавство».

Пропонований навчальний посібник, перший у даній галузі, має своєю метою висвітлення туристичних ресурсів України в регіональному аспекті. Він містить історичний матеріал, що дозволяє простежити історію розвитку краєзнавства і - вужче - туристичного краєзнавства в Ук­раїні, а також характеристику найважливіших природно-ре­креаційних, культурно-історичних та інфраструктурних ресурсів кожного регіону. Особливо детально розглядаються основні

туристичні центри країни - Київ, Крим, Карпати.

 

 

ВСТУП

Краєзнавство - це всебічне наукове вивчення певної те­риторії країни (краю)

Краєзнавство має свою історію. Перші відомості крає­знавчого характеру містять уже давньоруські літописи, а та­кож місцеві літописні хроніки (т. зв. «малі літописи») пізнішого часу.

В кінці XVIII ст. створюються топографічні описи намісництв, серед яких найбільш відомим є опис Чернігів­ського намісництва О. Шафонського.

Краєзнавча робота в XIX ст. активізується у зв'язку із створенням у Харкові, Києві, Одесі університетів, виклада­чам яких доручалось вести на основі власних спостережень записи історичного, топографічного, статистичного характе­ру, здійснювати ботаніко-зоологічні, метеорологічні дослід­ження, паралельно готуючи відповідні інструкції для вчи­телів гімназій з метою їх підготовки до аналогічної роботи.

У 1835 р. в Києві створено Тимчасовий комітет для розшукування старожитностей, у функції якого входило ви­явлення і вивчення археологічних пам'яток. Результатом цієї роботи стало створення музею старожитностей при університеті Св. Володимира.

В 1843 р. організована Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, яку в літературі прийнято іменувати Київською археографічною комісією. На неї покладалось вивчення і ви­дання документальних матеріалів історичного характеру, а також виявлення і дослідження археологічних та історико-культурних пам'яток.

До І пол. XIX ст. відноситься заснування наукових то­вариств, які функціонували на громадських засадах і мали в своєму складі не лише науковців, охоплюючи також ши­рокий аматорський загал.

У період з 1839 по 1922 pp. діяло Одеське товариство історії і старожитностей, що було осередком краєзнавчих досліджень на півдні України. Його силами організовува­лись наукові експедиції, екскурсії. В 1840 р. при ньому за­сновано музей старожитностей. Товариством видано 33 то­ми наукових записок.

У 1873 р. розпочало свою діяльність Історичне товари­ство Нестора літописця, яке за період до 1914 р. опубліку­вало 24 збірники наукових праць. Організація проіснувала до 1926 р.

Тоді ж відкрито наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка у Львові, в доробку якого більше 200 томів наукових праць. У Ніжині діяло історико-філологічне товариство, в Ка­теринославі - наукове товариство. Тернопільський науко­вий гурток видавав «Щорічник» за матеріалами своїх краєзнавчих пошуків.

Вивчення краю провадили також церковні історичні то­вариства: Подільське єпархіальне історико-археологічне то­вариство, Полтавський церковний історико-археологічний комітет, Церковно-історичне та археологічне товариство при Київській духовній академії.

К.Д. Ушинський наголошував на необхідності включен­ня до шкільної програми спеціального предмета, що перед­бачав би вивчення рідного краю відповідно до «горизонту кожної місцевості». До 1917 року терміну «краєзнавство» не було, тому в школах викладалося «Батьківщинознавст-во» або «Вітчизнознавство».

В кінці XIX ст. в Україні набуває поширення туристсь­ко-екскурсійний рух, організація якого зосереджувалась у ву­зах, громадських товариствах краєзнавчого спрямування. Ок­ремі вузівські викладачі практикували в навчальних цілях екскурсії для студентів. У 1856 р. починає функціонувати гурток туристів при Київському університеті. Навчальні ек­скурсії впроваджуються в шкільні освітні програми як обов'язковий вид учбової діяльності.

З 1918 р. координаційні функції у краєзнавчій сфері ви­конувала Українська академія наук. Академічні комісії з краєзнавства діяли в Києві, Одесі, Харкові. При київській, зокрема, було засновано студентську секцію, яка організува­ла краєзнавчі курси. Аналогічні курси створені в Одесі. Одеською комісією видавався науковий вісник, Київською -науковий бюлетень.

Активізація краєзнавчого руху в 20-і роки XX ст. зу­мовлена процесами українського національного відроджен­ня. В багатьох населених пунктах виникають аматорські краєзнавчі гуртки.

У 1920-і роки активно з'ясовувалось питання про пред­мет краєзнавства. Ця тема була піднята на сторінках жур­налу «Краеведение» А.І Дзенс-Литовським, що викладав відповідний курс у Петроградському педагогічному інсти­туті. В дискусію включилися М.М. Дружинін, Г.В. Артобо-левський, які дійшли висновку, що краєзнавство є спе­цифічною галуззю знання про країну, вивчення якої виходить із територіального принципу і підпорядковане певній меті. Питання ж про те, галуззю якої науки слід вва­жати краєзнавство, виявило відсутність у середовищі на­уковців єдиного підходу до його розв'язання. Одні з них (як, наприклад, Л. Берг) звужували його до «мікрогеографії краю», «місцевої географії». Дехто (в їх числі - Б.Н. Вишневський), так само вбачаючи завдання краєзнавства в дослідженні географії краю, закликав до вивчення його історії, збирання історичних документів і пам'яток старови­ни, спогадів, народних переказів.

В.М. Муратов, відкидаючи визначення краєзнавства як «крайової географії» і не приймаючи зведення його ролі до вивчення господарсько-виробничого потенціалу краю, вклю­чав цю галузь знання в більш широкий контекст, відносячи її до сфери не лише наукової, а й громадської діяльності.

М.Я. Феноменов, навпаки, наголошував виключно на науково-дослідницькому аспекті краєзнавства.

В цілому ж краєзнавство розглядалось радянською на­укою як суто громадська діяльність. Така точка зору була вираженням офіційного погляду на проблему, який у 1922 р. здобув інший ракурс: краєзнавство документально визнава­лося галуззю наукового дослідження, завданням якого є вив­чення історії і культури краю. Воно визначалось як «метод синтетичного наукового вивчення певної, виділеної за адміністративними, політичними і господарськими ознака­ми, відносно невеликої території; вивчення, підпорядковане життєво необхідним господарським і культурним потребам цієї території, що має своєю основою продуктивні сили країни».

Таке розуміння предмета і завдань краєзнавства не бу­ло безсумнівним і тому не змогло припинити дискусії на­вколо цього питання.

Академік М.Я. Марр, зокрема, висловив сумнів у пра­вомірності визначення краєзнавства як методу досліджен­ня. Його позицію не поділяли А. Музиченко, А. Золота-рьов, А. Большаков, С. Архангельський.

Досить вичерпний характер мало трактування краєзнав­ства І.М. Гревсом, який відносив до його сфери вивчення ар­хеологічних пам'яток, історії населених пунктів, економіки, культури краю, пам'яток мистецтва, вжиткових предметів, побуту. Такий погляд на дане питання поділяли послідовни­ки І.М. Гревса Н.П. Анциферов та О.М. Риндіна, сходячись і в тому, що краєзнавство є специфічним шляхом розвитку історичної науки, який передбачає оперування місцевим ма­теріалом. Як окремий об'єкт краєзнавчого дослідження вони виділяли місто, що підлягає вивченню перш за все в культур­но-історичному аспекті, являючи собою «великий синтетич­ний пам'ятник, що відбиває соціально-культурний організм». Н.П. Анциферовим запропонована навіть «програма ком­плексного аналізу міста як "згустка" культури і матеріально­го відбиття одночасної взаємодії елементів культур різних епох». О.М. Риндіна характеризувала місто як «лабораторію» культури, творця і поширювача духовних цінностей.

ВД. Отамановський, директор Вінницької філії Всена­родної бібліотеки України, так сформулював своє бачення проблеми: «Лише беручи об'єктом дослідження природни­чу, етнологічну й культурно-історичну цілісність, дослідник може додержати науковості в описанні та зробити належні наукові узагальнення».

В 1925 р. в Харкові відбулась Перша всеукраїнська краєзнавча конференція, на якій широко обговорювалось питання про предмет краєзнавства. Нею також створено Український комітет краєзнавства у складі як науковців, так і аматорів. В 1927-1930-х рр. ним видавався журнал «Краєзнавство». Академічні ж комісії зосереджуються з цього часу виключно на науково-дослідній діяльності. Робо­та комітету спрямовувалась на поєднання краєзнавчих досліджень з екскурсійно-туристичною діяльністю.

Ця проблема була винесена також на сторінки видано­го в 1926 р. збірника статей «Краєзнавство в трудовій школі», де розглядалась поруч із такими питаннями, як ме­тодика краєзнавчої роботи, вивчення історії в школі, роль музеїв та екскурсій у вивченні історії краю.

У 1920-30-і роки не було вироблено єдиного підходу до визначення предмета і завдань краєзнавства, хоча суттєвим кроком у розумінні проблеми стало розширення меж цієї сфери, яке передбачало участь у дослідженнях фахівців різного профілю з залученням громадськості.

СВ. Бахрушин у статті «Завдання історичного вивчен­ня краю» фактично підійшов до з'ясування сутності істо­ричного краєзнавства (за його визначенням - «крайової історії»). Його завдання він вбачав у вивченні населення краю в історичному ракурсі (заселення території, міграції, соціальний склад населення); історії окремих населених пунктів, а також садиб, монастирів; історії підприємств регіону, розвитку кустарного виробництва; історії форму­вання місцевого ринку. Хоча в порівнянні зі своїми попе­редниками І.М. Гревсом, В.Д. Отамановським він значно звузив рамки історичного краєзнавства, залишивши поза його компетенцією вивчення археологічних і культурних пам'яток краю і змістивши акцент на економічну сферу.

Кінець 1920 - початок 1930-х років у сфері краєзнавст­ва ознаменувався переходом до переосмислення його пред­мета і завдань.

У 1927 р. III Всеросійською краєзнавчою конференцією була окреслена сфера суспільного функціонування краєзнав­ства, завдання якого визначались у руслі соціалістичного будівництва і мали виражену ідеологічну спрямованість, передбачаючи залучення до цієї діяльності широких мас трудящих. Проголошена стратегія звужувала сферу і при­меншувала наукову і суспільну роль краєзнавства, зводячи останнє до допоміжного засобу в розв'язанні поточних (зок­рема, виробничих) проблем і перетворюючи його на інстру­мент ідеологічного впливу.

На 1929 рік в Україні налічувалось 709 краєзнавчих об'єднань — товариств, семінарів, гуртків, бюро і т. ін. В 1924-1925 pp. функціонував Чернігівський інститут крає­знавства. 1920-і роки ознаменувалися створенням численних краєзнавчих музеїв. На цей період припадає також інтенсив­на розробка конкретних методик вивчення різних краєзнав­чих об'єктів. Викладання краєзнавчих курсів впроваджено у вищих навчальних закладах і в загальноосвітніх школах.

На початку 1930-х років спостерігається поступове згортання краєзнавчого руху у зв'язку з директивним пере­веденням його в русло дослідження радянського періоду місцевої історії. За ініціативою М. Горького ця діяльність зосереджується на вивченні історії громадянської війни, історії фабрик і заводів країни.

В 1931 р. створено Товариство краєзнавців-марксистів з метою ідеологічного розгрому краєзнавчого руху в тому його вигляді, в якому він склався в регіонах, особливо національних. Ця стратегія реалізовувалась також через пресу, в якій таврувалося «поміщицьке, буржуазне, кур­кульське» краєзнавство. Членам Українського комітету краєзнавства інкримінувалась участь у контрреволюційній діяльності. Зрештою закрили журнал «Краєзнавство», роз­пустили Український комітет краєзнавства.

У наступні роки краєзнавство як масовий рух стало надбанням історії. Воно перетворилося на справу вузького кола співробітників науково-дослідних установ, вузів, архівів, музеїв.

Хвиля репресій у 1938 р. фактично знищила краєзнав­чий рух, який тепер рекомендувалося зосередити в школах,вузах, в установах і на підприємствах під науково-методич­ним керівництвом місцевих краєзнавчих музеїв.

У Закарпатті ж 1930-і роки позначились активним краєзнавчим рухом. Тут видавались журнали («Підкар­патська Русь», «Рідний край»), альманахи, календарі, книги краєзнавчого характеру. Надруковано підручник «Краєзнав­ство».

Також успішно розвивалось краєзнавство в Прикар­патті. У Львові виходили журнали «Туристика і краєзнав­ство» та «Наша Батьківщина».

Якісно новий етап у розвитку краєзнавства припадає на 1960-і роки. Інтенсивний розвиток краєзнавства, його спря­мування в наукове русло значною мірою обумовлене підго­товкою 26-томного видання «Історія міст і сіл Української РСР». Загальний обсяг цього фундаментального видання складає 2360 авторських аркушів. Вміщено 1340 нарисів про найбільш значні населенні пункти, а також 8319 статей довідкового характеру про селища і села.

У 1965 р. в Кам'янець-Подільському відбулася перша обласна наукова краєзнавча конференція. З того часу об­ласні краєзнавчі конференції стали в Україні традиційними.

В цей період знову постає питання про предмет краєзнавства і його наукове обгрунтування. О.С. Барков, зо­крема, так визначив його сутність: «Краєзнавство є ком­плексом наукових дисциплін, різноманітних за змістом та окремими методами дослідження, але покликаних у своїй сукупності до наукового і всебічного пізнання краю».

З 1971 р. на історичних факультетах педагогічних інститутів введено курс історичного краєзнавства.

Вузівські навчальні посібники цього періоду містили визначення краєзнавства як сукупності знань про той чи інший край, вивчення його природи, історії, економіки, по­буту тощо.

Але все це не вичерпувало змісту поняття «краєзнавст­во», і дане питання знову стало предметом полемічного об­говорення, цього разу - в 1987 р. в Полтаві, на І Всесо­юзній науковій конференції з історичного краєзнавства, яка фактично ввела цей термін у науковий обіг.

Я.Е. Водарський визначив краєзнавство як пізнання рідного краю в межах населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, історико-географічного регіону, включаючи їх сучасний стан та історичний розвиток. Істо­ричне краєзнавство він трактував як вивчення історії роз­витку суспільства і природи даної місцевості.

А. В Санцевич назвав краєзнавство комплексом науко­вих дисциплін, що, відрізняючись предметом і методами дослідження, вивчають під різним кутом зору певну тери­торію. Це дає підставу говорити про різні наукові аспекти краєзнавства, що визначаються об'єктом вивчення. В числі таких об'єктів - природа, історія, господарство, населення, культура, народна творчість і т. ін.

П.Т. Тронько наголосив на тому, що історичне крає­знавство як важлива галузь історичної науки дає цій ос­танній «підґрунтя для значних узагальнень і висновків». Воно являє собою «галузь пізнання, доступну для найшир-ших мас трудящих і розраховану на їхню участь у своєму розвитку».

Н.П. Ковальський, вважаючи історичне краєзнавство невід'ємною складовою історичної науки, включав у його сферу широке коло різнопланових об'єктів, об'єднаних за територіальною ознакою. При цьому він звертав увагу на можливість подвійного трактування поняття «край»: вузь­кого — як місто, село і т. п., і широкого — район, область, політико-адміністративний комплекс, який історично склався в межах певної території.

На думку В.О. Замлинського, краєзнавство — найваж­ливіша галузь історичного знання, метою якого є всебічне, комплексне і предметне вивчення території краю. Він вва­жав краєзнавство первинним джерелом історичних фактів, на яких базується будь-яке історичне знання.

В останні роки відбувається перегляд кола проблем, віднесених до історичного краєзнавства. На передній план виходить демографічний фактор з акцентом на функціону­ванні моделі відносин «суспільство - природа», що обумов­лює поглиблення географічного та екологічного аспектів історико-краєзнавчого дослідження.

Шляхом співставлений предмета історичного краєзнав­ства та історичної географії А.В. Санцевич дійшов виснов­ку, що історико-краєзнавче вивчення об'єкта передбачає йо­го всебічний аналіз, тоді як історична географія тримає в полі зору переважно просторовий його аспект.

Існує погляд на історичне краєзнавство як на до­поміжну історичну дисципліну, хоча він видається непра­вомірним, оскільки останні мають своїм предметом обмеже­не коло специфічних проблем (як, наприклад, хронологія, метрологія, генеалогія, сфрагістика, геральдика, нумізмати­ка та ін.), які досліджуються за допомогою спеціальних ме­тодів, тоді як історія краю вимагає комплексного вивчення. Ці міркування мають своїм наслідком висновок: історичне краєзнавство поруч із джерелознавством, археологією, історіографією належить до основних історичних дис­циплін.

Замість терміну «історичне краєзнавство» вживається ще цілий ряд інших: «регіональна історія», «місцева історія», «крайова історія», «обласна історія», «локальна історія», «мала історія».

Географічне краєзнавство здійснює комплексне вивчен­ня природних особливостей даної місцевості, специфічного поєднання природних компонентів на досліджуваній тери­торії, характерних для неї природних явищ і унікальних об'єктів.

В останні роки самостійною науковою дисципліною стає туристичне краєзнавство, що вимагає визначення його предмета.

СІ. Поповичу належить першість в обґрунтуванні ролі туризму як засобу розвитку історичного краєзнавства і по­ширення одержаних ним даних. Дослідник проаналізував взаємозв'язок і взаємодію туризму з історичним краєзнавст­вом, а також окреслив коло проблем, які підлягають розв'язанню в даній сфері. Один із шляхів їх подолання він вбачає у зміцненні контактів між туристично-екскурсійни­ми і краєзнавчими організаціями, що може бути реалізова­но шляхом участі науковців цієї сфери в розробці туристич­них маршрутів і екскурсій, їх методичному забезпеченні.

Активізація краєзнавчих досліджень відбувалась пара­лельно з удосконаленням форм екскурсійно-пізнавальної діяльності, що у XX ст. сформувалась в окрему галузь -краєзнавчий туризм.

СІ. Попович поставив також питання про необхідність створення спеціального друкованого органу для висвітлен­ня основних напрямів розвитку туристсько-краєзнавчої сфери.

Для розробки питань теорії і практики історичного краєзнавства важливе значення має створення в Інституті історії України НАН відділу історико-краєзнавчих дослід­жень та відділу регіональних проблем (1979, 1991).

Активізації вивчення краю сприяє систематичне прове­дення Всеукраїнських наукових краєзнавчих конференцій, ініційованих академіком П.Т. Троньком. З його досліджен­нями пов'язане закріплення в науковому вжитку терміну «туристичне краєзнавство». Він зазначав, що становлення цієї галузі знання пов'язане з подорожуванням по рідному краю. З іншого боку, він вбачає у краєзнавстві основу для дослідження туристичних природно-рекреаційних та істо-рико-культурних ресурсів окремих регіонів України. П.Т. Тронько наголошував також на необхідності створення періодичного видання з туристсько-краєзнавчої проблема­тики і видання вузівського підручника з цієї дисципліни, що є базовою для туристичних спеціалізацій.

27 березня 1990 р. у Києві відбувся І Всеукраїнський краєзнавчий з'їзд, що проголосив створення Всеукраїнської спілки краєзнавців, затвердив її статут, обрав керівні орга­ни. Спілку очолює академік П.Т. Тронько. У 1993 р. віднов­лено видання журналу «Краєзнавство».

Сьогодні краєзнавство успішно розвивається в усіх регіонах України: науково-пізнавальна секція «Одесіка» працює при Будинку вчених в Одесі, клуб «Ріднокрай» - в обласній бібліотеці в Дніпропетровську; науково-краєзнавче товариство дослідників Волині діє в Житомирі; Інститут карпатознавства створений при Ужгородському універси­теті (видає збірник «Carpatica-Карпатика»); Центр історич­ного краєзнавства працює у Львові.

В 1990-х pp. розширились контакти вчених-краєзнавців з фахівцями, які займаються підготовкою кадрів для турис­тичної галузі, ведуть наукові дослідження з проблем туриз­му. Тісне співробітництво розпочалося з І Всеукраїнської науково-практичної конференції «Туризм і завдання національно-культурного відродження України» (жовтень 1992 p., Черкаси). Історики, географи, архітектори, етногра­фи у своїх виступах оцінювали сучасний стан туризму в Україні, накреслювали шляхи його розвитку, наголошували на необхідності поглиблення взаємодії краєзнавства та краєзнавчого туризму, що сприятиме поширенню знань се­ред населення про рідний край, його природу, історію, куль­туру. У 1994 р. в Косові відбулася II Всеукраїнська науко­во-практична конференція з проблем туризму, в центрі уваги якої було відновлення історичної пам'яті народу засо­бами туризму.

Отже, протягом останніх років в Україні спос­терігається помітне зближення краєзнавства з туризмом, який сприяє поширенню результатів краєзнавчих пошуків.

Яка сфера дослідження історичного краєзнавства?

Що є обєктом вивчення географічного краєзнавства?

Що вивчає туристичне краєзнавство?

Який взаємозв'язок існує між краєзнавством і ту­ризмом?

Чим обумовлена активізація краєзнавчих пошуків у 1960-і роки?

3 якою метою створено Всеукраїнську спілку крає­знавців?

На основі яких критеріїв здійснюється туристичне районування?

РОЗДІЛ I

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТУРИСТИЧНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ

Україна - одна з найбільших країн Європи, площа якої становить 603,7 тис. кв. км. її територія простягається зі схо­ду на захід на 1316 км, а з півночі на південь - на 893 км. Крайньою південною точкою України є мис Сарич у Криму. Крайні західна, східна і північна точки знаходяться від­повідно в Закарпатській (Ужгородський район), Луганській (Міловський район) і Чернігівській (Новгород-Сіверський район) областях.

Географічний центр України знаходиться на північно-східній околиці райцентру Добровеличівка в Кіровоградській області, де в 1990 р. встановлено символічний знак. При іншому підході, що передбачає «поправку» на конфігурацію території України, ця точка зміщується на 70 км на північ від названої і за підрахунками, виконаними за допомогою обчис­лювальної техніки, локалізується на 2 км західніше м. Вату-тіне Черкаської області.

Загальна довжина державного кордону України стано­вить майже 6500 км, з них - 1050 км припадає на морський кордон. Територія України перевищує територію таких дер­жав, як Франція (544 тис. кв. км), Іспанія (505 тис. кв. км), Швеція (450 тис. кв. км)та ін. держав. На території України (поблизу м. Рахова Закарпатської області) знаходиться умовний географічний центр Європи.

Чисельність населення України — близько 48 мільйонів. За цим показником Україна посідає п'яте місце в Європі після Німеччини (76 млн.), Італії (57,5 млн.), Великої Бри­танії (57,1 млн.), Франції (55,9 млн.).

Етнічні українські території можуть бути як суцільними (де переважає українське населення), так і змішаними (де українці становлять від 10 до 50% населення). Етнічні тери­торії поділяють на старі, населені українцями протягом ба­гатьох століть (наприклад, Київщина, Чернігівщина, Галичи­на, Холмщина), і нові, де вони розселилися протягом останніх одного-двох століть (Кубань — «малиновий клин», Далекий Схід — «зелений клин», Казахстан — «сірий клин»).

Близько 115 тис. км² етнічних українських земель вхо­дить сьогодні до складу Росії і є територією нинішніх Воро­незької, Курської, Ростовської областей і Ставропольського краю; близько 27 тис. км² — до складу Білорусії (частина Брестської, Мозирської, Пінської областей). За Польщею залишились Надсяння, Лемківщина, Підляшшя, Холмщина загальною площею в 19,5 тис. км². У 1947 р., в результаті операції «Вісла» їх українське населення примусово було виселено звідси на колишні німецькі землі. Українські етнічні території площею 2,6 тис. км² входять до складу Словаччини, 1,7 тис. км² — Румунії. 741 тис. км² україн­ських етнічних територій за межами України знаходиться 165 тис. км², тобто близько 22%.

Регіональний поділ України здійснюється з урахуванням цілого ряду особливостей природного, господарського, етно­графічного, мовного, адміністративно-територіального, рекре­аційного характеру і т. п. Однією з них є фізико-географічне районування, обумовлене розташуванням країни в межах Східноєвропейської рівнини, Карпатських і Кримських гір, чим викликана значна диференціація природних умов.

Рівнинна частина країни включає три географічних зо­ни: зону мішаних лісів — Полісся (близько 14%), лісостепо­ву (майже 34%) і степову (близько 40%) зони. Ці останні, в свою чергу, так само як і Карпати і Кримські гори, теж поділяються на фізико-географічні області. Всього на тери­торії України виділяють 57 фізико-географічних областей.

Початок адміністративно-територіальному поділу покла­дено ще в період Київської Русі. Основною його одиницею було князівство, серед яких відомі Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Волинське, Галицьке.

В литовсько-польський період українські землі поділя­лись на воєводства: Руське (Львівська, Галицька, Перемись-ка, Сяницька, Холмська землі), Шдляське (Мельницька, Більська, Дорогочинська землі), Белзьке (Бузький, Городельський, Грабовецький повіти), Волинське (Володимирський, Луцький, Кременецький повіти), Подільське (Кам'янецький, Червоноградський, Лятичівський повіти), Брацлавське (Брацлавський, Вінницький повіти), Київське (Київський, Овруцький, Житомирський повіти). З 1630 р. у складі Польщі виділялось Чернігівське воєводство.

За часів Богдана Хмельницького основною адміністра­тивно-територіальною одиницею був полк, що ділився на сотні. Полково-сотенний устрій у різні періоди існував на Правобережжі (протягом 65 років), Лівобережжі (протягом 135 років) і Слобожанщині, що належали Росії і Польщі.

Лівобережну та Правобережну Україну стали розрізня­ти після поділу України між Росією і Польщею в середині XVII ст. На Правобережній Україні, що відійшла до Польщі, були відновлені воєводства. Лівобережна Україна (Гетьманщина), що залишилась за Росією, поділялась на де­сять полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Мирго­родський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, При­луцький, Стародубський і Чернігівський. У 1781 р. на Гетьманщині був скасований полковий устрій і створені Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва. В 1796 р. вони увійшли до Малоросійської губернії, яка в 1802 р. була поділена на Полтавську і Чернігівську.

Слобожанщина (Слобідська Україна) ділилась на п'ять полків: Ізюмський, Острогозький, Охтирський, Сумський та Харківський. У 1764 р. полковий устрій на Слобожанщині було скасовано і створено Слобідсько-Українську губернію, яку 1780 р. перейменували на Харківське намісництво. В 1796 р. йому повернули назву Слобідсько-Української (з 1835 р. — Харківська) губернії.

На землях, підпорядкованих Запорозькій Січі, полковий устрій трансформувався в паланковий, при якому кожну паланку (у тюркських мовах це слово має значення «невелика фортеця») очолював козацький полковник. Запоріжжя поділялось на вісім паланок.

Східні землі сучасної України (Луганська, Донецька, частина Харківської області) в 1708 р. разом з Ростовською, Воронезькою, Тамбовською областями Росії увійшли до Азовської губернії, перейменованої в 1725 р. на Воронезьку.

В 1764 р. на січовій території (сучасні Кіровоградська і Луганська області) було створено Новоросійську губернію, що об'єднала також тринадцять сотень Миргородського і дві сотні Полтавського полків.

У 1774 р. частина Новоросійської губернії (територія сучасних Луганської, Донецької, Кіровоградської областей, південна частина Слобожанщини) увійшла до новостворе-ної Азовської (другої) губернії.

Після анексії Кримського ханства в 1783 р. Азовська і Новоросійська губернії були об'єднані у складі Катерино­славського намісництва, яке в 1797 р. було перетворено на Новоросійську (другу) губернію. В 1802 р. Новоросійська гу­бернія (Новоросія) була піддана черговому поділу, в резуль­таті якого утворились Миколаївська (в 1803 р. перейменова­на на Херсонську), Катеринославська і Таврійська губернії.

Після поділів Польщі 1793 і 1795 років землі Правобе­режної України були приєднані до Росії, що початково поділялись на (Ізяславське — з 1795 р. Волинське, Брац-лавське, Подільське), а з 1797 р. — губернії: Київську, Во­линську, Подільську.

Отже, на початок XIX ст. переважна більшість етнічних українських земель була об'єднана у складі дев'яти губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Хер­сонської, Чернігівської.

Західноукраїнським землям, що після першого поділу Польщі (1772) увійшли до Австрії, було повернено їх істо­ричну назву: вони стали іменуватися «Королівством Гали­чини і Лодомерії». Проте назва «Галичина» поширювалась і на польські землі. Звідси виникнення назви «Східна Гали­чина» для означення української її частини, на відміну від Західної (польської) Галичини. В XIX - на початку XX ст. побутували назви «Австрійська Русь» (Галичина, Букови­на), «Угорська Русь» (Закарпаття).

До 1914 р. 76 тис. кв. км (близько 10%) українських етнічних територій належало Австрії, решта — 665 тис. кв. км (понад 90%) - Росії.

Після першої світової війни українські землі були роз­поділені між 4 державами: 77,3% українських земель нале­жало СРСР, 18,1% (Галичина, Підляшшя, Холмщина) -Польщі, 2,1% (Бессарабія, Буковина, Мармарощина) - Ру­мунії, 2,5% (Закарпаття) - Чехо-Словаччині.

В 1920 р. землі України радянської були поділені на дванадцять губерній: Волинську, Донецьку, Катерино­славську, Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Олександрівську (з 1921 р. - Запорізька), Подільську, Пол­тавську, Харківську, Чернігівську.

Але вже 1 серпня 1925 р. губернський поділ був скасо­ваний. Наприкінці 1925 р. Україна в адміністративному відношенні складалася з 41 округи. З 1924 р. в її складі пе­ребувала також Молдавська АРСР

У 1932 р. вертикальна адміністративна структура буду­валась таким чином: центр — область — район. 9 лютого бу­ло утворено п'ять перших областей: Вінницьку, Дніпропет­ровську, Київську, Одеську, Харківську; 2 липня -Донецьку; 15 жовтня — Чернігівську. В 1937 р. з'явились Житомирська, Кам'янець-Подільська (з 1954 — Хмельниць­ка), Миколаївська, Полтавська області. В 1938 р. Донецьку область було поділено на Сталінську (з 1961 — Донецька) і Луганську. В 1939 р. виникли Запорізька, Кіровоградська, Сумська області, потім - Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська (з 1962 — Івано-Франківська), Тернопільська.

1940 р. — рік створення Ізмаїльської і Чернівецької об­ластей і відокремлення Молдови в самостійну республіку.

Таким чином, напередодні Великої Вітчизняної війни на території України налічувалося 24 області.

30 березня 1944 p. було створено Херсонську, в 1946 р. — Закарпатську, в 1954 р. — Черкаську області. У тому ж 1954 р. до складу України увійшла Кримська область, а Ізмаїльську область було об'єднано з Одеською. В 1959 р. Дрогобицька область стала частиною Львівської. Сьогодні у складі Ук­раїни налічується 24 області і Автономна Республіка Крим.

Адміністративний поділ України не співпадає з її історико-географічним поділом. За цим останнім критерієм в Україні можна виділити такі історико-географічні області: Бессарабія, Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Київщина, Крим, Південна (Степова) Україна, Поділля, Полтавщина, Слобожанщина, Чернігівщина.

Ще одна схема поділу території України обумовлюється впливом природних і соціально-економічних чинників і вик­ликана потребами розвитку туристичної галузі. На підставі цих факторів виділяються туристичні регіони і райони.

Туристичний регіон являє собою територіально-турис­тичну систему, яка об'єднує кілька туристичних районів, що мають свої специфічні особливості і об'єднані географічни­ми, історичними, ресурсними факторами.

Туристичний район — це група туристичних комплексів, об'єднаних спільною територіальною структурою туристич­ного господарства.

Єдина схема туристичного районування на сьогодні не розроблена. Частина дослідників відокремлює чотири тури­стичних регіони: Карпатський, Поліський, Дніпровський і Азово-Чорноморський, які, в свою чергу поділяються на 35 туристичних районів. Інші виділяють сім регіонів: Кар­патський (західний), Волинсько-Тернопільський (північно-західний, або поліський), Житомирсько-Вінницький (буферний), Київський (центральний), Харківський (північно-східний), Дніпровсько-Донецький (південно-східний), Причорноморський (південний). Треті схильні об'єднувати три приморські райони в один Кримсько-Одесько-Азовський туристичний регіон, виділяючи також Карпатський туристичний район.

Основою туристичного районування є рекреаційне райо­нування, тобто поділ території на окремі таксономічні одиниці,

що відрізняються туристичною спеціалізацією, структурою рекреаційних ресурсів і напрямом їх освоєння. Рекреаційні ресурси характеризуються природними умовами, площею їх поширення, тривалістю використання. Рекреаційне району­вання сьогодні теж не є остаточно розробленим і жорстко усталеним.

У географічній енциклопедії України наводяться дві схеми поділу території країни на чотири рекреаційні регіо­ни (Азово-Чорноморський, Дніпровсько-Дністровський, Карпатський, Кримський) і вісім рекреаційних районів (Євпаторійський, Донецький, Одеський, Приазовський, Придніпровський, Придністровський, Феодосійський, Ялтинський).

Азово-Чорноморський рекреаційний регіон, до складу якого входять Донецька, Запорізька, Миколаївська, Одесь­ка, Херсонська області, включає Одеський і Приазовський рекреаційні райони. Регіон багатий на лікувальні грязі.

Дніпровсько-Дністровський рекреаційний регіон (Вінницька, Волинська, Житомирська, Дніпропетровська, Донецька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Чер­каська, Чернівецька, Чернігівська області) охоплює Донець­кий, Придніпровський і Придністровський райони. Регіон славиться мінеральними і радоновими водами.

Карпатський рекреаційний регіон включає Закарпатсь­ку, Івано-Франківську, Львівську, Чернівецьку області. В ньому виявлено близько 800 джерел мінеральної води, по­ловина яких знаходиться на Закарпатті. Регіон має най-густішу річкову мережу в країні: 8729 річок. У ньому бага­то історико-культурних пам'яток. Регіон розташований на перехресті шляхів, які з'єднують Західну і Східну Європу.

Кримський рекреаційний регіон є унікальним осеред­ком, що поєднує багаті природно-рекреаційні, історико-культурні та спортивно-оздоровчі ресурси. В їх числі — Чор­не і. Азовське моря, лікувальні грязі, термальні і мінеральні води бальнеологічних курортів, численні пам'ятки, що нале­жать різним епохам і культурам, створені різними народами.

Через порти Чорного і Азовського морів Україна здійснює інтенсивні зв'язки із зарубіжними країнами. Вихід до Дунаю забезпечує їй водне сполучення з 7 країнами Західної Європи. В Україні наявна розвинена автомобільна, залізнична, авіаційна мережа. Морськими, річковими, повітряними, сухопутними шляхами Україна зв'язана май­же з усіма куточками земної кулі. Вона являє собою своєрідний міст між Європою і Азією.

Україна має все необхідне для розвитку подорожей і оз­доровлення: сприятливі природні умови, історико-культурні, матеріальні та людські ресурси. Туристично-рекре­аційний потенціал створює можливості для всебічного задоволення пізнавальних, оздоровчо-спортивних і духов­них потреб вітчизняних та іноземних туристів.

Територія України характеризується винятково сприят­ливими кліматичними умовами для відпочинку, лікування, різних видів туризму. Природно-рекреаційні ресурси — це природні умови, явища природи, що створюють комфортні умови для рекреаційно-туристичної діяльності і сприяють організації відпочинку і оздоровлення. Основними серед них є клімат, акваторії, ландшафт, а також деякі природні об'єкти, що мають пізнавальні і атрактивні властивості. Кліматичні ресурси визначають загальну комфортність те­риторії, її придатність для лікування і відпочинку. Серед основних кліматичних особливостей, що визначають її ком­фортність — температурний режим, кількість сонячних днів на рік, вологість, атмосферний тиск, режим вітрів.

Клімат на більшій території України помірно континен­тальний, із сухим і переважно теплим літом, м'якою і воло­гою зимою. 150-190 днів на рік середньодобова температура перевищує +10° Є. Кліматичні умови дещо інші в Карпатсь­ких і Кримських горах, а також на південному узбережжі Криму.

Важливою складовою рекреаційних ресурсів є водні ре­сурси, до яких належать моря, озера, водосховища, річки, придатні для організації відпочинку і оздоровлення. Найваж­ливішим з них є Азовське і Чорне море. По території Ук­раїни протікає понад 70 тис. річок, серед яких найбільші -

Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець, Дунай. Більшість річок належить до басейнів Чорного та Азовсько­го морів, 4% - до басейну Балтійського моря. Головна вод­на артерія України - Дніпро, третя за довжиною ріка Євро­пи (2285 км, з яких 1205 км припадає на територію України). Карпатські річки придатні для подорожей на бай­дарках і каное (Черемош, Прут, Тиса, Стрий та ін.). На те­риторії України понад 3 тис. природних озер і 22 тис. штуч­них водоймищ. Найбільша кількість озер на Волинському Поліссі.

Серед природно-рекреаційних ресурсів важливу роль відіграють бальнеологічні, до яких належать мінеральні во­ди, лікувальні грязі. Заклади, що функціонують за рахунок використання бальнеологічних ресурсів, розташовані пере­важно в Карпатському і Причорноморсько-Азовському регіонах. Найбільша кількість мінеральних джерел припа­дає на західну частину України (Львівську і Закарпатську області). Значні запаси лікувальних грязей зосереджені в південних і північно-західних областях. Найстаріші грязьові курорти - Бердянськ, Євпаторія, Саки, Куяльник. Торф'яні грязі використовуються на курортах Миргорода, Моршина, Черче та ін.

Важливою складовою рекреації, оздоровлення і ліку­вання є лісові ресурси. За кількістю лісових насаджень Україна посідає одне з перших місць серед країн Європи.

Наявність лісів сприяє також розвитку специфічних видів туризму, зокрема полюванню. Найбільш значними мис­ливськими ресурсами володіють Карпатський і Поліський регіони. Це перш за все численні популяції лосів, оленів, ко­суль, диких кабанів, лисиць, зайців, пернатої дичини.

Для туризму значну цінність мають ландшафти, що відзначаються оздоровчими чи пізнавальними властивостями, включаючи рельєф, мальовничі краєвиди, печери. В Україні є печери, що за своїми розмірами не поступаються найбільш відомим у світі, і при відповідному обладнанні їх можна перетворити на рекреаційно-туристичні об'єкти міжнародно­го значення. Вони локалізуються переважно в Подільсько-Буковинському, Кримському і Карпатському регіонах.

Особливу групу ландшафтів утворюють національні парки, державні заповідники, заказники, унікальні природні об'єкти, пам'ятки природи, парки, що є пам'ятками садово-паркового мистецтва, дендропарки, ботанічні сади, зоо­логічні парки, заповідні урочища, що складають природно-заповідний фонд. Основним призначенням заповідних територій і об'єктів є сприяння збереженню унікальних і типових природних ландшафтів, рослинного і тваринного генофонду, екологічної рівноваги, а також відтворенню і примноженню відновлюваних природних ресурсів. За­повідні території є базою для стаціонарного наукового дослідження еталонних природних комплексів, спостере­ження за станом і зміною навколишнього середовища, цен­трами розробки наукових основ охорони природи і раціонального природокористування, а також екологічної освіти.

В Україні налічується понад 6700 природно-заповідних територій, у тому числі 20 природних заповідників. За­повідник являє собою територію (акваторію), виділену з метою збереження у природних умовах типових або унікальних природних комплексів, вивчення природного протікання процесів і явищ, які в них відбуваються. Зе­мельні ділянки, надра, водні об'єкти в межах заповідника вилучаються з господарського обігу і стають об'єктами без­строкового використання в такій ролі. На невеликих ділян­ках обладнуються екологічні стежки.

На початок 2002 р. в Україні функціонувало 16 природ­них заповідників: «Горгани», Дніпровсько-орільський, «Єланецький степ», Казантипський, Канівський, Карадагсь-кий, Кримський, Луганський, «Мис Мартьян», Опукський, «Медобори», Поліський, Рівненський, «Розточчя», Ук­раїнський степовий, Ялтинський гірсько-лісовий). Крім то­го, Україна володіє 4 біосферними заповідниками (Асканія-Нова, Дунайський, Карпатський, Чорноморський), де зберігається еталонна дика природа. Вони відзначаються су­ворим режимом відвідування, тому проведення екскурсій припускається лише в музеях природи та інформаційних центрах.

У відповідності до Всеєвропейською стратегією збере­ження біологічної і ландшафтної різноманітності, а також з програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні актуальним і пріоритетним для державної політики є організація міждержавних біосферних резерватів. Перший такий заповідник — «Східні Карпати» — створений на те­риторії трьох країн: (Польщі, Словаччини, України). З ук­раїнських територій він включає Ужанський національний природний парк.

У 1999 р. в м. Вилково відбулось відкриття другого міждержавного — українсько-румунського — біосферного резервату «Дельта Дунаю» в рамках програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера». Його українська частина — Дунайсь­кий біосферний заповідник, що увійшов до Світової мережі біосферних заповідників.

В Україні 11 національних природних парків (Азово-Сивашський, Вижницький, Деснянсько-Старогутський, Карпатський, «Подільські Товтри», «Святі гори», «Сине-вир», «Сколівські Бескиди», Ужанський, Шацький, Яворівський), створених з метою збереження, відновлення, вивчення і раціонального використання природних ком­плексів і об'єктів у рекреаційних, наукових і освітньо-ви­ховних цілях. Територія парків поділяється на різні функціональні зони, у тому числі буферні, що використову­ються для оздоровлення, лікування, відпочинку.

Заповідники і національні природні парки займають понад 10% території України і розташовані практично у всіх фізико-географічних її регіонах.

В Україні налічується 1020 парків, які мають історико-культурну цінність. З їх числа 19 — дендрологічні парки, метою яких є збереження, вивчення і відновлення у спеціально створених умовах представників флори. Крім цього, в країні 88 парків, що є пам'ятками садово-парково­го мистецтва, а також 17 ботанічних садів, 7 зоологічних парків.

Загальна площа природних рекреаційних ландшафтів в Україні становить 9,4 млн га (15,6% території держави), а їх одночасна місткість — майже 50 млн чол.

Історико-культурні ресурси включають історичні, архе­ологічні, архітектурні пам'ятки; предмети матеріальної культури (знаряддя праці, побутові речі, вироби народних промислів, одяг, національну кухню); елементи духовної культури (образотворче мистецтво, фольклор, народні тра­диції, вірування і т. ін.); твори монументального мистецтва; етнографічні особливості території. До цієї групи ресурсів відносять також музеї, виставки, театри тощо.

Стильовим багатством і різноманітністю відзначаються пам'ятки України. Під охороною держави перебуває понад 15,6 тис. пам'яток містобудування і архітектури, при тому, що сьогодні на облік взято далеко не всі історико-архітектурні об'єкти. Хронологічний діапазон архітектурних пам'яток України дуже широкий. Залишки найдавніших з них на місці стародавніх грецьких колоній збереглися в Північному Причорномор'ї (Ольвія, Херсонес, Пантікапей та ін.).

Кам'яне будівництво в Давній Русі починається в X ст. Основним типом кам'яних споруд того часу були культові об'єкти. Дослідження давньоруських пам'яток, що зберегли­ся до сьогодні, дозволяє виділити три історичні періоди в розвитку архітектури Давньої Русі. До першого етапу (кінець Х-І пол. XI ст.) відносяться пам'ятки, що зберегли­ся лише частково. Це Спаській собор у Чернігові, Софійський собор і Золоті ворота в Києві. Для другого періоду (II пол. XI — початок XII ст.) характерні церква Спаса на Берестові, Успенський собор і Троїцька надбрам-на церква в Києво-Печерській Лаврі, Михайлівський собор у Видубицькому монастирі. Третій період давньоруського зодчества представлений спорудами XII — початку ХШ ст., що дозволяють говорити про наявність у кам'яному зод­честві цілого ряду стилістичних напрямів і виокремлювати в ньому київську, чернігівську, волинську, галицьку школи. Київська школа представлена Кирилівською церквою в Києві, Юріївською (Успенською) церквою в Каневі, церк­вою Св. Василя в Овручі. Характерними для чернігівської школи є Борисоглібський собор, Іллінська церква, Успенсь­кий собор Єлецького монастиря, П'ятницька церква в Чернігові. Уявлення про волинську школи дає Успенський собор у Володимирі-Волинському. Із споруд галицької шко­ли до наших днів збереглася церква Св. Пантелеймона в с Шевченкове Івано-Франківської області.

В зодчестві XIV-XVII ст. виражена творча своєрідність регіональних шкіл, обумовлена різними шляхами історич­ного розвитку окремих українських земель.

У цей період будівництво було більш інтенсивним у західних регіонах. Особлива увага зосереджувалась на спо­рудженні об'єктів оборонного характеру — кам'яних замків, монастирів, церков-фортець. У західних областях України налічується 150 пам'яток оборонного зодчества, розташова­них у 46 містах, 23 містечках, 45 селах, які перебувають під охороною держави. Але, на жаль, більшість цих споруд зруйнована.

Кам'яне будівництво XVI — І пол. XVII ст. у При­дніпров'ї і в північній частині Лівобережної України обме­жувалося зведенням культових об'єктів.

У другій половині XVII ст. сформувався архітектурно-стилістичний напрям, що здобув пізніше назву «українське бароко». Він був домінуючим протягом усього XVIII ст.

Перебудові у стилі бароко піддавались також раніше зведені споруди. Такого стилістичного оновлення зазнали Софійський та Успенський собори в Києві, Успенський со­бор у Чернігові та ін.

Ансамблі Києво-Печерської Лаври, Софійського монас­тиря та історичний центр Львова включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Перспективу включення до цього списку мають історичні ансамблі Києва, Кам'янця-Подільського, Новгорода-Сіверського, Чернігова та ін.

В Україні 1399 міст і селищ і близько 8 тисяч сіл, що мають цінну історико-культурну спадщину. Всього в країні 39 історичних місг, які перейшли тисячолітній віковий рубіж, понад 500 міст і містечок досягли свого 900-річчя, а 5000 українських сіл мають 300-річну історію.

47 найвизначніших історико-архітектурних ансамблів і комплексів оголошені державними заповідниками, серед яких Давній Галич, Києво-Печерська Лавра, могила Т.Г. Шевченка, Cофійський собор у Києві, Херсонес, Хортиця мають статус національних.

Всього в Україні налічується 6 тис. природних і 150 тис. історико-культурних пам'яток. З цього числа 12 тис. ста­новлять інтерес як туристсько-екскурсійні об'єкти, але функціонують у такій ролі лише близько 5,5 тис. (за деяки­ми джерелами — 8 тис).

В Україні існує 550 музеїв, у яких зберігається понад 9,9 млн експонатів.

Складовою частиною туристських ресурсів є гомогенні ресурси, під якими розуміють природні та культурно-істо­ричні комплекси, пов'язані з минулим —як України, так і інших держав. До них відносять місця, пов'язані з життям, діяльністю чи перебуванням на території України видатних представників іноземних держав — О. Бальзака, А. Міцке-вича, А. Рішельє, Ф. Ліста X. Де Рібаса, У. Черчіля, Я. Га­шека та ін. До цієї групи ресурсів належать також місця битв і поховання: військовий меморіал, присвячений бри­танцям, що загинули під час Кримської війни 1853-1855 pp.; поховання шведів на полі битви під Полтавою та ін. У різних регіонах України, за підрахунками О.О. Бейдика, виявлено понад 500 об'єктів такого роду. Найширше вони представлені в західних (Львівській, Закарпатській, Черні­вецькій), Одеській областях, Автономній республіці Крим і в Києві. Понад 80% цих ресурсів не задіяні в організації турів для іноземців.

До соціально-економічних ресурсів належать географічне положення, транспортна доступність території, рівень еко­номічного розвитку, побутового обслуговування населення, трудові ресурси тощо.

Туристські інфраструктурні ресурси є складовими соціальної і виробничої інфраструктури, що можуть бути використані в організації туристичної діяльності. Вони охоплюють інфраструктуру краю і всі підприємства, задіяні у прийомі і обслуговуванні туристів. Туристична інфраст­руктура являє собою сукупність підприємств, які забезпечу­ють екскурсійне обслуговування, транспортне обслугову­вання (автомобільний, залізничний, морський, річковий транспорт, аеропорти, транспортні магістралі, автостоянки), послуги гостинності (готелі, туркомплекси, турбази, будин­ки відпочинку, кемпінги, мотелі, пансіонати, ресторани, кафе, бари) і допоміжні послуги (банківські, валютно-фінансові, зв'язку, інформаційно-комунікативні, спортивно-оздоровчі, побутові, торговельні, культурно-розважальні тощо).

В Україні функціонує 1375 підприємств готельного ти­пу, серед яких 916 готелів, 15 мотелів, 9 кемпінгів та ін. Хо­ча лише близько 10% від цієї кількості відповідають міжна­родним стандартам і придатні для обслуговування іноземних туристів. Тільки у 2001 р. в Києві з'явився пер­ший п'ятизірковий готель. Високими стандартами визнача­ються готелі «Дніпро», «Русь», «Національний» (Київ), «Ореанда» (Ялта), «Лондонська» (Одеса), «Гранд» (Львів), «Черемош» (Чернівці).

В цілому туристично-рекреаційний і санаторно-курорт­ний комплекс України нараховує понад 4,5 тис. підприємств розміщення туристів, які одночасно можуть прийняти понад 600 тис. чол.

Україна має унікальні природні умови і культурно-істо­ричний потенціал для успішного розвитку туризму.

Контрольні питання

Яка різниця між природними і біосферними заповідни­ками?

Якими особливостями характеризуються природні націо­нальні парки?

Які грязьові курорти України мають найдавнішу історію?

Які складові туристичної інфраструктури?

В якій області України знаходиться умовний географіч­ний центр Європи?

Які пам'ятки світового значення зареєстровані в Україні на основі класифікаці ЮНЕСКО?

Теми рефератів

Характеристика туристичної інфраструктури України.

Природно-рекреаційний потенціал України як основа розвитку спортивно-оздоровчого туризму.

Розвиток лікувального туризму на базі природно-рекре­аційних ресурсів України.

Природно-рекреаційні можливості як основа розвитку пізнавального туризму в України.

Історико-культурна спадщина України і розвиток пізна­вального туризму.

київ -