Німецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — початку 19-го століття

І. Кант, Г. Гегель та Л. Фейєрбах як найвидатніші представники німецької класичної філософії.

Німецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — початку 19-го століття.

Іммануїл Кант (1724-1804) був родоначальником німецької класичної філософії. У його творчості виділяють два періоди: “докритичний”, коли І. Кант виступав в основному як натураліст, і “критичний”, коли сформувалася специфічна кантівська філософія. Розроблена їм концепція походження Сонячної системи з гігантської газової, туманності дотепер є однією з фундаментальних наукових ідей в астрономії. Як філософ він постає у другий період творчості – період публікації трьох «Критик» - «Критики чистого розуму» (1781), «Критики практичного розуму» (1788), «Критики здатності судження» (1790). Він здійснив корінний переворот у постановці й вирішенні центральної проблеми теорії пізнання - взаємодії суб'єкта та об'єкта.він робить предметом філософського осмислення пізнавальні здібності суб’єкта. У суб'єкті Кант розрізняє два рівні: емпіричний (досвідний) і трансцендентальний (той, що знаходиться за межами досвіду - апріорний). До емпіричного рівня він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – надіндивидуальну основу в людині, знання людини як представника людства загалом.

Однією з головних проблем критицизму Канта є вирішення питання: як можливе достовірне наукове знання? Він вважав, що достовірне знання - це об'єктивне знання. Об'єктивність же в нього ототожнюється із загальністю й необхідністю. У структурі людського мислення Кант виділив три здатності: чуттєвість – це вроджена здатність людини, яка має дві форми – простір і час. Простір і час у нього – це не форми буття самих речей, а, навпаки, це суб’єктивні форми сприйняття людини, споконвічно властиві їй як представнику людства.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) створив на об'єктивно-ідеалістичній основі систематичну теорію діалектики як учення про розвиток і мислення. Діалектичний аспект мислення складається в умінні відкрити в будь-якому визначенні внутрішні суперечності.

Він розвинув на об'єктивно-ідеалістичній основі вчення про закони і категорії діалектики, вперше в систематизованому вигляді розробив основні принципи діалектичної логіки і піддав критиці метафізичний метод мислення.

У Гегеля духовна культура людства представлена в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчої сили «світового розуму». Втілюючись в образах культури, що змінюють один одного, безособовий (світовий, об'єктивний) дух одночасно пізнає себе як їх творця. Духовний розвиток індивіда відтворює стадії самопізнання «світового духу», починаючи з акту найменування чуттєво-даних речей і кінчаючи знанням законів, які управляють всім процесом духовного розвитку, – науки, моральності, релігії, мистецтва.

Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» отримала в Гегеля назву абсолютної ідеї, а логіка визначається як «самосвідомість» цієї ідеї. Діяльність абсолютної ідеї полягає в мисленні, мета — в самопізнанні.

Останнім із представників німецької класичної філософії був Людвіг Фейєрбах (1804-1872) - перший німецький філософ, що піддав розгорнутій критиці систему і метод Гегеля з матеріалістичних позицій. Аналізуючи вихідні передумови гегелівської системи, Фейєрбах робить висновок про її глибоке споріднення з теологією. Він показав, що ідеалізм Гегеля є філософським обгрунтуванням існування Бога. На думку Фейєрбаха, і релігія, і близька їй гегелівська філософія мають загальні корені: вони виникають у результаті абстрагування і наділення самостійною формою існування людської сутності, найбільш загальних рис людського роду.

Бог, за Фейєрбахом, - це абстракція, що існує лише в головах людей. У свідомості відбувається перевертання справжніх відносин: справжній творець Бога – людина - поставлена в залежність від останнього. Чим більше атрибутів приписується Богу, тим біднішою стає людина, оскільки ці атрибути вона віднімає у себе. Фейєрбах прагнув відродити в людини почуття самоствердження й гідності, вважаючи, що це можна зробити на основі матеріалістичного світогляду.

При обґрунтуванні матеріалістичного світогляду Фейєрбах відмовляється використовувати поняття «матерія» і віддає перевагу поняттю «природа». Тому його світогляд вірніше назвати натуралізмом.