Лекція №12: Західноукраїнські землі в складі

Австрійської (Австро-Угорської) імперії в кінці ХVІІІ – ХІХ ст.

План.

1. Входження Галичини в склад Австрії. Адміністративно-територіальний устрій.

2. Соціальні рухи в Галичині у І Пол. ХІХ ст.

3. Початок українського національного відродження. Діяльність “Руської Трійці”.

4. Революція 1848 р. в Галичині.

5. Суспільно-політичний рух після 1848 р. Перші українські політичні партії.

 

1. Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття займали територію 70 тис. кв. км., на якій проживало 3,5 млн. чол., в тому числі українців 2,4 млн. (70% усього населення), 600 тис. поляків, 300 тис. євреїв. На території Східної Галичини існувало 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, та східні частини Сяноцького і Перемишльського округів. Окремий округ (до 1849 р.) становила Буковина з центром у Чернівцях. Закарпаття входило до складу Угорського королівства як чотири комітати (жупи) Братиславського намісництва. На чолі округів стояли старости, призначувані австрійським урядом. Східна Галичина і Буковина були об’єднані з Західною Галичиною, де переважали поляки, в королівство Галіції і Лодомерії з центром у Львові. Адміністрацію Галичини очолював губернатор, назначений імператором, резиденцією якого був Львів. Містами на території краю управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце бургомістр і радники. Усі вони також призначались урядом.

Австрійська монархія на поч. ХІХ ст. була однією із найбільш відсталих держав Європи. Однак національне гноблення тут здійснювалося не в таких грубих формах як у підросійській Україні. Австро-Угорщина на відміну від Росії, була конституційною монархією (Конституції 1848 і 1867 рр.). Тут існували певні політичні свободи, рівність громадян, центральний парламент і крайові сейми (зокрема в Галичині і Буковині), вибори до яких здійснювалися за участю всього населення. Українська мова і культура формально не заборонялися.

І хоч права українців всіляко обмежувалися – обмежувалося викладання українською мовою в школах, нею не викладали в жодному вузі, українських представників у виборних органах влади були одиниці – все ж таки конституційний устрій сприяв зростанню активності українського населення, його зорганізованості.

У ХІХ ст. саме Західна Україна стала центром національного відродження.

 

2. Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською промисловістю західних провінцій монархії, багато галузей західноукраїнського виробництва на кінець першої половини ХІХ ст. стали деградувати, занепадати (текстильна, шкіряна, залізорудна, ливарна, суконна та ін.). Слабо розвинутою була торгівля. В Галичину ввозилися товарів на суму, в десять раз більшу, ніж вивозилися. Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, яке через існування кріпацтва теж перебувало в стані занепаду. Прогресуюче малоземелля, рутинна техніка, відсталі форми господарювання, тяжкий кріпосницький гніт вели до деградації селянських господарств, до злиднів, голоду і вимирання селян, особливо під час стихійних лих. Як писав І.Франко, у неврожайні роки в краю вибухав голод, люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали на Поділля, в Бессарабію.

Селяни різко протестували проти кріпосницького гніту. Їх боротьба виливалася в різні форми: скарги селян на панів у державні установи, спори громадян з домініями (маєтками), втечі від поміщиків. Потрава панських посівів і лук, підпали панських маєтків, відмова від виконання повинностей і сплачування державних податків, дії опришківських загонів у Прикарпатті, виступи селян, окремих громадян. На Буковині одним із найбільш значних був виступ селян у 1843-1844 рр., очолюваний Лук’яном Кобилицею (1812-1851). Оскільки протягом багатьох років скарги селян на здирства і утиски панів залишалися без наслідків, у 1843 р. селяни 22 громад відмовилися відбувати панщину і почали громити маєтки. У березні 1844 р. повстання було придушене за допомогою війська.

 

3. Зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у Перемишлі “Клерикальне товариство” з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І.Могильницький створив “Граматику” українсько мови, довів, що українська мова є рівноправною слов’янською мовою. А не діалектом російської чи польської мов.

У 30-і рр. ХІХ ст. центр діяльності, спрямований на пробудження національної свідомості західних українців, переміщується до Львова, де з 1830 по 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток “Руська трійця”. Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах “Русалка Дністрова”. Майже весь тираж якого був конфіскований. При цьому начальник поліції Львова зазначив “... ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ”. У цій збірці опубліковані українські народні пісні, історичні пісні, жіночі, колискові, оригінальні поезії і прозові твори і ін. Усім своїм змістом, живою народною мовою “Русалка Дністрова” пробуджувала любов до рідної культури й землі, піднімала національну самосвідомість західноукраїнського населення. Почуття єдності його з усім українським народом. Вона оспівувала героїчну визвольну боротьбу народу проти іноземних поневолювачів і національного гноблення.

 

4. Значним поштовхом до розгортання визвольного руху стала революція 1848-1849 рр., яка охопила Австрійську імперію. Центром революційних подій у західноукраїнських землях був Львів. Тут у травні 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духовенство створили першу в Західній Україні українську політичну організацію – Головну Руську Раду на чолі з єпископом Г.Яхимовичем. Вона вимагала ввести в школах Східної Галичини навчання українською мовою, закони й урядові розпорядження публікувати українською мовою, дозволити українцям займати державні посади, греко-католицьке духовенство зрівняти в правах з католицьким, усі чиновники, призначувані в Східну Галичину, повинні знати українську мову, Західну (польську) і Східну (українську) Галичину поділити на дві окремі адміністративні одиниці. Головна Руська Рада почала видавати свою газету – “Зорю Галицьку”, що була першою у Львові газетою українською мовою. У жовтні 1848 р. ГРР був скликаний у Львові перший з’їзд діячів науки і культури – Собор руських учених. На з’їзді було створено “Галицько-Руську матицю” – товариство для видання й розповсюдження дешевих книг та поширення освіти серед народу. У 1849 р. ГРР відкрила у Львові Народний Дім з українською бібліотекою, музеєм, книжковою крамницею і народним клубом.

У листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з вимогою утворення української автономії. Революційним рухом були охоплені Буковина і Закарпаття. Характерною особливістю національного відродження в Галичині була політизація, що виявилась у поєднанні як суто національних, так і політичних вимог, створенні нових організацій, діяльність яких спрямувалась на задоволення національно-політичних потреб українського народу.

Основні підсумки революції:

1) ліквідація в Австрійській імперії кріпосного права, проголошення конституційного правління та громадянських прав;

2) було покладено початок політичній боротьбі населення Західної України за своє національне і соціальне визволення.

 

5. У другій пол. ХІХ ст. в суспільно-політичному русі в Західній Україні діяли три напрямки:

1) москвофіли – реакційний, представники якого не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею “єдиної російської народності від Карпат до Камчатки”, виступали за приєднання до Росії. Мали свої політичні і національно-культурні установи (Руська рада, Ставропігійський інститут, Народний Дім, Галицько-Руська матиця, товариство ім. М.Качковського), видавничу базу (“Галичанин”, “Прикарпатская Русь” і ін.), але значною підтримкою населення не користувалися;

2) народовці – національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення. У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство “Просвіта”, яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А.Вахнянин. “Просвіта” мала філії у всіх містах Західної України. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю – засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси. На кін. ХІХ ст. “Просвіта” за популярністю серед населення суперничала з церквою. На рубежі 70-80-х рр. народовський рух включається в політичне життя. У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган – Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський поступово поширюється на Буковині і Закарпатті.

3) Радикальний напрямок, який виник під впливом ідей М.Драгоманова. Радикали виступали за утворення незалежної України, пропагували революційні методи боротьби, закликали до політичної діяльності широкі народні маси. Очолювали напрямок Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

У 1894 р. із Києва до Львова переїхав М.Грушевський, зайнявши посаду професора Львівського університету. Ця подія мала великий позитивний вплив на розвиток національного руху, української науки, зв’язків між західними і східними українцями. М.Грушевський очолив створене “Просвітою” Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, об’єднавши навколо нього майже всіх провідних східно - і західноукраїнських учених.

У кін. ХІХ ст. починають формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена в 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І.Франком та М.Павликом. Партія вважала своєю метою створення незалежної української держави. Але протиріччя між радикалами обумовили слабкість партії. У 1899 р. народовці на чолі з Є.Левицьким та В.Охрімовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєднались М.Грушевський та І.Франко. Партія стояла на ліберальних позиціях, головною метою проголосила незалежну українську державу. З часом націонал-демократи перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні. У 1899 р. була створена Українська соціал-демократична партія (М.Ганкевич, С.Вітик), яка стояла на позиціях марксизму. Широкої соціальної бази партія не мала, бо чисельність робітників, на яких вона орієнтувалася, була незначною.

Лекція №13:Українські землі

На початку ХХ ст.

План.

1. Розвиток суспільно-політичного руху на поч. ХХ ст.

2. Україна в революції 1905-1907 рр.

3. Українські землі в 1907-1914 рр.

4. Україна в роки першої світової війни.

 

1. Початок ХХ ст. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострим класовим протиріччям, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила загальна економічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії – і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією. Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:

1) активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби;

2) посилився селянський рух, для придушення якого досить часто використовували війська;

3) зросла активність студентської і учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість (зокрема, боротьба за український Львівський університет);

4) посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

У Наддніпрянській Україні центом опозиційної по відношенню до царизму діяльності стали земства – органи місцевого самоуправління. Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення конституції.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-визвольний рух.

У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині:

1) тут активізувалася діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було видано роботу М.Міхновського “Самостійна Україна”;

2) діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство “Просвіта” мала 78 філій, 2944 читалень, курси для неписьменних. Кращі твори української літератури друкувалися на сторінках редагованого М.Грушевським та І.Франком журналу “Літературно-науковий вісник”. Упродовж 1899-1917 рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову так і українську літературу;

3) зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах;

4) розгортали діяльність молодіжні спортивні товариства “Сокіл”, “Січ”, які розвивали в українській молоді почуття патріотизму, схильність до дисципліни;

5) широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості.

У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух проявився в:

1) процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій. РУП, утворена в 1900 р., розкололася і дала початок трьом партіям:

а) Народній українській партії (НУП, 1902) на чолі з М.Міхновським. Виступала за утворення незалежної української держави. Орієнтувалася на національну інтелігенцію;

б) Українській соціал-демократичній спілці (“Спілка”, 1904) на чолі з М.Меленевським. Займала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси всіх робітників України. У 1905 р. влилася у меншовицьку фракцію РСДРП;

в) Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП, 1905) на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Прагнула поєднати марксизм із націоналізмом. Орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії для України.

У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії – Українська радикальна партія (Б.Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія (А.Лотоцький, Є.Чикаленко). Основні їх вимоги – конституційна монархія, земельні реформи, автономія України в складі Росії.

2) Активізації культурно-просвітницької діяльності прогресивної української інтелігенції. Найбільш масовими її акціями на початку ХХ ст. було відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві в 1903 р. Не дивлячись на заборону, лунала українська мова. У цьому році святкувалось 35-річчя музичної діяльності М.Лисенка.

Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового характеру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси. Українські партії були мало чисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зрусифікованій, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії:

1) Російська соціал-демократична партія (РСДРП) – виникла в 1898 р., у 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату. Партія діяла серед російських і зрусифікованих українських робітників;

2) партія соціалістів-революціонерів (есери) – утворилася на рубежі 1899-1900 рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору складало селянство;

3) конституційно-демократична партія (кадети, 1905) виступала за конституційну монархію з 2-палатним парламентом, за свободу культурного розвитку всіх національностей;

4) “Союз 17 жовтня” (октябристи) (жовтень, 1905) – виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію;

5) “Союз руського народу” (1905 р.) – стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і іншими національними меншинами.

Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.

 

2. У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь.

На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійський і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революційним рухом.

Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р.:

жовтень – загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу ІІ піти на поступки і видати Маніфест17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;

червень – збройне повстання на броненосці “Потьомкін”;

листопад – повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом; виступ полку саперів у Києві на чолі з підручником Б.Жаданівським;

грудень – збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не переросли у загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.

Національний рух в період революції мав значні здобутки:

1) після Маніфесту 17 жовтня з’явилася легальна українська преса. Всього в 1905-1907 рр. виходило 24 періодичні видання;

2) виникла культурно-освітня організація “Просвіта”, яка мала філіали в багатьох містах України (М.Аркас, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Леся Українка, М.Лисенко, Панас Мирний, Д.Яворницький і ін.);

3) відкривались українські школи, здійснювалися спроби викладання українською мовою в університетах;

4) активну діяльність у першій Думі (1906) та в другій Думі (1907) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Допомогу українській фракції надавав М.Грушевський, який з цією метою переїхав зі Львова до Петербурга.

 

3. Перша та друга Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто “лівими”. Маніфест про розпуск другої Думи 3 червня 1907 р. прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національного гноблення українського народу.

З 1907 по 1910 рр. тривав період реакції – жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом – голова уряду Росії П.Столипін.

З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили між партійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.Дорошенко. ТУП обстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа, яка передбачала:

- знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів;

- ліквідація аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії.

У цілому по Росії реформа не досягла поставленої цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх – з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (біля 1 млн. чол.). Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства. Але реформа не могла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.

 

4. Світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) та Антантою (Росія, Англія, Франція). У ході війни до Антанти приєдналися Італія, Румунія, США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.

Особливості для України:

1) Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. В російській армії нараховувалося 3,5 млн. українців, в австрійській – 250 тис.;

2) Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції. Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни – 1 серпня 1914 р. – вони об’єдналися в Головну Українську Раду (ГУР), з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців – молодих вихованців організацій “Сокіл”, “Січ”, “Пласт” – був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно:

- більшість українських партій, в т.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримало Росію у війні;

- частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;

- частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;

- найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти (УСДРП, “Спілка”) емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України – СВУ (В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук). Своєю метою СВУ проголосила утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів переходила із рук в руки. Це призвело до значних жертв смерд мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців. Плани сторін щодо України:

1) Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля;

2) Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну;

3) Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну.

Політика сторін щодо України.

Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. Її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздаля. Австро-Угорщина, повернувшись в травні-червні 1915 р. в західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії. Уряди Росії та Австрії, залежно від того кому належала влада, здійснювала масові репресії проти українства.

Таким чином, перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві сторони і прискорила їхній крах.