План.
1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель.
2. Українське національне відродження:
а) особливості українського національного відродження;
б) національно-культурницький етап українського національного відродження;
в) таємні масонські і декабристські організації на Україні;
г) діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Т.Шевченко.
3. зародження та розвиток громадсько-політичних організацій та партій.
4. Соціально-економічне становище.
1. У 1796 р. замість намісництва в Україні були створені губернії із звичайною для інших територій Росії системою управління. Для посилення своєї влади уряд губернії підпорядковувався генерал-губернаторам. На чолі губерній стояли військові генерал-губернатори. Які користувалися майже необмеженою владою і проводили в життя антиукраїнську політику царизму.
У 1802 р. російський уряд ліквідував Малоросійську губернію і натомість створив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на катеринославську, Таврійську і Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бессарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторства. У боротьбі з польським визвольним рухом царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської і Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію було реформовано в Харківську. Отже, підросійська Україна була поділена на дев’ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку ХХ ст. Значна кількість українців компактно проживала поза межами цих губерній у сусідніх повітах Курської, Воронезької, Бєлгородської губерній та на Кубані.
2. а) Основна риса української історії ХІХ ст. – це національне відродження України, під яким розуміють:
а) формування національної самосвідомості українців;
б) зростання інтересу до українсько мови, історії, культури;
в) активізацію зв’язків між західними та східними українцями, їх національну інтеграцію;
г) розгортання українського національно-визвольного руху.
Пробудження національної свідомості українців розпочалося наприкінці ХVІІІ ст. і набрало сили в першій половині ХІХ ст. на Лівобережній і Слобідській Україну, де ще не згасла пам’ять про славні часи Гетьманщини, де жили і творили високоосвічені інтелектуальні сили
Причини піднесення українського національного відродження:
1) політика російського та австрійського урядів – Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення, всіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури (у Росії – Валуєвський указ 1863 р., Ємський указ 1876 р.);
2) історичні корені – чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний рух ХІХ ст. став продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту;
3) формування національної інтелігенції, яка виступала і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (1661 р.), Харків (1805 р.), Київ (1834 р.), Одеса (1865 р.);
4) зовнішні впливи. Ідеї Великої Французької революції кін. ХVІІІ ст. радикалізували українське суспільство, спрямували його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя справили Вітчизняна війна 1812 р., засвідчивши марність сподівань українців на поліпшення їхнього становища, та зарубіжні походи 1813 р., учасники яких побачили переваги європейських форм суспільного і державного устрою.
б) Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція. Яка прагнула зберегти від вимирання українську, мову, історію, культуру.
У 1798 р. І.Котляревський видав поему “Енеїда”, вперше використавши українську народну мову в якості літературної.
Справу І.Котляревського продовжили “Харківські романтики” – літературне об’єднання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлинським, Олександром Корсуном та ін. Ідейний натхненник цього товариства був письменник Григорій Квітка-Основ’яненко. Видавши у 1834 р. “Малоросійські повісті”, він довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори. У Харкові цьому процесу сприяв і Петро Гулак-Артемовський.
Наприкінці ХVІІІ – поч. ХІХ ст.. помітно посилюється інтерес до української історії. Зокрема, відома анонімна праця “Історія Русів”, яка вийшла друком у 1846 р. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського населення на свободу і державу. Патріотична спрямованість “Історії Русів” зумовила її широку популярність і значний вплив на розвиток української історичної науки.
Перша узагальнююча праця з історії України Д.Бантиш-Каменського (1822 р.), 5-титомна “Історія Малоросії” Миколи Маркевича (1842-1843 рр.).
Поряд з літературними і історичними дослідженнями важливою формою діяльністю інтелігенції було вивчення українського фольклору. Відомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.
в) На поч. ХІХ ст. після війни 1812 р. з Наполеоном, яка радикалізувала суспільство, в Україні виникають перші таємні організації – масонські ложі. Найбільше значення мала Полтавська ложа “Любов до істини” (1818-1819 рр.), серед членів якої були І.Котляревський, Г.Тарнавський, С.Кочубей і в якій сповідувалася ідея відокремлення України від Росії. На її базі у 1821 р. утворилася таємна “Малоросійське товариство” на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну незалежність України.
Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.
У 20-і роки ХІХ ст. в Україні засновуються таємні декабристські організації:
а) “Південне товариство” (1821-1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П.Пестелем;
б) “Товариство об’єднаних слов’ян” у Новограді-Волинському (1823-1825 рр.) на чолі з офіцерами братами Борисовими.
Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основні вимоги – ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності щодо вирішення національного питання. “південне товариство” виступало за “єдину і неподільну” Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії на самовизначення; “Товариство об’єднаних слов’ян” передбачало створення федерації слов’янських народів, однак воно не розглядало Україну об’єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені.
г) На початку 40-х років ХІХ ст. з відкриттям університету центром національно-визвольного руху став Київ. У 1846-1847 рр. В Києві діяла перша суто українська таємна політична організація Кирило-Мефодіївське товариство (братство) (Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В. Білозерський та ін.).
Програні завдання організації викладені в “Книзі буття українського народу” (“Законі божому”) та “Статуті”.
Основні цілі братства:
- ліквідація самодержавства і кріпосного права;
- національне визволення України;
- утворення на демократичних принципах федерації слов’янських народів з центром у Києві.
Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури, залучення до своїх рядів нових членів. Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т.Шевченка та радикально налаштованих братчиків.
За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різних строків ув’язнення та заслання.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.
Видатну роль у національному відродженні відіграв поет, мислитель Т.Шевченко, який мав найбільший вплив на українців. З виходом у 1840 р. “Кобзаря” за українською мовою остаточно утверджується статус літературної, “рівної серед рівних”. Своєю творчою та громадською діяльністю Т.Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє національне і соціальне визволення.
3. У кін. 50-х рр..ХХ ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки – Громади.
Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка “хлопоманів”. На чолі – історик, професор Київського університету В.Антонович. громади також виникли у Харкові. Чернігові. Полтаві, Одесі, Катеринославі та ін. Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами. Їх діяльність мала, в основному, культурно-просвітницький характер. Відомі учасники громадівського руху – М.Лисенко, М.Старицький, О.Кониський, П.Мирний, М.Драгоманов, С.Подолинський і ін. Було створено керівний центр Громад усієї України, до якого увійшли В.Антонович, П.Чубинський, О.Русов. Культурно-просвітницький рух Громад викликав тривогу серед урядових кіл. Прийнятий Валуєвський циркуляр у 1863 р. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій і в другій пол. 60-х рр. громадівський рух пішов на спад.
У 1861 р. в Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, які з’їхалися сюди після заслання, заснували журнал “Основа”, який знайомив читачів з життям українського народу. Він діяв до 1862 р. і став першим українським журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції.
Певний вплив на розвиток українського руху справило польське визвольне повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства. Однак масової підтримки з боку української громадськості повстання не знайшло, оскільки польські повстанці не визнавали за Україною права на власну державу.
На початку 70-х рр. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. Київська громада мала власний друкований орган “Киевский телеграф”. Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції, зібрав і видав величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю. Однак з прийняттям у 1876 р. Ємського указу діяльність Громад була заборонена.
Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і М.Драгоманов (1841-1895), який впродовж 1878-1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном “Громада”. Він розробив так звану концепцію громадівського соціалізму. Обстоюючи право українського народу на національне самовизначення, М.Драгоманов не закликав до створення незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності усіх народів, вчений виступав за автономію України в рамках федеративної демократичної Російської держави.
Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. “Братство тарасівців” (1891-1893 рр.). Лідери – М.Міхновський, І.Липа. Ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. Перша політична партія у Наддніпрянській Україні – Революційна українська партія (РУП, 1900 р.). Лідери – Д.Антонович. Програмний документ – брошура М.Міхновського “Самостійна Україна”. Згодом РУП відмовилася від ідеї самостійності України і висунула вимогу національно-культурної автономії України в межах Росії.
В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Зокрема, діяльність революційних народників у 70-80-х рр. ХІХ ст. Програма керівного органу народників – організації “Земля і Воля”, створеної у 1876 р. передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Народники 70-х рр. розгорнули широку пропаганду серед селянства (“ходіння в народ”) з метою викликати протест проти властей і збройні бунти. У 80-і рр. відбулася радикалізація народницького руху. Частина народників, об’єднавшись у 1879 р. в організацію “Народна Воля”, зосередила діяльність на політичному терорі. Зокрема, був вбитий імператор Олександр ІІ. У відповідь уряд посилив репресії, розгромивши народників.
4. У ХІХ ст. в Російській імперії склалася криза феодально-кріпосницької системи. Усвідомлення цієї кризи змусило російський уряд ліквідувати кріпосне право та реформувати державний устрій. У Росії були проведені реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. Реформи, незважаючи на їх обмеженість. Мали епохальне значення: вони створили чудові умови для прискореного капіталістичного розвитку України.
Особливості:
- упродовж 60-80-х рр. ХІХ ст. завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактур до заводів і фабрик;
- швидкими темпами розвивалася вугільна, залізорудна і металургійна промисловість (Донецько-Криворізький басейн). 65% усього вугілля імперії, понад 50% чавуну і трохи менше 50% заліза і сталі;
- нарощували виробництво традиційні для України галузі промисловості по переробці сільськогосподарської продукції – цукрова, винокурна, мукомельна (85% загальноросійського виробництва цукру, 50% усього тютюну);
- машинобудування розвивалося повільно;
- бурхливе будівництво залізниць. Загальна протяжність залізниць в Україні становила на кін. ХІХ ст. 1/5 залізничної мережі Росії;
- у промисловості, особливо в важкій. Відігравав іноземний капітал. У 1900 р. його частка в Україні досягла 80-90%;
- йшов процес зростання міст. Якщо до реформи 1861 р. лише Одеса мала понад 100 тис. жителів, то на кін ХІХ ст.. було вже чотири великих міста: Одеса (більше 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.).
Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство. Капіталізація сільського господарства йшла двома шляхами:
- прусський, при якому відбувався повільний перехід поміщицьких землеволодінь до капіталістичних способів господарювання. Цей шлях переважав на Правобережній Україні.;
- американським, при якому йшов процес утворення фермерських індивідуальних господарств, які використовували найману працю і постачали продукцію на ринок. Фермерські господарства переважали на півдні.
Сільська буржуазія на кін ХІХ ст. становила 25% сільського населення і зосереджувала в своїх руках 40% селянських земель. Перехід на капіталістичну систему господарювання сприяв піднесенню сільського виробництва. На кін. ХІХ ст. Україна давала 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці, 10% кукурудзи.
Особливості економіки Наддніпрянської України:
1) лише 15% підприємств України виготовляли готову продукцію, а всі інші постачали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Вартість російських готових товарів була високою, а ціни на українську сировину – низькими;
2) розвиток української економіки базувався не на місцевому національному капіталі, а капіталі, що надходив ззовні – з-за кордону і з Росії. Більша частина прибутків іноземців вивозилася. Україна позбавлялася потенційних прибутків і підпорядковувалася інтересам іноземного капіталу.
