Лекція №4: Українські землі у складі Литви і Польщі (друга половина ХІV – ХVІ ст.)

План.

1. Становлення Литовсько-руської держави (друга пол. ХІV ст.). Устрій держави.

2. Зближення Литви і Польщі. Кревська унія. Литовсько-руська держава у ХV – поч. ХVІ ст.

3. Захоплення Галичини Польщею. Повстання Мухи.

 

 

1. Північний сусід Київської Русі – Литва – намагалась об’єднати свої території з першою. Спробував це здійснити литовський князь Гедимін (1316-1341), який захопив Мінщину, Берестейщину, Волинь, Турово-Пінщину і Київщину. Гедимін почав себе називати “королем литовським і руським”. Для зміцнення своєї держави Гедимін через подружжя своїх дітей нав’язав родинні зв’язки з українськими і білоруськими князями, сприяв поширенню української культури в Литві.

За Ольгерда (1345-1377) Литва поширила свої володіння на північні і центральні українські землі, які були захоплені майже без опору, бо князі були ослаблені внутрішньою роздробленістю і боротьбою з татарами. Ольгерд приєднав спершу Чернігівсько-Сіверську землю (Чернігів, Стародуб, Брянськ), а 1362 р. – Київ і Київщину та Переяславщину. У 1363 р. Ольгерд розбив над Синіми Водами татар. Після цієї битви Литва зайняла Поділля.

У всіх зайнятих землях Ольгерд поставив князями своїх синів і родичів. За Ольгерда територія Великого Князівства Литовського складалася на 90% з українських і білоруських земель. Руські князі входили до складу великокняжої ради, посідали високі пости у війську і адміністрації та разом з литовськими панами становили провідну верству держави. Руська мова стала державною мовою, українська освіта, культура, право вільно розвивалися і панували в литовській державі. Православна церква була правлячою, десять (з 12) синів Ольгерда були православними.

 

2. Після Ольгерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Ягайло (1348-1434), який пробував зміцнити політичну владу Литви, змушений був зблизитися з Польщею.

Причини зближення:

1) Польща відчувала постійний тиск з півночі з боку німців, а Литва – зі сходу Росії;

2) Ягайло заручився підтримкою Польщею у боротьбі за литовський трон з братом Вітовтом.

Тому у 1385 р. Підписано Кревська унія, за якою Ягайло повинен був одружитися з польською королевою Ядвігою. Він пообіцяв навернути на католицизм усю Литву, самому стати католиком і на “вічні часи прилучити свої землі литовські й руські до Корони”. Проте литовська опозиція не погодилася з цими рішеннями і проголосила Вітовта литовським князем у 1392 р. (1392-1430).

Вітовт змінив адміністрацію країни, призначивши удільних князів своїми намісниками. Вітовт поширив межі князівства між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря, досягнувши для своєї держави найбільшої могутності. Однак зазнавши поразки у битві з татарами над р. Ворсклою 1399 р., він припинив рух на схід і був змушений шукати згоди з Ягайлом.

У 1413 р. У Городлі укладено нову литовсько-польську унію, яка обмежувала участь православних у державному управлінні, тільки католики могли брати участь у великокняжій раді. На українських землях засновано католицькі єпископські кафедри.

Ці зміни викликали опозицію, яку очолив брат Ягайла – Свидригайло (1355-1452), прихильний до литовсько-руської співпраці. Він спирався на українсько-білоруську партію, проти політики якої виступили прихильники пропольської організації, керовані Жигмонтом, братом Вітовта. Ставши великим князем, Свидригайло зажадав повернення Литві Поділля, захопленого поляками відразу після смерті Вітовта, і при підтримці українських панів розпочав війну проти Польщі.

Але серед литовських вельмож, невдоволених посиленням впливу української та білоруської знаті в литовській політиці, виникла підтримана поляками змова проти Свидригайла.

У 1435 р. Поразка Свидригайла під Вількомиром від польсько-литовських військ. До влади прийшов Жигмонт, але він був вбитий руськими князями у 1440 р.

Волинське князівство віддали Свидригайлові, а київське – Олександру, чи Олельку, який уже вважався його спадковим володарем – “отчичем”. Близько 1454 р. київський престол успадкував його син Семен і князював аж до 1470 р.

Проте литовська влада ліквідовує у 1452 – Волинське князівство, а в 1470 р. – Київське.

Невдоволені обмеженням своєї ролі в житті країни українські князі почали переходити на бік Москви. У 1481 р. Українські й білоруські князі навіть організували змову на чолі з Михайлом Олельковичем. Але змову було викрито.

Причина тяжіння до Москви – Литва ставала католицькою, а Московія була православною.

Останнім відчайдушним спалахом національної боротьби українських і білоруських князів стало повстання під проводом Михайла Глинського. Однак повстання було придушене і він змушений тікати до Москви.

 

3. 1349-1370 рр. – Галичина у складі Польщі; 1370-1387 рр. –

Галичина у складі Угорщини. З 1387 р. Буковина опинилась у складі Молдавського князівства.

Ягайло, який став польським королем, виступив прихильником польської колонізації. Він широко надавав польським вельможам і дрібнішій шляхті землі, які колись належали галицьким боярам. Умістах панували німецькі і польські колоністи. Поширювалось магдебурзьке право. українці в українських містах ставали мовби непрошеними гостями.

Ягайло став ревно тут захищати католицьку віру. Латинські біскупства, крім Львова, Перемишля й Холма, засновуються в ново приєднаних землях – в Луцьку, Кам’янці, Києві.

На Україні створюється суцільна експлуатація земель. Здійснювалася денаціоналізація українських панів, ослаблювалося міщанство, руйнувалась православна церква.

У 1434 р. розпочалось запровадження в руських провінціях польського права, створюється польський адміністративний й судовий устрій, шляхетське самоуправління. У Галичині було утворено три воєводства: Руське (Львівська, Галицька, Холмська, Перемишльська та Сяноцька землі), Белзьке та Подільське (Західне Поділля). Кожна земля отримала земський і гродський суди. Встановлювалися місцеві сеймики шляхти й Люблінський коронний трибунал. У 1430 р. прийнято Єдлинський привілей, за яким місцева шляхта зрівняна у правах з польською.

1490-1492 рр. – повстання на Покутті І.Мухи. мав 9-тис. військо.

Лекція №5: Виникнення козацтва та його роль

в історії українського народу.

 

План

1. Проблема походження та виникнення козацтва.

2. Виникнення Запорізької Січі. Д.Вишневецький.

3. Господарство та устрій Січі.

4. Реєстрове козацтво. Боротьба з турками і татарами.

 

 

1. Слово “козак” тюркського походження, вперше зафіксоване у половецькому словнику 1303 р. і в урядових документах. Воно означає степовий здобичник, а також людина, яка бореться за свободу.

Вперше на центральних українських землях козаки згадуються під 1489 р., коли вони допомагали синові польського короля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині. У 1492 р. козаки захопили татарський корабель під Тяги нею, а в 1499 р. мали віддати київському воєводі десятину зі своєї здобичі, взятої під Черкасами. Ареал поширення козацтва наприкінці ХV ст. Сягав Середнього Подніпров’я.

Поява козацтва мала під собою два взаємопов’язаних чинники: 1) природне прагнення людей до особистої, політичної, господарської, духовної свободи; 2) та необхідність захисту краю від татар. Найсміливіші і найпідприємливіші селяни і міщани Волині, Поділля, Київщини почали тікати на прикордонні зі степом українські землі. На уходах, так називались промисли, ватаги промисловців добували ще й мед, сіль, селітру. На зиму більшість угодників поверталися в рідні оселі, збували в містах свою здобич. Деякі залишалися у степу на постійно, влаштовуючи зимівники.

З часом степові козаки перейняли від татар всі методи степової партизанської війни і від активного захисту почали й собі переходити до нападів на менші татарські загони й на купецькі каравани.

Слідом за козаками ішло й панство. Деякі з них знайшли спільну мову з козаками й використовували їх у боротьбі зі степовиками. Особливої слави набули намісник канівський і черкаський Остап Дашкевич (1514-1535) і хмельницький староста Предраг Лянцкоронський (1506-1512). Вони займалися обороною краю, в окремі роки були гетьманами козацтва.

 

2. Для захисту від ворожих нападів козаки будували “городці”, робили засіки або “січі” з повалених дерев.

Перша велика січ з кам’яним замком з’явилася на острові Хортиця між 1552-1556 рр. ЇЇ спорудили козаки з ініціативи Дмитра Вишневецького, який походив з великокнязівського роду Гедиміновичів, обіймав високу адміністративну посаду. Він захищав Волинь і Поділля від татарських набігів.

Посварившись з великим князем литовським, який не підтримував його планів експансії на південь, Д.Вишневецький вирішив перейти до турків і навіть якийсь час жив у Стамбулі, але повернувся на Дніпро.

У 1556 р. Байда перейшов до Москви, і його козаки разом з московським військом здійснили похід під Аслам-Кермен і Очаків. У відповідь хан вирішив знищити козацьке гніздо на Хортиці. Влітку 1557 р. Хортицю оточили татари. Не отримавши допомогу, Д.Вишневецький змушений був покинути свій Хортицький замокі відступити в Черкаси. Згодом він разом з московським військом здійснив ще один похід на Крим. Але потім Москва посварилася з Литвою за Лівонію, і Д.Вишневецький, не дочекавшись від неї підтримки, повернувся в Україну. У 1563 р. він втрутився в молдавські усобиці, плануючи стати господарем Молдавії, але потрапив у полон і загинув у Царгороді 1563 р. мученицькою смертю на гаках. Турки назвали його “найвеличнішим ворогом Блискучої Порти”.

З діяльністю Д.Вишневецького Запорізька Січ виходить на міжнародну арену й перетворюється лідера боротьби східного слов’янства проти Кримського ханства і султанської Туреччини. Козаки відмовлялися визнавати владу центральних властей, а замість призначуваних старшин обирали власних отаманів.

 

3. На початковому етапі існування господарство Запоріжжя мало здобичницький характер. Козаки займалися мисливством, рибальством, бджільництвом, скотарством, видобутком солі і селітри. Вони виступали постійними посередниками в торгівлі з Кримом і Туреччиною.

Запорізьке козацтво виробило власну суспільну організацію. Вона мала форму демократичної республіки з найширшою участю в управлінні козацьких мас. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Рада обирала кошового отамана. Йому належала вся повнота влади.

Г.Л. де Боплан у І пол. ХVІІ ст. говорив: “Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважливим у військовому поході, аби не трапилась якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях виявляти увесь свій хист і сміливість”.

Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорізької Січі. З’явилися різні військові посади. Суддя чинив суд над порушниками козацьких загонів, відав кошторисом і міг виконувати обов’язки кошового отамана. Писар очолював військову канцелярію й письмово оформлював найголовніші січові справи. Осавул відав організацією військових загонів та їхнім вишколом. Обозний командував артилерією, дбав про її розташування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку командного апарату становили курінні отамани. Всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.

Столицею дніпровської вольниці була Січ у різні часи вона розташовувалася у різних добре захищених природних місцях. Кожна Січ обов’язково мала церкву, а навколо неї великий майдан.

Запорізьке військо формувалося на принципах добровільності. Основу війська становила запорізька піхота. Кіннота була менш чисельною. Часто козаки ходили морськими походами на Туреччину своїми чайками. Внутрішній устрій козацтва став зародком нової Української козацької держави.

 

4. Литовський, а згодом і польський уряд спочатку намагався за допомогою своєї прикордонної адміністрації втримати козаків під своїм контролем. Другим способом підпорядкувати собі козацтво були спроби організувати з-посеред козаків окремі частини, які б перебували на державній службі, отримували б платню зі скарбниці й підлягали начальству.

Першим таку пропозицію висунув черкаський староста О.Дашкевич ще в 1533 р. – проект створення на Дніпрі 2-тис. відділу козаків для охорони кордону від татар. За Сигізмунда І в 1541 р. було наказано зробити перепис козаків Київщини, Канівщини і Черкащини.

І тільки в 1572. король Сигізмунд ІІ видав універсал про формування найманого загону з 300 чол, які мали перебувати на державному утриманні. Зараховані на службу козаки вписувались до реєстру (списку). Правда загін проіснував недовго й незабаром розпався. У 1578 р. польський король Стефан Баторій взяв на державну службу 600 козаків і надав їм певні права і привілеї. Реєстровці звільнялися від поборів і податків. Осередком реєстрових військ стало місто Трахтемирів, нижче Києва.

Зазнаючи утисків від державців, реєстровці мали утримувати в покорі запорожців і широкі селянські маси. З цією метою уряд у 1590 р. збільшив реєстр до тисячу чоловік.

З початку свого існування Запорізька Січ перебрала на себе державну захисту України. Інколи це було всупереч волі Речі Посполитої. З другої половин 70-х років ХVІ ст.. активізуються морські походи козаків проти Кримського ханства й Туреччини. Запорізька Січ створила власний чорноморський флот – чайки, які складались з 10-12 веселі вміщували 50-70 чоловік.

Козацький ватажок Богдан Ружинський у жовтні 1575 р. завдав нищівного удару Кримському ханству, з козаками прорвався за Перекоп, потім дістався малоазійського узбережжя Чорного моря. Взято Трапезунд, Синоп. Пізніше зруйнували фортецю Аслам-Керкен, але там загинув Б.Ружинський. у 1586 р. козаки знищили татар біля Очакова.

Лекція №6: Україна під владою

Речі Посполитої (ост. чверть ХІV – ХVІІ ст.)

План

1. Люблінська унія 1569 р. Соціально-економічний розвиток українських земель після унії.

2. Становище церкви у ХVІ ст. Берестейська церковна унія 1596 р.

3. Козацько-селянські повстання кінця ХVІ ст.

4. Запорізька Січ на початку ХVІІ ст. П.Сагайдачний.

5. Народні рухи 20-30-х рр. ХVІІ ст.

 

 

1. Причини укладання Люблінської унії:

1) поразки Литви у війні з Москвою;

2) зовнішня небезпека на південних кордонах з боку татар;

3) постійна загроза з боку української знаті, які хотіли політичної та економічної незалежності володінь України;

4) зазіхання польської шляхти на родючі наддніпрянські землі.

У січні 1569 р. польський король Сигізмунд ІІ Август (1548-1572) скликав спільний сейм у Любліні. Польська шляхта виступила з проектом повної інкорпорації (приєднання) литовський провінцій до Польщі, що викликало різкий протест української і литовської знаті, і сейм затягнувся на кілька місяців.

Аби схилити на свій бік литовських депутатів, король у цей час надав деякі привілеї шляхті Волині, Київщини й Поділля, а непокірним пригрозив суворими репресіями.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали акт про унію між Литвою і Польщею:

1) обидві держави об’єднувалися в єдину Річ Посполиту;

2) Литва зберегла за собою право на свої державний герб і печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси і адміністрацію;

3) спільними ставали володар, сейм і сенат, монета, зовнішня політика, право землеволодіння на території всієї держави.

Після Люблінської унії 1569 р. українські землі в складі Речі Посполитої мали такі адміністративні одиниці: воєводства Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, Київське, з 1630-х рр.. – Чернігівське.

У соціальній структурі панів-магнатів зрівняли у правах зі шляхтою. Але володіючи великими маєтками, вони зберігали попереднє привілейоване становище. Особливо на Волині збереглося велике число знатних українських родів: Острозьких, Вишневецьких, Четвертинських, Збаразьких, Заславських та ін. Українську шляхту зрівняли у правах з польською.

Після 1569 р. польська шляхта, якій королі давали грамоти на т. зв. “пусті” землі, почала наступ на центральні українські землі. Так постали великі латифундії – Потоцьких, Заморських, Сенявських на Брацлавщині; Калиновських, Збаразьких на Київщині; Конецпольських на Чернігівщині; Вишневецьких на Лівобережжі.

 

2. Наприкінці ХVІ ст.. активними пропагандистами унії стали єзуїти, яким спряв король Сигізмунд ІІІ.

Причини унії:

1) релігійна підстава – об’єднати католицьку церкву з православною;

2) політична – тісніше зв’язати Україну і Білорусь з Польщею та нейтралізувати впливи Москви;

3) культурна – вихід Україну в Європу.

На той час Рим був з сильною папською владою, чіткою централізацією і впорядкованістю. В той же час Константинопольський патріархат був залежний від турецького султана.

Духовенство за допомогою римської церкви розраховувало здобути рівні права з польським, знать – посісти відповідне становище в структурі управління, міщанство – отримати місця в цехах, магістратах, судах.

Поштовхом до активних дій у цьому напрямі стала непродумана політика щодо України і Білорусі грецьких ієрархів, котрі внесли значний розлад у вже й без того дезорганізовану церкву.

Вперше ідея унії в цей час була висловлена львівським владикою Г.Балабаном. пізніше він відійшов від цієї справи. Однак продовжили впровадження ідеї унії українські єпископи І.Потій та К.Терлецький, які в грудні 1594 р. поїхали до Риму і подали положення унії римському папі Климентію VІІ. 23 грудня 1595 р. в урочистих умовах римський папа формально прийняв українську православну церкву під свою зверхність.

Чутки про унію поширюються в цей час на Україну. Це викликало обурення православних, яких підтримав князь К.Острозький. Українська шляхта склала протест проти унії і порозумілася з польськими протестантами.

Наприкінці 1596 р. дві сторони (унійна і православна) скликали собор у Бересті. Православним собором керував К.Острозький і константинопольський патріарх Никифор. На уніатському соборі були ієрархи православної церкви, кілька римо-католицьких єпископів, польський король і уряд.

Уніатський собор проголосив з’єднання з римо-католицькою церквою під проводом папи. Було визнано догмати католицизму і одночасно зберігались церковні обряди та церковнослов’янська мова в богослужінні. При цьому уніати (греко-католики) звільнялися від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад.

Проте православний собор засудив цю унію. В українській церкві стався розкол і обидві сторони повели між собою завзяту боротьбу.

 

3. У другій половині ХVІІ ст. Польська й литовська шляхта посилила експансію на українські землі, особливо на наддніпрянські землі. Але тут їхні інтереси зіткнулися з інтересами як маси козацтва, так і вільних поселенців.

Перше велике повстання козацтва проти польсько-шляхетського володарювання в Україні почалося у 1591 р. під проводом К.Косинського. Через особисті незгоди (відібрали маєток у Київщині) К.Косинський зібрав козаків, напав наприкінці 1591 р. на Білу Церкву. Повстанський рух охопив Волинь і Поділля.

Проти козаків виступили шляхетські війська на чолі з К.Острозьким. під містечком П’ятка 23 січня 1593 повстанці зазнали поразки, втратили 2-3 тис. чоловік вбитими, 26 гармат і кілька коругов. К.Косинський здався й мусів укласти угоду. Відступивши з козаками на Запоріжжя, він уже в травні 1593 р. знову прийшов під Черкаси з гарматами й 2 тис. козаків, але загинув у сутичці.

Друге повстання під проводом Северина Наливайка 1594-1596 рр. Набрало ще більшого розмаху і охопило майже всі українські землі. Повернувшись з походу проти турків у Молдавії, С.Наливайко виступив у 1595-1596 рр. Проти польської влади на Україні. До його козацьких загонів доучилися селяни і міщани, а також реєстрові козаки з гетьманом Григорієм Лободою і полковником Матвієм Шаулою. Повстання почалося на Поділлі, повстанці зайняли Брацлав, Гусятин, Бар, Канів, Черкаси, перейшли на Волинь і в Галичину, де захопили Луцьк, у Білорусії – Слуцьк, Могилів. Польський уряд доручив придушити повстання коронному гетьману С.Жолкевському, війська якого зазнали однак великих втрат біля Білої Церкви і в урочищі Гострий Камінь. Повстанці відійшли на Лівобережжя, де потрапивши в оточення недалеко від міста Лубни, були жорстоко винищені, а С.Наливайко після тортур був страчений у 1597 р. у Варшаві.

 

4. Поразка повстань кінця ХVІ ст. на якийсь час призвела до розколу козацтва на дві течії: радикальну (незаможне козацтво, селяни) і помірковану (заможні городові козаки), які мирним шляхом хотіли розширити свої права і привілеї в Польській державі.

Козаки на чолі з Самійлом Кішкою прославились у польсько-шведській війні на поч. ХVІІ ст., воюючи у Лівонії.

Другий напрям походів козаків – Московія. 1605 р. – похід 12 тис. козаків з польськими військами на Росію. Захоплено Москву. При владі став Лжедмитрій.

Третій напрям – походи на південь.

1606 р. – захопили 10 турецьких галер і місто Варну;

1608 р. – захопили Перекоп;

1609 р. – спалили Кілію, Ізмаїл, Білгород.

З 1613 по 1620 рр. кожен рік проходили козацькі морські походи.

1614 р. – козаки переплили все Чорне Море й на турецькому узбережжі Малої Азії зруйнували міста Синоп і Трапезунд, спалили арсенал і судна.

1615 р. – спалили околиці Константинополя;

1616 р. – знищили околиці міст Кафу і Трапезунд.

Поступово внаслідок таких успішних подвигів відбувалось суцільне покозачення України.

У цей час серед проводу козаків був здібний політичний діяч П.Сагайдачний. Разом з запорожцями він уславився цими успішним походами. Як гетьман (1614-1622) П.Сагайдачний провів реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових партизанських формувань на регулярне військо. Найбільшою його заслугою було те, що він зумів поєднати інтереси двох найактивніших частин українського громадянства – козацтва і міщанства та церкви. Виявом цього є включення у 1618 р. гетьмана з усім Військом Запорізьким до Київського Братства. Завдяки гетьману у1620 р. освячено нових православних ієрархів.

Стосовно Польщі П.Сагайдачний проводив помірковану політику. Вимагаючи компенсації щодо церковної лінії, він допомагав польському королю Володиславу 1618 р. у його облозі Москви, а в1621 р. разом з польським військом зупинив під Хотином наступ турків на Центральну Європу. Але там був смертельно поранений татарською стрілою і помер у 1622 р.

 

5. Польща старалася заборонити антитурецьку дію козаків, і тому в 1625 р. дійшло до зіткнення вільного Запоріжжя з польським військом над Куруковим озером біля Кременчука. Після цієї битви укладено компромісний договір з обмеженням реєстру до 6 тис. козаків, амністією повсталих козаків та забороною морських походів проти Туреччини.

Але спокій тривав недовго – 1630 р. вибухнуло нове козацьке повстання під проводом Тараса Федоровича-Трясила. Головні бої відбулися під Переяславом. Після них польський гетьман Конецпольський провів переговори і збільшив реєстр до 8 тис. чол.

На елекційному сеймі 1632 р. у Варшаві було визнано православну церкву, затверджено “Пункти заспокоєння народу руського грецької релігії”, дозволено православним мати свою церковну ієрархію. Київським митрополитом обрано Петра Могилу.

Новий польський король Володислав ІV ставився дещо прихильніше, ніж Сигізмунд. Він знову потребував українських козаків у своїх планах сісти на московський трон, але після невдачі реалізації цих планів не виконав узятих зобов’язань. Козаки далі тікали на Запоріжжя. Щоб їх спинити, польський уряд збудував 1635 р. замок у Кодаку, однак козаки під проводом гетьмана Івана Сулими зруйнували його.

У 1637 р. вибухнуло нове повстання під проводом Павла Бута (Павлюка). У битві під Кумейками козаки були розбиті і змушені були прийняти принизливі умови. Але навесні 1638 р. повстання відновилося на Лівобережжі. На чолі козаків стояли Дмитро Гуня і Яків Острянин. Після запеклих боїв повстання закінчилося капітуляцією під Старцем.

Після цієї поразки польський уряд видав “ординацію”, на підставі якої число реєстрових козаків обмежено до 6 тис. чол., старшину відтепер призначав польський уряд, а вище командування складалося з польської шляхти. Козаки мали право перебувати тільки в Чигиринському, Корсунському і Черкаському староствах; запорожців оголошено поза законом, а для контролю над козаками відбудовано фортецю Кодак та збільшено число польського війська на Україні.

З 1638 по 1648 рр. – “золотий спокій”, “золоте десятиріччя” для польської шляхти і магнатів.

Лекція №7: Національно-визвольна війна