Виховна робота з педагогічно занедбаними дітьми

У педагогічному обігу є різні підходи до означення наслідків педагогічного браку в процесі виховання: "важкі" діти, "педагогічно запущені" вихованці, "важковиховувані" учні, "педагогічно занедбані діти". Та це не міняє сутності явища. Будемо вважати, що це синонімічні поняття.

Важковиховуваними називають дітей, які систематично порушують встановлені норми і правила поведінки, з відразою ставляться до навчання, виявляють негативізм до соціального оточення.

Для важковиховуваних дітей характерні такі особливості поведінки: а) неправильно сформовані потреби — матеріальні потреби переважають над моральними; більшість матеріальних потреб має аморальний характер: для їх задоволення використовують засоби, які не відповідають нормам моралі (паління, вживання алкоголю, наркотиків, крадіжки), що призводить до деградації особистості; б) в частини цих дітей не розвинені соціально-політичні потреби; в) важкі діти прагнуть до спілкування з подібними собі, перебувають поза зв'язками з постійними учнівськими колективами; г) недостатньо розвинена потреба у пізнанні навколишнього світу; погано вчаться, не володіють методами пізнавальної діяльності; д) перекручені естетичні потреби; е) не розвинена, засмічена вульгаризмами, жаргонною лексикою мова; є) спостерігається непослідовність, суперечливість у поглядах і переконаннях; ж) відсутні чіткі уявлення про норми поведінки, обмежені почуття відповідальності за свої вчинки; з) вкрай обмежені інтелектуальні інтереси; перевага утилітарних інтересів над духовними позбавляє цих учнів перспективи розвитку, інтелектуального та морального вдосконалення; и) приховують свою діяльність від батьків, учителів та однокласників.

За ступенем педагогічної занедбаності важких дітей можна поділити на чотири групи:

1) важковиховувані діти, які байдуже ставляться до навчання, періодично порушують правила поведінки і дисципліну. Для них характерні негативні моральні якості, такі як нечесність, брехливість, грубощі тощо;

2) педагогічно занедбані діти, які негативно ставляться до навчання Й суспільно корисної діяльності. Вони систематично порушують дисципліну та норми моральної поведінки, постійно проявляють негативні моральні риси особистості;

3) підлітки-правопорушники, які перебувають на обліку в інспекціях у справах неповнолітніх або направлені до спецшкіл і спеціальних професійно-технічних училищ;

4) неповнолітні злочинці — педагогічно занедбані підлітки, які вчинили кримінальні злочини й направлені судом до виправно-трудових колоній.

Проблеми появи та перевиховання педагогічно занедбаних дітей турбували людей упродовж всієї історії. Адже завжди були діти з відхиленнями у поведінці, знедолені, сироти, діти-право-порушники.

До негативних чинників, породжених діяльністю сім'ї, а також дитячих виховних закладів, які впливають на появу важковиховуваних дітей, належать такі:

1. Діяльність неблагополучних і асоціальних сімей (неповна сім'я, батьки алкоголіки, наркомани, ведуть аморальний спосіб життя), для яких характерні соціальна безвідповідальність за виховання дітей, психолого-педагогічна неграмотність, негативні приклади моральної поведінки, відсутність доброти, сімейного затишку, любові до дітей, прояви насильства, жорстокості, відсутність системи вимог, брак істинного батьківського авторитету, матеріальні нестатки.

2. Діяльність зовні "благополучної" сім'ї (є батько й мати, які працюють, освічені, інтелектуально розвинені, належний матеріальний достаток) також до певної міри може негативно впливати на особистість дитини, сприяти появі значних помилок у її життєдіяльності. В такій сім'ї мають місце негативні чинники: низька психолого-педагогічна культура, створення для дітей "парникових" умов для розвитку, що призводить до ослаблення особистості, матеріальне перенасичення, вседозволеність, відсутність системи вимог і контролю, прояви елементів фальшивого авторитету.

3. Діяльність загальноосвітніх навчально-виховних закладів не завжди створює оптимальні умови для розвитку особистості. Тут можуть мати місце негативні чинники впливу на вихованців, які ускладнюють взаємини дитини з батьками, товаришами, інколи разом з іншими чинниками (негативний вплив сім'ї, засобів масової інформації, стихійної вулиці) руйнують особистість. Це перевантаженість змістом навчального матеріалу, яким учень через обмеженість розумових можливостей не може оволодіти, що породжує негативізм, опір, "втечу" від навчальної діяльності, почуття власної неповноцінності, меншовартості порівняно з іншими учнями, відсутність належних умов для задоволення своїх інтересів (спортивна діяльність, конструювання, моделювання та ін.), прояви з боку вчителів-вихователів негативізму до учнів з моральними вадами, недостатній рівень педагогічної культури вихователів (нетактовність, грубощі, авторитаризм тощо); ізоляція, відсторонення учнів з певними недоліками в морально-інтелектуальному розвитку від цікавих колективних справ та ін.

Питання 69

Система освіти України та принципи її побудови. Сутність демократизації і гуманізації управління освітою і школою. Закон України “Про освіту”.

Система освіти – це сукупність навчальних і навчально-виховних закладів, які відповідно до законів забезпечують загальну середню і вищу освіту, здобуття спеціальності або кваліфікації, підготовку або перепідготовку кадрів.

Освіта є основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку кожного суспільства.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових та фізичних здібностей, виховання моральності. Освіта покликана формувати громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачувати на цій основі творчий, інтелектуальний, культурний потенціал народу, забезпечувати народне господарство кваліфікованими фахівцями.

Закон України «Про освіту» (ст. 3) гарантує громадянам України право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду і характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин. Це право забезпечується:

— розгалуженою мережею закладів освіти державної та інших форм власності, наукових установ;

— відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;

— різними формами навчання: стаціонарною, заочною, вечірньою, екстернатом, а також педагогічним патрона том.

Навчально-виховна діяльність закладів освіти, згідно із цим законом (ст. 6), має здійснюватися за такими принципами:

— Доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою. Цей принцип передбачає вільний вибір громадянами будь-якого типу навчального закладу на рівних умовах, рівне право на навчання чоловіків і жінок. Реалізується він через можливість безплатного навчання в державних навчальних закладах усіх типів, забезпечення студентів стипендією.

— Рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку. Навчальні плани закладів освіти охоплюють системи навчальних предметів, вивчення яких сприяє всебічному розвитку особистості учнів, студентів. З метою інтенсивного розвитку здібностей і талантів передбачено предмети, які учні та студенти можуть обирати самостійно. На це спрямовані різні форми позанавчальної виховної роботи.

— Гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей. Навчально-виховний процес має орієнтуватися на зміцнення єдності народу, людини і держави. Водночас процес виховання і пізнання світу повинен сприяти самопізнанню й самореалізації кожного індивіда, вибору ним шляху до щастя та здійснення мети — своєї й загальнонародної. Педагоги, учні, студенти є повноправними суб'єктами системи освіти. Кожен з них може брати участь у вирішенні проблем навчально-виховного процесу в межах своєї компетенції, має право вибору як навчального закладу, так і індивідуальних форм досягнення мети.

— Органічний зв'язок з освітою та національними історією, культурою, традиціями. Цей принцип реалізується через національну спрямованість виховання. Він передбачає необхідність вивчення історії і культури свого народу, рідної мови, а також прищеплення шанобливого ставлення до національно-етнічної обрядовості всіх народів, що населяють Україну.

— Незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій. Реалізація цього принципу забезпечується конституційною вимогою про недопустимість втручання у навчально-виховний процес закладу освіти політичних, громадських і релігійних об'єднань.

— Науковий, світський характер освіти. В українській національній школі навчання має світський характер. На всіх етапах навчання і виховання школа дає учням наукові знання про природу, суспільство, науку, культуру, формуючи на їх основі науковий світогляд, моральні, правові, естетичні та інші цінності. Світськість освіти означає, що в освітніх закладах не викладають релігійні предмети (наприклад, «Основи християнської моралі»). Проте на прохання батьків і учнів їх можна вивчати факультативно.

— Інтеграція з наукою і виробництвом. Цей принцип передбачає вивчення усталених наукових здобутків; постійне вдосконалення освіти на основі найновіших досягнень науки, техніки, культури; посилення світоглядних функцій навчання. Поєднання освіти з виробництвом забезпечує не тільки великий виховний, а й економічний ефект, оскільки воно є засобом всебічного розвитку підростаючого покоління.

— Взаємозв'язок із наукою інших країн. Освіта в нашій державі будується на інтенсивному використанні досягнень світової науки щодо вдосконалення змісту і технологій навчання, підготовки висококваліфікованих спеціалістів. Важливими її завданнями є також організація спільних досліджень з іноземними науковцями, виведення української науки на міжнародний рівень.

— Гнучкість і прогностичність системи освіти. Цей принцип означає варіативність, саморегуляцію і безперервне оновлення національної освіти, її адаптацію до нових вимог суспільства.

— Єдність і наступність системи освіти. Українська система освіти побудована на принципі послідовності і наступності навчання в усіх ланках і має основну мету — формування всебічно розвиненої особистості. Ця мета забезпечує внутрішню єдність структури й організаційних основ системи освіти.

— Безперервність і різноманітність системи освіти. Безперервність освіти реалізується шляхом узгодження змісту та координації навчально-виховної діяльності на різних ступенях освіти, що функціонують як продовження попередніх і передбачають підготовку громадян до можливого переходу на наступні ступені. Для цього оптимізують систему перепідготовки працівників і підвищення їх кваліфікації, модернізують систему післядипломної освіти

Відповідно до Закону України “Про освіту” система освіти в сучасній Україні складається з таких ланок: дошкільна освіта; загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; вища освіта; післядипломна освіта, аспірантура; докторантура, самоосвіта.

 

Дошкільна освіта та виховання здійснюється у сім’ї та дошкільних закладах освіти у взаємодії з сім’єю. Вони мають на меті забезпечити фізичне, психічне здоров’я дітей, їх всебічний розвиток, виробити уміння, навички, необхідні для подальшого навчання.

Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів. Повна загальна середня освіта в Україні є обов’язковою і надається у різних типах закладів освіти. Основним з-поміж них є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: І – початкова школа (1 – 4 класи), ІІ – основна школа (5 – 9 класи), що забезпечує базову загальну середню освіту, ІІІ – старша школа (10 – 12 класи, що забезпечує повну середню освіту. Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи (з поглибленим вивченням окремих предметів), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми.

Позашкільна освіта та виховання спрямовані на розвиток здібностей та талантів дітей і молоді. До позашкільних закладів освіти належать палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, школи мистецтв, бібліотеки та ін.

Професійно-технічна освіта зорієнтована на здобуття професійної підготовки, підвищення професійної кваліфікації. Відповідними закладами освіти є: професійно-технічні училища, професійно-художні училища, вищи професійні училища, навчально-курсові комбінати тощо.

Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційного рівних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей. Вищими закладами освіти є: технікуми, училища (І рівень акредитації), коледжі ІІ рівень акредитації), інститути, консерваторії, академії, університети (ІІІ – ІУ рівні).

Післядипломна освіта (спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів), сприяє одержанню нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти.

Для самоосвіти громадян державні органи, підприємства, організації створюють відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби тощо.

За кількісними показниками існуюча система освіти відповідає рівневі розвинутих країн, але за якісними показниками, характером завдань і можливостями, технологією їх практичного втілення не може задовольнити потреби населення. Нині у державі з’явилися нові можливості і механізми розв’язку проблем освіти шляхом широкого використання кращого світового досвіду.

Законом України “Про освіту” передбачено виділення на потреби освіти коштів у розмірі, не меншому за 10 відсотків валового національного доходу.

 

Поступовий, але невпинний процес переходу від централізованої, жорстко детермінованої системи управління закладами освіти до демократичної, динамічної, мобільної, здатної до самоорганізації, створює умови для активізації творчої управлінської діяльності керівників освітніх закладів, пошуків і впровадження інноваційних ідей, теорій, наукових підходів, методик і технологій навчання. Деякі загальноосвітні навчальні заклади за основу своєї діяльності взяли ідеї вальдорфської педагогіки, інші — систему виховання М.Монтессорі. Дедалі все більше керівників шкіл та педагогічних колективів звертаються до невмирущих ідей навчання й виховання підростаючого покоління таких наших співвітчизників-педагогів, як А.С.Макаренко і В.О.Сухомлинський. їхні системи навчання та виховання учнів трансформуються в докорінно змінених умовах — в умовах демократизації, гуманізації та гуманітаризації суспільства.

Проблеми гуманізації управління освітою зумовлені реформуванням системи освіти й виховання в Україні. Складний процес соціальних змін, який охопив усі сфери суспільства й освіту зокрема, вимагає скерованості на людину управлінського впливу, тобто соціального управління. На радикальну перебудову управління сферою освіти орієнтує нас Національна доктрина, де гуманізація визнана одним з основних принципів. Гуманізація управління освітою є не тільки теоретичною, а й актуальною практичною проблемою.

У методологічному плані проблема гуманізації має розглядатись у межах міждисциплінарного підходу, об'єднаними зусиллями педагогіки, соціології, психології та управлінських дисциплін. Насамперед слід визначитись у змісті самого поняття "гуманізація", яке є похідним від філософського поняття "гуманізм". Сучасна соціальна філософія розглядає поняття "гуманізм" як принцип світогляду, який ґрунтується на переконанні, що людина є найвищою суспільною цінністю, що вона здатна до необмеженого розвитку й самореалізації своїх сил, здібностей і талантів. Гуманізація як процес має бути спрямована на реалізацію принципу забезпечення ролі людини як найвищої цінності в будь-яких видах діяльності, у 7-ому числі и освіті. Крім того, це орієнтація на створення соціальних умов для розвитку й самореалізації людини без будь-яких обмежень. І нарешті; орієнтація на людину як на складну і біопсихосоціальну систему з багаторівневою структурою здібностей і талантів, на розвиток яких має бути спрямована гуманізація.

Таким орієнтаціям відповідають теоретичні праці з гуманізації освіти в Україні. Концепція гуманізації та гуманітаризації освіти України (1995) визначає гуманізацію освіти в утвердженні на всіх освітніх рівнях та в усіх формах навчально-виховного процесу людини як найвищої соціальної цінності. Гуманізація означає спрямованість на формування особистості, активне засвоєння нею в загальноосвітній та вищій школі тих норм права і моралі, які виробило людство впродовж багатовікової історії.

Нині управління школою має державно-громадський характер, грунтується на тісній співпраці державних органів і органів громадського самоврядування. Демократизація управління школою означає істотне розширення прав учителів та педагогічних колективів, відмову від жорсткої централізації і регламентації всіх сторін шкільного життя, дальший розвиток колегіальності керівництва, здійснення принципів звітності й виборності керівників, заміну адміністративно-командних методів управління методами і формами демократичного обговорення і прийняття рішень.

Демократизація сучасної школи можлива лише за наявності оптимальної структури внутрішнього управління. Структура — це внутрішня організація цілісної системи, яка є специфічним способом взаємозв'язку, взаємодії, взаємодоповнення компонентів, які її утворюють. Структура управління школою — це відповідне розміщення в ньому керівників школи, педагогів, учнівських організацій та органів самоврядування, батьків і громадськості, які мають чітко визначені функціональні обов'язки.