Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи

Скептицизм - У класичній філософії, скептицизм означає вчення ' (Οι Σκεπτικοί), філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі.

 

15.Світоглядна парадигма середньовічної епохи. Основні риси середньовічної філософії.

Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопри­чини, а існування довколишнього світу й людини — як результа­ту його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом ви­рішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осяг­нення Божих істин.

Більшістю тогочасних філософів були представники духовенства, філософія, вирішуючи свої власні філософські про­блеми, об’єктивно отримувала певну корекцію з боку теологіч­них (богословських) знань. Крім того, на філософію впливали де­які особливості середньовічного світогляду, передусім ретроспективність і традиціоналізм (спрямованість у минуле — «що давніше, то правдивіше, істинніше»). Нові дані про картину світу видавалися як помилкові або неповні знан­ня, що заважають отриманню істини. Лише одна Біблія визнава­лася джерелом істинних знань, дарованих людству Богом. За цих умов філософи, як і теологи, повинні були розшифровувати й по­яснювати догмати Святого Письма. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.

 

16.Теоцентризм і проблема співвіднощення віри і розуму в середньовічній філософії.

Теоцентризм (грец. Theos — Бог + лат. Centrum — центр кола) — філософська концепція, в основі якої лежить розуміння Бога як абсолютного, досконалого, найвищого буття, джерела всього життя і будь-якого блага. При цьому основою моральності служить шанування і служіння Богу, а наслідування і уподібнення Йому вважається вищою метою людського життя.

17.Проблема природи часу і історії в філософії А.Августина. Вся філософія Августина була зосереджена на Богові, єдиному досконалому й абсолютному бутті - супроти Нього дочасний світ втратив значення, а якщо він і має значення, то тільки як твір і відблиск Бога. Без Бога ми негодні ані діяти, ані пізнавати, ані існувати. Потрібне просвітлення, щоб пізнати істину, потрібна благодать, щоб чинити добро і спастися. І в усій природі ніщо не може діяти без участі надприродних сил. Такий був супранутаралістичний погляд Августина на світ: найгостріша протилежність усякому натуралізмові.

Властивістю етичних поглядів Августина було те, що злу вони приписували інше походження, ніж добру. Зло походить від людини, а добро - від Бога, тобто зло є справою природи, а добро справою благодаті. Добрі лише ті, що сподобилися благодаті, отже вони добрі не з себе, а з Божої благодаті. А благодаті вони сподобилися, не заслуговуючи на неї; благодать -"благо дана", "дано задарма", і вона не була б "благодаттю", якби Бог уділяв її за заслуги. Тож людина відповідальна за зло, але не за добро. Ось так переполовинена етика Августина; одна її половина - виражена вкрай далекосяжного супранатуралізму: без благодаті людина не може чинити добро, а на благодать не може заслужити.

Августин заклав підвалини під нову християнську філософію. Він порвав із класичною настановою греків, з її об'єктивізмом і інтелектуалізмом; його настанова була інтроспективна, а воля мала для нього першість перед розумом.

 

18.Філософія Ф.Аквінського і її вплив на релігійну філософію Нового часу.

Філософія Фоми Аквінського говорить про те, що первинно дух – Бог, а матерія є його утвором, і отже ставиться до ідеалістичного табору, але вона так само визнає, що матеріальний світ не є комплексом наших відчуттів, залежним від суб’єкта, а існує незалежно від нас, і в такий спосіб є ідеалізмом об’єктивного типу. Філософія Аквината так само визнає існування як душ, так і цілої ієрархії чистих парфумів, або ангелів. Т.е. ми можемо затверджувати, що томізм має спіритуалістичний характер. Однак, мені здається, що томистскую філософію можна назвати й реалізмом у строго певному змісті, а саме як конфронтуючому суб’єктивному ідеалізму в його онтологічному трактуванні, тому що томізм визнає існування матеріального світу незалежно від суб’єкта

Фома вважав, що реально існують лише одиничні речі, або субстанції, що складаються із сутності (essentia) і існування (existentia). Він думає, що розходження між сутністю й існуванням не є щось тільки уявне, залежне від наших актів свідомості, а є чимсь фактичним, реально існуючим. Виходячи із цієї передумови Аквинат затверджує, що речам властива сутність, але сутність не имплицирует їхнього існування. Це відбувається тому, що все існуюче у світі створено Богом, а отже, залежить від нього. У Богу ж як у простому, нескладовому бутті сутність і існування тотожні. Тому сутність Бога имплицирует його існування, у той час як сутність створених речей не имплицирует їхнього існування. Людина або тварина існують завдяки причетності божественному акту утвору. Отже, відповідно до Фоми, мир матеріальних речей існує не в силу власної природи, а є чимсь зовсім випадковим, залежним від творця або існувати не повинен. На противагу цьому миру Бог – буття абсолютно необхідне, а отже, повинен існувати безумовно, тому що це укладено в нього природі.

 

19.Антропоцентризм філософії епохи Відродження і її основні принципи.

Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди­на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмеж­ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала лан­цюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля­ризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали спри­йматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація куль­тури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності хри­стиянської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.

Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Ре­презентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питан­нями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генеру­вати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).

Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку на­був скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.

Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні на­прями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, ре­формаційний, політичний, утопічно-соціалістичний. Коротко проаналізуємо кожен з них.

 

20.Наукова революція і основні риси філософії Нового часу.

Філософія Нового часу утверджує свої засадничі принципи у боротьбі із середньовічною схоластикою, виступаючи як продовження і духовний спадок доби Відродження — Реформації.

Найсуттєвіша особливість філософії Нового часу — принципова орієнтація на науку, розв'язання проблем наукового пізнання. Якщо спробувати визначити центральну ідею нової філософії, то такою є саме наукове пізнання як головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження гідності й могутності людини, як джерело її свободи і щастя.

 

21.Ф.Бекон про принципи наукового методу і “ідолів розуму”.

Бекон вірив, що є метод, за допомогою якого індукція зможе зробити щось більше, ніж це. Він, наприклад, хотів розкрити природу теплоти, яка, як він припускав (і це правильно), складається з швидких і безладних рухів найдрібніших частинок тел. Його метод повинен був привести до створення таблиць гарячих тіл, холодних тіл і тіл різної ступені тепла. Він сподівався, що ці таблиці покажуть, що деякі якості завжди притаманні тільки гарячим тілам і відсутні в холодних, а в тілах з різним ступенем тепла вони присутні в різному ступені. Застосовуючи цей метод, він сподівався встановити загальні закони, що мають на першій ступені найменшу ступінь спільності. З низки таких законів він сподівався вивести закон другого ступеня спільності, і т. д. Передбачуваний закон повинен бути випробуваний застосуванням в нових умовах; якщо б він діяв і в цих умовах, він був би підтверджено. Деякі приклади особливо цінні тому, що вони дають нам можливість вибрати між двома теоріями, кожна з яких можлива в тій мірі, в якій це стосується попередніх спостережень. Такі приклади називаються «переважними прикладами». Одна з найбільш знаменитих частин філософії Бекона - це його перерахування того, що він називає «ідолами», під якими має на увазі погані звички розуму, приводять людей до помилок. З них він перераховує п'ять видів. «Ідол роду» є ті, які властиві самій природі людини; зокрема, він згадує звичку очікування більшого ладу, ніж дійсно можна знайти в явищах природи. «Ідоли печери» - це особисті забобони, притаманні окремому досліднику. «Ідоли ринку» - це ті, які пов'язані з тиранією слів. «Ідоли театру» - це ті, які пов'язані із загальноприйнятими системами мислення; з них, природно, система мислення Арістотеля і схоластів представляються найбільш вартими уваги прикладами.

22.Основні етапи розвитку світової філософії і визначальні риси кожного етапу.

23.Проблема субстанції в філософії XVIIст.

Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. В епоху Відродження субстанція розумілась як Єдине, органічна і гармонійна єдність духовного і природного. Р.Декарт роз'єднав Єдине на дві самостійні субстанції: природу (матерію), способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність, та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів, синхронність усіх процесів у матеріальному і духовному світах (за Декартом ці два світи абсолютно незалежні).

У Б.Спінози субстанція — це єдність Бога і Природи, природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Таким чином, природа є причиною самої себе (causa sui). Це основна властивість субстанції. На цій основі Спіноза виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але кінечному розуму людини відкриваються тільки два із них — протяжність і мислення. На противагу Декарту, який протиставляв мислення і протяжність, Спіноза бачить у одній і тій же субстанції два атрибути. Спіноза стверджував, що одухотворені всі речі, хоча і різною мірою. Але основна властивість безкінечного розуму — "пізнавати все ясно і виразно" — відносилася Спінозою тільки до людини. Крім атрибутів субстанція має також модуси, такі властивості, які властиві їй лише у деяких станах. Кількість модусів — незчисленна. Світ окремих кінечних речей — це світ модусів. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу.

Спіноза був переконаний, що весь світ — це математична система і він може бути до кінця пізнаний геометричним способом. У природі все підпорядковано необхідності, випадковості не існує. Але, на його думку, необхідність не виключає свободи, а, навпаки, передбачає її. Свободу Спіноза розуміє як дію за необхідністю власної природи. Свобода — це пізнана необхідність.

 

24.Емпіричний напрям в філософії Нового часу.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість. Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623).

25.Раціоналістичний напрям в філософії Нового часу.

Філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди. В історії філософії раціоналізм протиставляється емпіризму — філософській установці, яка кладе в основу пошуків істини досвід.

До видатних представників раціоналістичної школи мислення належали Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц. Особливе місце посідає філософія Іммануїла Канта, який намагався виділити апріорне знання, тобто ту частину знання людини, яку неможливо отримати з досвіду.

Раціоналізм вважається ознаковою характеристикою сучасного духу. Проте ствердження, що раціоналізм був чимось зовсім чужим для середньовічної думки є хибним. Педантичністьсхоластики

свідчить про поважну позицію, яку людське міркування займало серед знавців католицької церкви. Без сумніву раціоналізм середніх віків був інтенсифікований з-за перевідкриття Арістотелівських доктрин. Але ентузіастичне сприйняття Арістотеля Святим Альбертом Великим і його учнями означає попередню здібність до логічної думки. Раціоналізм не прийшов в Європу так-би мовити раптом з нікуди.

26.Роль філософії Р.Декарта для розвитку наукових ідей XVII-XVIIIст.

Сновоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт, латинізоване ім'я — Ренатус Картезіус (1596—1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649).

Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально математичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву!

 

27.Основні риси ідеології Просвітництва.

Характерними рисами Просвітництва є: