А) За предметом. Предметом науки є не всі безконечно різноманітні зв'язки і явища світу, а лише істотні, необхідні, загальні, повторювані зв'язки - закони

Б) За методом. У науці розробляються спеціальні способи і прийоми пізнання - методи. В системі науки розробляються дисципліни, що спеціально займаються вивченням методів пізнання: методологія, логіка, історія науки, лінгвістика, інформатика і ін.

В) За мовою. Наука створює і користується специфічною мовою. Мова - система знаків, що служить засобом людського спілкування, мислення і вираження. Мова є специфічним засобом передачі інформації. Виділяють природні і штучні мови. Одиницею природної мови є слово.

д) За суб'єктом. Наукова діяльність припускає особливу підготовку суб'єкта. Вчений повинен мати певні якості: S широку ерудицію; S глибокі знання у своїй сфері; S вміння користуватися науковими методами; S творчі здатності;

67.Принцип моделювання і його роль в економічних науках.

Полягає в тому, що складні інвестиційні процеси можуть бути представлені кінцевими моделями, які дають змогу досліджувати окремі аспекти інвестиційних процесів чи результати функціонування в цілому. Реалізація цього принципу дозволяє визначити загальну фінансову можливість реалізації проекту та оцінити індивідуальну - можливість його реалізації за рахунок кожного джерела фінансування.

68.Проблема істини в філософії і науці.

Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, бо, як справедливо писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише за неодмінної умови, що воно правдиве.

Істина є знання. Але всяке чи знання є істина? Знання про світ і навіть про окремі його фрагментах в силу ряду причин може включати в себе помилки,, а часом і свідоме перекручування істини, хоча ядро знань і становить, як уже зазначалося вище, адекватне відображення дійсності в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій.

Протягом усього розвитку філософії пропонується цілий ряд варіантів відповіді на це найважливіше питання теорії пізнання. Ще Аристотель запропонував його рішення, в основі якого лежить принцип кореспонденції: істина це відповідність знання об'єкту, дійсності.

Р. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака справжнього знання - ясність. Для Платона та Гегеля істина виступає як згоду розуму з самим собою, оскільки пізнання є з їхньої точки зору розкриттям духовної, розумною першооснови світу.

Д. Берклі, а пізніше Мах і Авенаріус розглядали істину як результат збігу сприйнять більшості.

Ключовою характеристикою істини, її головною ознакою є її об'єктивність. Об'єктивна істина - це такий зміст наших знань, яке не залежить ні від людини, ні від людства.

Отже, істина одна - вона об'єктивна, оскільки містить знання, яке не залежить ні від людини, ні від людства, але вона в той же час і відносна, тому що не дає вичерпного знання про об'єкт. Більше того, будучи істиною об'єктивної, вона містить у собі і частинки, зерна істини абсолютної, є сходинкою на шляху до неї.

69.Суспільство як форма життєдіяльності людини.

суспільство - це конкретно-історична система сформованих закономірним чином відносин, у які люди вступають у процесі своєї життєдіяльності. Зрозуміло, це не єдино можливе визначення суспільства, яке настільки складно й багатогранно, що допускає безліч дослідницьких підходів, усе більш диференціюються в міру його ускладнення. Суспільство можна розглядати як спосіб існування людини, виділяючи При цьому діяльність, поведінку, спілкування людей, які проявляються у всіх видах суспільних відносин. Суспільство можна розглядати як функціональну систему з точки зору тих функцій, які воно виконує, наприклад, функції цілепокладання, адаптації, інтеграції, самозбереження. Якщо подивитися на суспільство як на трансформаційну систему, то на передній план виходять процеси розвитку, зміни суспільних відносин.

Суспільство - це певний спосіб існування людей, відокремитися від природи частина матеріального світу, яка включає в себе форми і способи об'єднання і взаємодії людей, що відображають їх всебічну залежність один від одного. Людина, будучи природним і соціальною істотою, спрямований до світу, до суспільства, в якому він формується як людина розумна, як особистість.

 

70.Природа соціального.

У вивченні соціальних явищ і процесів соціологія ґрунтується на принципах історизму. Це означає, що, по-перше, усі соціальні явища і процеси розглядаються як системи, що володіють визначеною внутрішньою структурою; по-друге, вивчається процес їхнього функціонування і розвитку; по-третє, виявляються специфічні зміни і закономірності переходу їх з одного якісного стану в інше.

Найбільш загальною і складною соціальною системою є суспільство, а її елементами - люди, соціальна діяльність яких обумовлюється визначеним соціальним статусом, що вони займають, соціальними функціями (ролями), що вони виконують, соціальними нормами і цінностями, прийнятими в даній системі, а також індивідуальними якостями (соціальні якості особистості, мотиви, ціннісні орієнтації, інтереси і т.д.).

Соціальна система може бути представлена в трьох аспектах. Перший аспект - як безліч індивідів, в основі взаємодії яких лежать ті чи інші загальні обставини (місто, село, трудовий колектив і т.д.); другий - як ієрархія соціальних позицій (статусів), що займають особистості, включені в діяльність даної системи, і соціальних функцій (ролей), що вони виконують на основі даних соціальних позицій; третій - як сукупність норм і цінностей, що визначають характер і зміст поводження елементів даної системи.

Перший аспект зв'язаний з поняттям соціальної спільності, другий - з поняттям соціальної організації і третій - з поняттям культури. Соціальна система, таким чином, виступає як органічна єдність трьох сторін - соціальної спільності, соціальної організації і культури.

 

71.Еволюція філософських теорій суспільства.

Соціологічна думка від свого зародження постійно намагалася пізнати, осмислити сутність, основні засади функціонування, найхарактерніші особливості суспільства як соціального феномену. Так, античні філософи, зокрема Арістотель, Платон, ототожнювали суспільство з державою. У середньовіччі поширеною була думка про те, що суспільство виникло внаслідок домовленості людини з Богом; у нові часи побутувала ідея суспільного договору між людьми, внаслідок якого постало суспільство, хоча деякі філософи (Д. Дідро) вважали, що життя людей завжди було суспільним. Різні аспекти суспільства як соціологічного феномену є предметом багатьох сучасних досліджень. Залежно від погляду на суспільство як фундаментальну категорію соціології формувалися відповідні теорії суспільства, у розвитку яких простежується три періоди:
1. Кінець XVIII — початок XX ст. Соціологія функціонувала як сукупність поглядів щодо промислового суспільства. Всі тодішні теорії виходили з того, що суспільство, яке зароджується, має індустріальний характер, а економічна система визначає тип суспільства, задає принцип суспільного порядку.
2. 20-ті — кінець 60-х років XX ст. Учення цього періоду зосереджувалися на фіксації нових специфічних рис, явищ, зумовлених переходом до стадії організованого капіталізму, передусім в економічній сфері. Суспільство вони тлумачили як державно-монополістичний (з точки зору форми власності), організований (з огляду на соціальні та економічні процеси), зрілий, розвинутий капіталізм як менеджеріальне суспільство (враховуючи домінуючу професію у всіх галузях), як суспільство масової культури.
3. 70—90-ті роки XX ст. На цьому етапі виникають «концепції інформаційного суспільства» (теорії Д. Белла, Р. Дарендофа, О. Тоффлера, Ф. Ферроратті та ін.), які фіксують трансформації в економічній системі, структурі формальної та неформальної влади, інформаційній сфері. Вони розглядають інформаційне суспільство як особливу стадію історичного та соціально-економічного розвитку людства.

72.Предмет соціальної філософії.

Предметом соціальної філософії є відношення між товариством людей і громадською людиною. В цьому відношенні суспільство виступає громадським буттям, а людина у формі суспільної свідомості. Останнє означає, що громадська людина - це люди, об'єднані в рід, етнос, народ, цивілізацію і тому подібне, а не індивід. При такому підході суспільство, його пізнання і суспільна свідомість, а також громадська практика придбавають очевидну специфіку в порівнянні з іншими науками і формами світогляду, що вивчають суспільство. Таким чином, соціальна філософія - це складова частина філософії, що вивчає взаємовідношення між суспільством і людиною у формі взаємодії громадського буття і суспільної свідомості.

Предметом соціальної філософії є стосунки між громадською людиною, з одного боку, і соціальними інститутами, громадськими сферами, громадськими формаціями, громадськими цивілізаціями і тому подібне - з іншою. Суттю громадської людини в цьому випадку виступає суспільна свідомість і громадська практика, які здійснюються в перерахованих громадських формах. В зв'язку з цим доречно підкреслити, що соціальна філософія вивчає не громадське буття і суспільну свідомість в їх нарізності, а процес їх функціонування і розвитку в різних громадських формах

 

73.Основні сфери суспільства і принципи їх співвідношення.

Суспільство як надзвичайно складну відкриту систему умовно можна поділити на чотири сфери: економічну (виробничу), соціальну, політичну і духовну. Економічна сфера є визначальною у структурі суспільства. Серцевиною цієї сфери є матеріальне виробництво, без чого людське суспільство не могло б існувати взагалі, тим більше — розвиватися. В процесі матеріального виробництва люди відтворюють умови свого буття, виробляють засоби, необхідні для задоволення своїх потреб. Потреби завжди лежать в основі діяльності й поведінки людей, є рушійною силою і джерелом реальних суспільних відносин. Вони спонукають людину до практичних дій, до певних вчинків, кінцевою метою яких є задоволення цих потреб.

74.Форми організації соціального буття.

Суспільство є системною сукупністю індивідів, які, взаємодіючи, перебувають у певних зв´язках і стосунках, забезпечуючи свою життєдіяльність. Ці взаємовідносини можуть набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, економічного, національного, професійного, політичного, світоглядного тощо, відповідно до чого формуються й певні об´єднання людей, різного рівня загальності (широти) — «соціальні спільності». Соціальна спільність — реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним суб´єктом соціальної дії. З огляду на базову системоутворюючу ознаку соціальні спільноти можуть бути розподілені на територіальні, етнічні, демографічні, культурні та ін. Складна сукупність ознак дає підстави всі спільності поділити на два найзагальніші види: аморфні та групові. Аморфні спільноти — це структурно нерозчленовані, доволі нестійкі утворення з розмитими межами, невизначеним якісним і кількісним складом, відсутністю чіткого принципу входження до них.

75.Співвідношення суспільства і природи: основні етапи і наслідки.

76.Поняття “історія”. Історія як предмет філософського аналізу.

77.Суб’єкт і рушійні сили історичного процесу.

Проблема рушійних сил у філософській та соціально-політичній літературі завжди вирішувалась неоднозначно. Одні мислителі вважали, що рушієм суспільного розвитку є суперечності, інші пов'язували їх з об'єктивними чи суб'єктивними чинниками, треті з діяльністю людей чи окремих особистостей, четверті шукали їх у певних соціальних детермінантах і таке ін. Непоодинокими є випадки, коли деякі мислителі пов'язують рушійні сили суспільства з певними прогресивними перетвореннями, з набуттям суспільством певних позитивних якостей, здобутків. Слід зазначити, що кожен з цих підходів має раціональне зерно, хоча й не є самодостатнім, оскільки страждає певною однобічністю, відображаючи якусь одну сторону, грань процесу, не зачіпаючи його в цілому. Поняття "рушійні сили суспільства" охоплює як об'єктивні, такі суб'єктивні фактори, котрі спонукають особу, соціальну групу, клас, народ до свідомих дій, спрямованих на перетворення чи збереження соціальної дійсності. Серед цих факторів головна роль належить потребам та інтересам (Див.: теми 20 і 24), і, в першу чергу, суперечностям, які протікають на фазі їх вирішення. Носіями цих потреб та інтересів були і залишаються люди, народні маси. їхня діяльність спрямована не лише на формування цих потреб та інтересів, а й на їх вирішення, що веде, в кінцевому результаті, до вирішення соціальних суперечностей.

 

78.Основні парадигми осягнення історичного процесу в філософії історії.

Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та невичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії. Його реалізація передбачає з'ясування низки складних проблем: початку, спрямованості, сенсу і кінця історії, співвідношення універсального і локального, конкретно-історичного і архетипного, центру та периферії, класичних та некласичних соціокультурних форм, типового й унікального в світовій історії тощо.